З праці Миколи Руденка «Економічні монологи» (1974 р.)

«...Як добре вивчити Маркса, то виявиться, що він ніде не каже, на якій основі можливий комунізм. Ленін, що у всьому колись покладався на Маркса, опинився завдяки цьому довір'ю у дуже важкому становищі. І тоді він прийняв неп - той вид капіталізму, який не усуває радянської влади і аж ніяк їй не загрожує. Сталін повів країну по іншому шляху...

За впровадження. непу я довго шанував Леніна, бо то був свідомий його поворот від одіозного марксизму до розвитку виробництва, а отже, й суспільства, яке регулюється об'єктивними економічними законами. Я змінив своє шанобливе ставлення до нього на різко негативне, коли відбував ув'язнення і заслання. Там я зрозумів: непростимий гріх Леніна - створення однопартійної системи на чолі з комуністичною партією, яка породила розгул тоталітаризму, відкинула неп і привела суспільство до повного економічного, політичного й морального краху...

Теорія Маркса породжує кривавий хаос і неправду саме тому, що вона хибна в своїй основі. З другого боку, кожному ясно: щоб утвердити ГУЛАГ, спочатку треба було ліквідувати неп. Безумовно, мова не про окремі концтабори, які з огляду на пережитки військового комунізму існували і за непу, - мова про той ГУЛАГ, яким він став у тридцяті роки. Крім того, слід мати на увазі, що ми не маємо наміру ідеалізувати неп як щось конкретне: у конкретних виявах він, звичайно, далекий від ідеалу. Ми говоримо про неп як про економічне вчення, яке нам здається вдалим. Ми повелися б нерозумно, якби відкинули свій власний досвід, на якому можна поставити знак плюс...

Треба зрозуміти: комуністична ідеологія випливає не з самого виробництва чи споживання - вона випливає з наших уявлень про Всесвіт у цілому. Коли ця ідеологія формується лише на споживацьких засадах, вона породжує той вид атеїзму, який обожнює суспільне корито. А що за межами цього корита інші істини не існують, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога скоріше і щільніше підступитися до корита. Притиснутися гак, щоб ніяка сила в світі не могла тебе від Нього відірвати. Чи може подібний атеїзм прикрасити земну людину?».

З «Табірного зошита» Василя Стуса (кін. 70-х - поч. 80-х рр.)

«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсинської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так принаймні судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що група фактично лишалася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано - крихт я не потребую...

Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, станс горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас...

[Роздуми про культуру та історію України]

Власне, і читати нічого; хоча ми в камері дістаємо читати (В.Бєлова, Ч. Айтматова й ін.), то в українській - нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бо значив (скажімо, Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і залишилася на маргінесі сьогодення - безчасся. Бо не її час. Бо не час Вінграновського. Бо не час Драча - капітулянта поезії. Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили - найперші упокорилися талановиті...

Як може розвиватися національне дерево, коли йому відрубано півкрони? Що таке українська історія - без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні «Історії Русів», ні Костомарова, Марковича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авто­рів? І авторів першокласних - таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків - один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. «Київ - то така прекрасна флора, але ж фауна!» - казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обраних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж будь собою, бо ж ні зубила, ані молотка...

(Про польські події 80-х років)

Польща. подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного - святого патріотизму, який ,консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського

(Про Гельсинський рух)

Бо Гельсинський рух - то вища математика для цієї країни, як, може, і національно-патріотичний. Зате рух за житло і шматок хліба, рух за нормальну платню робітн6ика - це мова загальнозрозуміла, прийнятна.

З огляду на польські події ще примітніше стали вади Гельсинського руху – боягузливо-респектабельного. Коли б це був рух народної ініціативи з широкою програмою соціальних і політичних вимог, коли б це був рух із задумом майбутньої влади - тоді він мав би якісь надії на успіх. А так - Гельсинський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом. Звичайно, він і мав бути розгромлений, бо своїми жалібними інтонаціями передбачав цей погром»¹⁸.

Завдання А. Проаналізуйте джерела й дати оцінку дисидентському рухові в Україні у 60-70-х роках, визначаючи його основні етапи й течії.

Завдання Б. Спираючись на аналіз наведених джерел, порівняйте основні етапи й течії дисидентського руху в Україні у 60-70-х роках, користуючись таблицею.