Принципи соціального управління

єдиноначальність у прийнятті рішень та колегіальність при їх обговоренні

єдність застосування всіх форм та методів управління з метою підтримки цілісності соціальної системи

поєднання галузевого та територіального управління

пріоритетність у досягненні стратегічних цілей

науковий характер

системність

мотивація (стимулювання) праці

відповідальність за результати управління

раціональний підбір, підготовка, розстановка та використання кадрів

економічність та ефективність процесу управління

врахування ієрархічного характеру як об’єкта управління, так і механізмів впливу на нього

обов’язковість зворотного зв’язку між об’єктом та суб’єктом управлінської дії

програмно-цільове забезпечення

делегування повноважень

гуманізм та моральність

прогнозування

гласність у прийнятті рішень

Іншими принципами соціального управління вважають:

принцип органічної взаємної обумовленості та цілісності об’єкта і суб’єкта управління;

принцип державної законності системи управління;

принцип забезпечення внутрішньої правової регламентації процесів створення, функціонування та розвитку організації (установи, закладу);

принцип єдності спеціалізації та уніфікації процесів управління;

принцип поліваріантності управлінських рішень;

принцип забезпечення стійкості системи стосовно зовнішніх впливів;

принцип мобільності процесу управління;

принцип автоматизації управління;

принцип єдності керівництва.

Методи державного управління

Це способи практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

за функціональним змістом – адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально-психологічні

за спрямованістю впливу – методи загальнодержавного рівня, структурної (галузевої) дії та персонального (індивідуального) впливу

за організаційними формами: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноосібний, колективний, колегіальний); часова характеристика впливу (разовий – періодичний; тактичний – стратегічний; короткотерміновий – довготерміновий); особливості впливу (досягнення нової мети, коригування результатів, виправлення помилок)

за характером управлінського впливу – методи прямої дії (правове регулювання, публічне адміністрування) та непрямого впливу (демократизація, оптимізація, оподаткування тощо).

2. Залежність якості політичного життя від типу політичного (державного) управління

У ХХ ст. в науковий обіг були введені поняття авторитарного, анархічного, демократичного та волюнтаристського управління

Під авторитарним типом розуміють управління, засноване на вольових, твердих і навіть жорстких засобах. За нього обмежене коло політичних суб’єктів (інколи навіть одна особа), використовуючи вся повноту влади, керують переважною більшістю соціальних процесів, претендують на всеосяжність та абсолютний характер своїх управлінських акцій.

Під анархічним типом розуміють ситуацію, коли «всі намагаються управляти всім», виходячи за межі власних повноважень. Іноді такий тип управління називають ліберальним, пасивним, м’яким, млявим, що базується на потуранні.

Демократичний тип передбачає взаємодію всіх суб’єктів управління на основі раціонального розмежування функцій та сфер регулювання. Деякі політологи називають цей тип гнучким, універсальним, змішаним (симбіозним), у якому поєднуються риси авторитарного та ліберального методів.

Основою волюнтаристського управління виступають необмежені вольові якості суб’єкта управління, його особисті прагнення та політичні наміри, апроксимовані на стиль діяльності державних структур.

Свідчить про низьку політичну культуру, лицемірство, політичні махінації, невпевненість у досягненні цілей розвитку демократичними методами. Призводить до нівелювання інститутів громадянського суспільства, заперечення їх конструктивного впливу на політичне життя.

Залежно від результатів, розрізняють ефективний та неефективний типи державного управління.

Крім того, виокремлюють директивний та авторитетний, прагматичний та моралізаторський, парадний та діловий його різновиди.

Крайньою формою авторитарного управління є тоталітаризм, який ґрунтується на повному (тотальному) контролі держави над усіма суспільними сферами.

Його рисами є: виникнення партійно-державної монополії на владу; насадження культу вождя; ліквідація демократичних прав і свобод в ім’я нової соціальної або національної спільноти; рішуче утиснення громадянського суспільства; панування офіційної ідеології; усунення будь-якої опозиції режиму; масовий терор населення, а також терористична ротація кадрів, що очолюють режим; мілітаризація суспільного життя; пропаганда необхідності безперервної боротьби із справжніми або уявними ворогами; агресивна зовнішня політика.

До різновидів тоталітаризму належать:

комуністичний тоталітаризм – штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, ліквідації приватної власності, фактичному знищенні автономії особистості;

фашизм, який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колективної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної держави;

націонал-соціалізм – синтезований тип ідеократії на базі органічного зіставлення категорій соціалізму і націоналізму.

Політичний досвід ХХ ст. довів, що тоталітаризм є тупиком політичного розвитку. Розпад світової комуністичної системи на межі 1980-90-х рр. та політичний крах останніх у Європі тоталітарних держав стали логічним завершенням тоталітарного експерименту над суспільством і людською природою.

Наслідком практичного існування тоталітарних та авторитарних режимів у різних країнах стало ствердження в них системи адміністративно-командного управління – сукупності управлінських форм і методів, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням) ініціюються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням процесів самоврядування.