Тема 19. Україна в сучасному геополітичному просторі

Ознайомившись з матеріалами теми, студент знатиме: сутність, зміст, історичні детермінанти виникнення геополітики, закони геополітики, її понятійно-категоріальний апарат, функції, персональний внесок геополітиків ХХ та ХХІ ст. у розвиток цієї дисципліни, геополітичні особливості розвитку окремих держав сучасності (в тому числі України).

Після опанування теми студент вмітиме: розуміти складність та суперечливість процесу геостратегічного визначення сучасної країни, розрізняти цілеспрямованість та далекоглядність геополітичних впливів на Україну з боку провідних держав (регіонів), аналізувати зовнішню політику України з геополітичних позицій, виокремлювати у політичному процесі геополітичний аспект, оцінювати його значення у міжнародних політичних проектах за участю України.

Навчальні питання:

1. Сутність геополітики.

2. Геополітичні акценти розвитку України.

1. Сутність геополітики

Першість використання терміну «геополітика» приписують шведському державознавцю і географу Р.Челлену (1864-1922). Його основною працею стала «Держава як форма життя». Розглядаючи геополітику як складову політології, вчений вважав, що геополітика – це «наука про державу як географічний організм, втілений у просторі».

Родоначальником геополітики як нового наукового напрямку вважають німецького дослідника Ф.Ратцеля (1844-1904). Його основною книгою стала «Політична географія» (1897 р.). Базова ідея геополітичної доктрини Ф.Ратцеля полягає у ставленні до держави як «живого просторового, укоріненого в ґрунті, організму».

Просторова експансія держави є природним процесом, характерним для розвитку живого організму. Великі країни у своєму розвитку виявляють тенденцію до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень.

Основним шляхом нарощування могутності держави як організму Ф. Ратцель вважав територіальну експансію або розширення життєвого простору (Lebensraum).

Географічні закони просторової експансії (за ф.Ратцелем)

Простір держави збільшується разом із зростанням її культури

Просторове зростання держави супроводжується іншими симптомами розвитку – ідеологічними впливами, торгівлею, виробництвом, місіонерством, підвищенням активності в різних сферах

Просторове зростання держави здійснюється шляхом поєднання та поглинання малих держав

Кордон є периферійним органом, що свідчить про зростання сили або слабкості та зміни в державному організмі

У своєму зростанні держава намагається увібрати в себе найбільш цінні елементи фізичного оточення, берегові лінії, гирла рік, рівнини, багаті на ресурси райони

Вихідний імпульс до територіального зростання держава одержує ззовні, як результат різниці рівнів цивілізації на територіях, що є сусідніми

Загальна тенденція до злиття слабких націй переходить від держави до держави і, набираючи силу, підштовхує до ще більшого розширення територій

На початку ХХ ст. Ш.Радо вивів закономірності розвитку держав, що прагнуть мати власне «геополітичне обличчя»:

1. Тяжіння континентальних держав до моря.

2. Прагнення приморських країн до завоювання протилежного берега або оволодіння цілим морським басейном.

3. Переростання політичної системи через океан.

4. Міждержавна боротьба за оволодіння морськими шляхами і протоками. 5. Використання рік як стержня державного будівництва та історичного розвитку.

6. Використання великих рік як природних національних та державних кордонів.

7. Використання великих річково-морських систем як геополітичних баз збереження держави.

К.Хаусхофер (1869-1946, Німеччина) запропонував дещо інше визначення: «Геополітика є наукою про відносини Землі та політичних процесів. Геополітика – це географічний розум держави».

Планетарний дуалізм – «морські сили» проти «континентальних сил» – був для нього ключем, що відкривав таємниці міжнародної політики.

У 70-х роках ХХ ст. К.Грей (США) визначив геополітику як науку про «взаємозв’язок фізичного середовища у тому вигляді, як воно сприймається, змінюється і використовується людьми, та світової політики».

Відповідно до сучасних поглядів, геополітика – це політологічна концепція, що вбачає у політиці (головним чином, зовнішній) тієї чи іншої держави визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність, обмеженість чи відсутність природних ресурсів, клімат, кількість і густоту населення та ін.

Інші автори вважають геополітику наукою, за допомогою якої владні структури визначають, що належить враховувати при прийнятті доленосних для своїх народів рішень – укладенні союзів, оголошенні війни чи вступі у війну, фундаментальній ревізії політичної системи суспільства чи здійсненні радикальних реформ, запровадженні масштабних економічних і політичних санкцій тощо.

Предметом геополітики є простір з позиції політики (держави, коаліції держав), глобальні політичні, економічні й ін. процеси, механізми державного управління цими процесами.

Основними категоріями геополітики є геофізичний та політичний простір, контроль над простором, центри (полюси) сили, баланс сил, стратегічні партнери, зони впливу, буферні зони, національні інтереси, механізми реалізації інтересів та ін.

Головні функції геополітики: пізнавальна (вивчення тенденцій геополітичного розвитку країн і народів, динаміки різноманітних явищ, процесів, подій); управлінська (збір та аналіз емпіричної інформації з метою вироблення відповідних рішень і рекомендацій); ідеологічна (теоретичне обґрунтування геополітичної стратегії власної держави, переконання політичної еліти й населення у її дієвості та правильності); прогностична (визначення перспектив розвитку геополітичних сил, можливостей їх впливу на міжнародні відносини).

Основним законом геополітики є утвердження фундаментального дуалізму, відображеного в географічній будові планети та в історичній типології цивілізацій. Такий дуалізм виражається в одвічному протистоянні телурократії (сухопутної могутності) і таласократії (морської могутності). Крізь призму геополітики вся історія людських суспільств розглядається крізь нестійке й конфліктне поєднання двох природних стихій – Суші і Моря.

Телурократія пов’язана з фіксованістю простору та стійкістю його якісних характеристик. На цивілізаційному рівні це втілюється в сталості, консерватизмі, суворих правових нормах, яким підпорядковуються великі об’єднання людей – роди, племена, нації, держави, імперії. У сухопутних (осілих) народів дух індивідуалізму, підприємництва перебуває у пригніченому стані. Їм властиві насамперед колективізм та ієрархічність.

Таласократія, напроти, відповідає типу цивілізації, що ґрунтується на динамічності, рухливості, здатності до технічного розвитку. Цивілізаціям даного типу властиві мореплавство, торгівля, дух індивідуального підприємництва. Індивідуалізм в них стає вищою суспільною цінністю. Етичні та юридичні норми розмиваються, стають відносними і рухомими.

Другий закон геополітики: чинник фізичного простору в історії людства невпинно посилюється. Епоха Великих географічних відкриттів, яка розпочалась наприкінці ХV ст., сприяла остаточному становленню таласократії як самостійного планетарного явища. Таласократичне світосприйняття та політичне конструювання перемістилися з морських держав Євразії в англосаксонський світ (Англія, Америка та їхні колонії).

Боротьба Англії з континентальними державами – Австро-Угорщиною, Німеччиною, Росією – була геополітичним змістом протистояння ХVІІІ-ХІХ ст. і першої половини ХХ ст.

З середини ХХ ст. основною цитаделлю таласократії стали Сполучені Штати Америки. В Холодній війні 1946-1991 рр. геополітичний дуалізм досяг максимального розвитку, при цьому таласократія ототожнювалась із США, телурократія – із СРСР.