2. Типологія політичної модернізації

Оригінальна (спонтанна), або органічна модернізація. Властива розвиненим країнам Західної Європи і Північної Америки (США, Канада). Їх економічний та соціально-політичний розвиток відбувався у формі безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесів. Історична траєкторія цих країн увібрала в себе і стабільно-поступальні етапи, і злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень, і тривалі відступи у вигляді європейських тоталітарних режимів та світових воєн.

Етапи цієї модернізації:

доіндустріальний (ХVІ – ХVІІ ст.) – перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування ринкових відносин замість особистої залежності людей, відчуження виробників від засобів виробництва та середовища професійної діяльності

ранньоіндустріальний (ХVІІІ – початок ХХ ст.) – перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів соціально-політичних перетворень, у тому числі за допомогою сили (збройних засобів)

пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років ХХ ст.) – виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, поглиблення її міжнародного розподілу, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини

постіндустріальний (починаючи з 70-х років ХХ ст.) – індивідуалізація виробничого процесу та його перетворення на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів життєдіяльності над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція, синонімізація понять «постіндустріальне» та «інформаційне» суспільство

Підсумок: західна цивілізація – це економіко-технологічне, політичне та соціокультурне середовище, яке, розпочавшись в епоху Відродження, не лише досягло вершин світового розвитку, але й невпинно генерує нові напрямки та зразки цивілізаційної еволюції.

Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація, або «модернізація навздогін». Властива країнам Азії, Африки, Латинської Америки, які на основі більш запозичених, аніж самостійно створених політичних інститутів (централізованої держави, конституційності, політичної свободи, багатопартійності, поділу влади, парламентаризму, загальних альтернативних виборів тощо) намагаються наздогнати розвинені держави за рівнем життя населення.

Середньорозвинені капіталістичні країни мали певні передумови індустріального прогресу, але модернізація в них була привнесена ззовні. Причинами інтенсивних зовнішніх запозичень стали: низький рівень конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірність розвитку, зосередження національного потенціалу лише на одному з напрямків; політична та технологічна залежність від держав-лідерів та обумовлені цією залежністю політичні обмеження. Деякі «країни середніх можливостей» у 70-90-х роках ХХ ст. домоглися значних успіхів у процесі модернізаційних перетворень (Японія, «молоді азійські тигри»: Південна Корея, Сінгапур, Таїланд).

У країнах «третього світу» внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало. Відповідно, модернізація в них набула спотвореного характеру. Зокрема, проявилися такі негаразди: зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації; домінування як суб’єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колишньої метрополії; здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом «центр – периферія»; невідповідність форсованої вестернізації стереотипам та інтересам малоосвіченої більшості населення, а також місцевих політичних, конфесійних, культурних та інших еліт.

Незважаючи на несприятливі стартові умови, деяким країнам завдяки модернізаційним проектам за показниками соціального й техніко-економічного зростання вдалося досягти рівня розвитку середньорозвинених капіталістичних країн. Такий висновок стосується Венесуели, Колумбії, Індії, Пакистану та ін.

Застереження! Доволі довго в політичній теорії та практиці політична модернізація сприймалася виключно як вестернізація – орієнтація насамперед на західні зразки життєдіяльності, моделі політичних систем, взірці поведінки, духовні та політичні накопичення. Але спроби прямого залучення західних стандартів, підміна цінностей традиційного суспільства цінностями західної цивілізації не завжди виявлялися ефективними. Це призвело до переосмислення теорії політичної модернізації у 70-90-х роках ХХ ст., необхідності врахування своєрідності і неповторності національних та історичних умов реформування традиційних політичних систем.

Досвід країн, що досягли позитивних модернізаційних ефектів, доводить: успіх досягається та закріплюється появою нового типу особистості, характерними рисами якої стають:

раціонально-критична, проте свідома оцінка діяльності політичної еліти та політичних лідерів;

орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучасного соціального управління;

інтерес до суспільно значущих проблем, поєднаний з активною політичною участю;

поінформованість про соціально-політичну ситуацію, бажання конструктивно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути;

компетентність в обраних напрямках суспільної діяльності, прагнення бути корисним суспільству;

культура співіснування в межах локальних груп та всього суспільства в цілому.

Застереження! Країни, що обрали модернізацію як стратегію державотворення, зіштовхнулись з проблемами політичної стабільності, яка найбільш ефективно була забезпечена авторитарними режимами (Південна Корея, Бразилія, Чилі, Філіппіни, Малайзія, Нігерія, Тайвань).

Основними проблемами, які довелось вирішувати цим країнам, стали: виведення економіки з-під централізованого політичного контролю; створення відкритої соціальної структури; формування інститутів, які забезпечують безпеку життєдіяльності особистості, суспільства, держави; створення ефективної системи місцевого самоврядування тощо.

Узагальнюючи досвід згаданих держав, С.Хантінгтон (США) зазначив, що модернізованість політичних інститутів оцінюється не стільки за рівнем їх демократичності, скільки за міцністю й організованістю, які гарантують пристосування соціуму до швидкозмінних цілей розвитку.