Теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, змістовно поглиблюючись та відбиваючи загальні цивілізаційні зрушення

На першому етапі (50-60-ті роки ХХ ст.) відбулося становлення теоретико-методологічних засад модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-економічного розвитку на основі західного лібералізму. Саме тоді намітився характерний для модернізаційного мислення міждисциплінарний підхід, який об’єднав істориків, економістів, соціологів, політологів, соціальних психологів та представників інших наук. Поступова політизація цієї теорії зумовила підвищення уваги до неї з боку офіційної влади різних країн. Зокрема, у 60-х роках активно вивчалися політичні процеси у країнах Європи та Північної Америки в контексті формування євроатлантичного середовища їхньої спільної діяльності.

Популярними тоді стали концепції економічного зростання, згідно з якими доіндустріальні суспільства Азії, Африки, Латинської Америки розглядалися як об’єкти активних фінансово-економічних впливів з метою скорочення їхнього відставання від розвинених країн та формування внутрішніх механізмів стійкого розвитку. Вважалося, що економічне зростання в цих країнах виконає роль своєрідного каталізатора та дозволить їм впровадити політичні інститути західного зразка, збагатити місцеву політичну культуру прозахідними цінностями.

Другий етап (70-80-ті роки) називають критичним. Провідними напрямками модернізації тоді вважалися: раціоналізація стилю функціонування державно-політичної бюрократії, політичний плюралізм, світський характер політичної культури; формування національних держав, національна інтеграція суспільства; формування «еліт розвитку»; стабілізація політичних інститутів та демократичних процедур; психологічний комплекс західно-ліберальних цінностей та ідей тощо.

Як засвідчила практика, всеосяжна політична модернізація відповідно до її «західних креслень» виявилася недостатньо реалізованою в країнах незахідного світу (іноді – повністю відкинутою). Запропоновані ззовні моделі економічного зростання та політичної інституціоналізації показали свою малоефективність.

Найбільшими прорахунками етапу були визнані: неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур; неготовність місцевих соціально-політичних лідерів діяти відповідно до зовнішніх рекомендацій; незбалансованість економічних, соціально-політичних та духовно-культурних наслідків модернізації; тимчасовість та анклавність (територіальна обмеженість) ефекту від впровадження модернізаційних механізмів тощо.

Виникають доктрини «часткової модернізації», «кутової модернізації», «кризового синдрому модернізації» як реакції на зіткнення традиційних норм і цінностей слаборозвинених країн з модернізованими інститутами.

Третій, нинішній, етап, започаткувавшись наприкінці 80-х років, дозволив західним вченим усвідомити синхронну дію як економічних чинників розвитку (людських та природних ресурсів, розмірів капіталу, розвиненості технологій), так і позаекономічних – геополітичних, соціальних, культурних, психологічних.

Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це проявилося у подоланні євроцентризму та визнанні як самоцінних інших цивілізацій (насамперед – ісламської та індуїстсько-буддійської), врахування мультикультурної природи людства взагалі. Наприкінці ХХ ст. переконливо прозвучав висновок щодо небажаності силового просування західних моделей політичного розвитку в інших регіонах світу, неможливості сліпого калькування західних моделей суспільно-політичного облаштування в країнах «третього світу».

У 90-х роках намітилася трансформація теорії модернізації у постмодернізацію, яка охоплює ряд нових проблем. До них належать:

розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору стилю життєдіяльності, місця проживання, напрямків самореалізації;

переорієнтація інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей;

формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природо- та ресурсозберігаючих технологій.

Як видно, теорія модернізації із засобу забезпечення політики Заходу на території країн, що звільнилися від колоніальної залежності, трансформувалася в інструмент комплексного пояснення, забезпечення та прогнозування соціально-політичного розвитку. Сучасна теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держави на внутрішні якісні перетворення на основі поєднання визнаних у світі універсальних політичних інститутів, структур, цінностей із традиційною місцевою специфікою.

Таким чином, політична модернізація у її науковому розумінні – це:

а) методологія пояснення джерел, характеру, масштабів та напрямків політичних змін в історичному минулому та на сучасному етапі цивілізаційного розвитку людства;

б) практичне втілення в політично організований соціум елементів раціоналізації влади через: органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових соціальних реалій; послаблення та зміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства відповідно до апробованих світових зразків.