Тема 18. Політична модернізація

Ознайомившись з матеріалами теми, студент знатиме: історичні витоки теорії і практики модернізації, сутність, зміст, типологію, напрямки політичної модернізації, етапи її перебігу, регіональні особливості практичного втілення, критерії успішності, специфічні риси розгортання модернізаційного процесу в Україні.

Після опанування теми студент вмітиме: ідентифікувати сучасні суспільства на підставі модернізаційних критеріїв, аналізувати політичні інститути, явища, процеси, події, персоналії крізь призму їхньої модернізаційної якості, розуміти особисту причетність до необхідності удосконалення модернізаційної практики України.

Навчальні питання:

1. Загальне розуміння модернізаційних процесів у політиці.

2. Типологія політичної модернізації.

3. Модернізаційний процес в Україні.

1. Загальне розуміння модернізаційних процесів у політиці

Теорія модернізації є продуктом інтелектуальної творчості представників багатьох країн, проте у ній обґрунтовано домінує західна суспільно-політична думка. Власне, сам Захід став першим «полігоном» модернізаційних проектів, яка поступово поширились на всі континенти і народи.

До сучасного модернізованого стану Захід рухався приблизно п’ять століть – від «примерків Середньовіччя» (ХІV ст.) до кінця ХVІІІ ст., коли домінування індустріального способу виробництва стало беззаперечним.

Етапи та якісні особливості європейської політичної модернізації

Секуляризація зруйнувала сакральну вертикаль європейського світу, що спиралася на запропоновану католицькою церквою єдину для всіх жителів Християнську Республіку (лат. Respublika Christiana). Окремі європейські володарі на кшталт англійського короля Генріха VІІІ (1491-1547), різні секти й навіть індивіди (у радикальних випадках Реформації ХVІ ст.) брали на себе право інтерпретувати смисл Священного Писання та основи політичного устрою.

Раціоналізація означала заміщення всемогутнього Всевишнього не менш універсальним і всесильним Розумом – джерелом і вінцем земного буття. Було започатковано імпульс демістифікації (позбавлення чар) світоустрою, а з ним і політичного порядку.

Вирішення конфліктів між структурами абсолютистської держави та «свавільного» громадянського суспільства започаткувало процес конституалізації. Нормативний порядок західнохристиянської цивілізації розпався на частини, які були присвоєні (приватизовані) місцевими володарями та їхніми кланами. Водночас, це стимулювало необхідність повернення до європейського нормативного спадку нерелігійного походження. Почав формуватися новий політичний порядок на основі локальних правових систем.

Гострий конфлікт між двома протилежними утвореннями – абсолютистською державою і громадянським суспільством – кількаразово виливався у ранні буржуазні революції. Такі революції фактично були модернізаційними актами. Виходом із ситуації гострих та безперервних соціально-політичних протистоянь стало явище конституціоналізму. Завдяки першим практичним конституціям і «дисциплінуючі» заходи держави, і «свавільні» вчинки громадянського суспільства виявилися рівною мірою обмеженими та взаємопов’язаними. Конституційна (обмежена) монархія в європейських умовах виявилася завершеною формою політичного устрою, від якої не відмовляються і зараз.

Продовженням модернізації Заходу став етап націотворення як самовиразу єдності нових політичних співтовариств. Починаючи з ХVІІІ ст., триває процес структурно-функціональної оптимізації державних інститутів і служб, призначених для задоволення потреб всієї нації. У сфері громадянського суспільства тоді ж започаткувалися процеси плюралізації – його структуризація, виділення різноорієнтованих та різноорганізованих об’єднань (асоціацій). Особливу увагу привертає організація інтересів громадянського суспільства у вигляді явищ послідовної їх ідентифікації, агрегації, артикуляції та реалізації з відповідним інституційним оформленням.

Наступним модернізаційним кроком стало явище репрезентації – забезпечення відповідності загальнополітичних рішень та курсів суспільним та державним (бюрократичним) інтересам, вимогам та очікуванням.

Всередині країни таке завдання було вирішене шляхом створення національних систем представницького правління, що означало запуск механізмів виборів та представництва (делегування влади), а також створення масових рухів та політичних партій, які безперервно змагаються за контроль над державною владою.

У зовнішньополітичній сфері відбулося удосконалення норм міжнародного права, що на практиці означало узгодження політичних курсів країн. Починаючи з ХІХ ст., міжнародна політика втрачає стихійність та набуває рис більшої урегульованості. На практиці це втілилося у трансформації Віденської системи міжнародних відносин (закладена у 1814-1815 роках) до Ліги Націй (1919-1945) та ООН (1945 – наш час).

Отже, модернізаційна проблематика на Заході має вікові теоретичні та практичні підвалини. Інші країни та народи у різний спосіб також відчули західні (європейські) модернізаційні впливи.

Поняття «модернізація» у його системно-науковому розумінні було запропоноване на початку 50-х років ХХ ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід від аграрного до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури та механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії масштабних соціальних перетворень у ній закономірно виділилася складова, що стосувалася динамічних змін політичної сфери суспільства.

Політичну модернізацію слід вважати процесом трансформації суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів, соціально-політичною мобілізацією та розширенням політичної участі громадян, поширенням демократичних цінностей і норм, властивих розвиненим країнам, у країнах, що перебувають на нижчих стадіях розвитку.

Альтернативне визначення: політична модернізація – це свідоме намагання державного керівництва здійснювати якісні перетворення у суспільстві з урахуванням досвіду передових країн. Набуває особливого значення для суспільств, віддалених від магістрального розвитку цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Політологи різних країн (С.Ліпсет, Ф.Катрадт, Г.Алмонд, Д.Аптер, С.Верба, Ф.Рігтс) виділили загальні риси (організаційні принципи) Сучасності, які визначають якість модернізації:

Індивідуалізм. У суспільстві посилюється центральна роль індивіда, який звільняється від надмірних та обов’язкових групових зв’язків, за власними уподобаннями вибирає соціальний колектив, самостійно визначає власні дії, несе особисту відповідальність за успіхи та невдачі.

Диференціація. Риса властива сферам праці та надання послуг, де невпинно збільшується кількість спеціалізованих занять і професій, що вимагають високого рівня освіти, компетентності й досвіду.

Раціональність. Принцип активно впливає на державне управління, в якому елементи бюрократичного традиціоналізму грають все меншу роль. Підвищеного суспільного значення набуває наука як засіб пізнання та інструмент перетворення дійсності.

Економізм. Економіка перетворюється у домінантну сферу людської життєдіяльності, яка визначає якість та динаміку розвитку інших суспільних сфер та виступає основним регулятором соціально-політичних процесів.

Експансія. Принцип означає здатність процесів і відносин сучасного (модернового) типу поширюватися та підпорядковувати своїм закономірностям периферійні країни, що відстали у розвиткові.