Демократичні вибори як конфлікт

Вибори можна представити як суперництво між кандидатами, що претендують на перемогу, а також як інтелектуальне, інформаційно-психологічне та організаційне протиборство очолюваних ними команд (штабів).

Сторони конфлікту: політичні суб’єкти, які у встановленому законом порядку визнаються учасниками виборчих змагань; сили, що їх висувають (підтримують) – партії, фінансово-промислові групи, впливові соціальні прошарки, територіальні та етнонаціональні спільноти. До них слід додати «просто виборців», групи підтримки, ЗМІ, виборчі комісії різних рівнів, наглядові ради тощо.

Предмет конфлікту: державно-політичний статус, конституційні повноваження, що наділяють його носія певним обсягом державної влади; залежний від статусу політичний вплив; конституційні права та особиста гідність всіх учасників виборчого процесу.

Конфліктні дії: різні форми суперництва сторін, що допускаються в межах виборчого законодавства; незаконні утиски виборчих прав сторін; зловживання в ході підрахунку голосів тощо.

Якщо конфліктні дії виходять за межі законодавчо визначеного поля, то конфлікт з політичної сфери переходить у правову, трансформується в юридичний та розв’язується на основі певних правових норм.

Умови конфлікту: позиції владних структур (адміністративний ресурс) та зацікавлених груп (фінансово-промислових, кримінальних, екстремістських); рівень соціальної напруги в країні та її регіональний розподіл; рівень правової та електоральної культури учасників виборчого процесу.

Наслідки конфлікту: реалізація активного та пасивного виборчого права громадян; «косметичні» або глибинні (структурні) зміни в політичній системі та її підсистемах; демонстрація рівня політичної та правової культури всіх учасників виборчого процесу; фіксація рівня абсентеїзму в суспільстві та ін.

Для більшості країн світу характерними є корупційні конфлікти. В їх основі – діяльність уповноважених на виконання функцій держави осіб, що спрямовується на протиправне використання наданих їм повноважень з метою одержання матеріальних благ, послуг, пільг або ін. переваг.

Сторони конфлікту: корупціонер (представник державної влади, структур державно-адміністративного управління); злочинна група, яка прагне реалізувати у своїх цілях управлінські можливості корупціонера; законодавець; правоохоронний орган.

Предмет конфлікту: порядок державного правління – сукупність процедур, виконання яких регламентоване відповідним органом державної влади, нормативними документами, що зобов’язують посадову особу захищати державні інтереси.

Конфліктні дії: змова; створення злочинної групи; порушення посадових обов’язків, професійної етики державного службовця; злочинні дії у вигляді отримання певних вигод та матеріальних благ.

Умови конфлікту: наявність корисливого інтересу з боку посадової особи; наявність протиправно діючої групи; можливості її впливу на управлінські рішення державних структур; низький рівень контролю та виконавської дисципліни.

Наслідки конфлікту: деформація механізмів та порядку здійснення державно-адміністративного управління; підрив авторитету державної влади; матеріальні та моральні втрати суспільства.

Збройно-політичні конфлікти – це зіткнення політичних інтересів суб’єктів політики у формі збройної боротьби. Такий конфлікт об’єднує ряд змістовно близьких понять: «війна», «воєнний конфлікт», «збройний конфлікт», «воєнно-політичний конфлікт» тощо. Конфлікти даного ґатунку, попри миротворчі зусилля світових та регіональних організацій, залишаються стійким атрибутом сучасних геополітичних реалій. Вони здатні проявитися і як внутрішні, і як міжнародні зіткнення організованих політичних сил.

Основні причини: боротьба держав за світове або регіональне лідерство, володіння світовими ресурсами (насамперед енергетичними) або територіями; розпад поліетнічих держав, їх соціальних структур і норм та, як наслідок, зростання соціально-політичної напруженості; втрата народами національної ідентичності, що загострює етнонаціональні та релігійні суперечності; боротьба окремих політичних сил за домінування в суспільстві запропонованих ними духовних і культурних цінностей (як правило, нові вимоги стосуються суспільно-політичного ладу, державного устрою, політичної еліти).

Структурні елементи: причини конфлікту; предмет конфлікту; учасники конфлікту, форма та рівень їх залучення в конфліктні відносини; інтереси, цілі, ресурси конфліктуючих сторін; масштаб конфлікту; особливості конфліктної поведінки сторін; етапи конфлікту; середовище перебігу конфліктних подій; інформаційне забезпечення конфлікту; наслідки конфлікту тощо.

У цих конфліктах явно вираженою є агресивна сторона, яка першою ініціює застосування засобів збройної боротьби задля вирішення політичних протиріч.

Збройно-політичні конфлікти сучасності пропонують нову парадигму збройної боротьби, яка на перше місце ставить не зіткнення армій на полі бою, а дезорганізацію управління державою, руйнування економіки, інформаційної та транспортної систем.

Головним стає ураження не людей, а адміністративних, економічних та матеріально-технічних об’єктів.

Зміст збройно-політичних конфліктів ще в середині ХХ ст. зводився до традиційних «боїв», «операцій», «ударів», «наступів». В сучасних умовах такі конфлікти все більше доповнюються дипломатичною, економічною, інформаційно-психологічною, розвідувально-диверсійною, терористичною та ін. формами боротьби, які підпорядковуються єдиній меті та розгортаються не тільки на території окремих країн, але й на глобальному рівні.