Головні особливості політичного життя, що перебуває на етапі стагнації:

стандартизація політичного життя, бачення суспільно-політичних процесів крізь призму обмеженої кількості програм (директив), запропонованих владою;

пасивність, а згодом і звуження поля діяльності елементів політичної системи;

прагнення владних структур до показної стабільності;

боязке ставлення до пропозицій розвитку (оновлення) політичної системи, запропонованих альтернативними політичними силами;

нездатність влади до продукування нових форм суспільно-політичного життя;

згортання демократії, супроводжуване бюрократизацією політичного життя;

запізнення із вирішенням назрілих питань, несвоєчасне розв’язання політичних конфліктів та ін.

Прийнятними виходами із стану політичної стагнації є здійснення політичної, економічної та інших масштабних реформ, активний пошук методів розв’язання наявних суперечностей, нормалізація відносин із сусідніми державами, використання можливостей наддержавних інституцій (світових, регіональних). В основі таких заходів має бути політична воля державних лідерів.

2. Конфліктогенне розуміння політики

Політичний конфлікт – це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати власні інтереси і цілі, пов’язані з боротьбою за владу, її перерозподілом, зміною власного політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

В його основі лежать соціально-економічні, етнонаціональні та власне політичні суперечності, об’єктивно властиві будь-якому суспільству.

Виділення політичного конфлікту у самостійний предмет досліджень у західній політичній науці відбулось в середині ХХ ст. Відтоді політична конфліктологія стала одним з найважливіших розділів західної теоретичної і прикладної політології. На сьогодні західними вченими глибоко досліджені причини і специфіка політичних конфліктів, їх роль, місце та функції в суспільстві, передумови виникнення, стадії розвитку, методи запобігання та вирішення, розроблено відповідну типологію.

Особливого поширення набули концепції «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «конфліктної моделі суспільства» (Р.Дарендорф), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «теорії принципових переговорів» (Дж. Бертон, Р.Даль, Р.Фішер), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Р.Патнем).

Сукупність сучасних підходів стосовно місця та ролі конфліктів у суспільному житті групується довкола двох полярних підходів, запропонованих т.Парсонсом та р.Дарендофом.

Т.Парсонс: а) кожне суспільство – відносно стійка, стабільна, інтегрована структура; б) кожен елемент суспільства, що довів свою життєздатність, має певну загальносистемну функцію; в) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який і забезпечує його стабільність та інтеграцію.

Р.Дарендорф: а) відповідно до «конфліктної моделі суспільства», соціальний конфлікт всюдисущий, будь-яке суспільство «пронизане» конфліктними ситуаціями, завдяки чому воно і змінюється; б) кожний елемент суспільства робить власний внесок в його дезінтеграцію; в) конфлікти – рушійна сила суспільного поступу.

Перша модель наголошує на співробітництві соціальних структур, друга – на їх конфліктній взаємодії, наслідком чого стають соціальні зміни різної інтенсивності. Проте обидві моделі об’єднуються спільним постулатом: конфлікти не слід розглядати як соціальну стихію, непідвладну волі людини. Конфлікти потрібно вивчати та намагатись ними керувати.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Конфлікт цінностей постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій: ліві – праві, консерватори – ліберали, ізоляціоністи – інтервенціоністи, західники – євразійці тощо. Розбіжності у цінностях є однією з головних передумов конфлікту. Ескалація таких розбіжностей своїм неминучим наслідком має соціально-політичну поляризацію широких верств населення, готового до активного (навіть силового) відстоювання власних цінностей.

Конфлікт інтересів проявляється як зіткнення насамперед політичних та економічних потреб тих соціальних груп, які або володіють політико-економічними ресурсами суспільства, або усунуті від процесів їхнього накопичення та використання. Оскільки категорія «інтерес» визначає «мету діяльності» соціального суб’єкта – на практиці конфлікт інтересів призводить до масштабного антагоністичного протистояння між «вищими» та «нижчими» стратами соціуму, готового перерости у фазу активних дій з питань перерозподілу суспільного багатства.

Конфлікт ідентифікації продиктований правом вільного самовизначення людиною своєї етнічної та громадянської належності. Такі конфлікти простежуються в країнах, де недемократичні політичні режими (як правило, колонізаторські) проводили активну політику насильницького нав’язування місцевим етнічним групам чужої для них моделі етнічної або конфесійної саморефлексії.

В політичній науці зберігає свою продуктивність поділ конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Крім того, відомими є ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску на опонентів. Такі конфлікти слід називати умовними, але варто пам’ятати, що в багатьох випадках існує небезпека їх трансформації у реальні.