Тема 15. Громадянське суспільство

Ознайомившись з матеріалами теми, студент знатиме: історичне коріння громадянського суспільства, його сутнісні ознаки (риси), основні соціальні інститути, детерміновані громадянським суспільством, внесок європейських країн у ствердження громадянського суспільства як першооснови повноцінного людського існування, теоретичні узагальнення з приводу громадянського суспільства, внесок українських мислителів у дану теоретичну спадщину, основні проблеми ствердження громадянського суспільства в сучасній Україні.

Після опанування теми студент вмітиме: оцінювати політичне життя як з позицій його організованих (державних) форм, так і з позицій його самоорганізації (що відбувається насамперед під впливом громадянського суспільства), розуміти особливе значення культури громадянства для перетворення української політики у конструктивну соціальну силу, коригувати власну політичну позицію не лише під впливом державних чинників, але й інститутів громадянського суспільства.

Навчальні питання:

1. Історичні витоки та сутність громадянського суспільства.

2. Громадянське суспільство в Україні.

1. Історичні витоки та сутність громадянського суспільства

Термін «громадянське суспільство» має тисячолітню історію та різнобічне змістовне тлумачення в політичній думці різних народів. Сама ідея громадянського суспільства та його базові поняття сягають Стародавньої Греції і Риму, оригінально розвиваються у період Середньовіччя та набувають сучасного звучання у Нові часи.

Платон першим обґрунтував відмінності між «суспільною» та «приватною» сторонами людської життєдіяльності.

Аристотель вбачав коріння розумного суспільства в ідеї полісу, вважаючи, що поняття «суспільство» і «держава» є тотожними. На його думку, важливими рисами античного полісу були виборність і підзвітність магістратури, визначений наперед термін її повноважень, свобода слова, невтручання влади у приватні справи, рівність усіх перед законом тощо.

Ідеї старогрецьких мислителів отримали розвиток у політичній думці Риму. Саме там з’явилось поняття «асоціації рівноправних громадян, які проживають у місті» («civitas nostra» – «наше місто»).

Цицерон не бачив принципових відмінностей між поняттями «держава» і «суспільство». Виникнення суспільства він пов’язував з розвитком людини. На його думку, розум і дар мови, взаємне спілкування, обговорення та прийняття рішень об’єднують людей у «природне суспільство».

Обмежене теократичним світобаченням Середньовіччя, незважаючи на свавілля інквізиції, так і не змогло покласти край спробам осмислити світ людини, вільної від церковного або державного всесилля.

Н.Макіавеллі вважав: глава держави не повинен зловживати своїми правами та порушувати майнові й особисті права підданих; недосяжними для волі правителя мають залишатись праця, сім’я, любов, задоволення особистих потреб, тобто, приватне життя у його широкому розумінні. Як видно, йшлося, про громадянське суспільство як про спільноту людей, протилежну державі, яка прагне піднестися над суспільством та отримати максимальні контрольні функції. Н.Макіавеллі довів, що існує «дещо» самостійне, самодостатнє, що живе за своїми законами навіть у випадку зникнення держави. На його думку, це і є громадянське суспільство.

Впровадження ідей громадянського суспільства у практичне життя пов’язане з ідеєю «природних прав» людини, яка у ХVІІ ст. була головною у формуванні правової свідомості та ефективних політико-правових концепцій, насамперед, теорії «суспільного договору». Г.Гроцій та Б.Спіноза до «природних прав» людини відносили свободу переконань і думок, свободу володіння власністю та її використання, рівність людей між собою, їхню захищеність від сваволі тощо.

Т.Гоббс у працях «Про громадянина» (1642) та «Левіафан» (1651) виклав нову концепцію громадянського суспільства, яке виникає при переході від «природного» стану первозданної людської ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого дисциплінуються інструментами державної влади. Істотно змінюється сама людина, який перетворюється в громадянина не за ознакою підданства («римські громадяни»), а на основі стрімкого розвитку особистісних політичних, економічних, соціокультурних та інших вимірів. Одночасно змінюється і суспільство, яке доцільно визначити як «спільноту індивідуальностей» або колектив, члени якого набули високих людських якостей.

Розрізнення громадянського суспільства і держави – одна з головних ідей у теоретичному спадку Ж.-Ж. Руссо (праця «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей»). На його думку, громадянське суспільство виникло внаслідок формування приватної власності, а держава «витворена» з неї на підставі суспільного договору.

Відповідно до теорії «суспільного договору», процес творення держави – це виконання своєрідної угоди між людьми, які погоджуються на існування надіндивідуальної суспільно-політичної сили у вигляді загальновизнаних державних інститутів. Така сила, попри її потрібність та виправданість, постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину природних прав людини. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного суспільства є новим станом соціуму, що опирається на державу. У конвенційних теоріях держави (Вольтер, Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод його природного (додержавного, дополітичного) стану, а влада – як похідна від відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Ідеологи лібералізму (Дж. Локк) запропонували принципово інше бачення громадянського суспільства. На їхнє переконання, таке суспільство є насамперед цариною людської свободи, яка залишається поза межами державної регламентації. Базові тези лібералів ХVІІІ ст. звучали так: держава покликана передусім захищати особисту свободу і власність, здобуту працею людей; держава має діяти тільки в строго окреслених межах, вихід за які може детонувати громадську непокору; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити опір і навіть вдаватися до сили з метою його повалення у випадку тиранії або розвалу урядової системи.

Просвітники ХVІІІ ст. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є) виходили з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього з боку держави. На їхнє переконання, громадянська ідея має домінувати над ідеєю всеосяжної, всесильної державності.

Г.Гегель у «Філософії права» (1821) довів принципову відмінність громадянського суспільства від політичної держави. Громадянське суспільство є сферою «матеріальних умов життя», «продуктом природної необхідності», сферою реалізації особистих, приватних інтересів окремих індивідів. Держава є політичною організацією, необхідною громадянському суспільству, але не тотожною йому. Держава є похідною категорією від громадянського суспільства, залежить від нього і може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспільства.

Проблематика громадянського суспільства осмислювалась і в Україні. Відповідні ідеї звучать в творчому та науково-теоретичному спадку Т.Шевченка, І.Франка, М.Грушевського, М.Драгоманова, О.Кістяківського та ін. мислителів ХІХ ст. Розвиваючи основоположні ідеї західних наукових шкіл, вони в той же час внесли національний елемент у розуміння його сутності.

Отже, громадянське суспільство – це суспільство громадян, яким властиві розвинуті економічні, соціальні, політичні, культурні, моральні та інші якості та яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; це суспільство рівноправних особистостей, яке мінімально залежить від держави, проте активно взаємодіє з нею заради спільного блага.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або значною мірою підпорядковане державі, яка перетворює його в об’єкт безперервного впливу та маніпулювання. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства отримав назву етатизму (франц. еtat – держава). Етатизм – це поширення повноважень держави на максимальну кількість сфер суспільного життя. Держава проголошується єдиним чинником суспільної інтеграції. Сфера недержавного (громадянського, цивільного) звужується до мінімуму.

Прибічники громадянського суспільства не відкидають державу як апробований тисячолітнім досвідом регулятор людських взаємин. Але держава, на їхнє переконання, має бути демократичною і правовою, покликаною насамперед захищати права й інтереси громадян, а вже потім – власні інтереси.

Захищене законом від прямого втручання та надмірної регламентації з боку держави, громадянське суспільство втілюється в приватному житті громадян, існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних, моральних, релігійних, національних та ін. цінностей. Основою такого суспільства є складна мережа вільно встановлених індивідами міжособистісних та міжгрупових зв’язків (сімейно-родинних, общинних, економічних, культурних, етнонаціональних, конфесійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей та способів їх висловлення і реалізації.