Загальні риси плюралістичної демократії:

визнання зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка й створює передумови для реалізації прав, свобод та інтересів залученої у її структуру особистості

надання суперництву та балансу групових інтересів статусу соціальної основи демократичної влади

теоретичне обґрунтування та практична реалізація ідеї суспільно-політичних стримувань і противаг, взаємного контролю різноорієнтованих соціально-політичних груп

значне розширення поля діяльності держави, визнання її арбітром, який має забезпечити взаємні компроміси та регуляцію протилежно орієнтованих інтересів

визнання сукупності політичних еліт, як рекрутованих державними органами, так і опозиційних, головним провідником політичних очікувань суспільства та політичної волі органів управління

турбота про формування демократичної культури населення як умови цивілізованого характеру боротьби інтересів та відносно безболісного вирішення конфліктних ситуацій різного рівня

підтримання державою соціально утиснених індивідів та груп з метою забезпечення задовільних умов їхньої життєдіяльності та створення основ соціальної справедливості. В такому значенні сутність плюралістичної демократії наближається до теорії та практики соціальної держави

Результатом плюралістичного бачення демократії є трактування останньої як форми правління, що забезпечує баланс інтересів між власне політичними, фінансово-економічними, професійними, етнонаціональними, статево-віковими, конфесійними, демографічними, духовно-культурними, регіональними та ін. соціальними групами. Спектр їхніх інтересів є надзвичайно широким. Ця демократія розглядається як рівновага інтересів та впливів, яка мінімізує, а в окремих випадках навіть виключає монопольне становище однієї з груп щодо прийняття рішень та практичних дій у власних інтересах.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ! Ця демократія ідеалізує дійсність, перебільшуючи участь громадян у зацікавлених групах (групах інтересів, впливу, лобістських утвореннях) на постійній основі. В реальному житті у державах західної політичної культури стійка групова ідентифікація властива не більше, ніж третині населення. А тому побудована за плюралістичними рецептами модель демократії не є владою більшості та не досягає рівня дійсного народовладдя.

Дана концепція ідеалізує принцип політичної рівноправності різних соціальних груп. В реальному житті вплив на розвиток політичного процесу прошарку професійних політиків, представників бізнесу, фінансово-банківської справи, військово-промислового комплексу, бюрократії, державних службовців вищих інстанцій, провідних ЗМІ, лідерів політичних партій, реальних профспілкових утворень має беззаперечний пріоритет над іншими групами впливу.

Як наслідок, у політології поступово склалися два базові підходи стосовно проблем демократичної трансформації суспільства: нормативний та емпіричний (дескриптивний).

Нормативний підхід передбачає теоретичне конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтовує її переваги над іншими формами правління, досліджує імовірні шляхи реалізації демократичного ідеалу. Такий підхід своїм далекосяжним завданням має виховання демократичної політичної свідомості і на такій основі – наближення реального політичного життя до демократичних імперативів.

Емпіричний підхід аналізує демократію у тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. На засадах емпіричної методології властивості демократії безперервно коригуються, уточнюються, а при накопиченні ознак іншої демократичної якості навіть вирішується проблема оновлення теорії демократії.

Для позначення рівня активності окремих політичних акторів, які формують цілісний політичний процес в умовах демократії, використовують додаткові характеристики:

1) потенціал і статус;

2) вид дій;

3) спосіб інтеракцій.

Потенціал (статус) політичних суб’єктів враховує і їхні кількісні, і якісні характеристики, насамперед, ступінь організованості та змобілізованості. Крім того, ефективність діяльності суб’єкта залежить від обсягу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних) та міцності контролю над ними.

Вид дій залежить від використовуваних політичним актором засобів, форм та методів політичної боротьби:

парламентських, теоретично доступних всім виборцям через партії (блоки), що сформували представницький орган;

ненасильницьких форм політичної участі;

насильницьких впливів (від організованого припинення демонстрацій та страйків до громадянської війни);

акцій, що опираються на авторитет і переконання (маніпулювання суспільною думкою, бюрократичні методи регулювання).

Спосіб інтеракцій обумовлюється характером відносин між політичними акторами, головними серед яких є конфронтація, нейтралітет, компроміс, союз (коаліція) та консенсус.

Підсумок взаємодії сторін і проявляється як політичний процес, конкретний стан якого визначається розстановкою та співвідношенням соціально-політичних сил.

Ці поняття дають можливість охарактеризувати позиційну та ресурсну сторони балансування акторів у конкретній ситуації. Перегрупування позицій вказує на перехід до наступного стану (нової стадії) політичного процесу з новими позиціями та потенціалами акторів.

Внутрішня динаміка політичного процесу також має свою специфіку. Цю сторону політичного життя – власне «буття політики» – американські політологи назвали політичною сценою (англ. political performance) як вираз складної взаємодії державних і недержавних інститутів, груп та індивідів. У певній ситуації саме аналіз політичної сцени дозволяє більш чітко розрізнити субпроцеси політики: державне управління і громадянський тиск, лідерство і партійне керівництво, індивідуальну та групову участь громадян тощо.

Одним з головних політичних субпроцесів є демократичні вибори. Інститут виборів передбачає два основні типи електоральних (процесуальних) систем – мажоритарну та пропорційну.

Терміни та поняття до теми: політичний процес, політичні субпроцеси, режим розвитку, групи інтересів, демократія (ліберальна, конституційна, плюралістична, корпоративна, партисипітарна, марксистська, елітарна), демократизація, політична активність, державне управління.

Запитання. Завдання:

1. Яку з «осьових культур» слід вважати інтелектуальною прабатьківщиною демократії?

2. Демократичний політичний процес: сутність, структура, рушійні сили.

3. Як співвідносяться між собою демократія та революція?

4. Що слід розуміти під поширеною в сучасній РФ концепцією «керованої демократії»?

5. Чи існують відмінності між демократією у США та країнах ЄС?

6. Які моделі демократії властиві Україні, починаючи з 1991 р.?

7. Які соціальні групи сучасної України слід вважати продемократичними, а які – антидемократичними?

Теми рефератів:

1. «Постсоціалістичний», «посттоталітарний», «постгеноцидний» політичні процеси: сутнісні характеристики, особливості розвитку.

2. Демократія як ідеальне побажання та політична практика.

3. Проблема обмеження демократії в «особливий період» функціонування держави.

4. Демократичний потенціал України: традиції, проблеми, перспективи.

5. Демократична культура особистості в сучасних Україні та РФ (компаративний аналіз).

Література:

Алексеева Т.А.Демократия как идея и процесс // Вопросы философии. 1996. – № 6. – С. 16-34.

Ашин Г.К. Элитизм и демократия // Общественные науки и современность. – 1996. – № 5. – С. 59-70.

Бортніков І. Політична участь і демократія: українські реалії. – Луцьк: Вежа, 2007. – 521 с.

Воронов І.О. Демократичний транзит: політико-владні трансформації. – К.: Ґенеза, 2006. – 323 с.

Воронов І.О. Демократичний транзит: людський вимір політики. – К.: Ґенеза, 2006. – 328 с.

Кельман М. Десять засад демократії // Право України. – 1996. – № 8.

Основи демократії: навчальний посібник/За ред. А.Копадій. – К., 2002. – 421 с.

Политология: учебник / Мельвиль А.Ю. [и др.] – М.: Проспект, 2009. – 624 с.

Прибутько П.С. Політологія. – К., 2008. – 171 с.

Прикладна політологія /Навч. посібник за ред. В.П. Горбатенка. – К.: Академія, 2008. – 472 с.

Скрипнюк О. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). – К.: Логос, 2006. – 368 с.

Токвиль А. де. Демократия в Америке. М., Прогресс, 1992.

Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.