З о в н і ш н і

дипломатична – підтримання та розвиток міждержавних відносин, налагодження співпраці з іншими державами та наддержавними об’єднаннями

зовнішньоекономічна – участь у міжнародному розподілі праці; розвиток взаємовигідного економічного співробітництва з іншими державами та недержавними економічними структурами (зокрема, ТНК)

миротворча – участь збройних сил держави у здійсненні міжнародних миротворчих операцій відповідно до легітимних рішень світових та регіональних безпекових інституцій (ООН, ОБСЄ)

антитерористична – участь держави в міжнародній антитерористичній діяльності

2. Форми держави

Форма держави визначається трьома складовими – формою державного правління, формою державного устрою та типом державного режиму.

За формою державного правління виділяють монархії (абсолютні, дуалістичні, парламентські) та республіки (парламентські, президентські, парламентсько-президентські, президентсько-парламентські)

за формою державного устрою – унітарні держави, федерації і конфедерації

за типом державного (політичного) режиму – тоталітарні, авторитарні, демократичні держави

Характером політичного режиму зумовлені і такі поняття, як «правова держава», «соціальна держава», «поліцейська держава» тощо

Про форми державного правління:

За абсолютної монархії (самодержавства) верховна влада належить одній особі – монарху, що обіймає цю посаду на основі усталеного порядку престолонаслідування. Наслідком абсолютизму у багатьох випадках стають сваволя вищої влади, чиновників та безправність народу. У ХХІ ст. абсолютна монархія збереглась в Катарі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Саудівській Аравії.

Перехідною формою правління є дуалістична монархія, за якої буржуазія ділить владу з феодалами. За такого правління співіснують дві політичні установи: феодальна монархія й буржуазний парламент. Повноваження останнього обмежуються монархом, який наділяється правом вето та розпуску парламенту. Країнами, де існує дуалістична монархія, є Йорданія, Кувейт, Марокко.

Парламентські (конституційні) монархії є буржуазною формою правління. Уряд формується парламентським шляхом і відповідає за свою діяльність тільки перед законодавчим органом. Такі монархії існують здебільшого в європейських країнах – Бельгії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Норвегії, Швеції, а також Японії.

Президентська республіка вперше виникла в США на основі Конституції 1787 р. За такої форми правління президент наділяється повноваженнями як глави держави, так і глави уряду. Посада прем’єр-міністра відсутня. Функції різних гілок влади чітко поділено. Президент, який обирається позапарламентським голосуванням, формує уряд. Право розпускати парламент у президента відсутнє. Система вищих органів державної влади Сполучених Штатів діє на засаді принципу стримувань і противаг. Відповідно до нього, Президент, Конгрес і Верховний суд наділяються повноваженнями, що забезпечують їхню постійну взаємодію.

За парламентської форми правління у державі проголошується верховенство парламенту. Парламент формує уряд, який очолює лідер тієї партії, що має більшість у парламенті. Глава держави, як правило, обирається парламентом. Будь-які дії президента, аж до застосування права вето та розпуску парламенту, можливі лише за згоди уряду. Парламентські республіки існують в Австрії, Італії, Туреччині, Фінляндії, ФРН, Швейцарії. В сучасних умовах термін «парламент» вживається в 40 країнах, «народні (національні) збори» – в 37, «конгрес» – у 16, «національна (народна) асамблея» – у 15, «державні збори» – в 14. В деяких державах збереглись історичні назви законодавчого органу: «кнесет», «ландтаг», «генеральні кортеси», «риксдаг», «скупщина», «сейм», «сенат», «дума».

В інших державах значного поширення набули змішані форми правління, коли поєднуються елементи і парламентської, і президентської республіки. Типовим прикладом змішаної республіки є Франція. Центральною фігурою в системі органів державної влади Франції є Президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд формується Президентом і відповідальний лише перед ним. Президент головує в Раді міністрів, а прем’єр – у Кабінеті міністрів, який лише готує рішення для Ради міністрів. Президент, маючи право розпустити парламент, фактично наділяється більшою владою, ніж глава президентської республіки.

Про форми державного устрою:

Рисами унітарної форми організації держави є: єдина Конституція та громадянство, система органів державної влади, судова система, поділ території на адміністративно-територіальні одиниці. Унітаризм передбачає централізацію всього державного апарату та прямий контроль центру над місцевими органами влади. До унітарних держав належать Греція, Норвегія, Україна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія.

Федеративна форма передбачає наявність державних утворень, наділених відповідною політико-правовою самостійністю. Федеративний устрій більш властивий країнам із значною різноманітністю національних, соціально-економічних, історичних умов. Особливістю федерації є те, що загальна територія країни складається з територій федеральних суб’єктів, наділених в межах визначеної для них компетенції правом видання законодавчих актів. Федеральному парламенту в цих країнах властива двопалатна структура (бікамералізм), хоча і в деяких унітарних державах – Білорусі, Іспанії, Італії, Казахстані, Киргизії, Польщі, Чехії, Хорватії – парламент також є двопалатним.

Виділяють такі типи федерацій: історичні (Німеччина, Швейцарія), національні (СРСР, ЧССР), територіальні (США, Мексика) та національно-територіальні (РФ).

Всього в сучасному світі налічується близько 20 федеративних держав (40% території планети та близько третини населення Землі).

Історія знає й інший тип національно-територіальної організації держави – імперію (від лат. imperium – влада, панування). Держава-імперія складається з метрополії – центральної частини держави та колоній – підпорядкованих центральній владі держав-сателітів або квазідержавних утворень. Найбільш потужними в різні часи були Римська, Османська, Британська, Російська та деякі інші імперії.

За конфедеративної форми держави, що об’єдналися у конфедерацію, є фактично незалежними при вирішенні цілого комплексу питань. Вони зберігають свій суверенітет, мають власні органи державної влади. Водночас, для координації спільних дій такі держави визнають за необхідне створення наддержавних органів управління. Як правило, їхніми спільними інститутами на початковому етапі розвитку стають валюта, митна система, воєнна організація, деякі елементи системи безпеки. Більш зрілі конфедерації піднімаються до рівня створення законодавчих, виконавчих, судових та інших органів.

До кінця ХІХ ст. конфедерація розглядалася як тип державного устрою. Свого часу конфедеративний устрій мали Австро-Угорщина (до 1918 р.), Швеція і Норвегія (до 1905 р.), США (до 1787 р.), Швейцарія (до 1848 р.), ОАР – Єгипет і Сирія (1958-1961), Німецький союз (1815-1867), Сенегамбія (Сенегал і Гамбія, 1982-1989). Як засвідчили історичні реалії, конфедерації у багатьох випадках є нестійкими державними утвореннями, що або розпадаються, або трансформуються у федеративні держави.

В сучасних умовах перспективним конфедеративним об’єднанням держав виглядає створений у 1992 р. Європейський Союз, результати розвитку якого вселяють оптимізм у більшу частину європейців. Україна прагне доєднатись до ЄС, що виводить політику євроінтеграції на чільні позиції у переліку зовнішньополітичних прагнень Української держави.

Про політичний режим:

Під політичним режимом розуміють сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Будь-який режим визначається вживаними процедурами та способами організації установ влади та здійснення владних функцій, стилем прийняття рішень, відносинами між державою і громадянами.

Виходячи з політичного досвіду ХХ ст., виділяють тоталітарні, авторитарні, демократичні політичні режими та їх комбінації. Різновидами політичного режиму можуть бути фашистський, теократичний, ліберально-демократичний, анархістський.

Головними ознаками політичного режиму є: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище та роль суспільно-політичних організацій та партій; правовий статус особи; встановлена законодавча система; зміст та співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні, культурні традиції, моральні звичаї народу тощо.

Демократія – політичний режим, характерною особливістю якого є децентралізація, розосередження влади між громадянами даної держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів управління і прийняття рішень відповідно до волі більшості.

До спільних рис демократичних режимів відносять: визнання народу джерелом влади, сувереном у державі; верховенство закону у всіх сферах суспільного життя; рівноправність громадян (як мінімум – рівність їх виборчих прав); виборність законодавчого органу державної влади; пріоритет прав людини над правами держави; підпорядкування меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх виконанні; повагу більшості до права меншості мати власну точку зору та відстоювати її цивілізованими методами; обмеження влади більшості над меншістю, теоретичне і практичне унеможливлення фізичної ліквідації меншості; розподіл влади, її розпорошення у політичному просторі з метою ліквідації передумов її надмірного зосередження в єдиному центрі та подальшого суб’єктивного трактування й використання.

Тоталітаризм – режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об’єднань, соціальних груп та інституцій. За цього ладу поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яка ґрунтується на адмініструванні, примушенні, заборонах, бюрократизмі державно-політичного управління.

Сутнісними рисами такого режиму є: цілковита відчуженість громадян від власності; надмірний, гіпертрофований розвиток органів ідеологічного й фізичного пригнічення особи; штучне моделювання і примусове впровадження державними органами схвалених владою взірців політичної свідомості та зразків поведінки людей; відсутність відкритих, легальних механізмів формування й ротації органів влади, що призводить до утворення режиму особистої влади; ліквідація або вихолощення конституційних прав і свобод людини; репресії як засіб державної політики; тотальна політизація всіх сфер суспільного життя. Варіантами прояву тоталітарного режиму можуть бути деспотизм та диктатура.

Авторитаризм – політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи державних діячів, звуженням політичних прав і свобод громадян, їх суспільно-політичних об’єднань, строгою регламентацією індивідуальної та групової активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій. Це режим жорсткого примусу щодо дотримання законів, виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

На відміну від тоталітаризму такий режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням деяких фрагментів демократизму (парламентські вибори, багатопартійність). Проте його сутнісними ознаками залишаються сваволя центральної влади, щоденна загроза репресій, використання каральних органів, армії тощо.

Сучасна західна політологія розвиває три наукові традиції, що «живлять» теорію держави в умовах ХХІ ст.: плюралістичну, неомарксистську та статистичну.

Прибічники плюралістичної школи вважають державу нейтральною ареною для змагання інтересів, а її установи – комплексом зацікавлених груп. Якщо влада в суспільстві організована на конкурентних засадах, то державна політика є результатом постійних переговорів (всі соціально-політичні групи мають теоретично рівні шанси чинити тиск на державу). Групи тиску конкурують між собою, а державна політика відображає вплив найбільш організованих та формалізованих інтересів. Водночас, такий підхід критикують за його відвертий емпіризм, який іноді межує з нехтуванням правовими нормами.

Представники неомарксизму продовжують дивитись на державу як на інструмент панування (як писав К.Маркс у 1848 р., «уряд у сучасній державі є лише комітетом із керування спільними справами всієї буржуазії»). Таке панування здійснюється завдяки особистим зв’язкам між державними урядовцями та економічними елітами. Головними вадами такого підходу є суб’єктивістське трактування природи держави та необґрунтоване возвеличення ролі політичних та економічних еліт.

Автори статистичних теорій дійшли висновку, що держави часто ставлять перед собою цілі, які не є «лінійним» продовженням переговорів між зацікавленими групами або які неможливо передбачити, виходячи з результатів аналізу класової структури сучасних суспільств. Основна увага зосереджується на державах як окремих структурах зі своєю конкретною історією, що функціонують у сфері реальної автономії. Послідовники цих теорій часто наголошують на різниці між «сильними» й «слабкими» державами, стверджуючи, що силу держави визначає ступінь її реальної автономії від вимог суспільства.