Навчальні питання:

1. Політична думка Заходу.

2. Розвиток політичної думки в Україні.

1. Політична думка Заходу

Політична думка – це активна, цілеспрямована, узагальнююча ідеальна діяльність, спрямована на розвиток понять, категорій, теорій, доктрин, концепцій, що стосуються сфери політики.

Її метою є пізнання політичних зв’язків і відносин, форм прояву та функцій політики і влади, політичних процесів та інститутів, політичної ідеології і культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей, творення нових політичних ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Витоки політичної думки сягають 4-3 тисячоліть до н. е.

У цей період активно формувалися рабовласницькі держави, а тогочасні мислителі почали замислюватись над мистецтвом керування державою та населенням, сутністю суспільного устрою, місцем і призначенням людини в житті, методами і способами завоювання, збереження і зміцнення державної влади, необхідністю застосування з цією метою правових та моральних настанов, іншими ключовими питаннями організації суспільного буття.

Ранні уявлення про політику протягом наступних 2,5-3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, набули ознак теоретичних знань та, збагачені ідеями єгипетських, вавилонських, перських, китайських, індуських, грецьких, римських та ін. мислителів, трансформувалися (інтегрувалися) у політичну науку.

Фундаментальними витоками політичної науки є політична думка кількох стародавніх держав – Китаю, Індії, Персії, Палестини, Греції.

Для європейської цивілізації особливе значення має політична думка Стародавньої Греції.

Важко переоцінити її значення і для України, оскільки цивілізаційна вісь Греція – Рим – Візантія – Західна Європа – Київська Русь – Україна переконливо змальовує історичну лінію розвитку сучасної Української держави.

Давньогрецька політична думка пройшла шість головних етапів, кожен з яких доцільно розглядати як окремий пласт політичного мислення.

Етап античних, міфічних уявлень (VІІІ-VІІ ст. до н. е.) представлено аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Їх об’єднує спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політичні процеси (кін. VІІ – VІ ст. до н. е.) пов’язаний з творчістю «семи мудреців» – Клеобула, Солона, Хілона, Фалеса, Піттака, Біанта, Періандра.

Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку (V ст. до н. е.). Їх творцями виступили софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах та ін.), чия заслуга полягає в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», проголошенні природної рівності людей (у тому числі рабів), у розвитку демократичних поглядів.

Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів (V – поч. ІV ст. до н. е.) пов’язаний з іменами Сократа (469-309 до н. е.) і Платона (427-347 до н. е.). Саме Платонові приписують авторство терміну «політика» як управління суспільними справами. У працях «Держава», «Критій», «Політик», «Закони» ним закладено основи політичної філософії, розроблено концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тимократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем та оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань (ІV ст. до н. е.) пов’язується з творчістю одного з найвидатніших мислителів Античності – Аристотеля (384-322 до н. е.). Аристотель увінчав процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковав розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, змалював обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовував право народу на законодавчу владу, визначив політичну сутність людини, місце і роль різних верств населення та держави у політичному житті, заклав концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, сформував методологію дослідження політичних процесів.

Етап поступового занепаду давньогрецької державності (ІІІ – ІІ ст. до н. е.) під тиском Македонії і Риму. Періоду властиве активне осмислення політичної етики, об’єктом якої були політична мораль, її місце в системі політичних відносин та суспільному житті. Полібій (210-128 до н. е.) започаткував становлення політичної історії як науки. Він же став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у ІІ ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність.

Політико-теоретична думка Риму, звільнена від міфологічних нашарувань цезарського періоду, розвинулась у І ст. до н. е. Її злет пов’язаний з іменами Марка Тулія Цицерона (106-43 до н. е.), Тита Лукреція Кара (99-55 до н. е.), Гая Саллюстія Кріспа (86-34 до н. е.). Після краху Римської республіки з початком нової ери популярними стали ідеї Сенеки (3-65), Епіктета (50-140), Марка Аврелія (121-180) та ін. стоїків.

Значний вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи 1-3 ст. (Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестін та їх послідовники). Саме вони стали засновниками юриспруденції як науки «про божественні й людські справи, знання справедливого й несправедливого».