Контрольні запитання

1. Які основні стадії процесу соціалізації?

2. Що таке соціалізація?

3. Охарактеризуйте поняття соціальної установки, її функції.

4. Проаналізуйте особистісні стосунки як основу соціалізації особистості.

5. Які існують психологічні механізми міжособистісних стосунків?

6. Які риси притаманні процесу соціалізації?

7. Що таке соціальне становлення, соціальна зрілість?

8. Які чинники впливають на формування особистості?

9. Які соціальні якості та властивості повинна мати особистість?

10. Чому рольове виконання має двосторонній процес?

11. У чому полягає взаємодія особистості із суспільством?

12. Що таке девіантна поведінка та асоціальні дії?

Тема № 39-41 (4 год.) соціальні групи План

1. Групи та їх класифікація

2. Рівні розвитку контактних груп

3. Колектив. Етапи розвитку

4. Диференціація і інтеграція в малих групах

5. Лідерство. Стилі керівництва офіційних лідерів

6. Привабливість і взаємовплив

7. Механізми взаємовпливу

8. Типи міжособистісних стосунків

Основні поняття та терміни: група, реальна група, умовна група, референтна група, офіційна група, неофіційна група, колектив, конформізм, статус, лідер, внутрішньогрупова диференціація, "зірки", "ізольовані", соціометрична матриця, соціограма.

1. Група – це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

За розміром (кількісним складом) групи бувають великі і малі. Велика група – це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація). Мала група – це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднана спільними цілями або завданнями.

За характером взаємодії розрізняють групи:

• Контактні (реальні),

• Умовні,

Реальні (контактні) групи — це об’єднання людей на ґрунті реальних стосунків — ділових чи особистісних.

Умовна група об’єднує людей за якоюсь умовною ознакою — віком, статтю, національністю та ін.

Загальноприйнятою є класифікація за статусом: формальні; неформальні.

Офіційна (формальна) група створюється як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів.

Неформальна (неофіційна) група — це спільність людей, що виникла нерегульованим шляхом, стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань чи з інших мотивів.

Референпгна (еталонна) група — це реально існуюча чи уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки.

2. За рівнем розвитку розрізняють такі групи: дифузні, асоціації, корпорації, колективи. Під дифузною групою (від лат. diffusio – розлиття) розуміють групу людей, які є випадково об’єднаними на короткий проміжок часу. Асоціація – це більш складне утворення. Це група, в якій відсутня діяльність, яка її об’єднує, організація та управління. Ціннісні орієнтації членів асоціації проявляються в умовах групового спілкування. В просоціальних асоціаціях домінують позитивні цінності. До асоціальних асоціацій відносяться групи, члени яки х мають негативні ціннісні орієнтації. Асоціальні асоціації можуть перерости у корпорації.

Корпорація (лат. corporation – об’єднання) – організована група, що характеризується замкнутістю структури, максимальною централізацією та авторитарністю керівництва. Колектив (від лат. collektivifous – збірний) – це група людей, що об’єднані соціально-значущою діяльністю.

3. Колектив — це група людей, які об’єднані спільною діяльністю та мають єдині цілі, підпорядковані цілям суспільства.

Поведінка людини, що узгоджується з діями колективу, спрямована на їх підтримку, розцінюється як колективістська. Поведінка особистості може бути конформною.

Перший рівень структури колективу утворює ставлення його членів до змісту та цінностей колективної діяльності, які об’єднують їх в єдине ціле. Другий рівень визначається міжособистісними стосунками, які опосередковані спільною діяльністю. Третій рівень складається із міжособистісних стосунків, опосередкованих ціннісними орієнтаціями, що не пов’язані зі спільною діяльністю. Багато в чому згуртованість колективу залежить від стадії його розвитку, від стадії зрілості. Таких стадій психологи виділяють п'ять. Перша стадія називається притиранням. Друга стадія розвитку колективу — «конфліктна» — характеризується тим, що в його рамках відкрито утворяться клани й угруповання, відкрито виражаються розбіжності, виходять назовні сильні й слабкі сторони окремих людей, здобувають значення особисті взаємини. На третій стадії — стадії експериментування — потенціал колективу зростає, але він часто працює ривками, тому виникає бажання й інтерес працювати краще, іншими методами й засобами. На четвертій стадії в колективі з'являється досвід успішного рішення проблем, до яких підходять, з одного боку, реалістично, а з іншого боку - творчо. На останньої — п'ятої — стадії усередині колективу формуються міцні зв'язки, людей приймають й оцінюють по достоїнству, а особисті розбіжності між ними швидко усуваються. Інструментальна функція групи визначає критерій успішного виконання спільної роботи (рівень кваліфікації, ставлення до роботи, до партнерів), а експресивна функція – визначає ставлення до членів групи за критерієм подобається/не подобається.

Етапи розвитку колективу:

• Підвищення згуртованості та єдності колективу;

• Формування колективістських форм поведінки та стосунків;

• Ототожнювання себе як члена колективу;

• Орієнтацією на визнанні колективом досягнення, норми поведінки та спілкування.

4. Референтна група виконує дві функції: нормативну і порівняльну. Референтні групи можна поділити на позитивні та негативні. До позитивних відносяться ті групи, членом яких людина хотіла б бути. До негативних – ті, з якими людина прагне уникнути будь-якої схожості.

Інтеграція – це тенденція, що спрямована на зміцнення психологічної єдності членів групи, стабілізацію та впорядкування міжособистісних стосунків. Друга тенденція носить назву диференціації, проявляється в певній спеціалізації та виділенні стосунків в малій групі. В цьому разі людина звертає увагу на функціональні ролі та психологічний статус своїх партнерів по спілкуванню.

5. Лідерство — здатність впливати як на окрему особистість, так і на групу, направляючи зусилля всіх на досягнення цілей організації. Група, що вирішує значиму проблему, завжди висуває для її рішення лідера. Без лідера жодна група існувати не може. Лідера можна визначити як особистість, здатну поєднувати людей заради досягнення якої-небудь мети.

З погляду масштабності розв'язуваних завдань виділяють:

1) побутовий тип лідерства (у шкільних, студентських групах, дозвільних об'єднаннях, у сім'ї);

2) соціальний тип лідерства (на виробництві, у профспілковому русі, у різних суспільствах: спортивних, творчих і т.д.);

3) політичний тип лідерства (державні, суспільні діячі).

Теорії лідерства різноманітні. Серед них можна виділити підходи з опорою на особисті якості лідера — поведінковий і ситуаційний підходи.

Концепція фізичних якостей (високий ріст, вага, сила) не підтвердилася. Концепція інтелігентності (Гізели) припускає, що лідерські якості пов'язані з вербальними й оцінними здатностями особистості. Особистісні якості лідера:

• інтелігентність у вербальному й символічному плані;

• ініціативність, тобто здатність направляти активність, бажання в новому напрямку;

• упевненість у собі - сприятлива самооцінка;

• прихильність до співробітників;

• рішучість, мужність (у чоловіків) і жіночність (у жінок);

• зрілість;

• мотиваційні здатності, тобто вміння мотивувати, викликати потреби в людей за рахунок гарантії роботи, фінансової винагороди, влади над іншими, самореалізації, досягнення успіхів у роботі.

Можна виділити наступні види лідерів, опираючись на ряд категорій:

1) чарівний — авторитетний.

2) лідер «з уявою», «щиросердечний» — лідер-контролер, маніпулятор. Лідер домагається підтримки всієї групи або її вагомої частини для організації виконання ухвалених рішень, що передбачає:

1) підбір і розміщення виконавців;

2) доведення до них рішень;

3) уточнення й адаптацію рішень стосовно до місця виконання;

4) створення зовнішніх і внутрішніх умов виконання;

5) координацію діяльності виконавців;

6) підведення підсумків й аналіз результатів. Мобілізація починається з формування команди лідера.

Залежно від переважних функцій виділяють наступні види лідерів:

1. Лідер-організатор.

2. Лідер-творець.

3. Лідер-борець.

4. Лідер-дипломат.

5. Лідер-утішник.

Загальне лідерство в групі складається з наступних компонентів: емоційного, ділового й інформаційного. «Емоційний» лідер — це людина, до якого кожна людина в групі може звернутися за співчуттям, «поплакатися в жилетку». З «діловим» лідером добре працюється, він може організувати справу, налагодити потрібні ділові взаємозв'язки, забезпечити успіх справи. ДО «інформаційного» лідера усі звертаються з питаннями, тому що він ерудит, все знає, може пояснити й допомогти знайти потрібну інформацію.

Найчастіше, однак, зустрічається сполучення двох компонентів: емоційного й ділового, інформаційного й ділового.

Психоаналітики виділяють десять типів лідерства.

1. «Соверен», або «патріархальний володар». 2. «Ватажок». 3. «Тиран». 4. «Організатор». 5. «Спокусник». 6. «Герой». 7. «Дурний приклад». 8. «Кумир». 9. «Ізгой». 10. «Козел відпущення».

Разом з тим між поняттями керівництва і лідерства є ряд спільних рис:

• вони є засобом організації й певної координації стосунків між членами соціальної групи;

• вони істотною мірою реалізують процеси соціального впливу в колективі;

• їм притаманний момент певної субординації відносин. Підлеглі повинні бути впевнені, що керівник дбає про задоволення їх потреб, а керівник повинен виправдати їх очікування в цьому відношенні.

Керівництво – це частина управлінської діяльності, в якій різноманітні управлінські питання вирішуються впливом на підлеглих.

Стилем керівництва прийнято вважати певну систему способів, методів, форм і технологій, використовуваних керівником у практичній управлінській діяльності. В аналітичних цілях розрізняють три основних типи керівництва: адміністративний, економічний, соціально-психологічний.

Головні стилі керівництва.

1. Авторитарний (або директивний) стиль – переважаюче використання командних методів управління.

2. Демократичний (або колегіальний) стиль – акцент робиться на соціально-психологічні і економічні методи управління; орієнтація на людину; делегування повноважень; колегіальність у рішеннях; заохочення ініціативи; помірний контроль, повне інформування, широка гласність.

Нейтральний (або потуральний) стиль – спостерігається відхід від прийняття стратегічно важливих рішень; справи пущено на самоплив; недостатній контроль над підлеглими. Використання колективного способу прийняття рішень для ухилення від відповідальності; байдужість до персоналу.

Ряд дослідників виділяє й інші стилі керівництва:

Авральний. «Давай-давай, потім розберемося» - девіз керівника-авралыпика. Діловий. Протилежний авральному, припускає роботу з розрахованих й оптимальних схем. Компромісний. У його основі - здатність керівника, уступаючи людям з різними інтересами, домагатися своїх цілей. Непослідовний (алогічний) стиль керівництва проявляється в непередбаченому переході керівником від одного стилю до іншого. Ситуативний стиль керування гнучко враховує рівень психологічного розвитку підлеглих і колективу.

Ефективним стилем керування є партисипативний (співучасницький) стиль, якому властиві наступні риси: 1) регулярні наради керівника з підлеглими; 2) відкритість у відносинах між керівником і підлеглими; 3) залученість підлеглих у розробку й прийняття організаційних рішень; 4) делегування керівником підпорядкованим ряду повноважень, прав; 5) участь рядових працівників як у плануванні, так й у здійсненні організаційних змін; 6) створення особливих групових структур, наділених правом самостійного прийняття рішень; 7) надання працівникові можливості автономно розробляти проблеми, нові ідеї. Цей стиль доцільний у наукомістких виробництвах, у фірмах новаторського типу, у наукових організаціях.

Кожний зі стилів має свої переваги і недоліки.

6. Привабливість складається з почуттів симпатії та притягання. Якщо симпатія-антипатія – це переживання задоволення та незадоволення від контактів з іншими людьми, то притягання-відштовхування – практична складова цих переживань.

У регуляції стосунків беруть участь три мотиваційні аспекти: «я хочу», «я можу» і «треба». Суспільні відносини або стимулюють, або руйнують міжособистісні стосунки. Суспільство прагне привести міжособистісні стосунки у відповідність до суспільних відносин.

У будь-яких взаємодіях завжди присутній компонент привабливості-непривабливості. Питання полягає лише в тому, де присутність цього компонента виправдана. Взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії викликає в людини зміну поведінки, установок, оцінок. У цьому разі йдеться про феномен взаємовпливу.

7. Сутність психологічного впливу зводиться до взаємного обміну інформацією та взаємодії. Суб´єкт міжособистісного впливу виконує такі функції:

• вивчає об´єкт та ситуацію, в якій здійснюється вплив;

• вибирає стратегію, тактику та засоби впливу;

• враховує сигнали про успішність-неуспішність дій, що поступають від об’єкта;

• організує протидію об’єкту, тощо.

Об’єкт міжособистісної взаємодії (реціпієнт), як активний елемент системи впливу, переробляє запропоновану йому інформацію та може не погоджуватися із суб’єктом, а в окремих випадках здійснювати протидію комунікатору. Процес міжособистісної психологічної взаємодії, як багатомірна система, включає стратегію, тактику, засоби, методи, форми, аргументацію та критерії ефективності впливу. Стратегія – це засоби дій суб’єкту для досягнення головної мети психологічного впливу на реципієнта. Тактика – це рішення проміжних завдань психологічного впливу шляхом використання різноманітних психологічних прийомів.

Розрізняють вербальні (мова) та невербальні (паралінгвістичні) особливості засобів впливу. До методів впливу відносять переконання та примус (на рівні свідомості), а також вселяння, зараження та наслідування. Форми міжособистісного впливу можуть бути мовні (письмові та усні) та наочні.

Навіювання – це теж вплив на підсвідомість та емоції, але вербальними засобами. Зараження - це передача певного емоційно-психологічного настрою від однієї людини до іншої. Переконання – метод впливу, заснований на логічних прийомах, до яких домішується соціально – психологічний тиск.

У процесі спілкування необхідно враховувати певні закономірності:

1. Зрозуміти – це ще не означає прийняти.

2. За інших рівних умов, люди легше переймають позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно позитивне ставлення.

8. Класифікація міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні. Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.

Головним критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є рівень включення особистості в стосунки. У структурі особистості виділяють такі рівні: загальновидові, соціокультурні, психологічні, індивідуальні. Другий критерій – вибірковість щодо партнерів – можна визначити як кількість ознак, що мають значення для встановлення та відтворення стосунків.

Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного смислу для партнерів. Додатковим критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є дистанція між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту.