Контрольні запитання

1. Що таке самосвідомість?

2. Що таке самопізнання?

3. Що таке самооцінка?

4. Що таке самокритика?

5. Що таке самоактуалізація?

6. Що таке самолюбство?

7. Що таке самоконтроль?

8. Що таке самоудосконалення?

9. Які механізми психологічного захисту і з якою метою вони використовуються?

10. Що таке «Я-концепція» та які її структурні елементи?

11. У чому полягають порушення самосвідомості?

Тема № 29-30 (4 год.) розвиток і формування особистості План

1. Активність особистості. Потреби як джерело активності.

2. Мотиваційна сфера. Види мотивів.

3. Закономірності психічного розвитку

4. Діяльнісний підхід до процесу формування особистості

5. Поняття соціалізації, її стадії

6. Механізми соціалізації

7. Соціально-психологічна концепція розвитку особистості в групі

Основні поняття та терміни: розвиток, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, рушійні сили розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціогенетичний закон розвитку.

1. Згідно 3. Фрейду, джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спадково. Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звертання до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно позначається на її життєдіяльності. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. Розробляючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знаннях, праці.

Потреба — це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов. Інтерес — це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Переконання — це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підгрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Ідеал — це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє.

Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Установка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу.

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості. Спрямованість особистості — це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.

Активність виявляється в задоволенні потреб. Коли потреба задовольняється, напруга спадає. Стан рівноваги організму називається гомеостаз. Підвищення напруги організму – гетеростаз.

Види потреб:

• матеріальні – лежать в основі життєдіяльності;

• духовні – спеціальні утворення людини, які характеризують рівень розвитку особистості.

• соціальні – виражають суспільну природу людини. Виключно важливе значення в житті людини мають такі соц. потреби як потреба в спілкуванні і в праці.

Ієрархія потреб за Маслоу.

Самоак

туалізація

Статус, престиж

Потреба у контактах

Потреба у безпеці, захисті

Фізіологічні потреби

(голод, спрага)

2. Мотиваційна сфера. Це система факторів, які обумовлюють поведінку: потреби, мотиви, цілі, наміри, інтереси, прагнення.

Мотив (за Леонтьєвим)– це пов’язане із задоволенням певної потреби спонукання до діяльності. Мотиви – усвідомлені і неусвідомлені, ситуаційні і постійні, діючі і знаючі, спонукальні або смислоутворюючі.

Схема переходу потреби в мотив:

Потреба (нестаток у чомусь) – Мотивація (усвідомлення потреби) – Мотив (обгрунтування рішення)

Мотив усвідомлений, постійний, реально діючий, смисловий – це відношення. Може бути позитивний, негативний. Позитивне відношення – це інтерес.

Мета – це безпосередній усвідомлений результат, на який спрямована поведінка.

До інших форм спрямованості відносяться :

• інтереси – емоційні виявлення пізнавальних потреб людини. Розрізняють за змістом, за метою, за широтою, за дієвістю.

• переконання – система мотивів особистості, певні знання в правильності і життєвій важливості яких людина впевнена.

• світогляд – система поглядів на оточуючий світ і на своє місце в ньому;

• ідеал – образ людини, який служить для даної людини зразком.

• прагнення – це мотиви поведінки, в яких виражається потреба в певних умовах існування. Коли прагнення усвідомлюються – наміри.

Неусвідомлені форми спрямованості:

• установка – неусвідомлений стан готовності людини певним чином сприймати, оцінювати дійсність, діяти певним чином.

• потяги – спонукання до діяльності, які являють собою недиференційовану недостатню чітко усвідомлену потребу.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особистості є її спрямованість. Спрямованість – це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість.

3. Виготський неодноразово формулював під різними назвами закони розвитку ВИЩИХ ПСИХІЧНИХ ФУНКЦІЙ (ВПФ).

1. Закон переходу від натуральних до культурних (опосередкованих знаряддями й знаками) форм поводження. Цей закон можна назвати «законом опосередкування».

2. Закон соціогенеза: перехід від соціальних (интерпсихических) до індивідуальних форм поводження, у результаті чого засобу соціальної форми поводження стають засобами індивідуальної форми поводження.

3. Закон переходу функцій ззовні усередину.

4. «Загальний закон розвитку полягає в тому, що усвідомлення й оволодіння властиві тільки вищого щабля в розвитку якихось функцій. Очевидно, даний закон можна назвати «законом усвідомлення й оволодіння».

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біологічний і соціальний.

В біологізаторському дитина розглядається як біологічна істота, яка має від природи певні здібності, риси характеру, форми поведінки. Спадковість визначає хід розвитку і його межі: обдарована дитина чи ні. Середовище, де виховується дитина, є лише умовою такого розвитку, начебто виявляючи те, що дано дитині від народження. Біологізатори не надають великого значення навчанню. Для них процес психічного розвитку – спонтанний процес, представники теорії, “біогенетичний закон” уявляють розвиток психіки дитини як повторення основних стадій біоеволюції і етапів культурно-історичного розвитку людства.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією. Згідно із соціогенетичними теоріями розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внутрішню активність особистості як свідомого суб'єкта діяльності, її природжені особливості. Соціологізатори ототожнюють розвиток і навчання. Обидва напрямки однобічні, бо зменшують чи заперечують значення одного з факторів.

Вітчизняна психологія визнає вагому роль спадковості, але віддає значну роль соціальному середовищу у псих.розвитку дитини. Підкреслюється, що ні саме середовище, ні спадковість не можуть самостійно вплинути на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності дитина відчуває вплив середовища і лише завдяки цій активності виявляється її успадковані якості. По суті у активності дитини виявляється і біологічне, і соціальне в єдності. Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні й психологічні особливості та можливості. Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статичним у межах віку, що механічно змінюється на особливості, властиві наступному етапові розвитку. Характерні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини.

Індивідуальні особливості особистості за природою та походженням бувають природжені та набуті за життя.

Повну характеристику психічного розвитку дав Костюк – принцип розвитку в психології. За цим положенням розвиток людської особистості – безперервний процес, який виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти. Кількісні – фізичне зростання організму. Якісні – відбуваються у функціонуванні нервової системи: спочатку безумовні рефлекси, потім – умовні. У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні знань, навичок тощо.

Закономірності психічного розвитку:

- нерівномірність цього процесу – формування з різною швидкістю різних психічних явищ;

- існування сензитивних періодів для становлення окремих видів психічної діяльності; сензитивні періоди розвитку – періоди найбільшої чутливості до певних впливів.

• Інтеграція – перехід від фрагментарних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості (М.Д.Левітов), формування більшої цілісності та стійкості психіки;

• пластичність і як цілеспрямоване формування психіки індивіда у процесі навчання і виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої вищою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.

Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів психіки стосується всіх сторін розвитку:

• мотиваційної – комплекси потреб, інтересів;

• змістової сторони психічних процесів – система уявлень, знань, понять;

• операційної – система дій, операцій, навичок.

По Костюку. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальними факторами. Рушійними силами є різні протиріччя: між досягнутим рівнем і новими потребами.

Рубінштейн. Зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови. Зовнішнє об’єктивне соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім суб’єктивним психічним.

Перетворення зовнішніх дій у внутрішні – інтеріоризація. Завдяки цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках, їх перетворення. Відтворення внутрішнього досвіду – екстеріоризація, за допомогою якого внутрішнє психічне переходить у зовнішній план діяльності. Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом саморуху психічного розвитку індивіда.

Теорія психічного розвитку особистості у вітч.психології визнає, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння певними засобами її виконання (вміннями, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль відіграють навчання і виховання. Процес тривалий, відбувається на протязі усього свідомого життя людини, має певні вікові особливості.

4. Діяльність – це процес, який спонукається і спрямовується мотивами – тим, у чому опредмечена та чи інша потреба. У процесі аналізу можна виділити структурні компоненти діяльності: мотиви, знання, засоби дій тощо.

Діяльність становить базовий вимір багатоярусної структури особистості, який доцільно диференціювати на такі головні компоненти діяльності, як потребо-мотиваційний, інформаційно-пізнавальний, цілеутворюючий, результативний, емоційно-чуттєвий.

Діяльнісний підхід (Леонтьєв, Ельконін): розвиток особистості відбувається в процесі різних провідних діяльностей, які поступово змінюють одна одну в процесі онтогенезу.

Розвиток дитини має нерівномірний характер. Стабільні періоди – зміни у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово. Критичні періоди – зміни відбуваються бурхливо і швидко. Особливості: межі невизначені, важко визначити момент початку і кінця, кульмінація – у середині етапу; апогей кризи виявляється у зміні поведінки дитини, болісні внутрішні переживання дитини; розвиток під час кризи має переважно негативний характер, виникнення нового у розвитку означає і відмирання старого, водночас спостерігається і конструктивність процесів розвитку, поява перехідних новоутворень, які не зберігаються надалі у тому ж вигляді (автономна мова однорічних дітей). Послідовність розвитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Критичні періоди відкрили емпірично, причому непослідовно (криза 7, 3, 13, 1 року, криза новонародженості).

Періодизація за Ельконіним.

1. Немовля (від 0 до 1 р.).

ПД – безпосереднє емоційне спілкування з дорослим.

НУ – всередині цього періоду формуються орієнтовні та сенсо-моторні, маніпулятивні реакції, на основі яких виникають маніпулятивні дії. Засвоєння норм відношень між людьми.

2. Раннє дитинство (1-3 р.)

ПД – предметно-маніпулятивна.

Дитина оволодіває визначеними суспільством засобами дій з предметами при допомозі дорослих.

НУ – наочно-дійове мислення.

3. Дошкільний (3-7 р.)

ПД – рольова гра, в процесі якої дитина засвоює соціальні ролі, взаємовідносини між людьми, оволодіває змістом людської діяльності.

НУ – потяг до суспільно-значущої та суспільно-оціночної діяльності, які характеризують підготовку дитини до початкового навчання.

4. Молодший шкільний вік (7-11)

ПД – навчання. В ньому формуються пам’ять, засвоєння знань про предмети і процеси зовнішнього середовища.

НУ – довільність психічних явищ, внутрішній план дій, рефлексія.

5. Підлітковий (11-15)

ПД – спілкування з однолітками у системі суспільно-потрібної діяльності (навчання тощо). Оволодіння навичками спілкування у різних ситуаціях.

НУ - формування самооцінки, критичне відношення до оточуючих людей, бажання дорослості і самостійності, вміння підпорядковуватися нормам колективного життя.

6. Старший шкільний вік (рання юність, 15-17)

ПД – учбово-професійна.

НУ – світогляд, професійні інтереси, самосвідомість, життєві цілі тощо.

5. Соціалізація – процес засвоєння і активне відтворення індивідом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю.

Стадії соціалізації:

• первинна – стадія адаптації – від народження до підліткового віку дитина засвоює соц. досвід некритично, наслідує;

• індивідуалізації – бажання виділити себе;

• інтеграції - з’являються бажання знайти своє місце в суспільстві;

• трудова – період зрілості людини – не лише засвоює соц. досвід, а й відтворює його, активно впливає на соц. середовище;

• післятрудова – похилий вік – відтворюють соц. досвід, передають новим поколінням.

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбувається у 3 осн.сферах:

• у сфері діяльності – засвоєння нових видів діяльності, спрямованих на виділення передусім особистісних смислів, найбільш значущих саме для конкр.людини певних видів та аспектів діяльності;

• у сфері спілкування – розширює коло спілкування, збагачує його зміст, поглиблює розуміння інш.людей, розвиває навички спілкування;

• у сфері самосвідомості соціалізація означає формування вл.”я” як акт.субєкта діяльності, осмислення особистістю своєї соціальної належності, соц.ролі тощо.

6. СОЦІАЛІЗАЦІЯ — процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин. У процесі С. людина здобуває переконання, суспільно схвалювані форми поводження, необхідні йому для нормального життя в суспільстві. Як джерела С. індивіда виступають: а) передача культури через сімейний й ін. соціальні інститути (насамперед, через систему утворення, навчання й виховання); б) взаємний вплив людей у процесі спілкування й спільної діяльності; в) первинний досвід, пов'язаний з періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій й елементарних форм суспільного поводження; г) процеси саморегуляції, що співвідносять із поступовою заміною зовнішнього контролю індивідуального поводження на внутрішній самоконтроль.

Як інститути соціалізації розглядаються родина, дошкільні установи, школа, трудові й ін. колективи.

Механізми соціалізації.

1. Ідентифікація – діти засвоюють різноманітні норми, форми поведінки, які властиві батькам, оточуючим. Найяскравіше – рольова гра в садку. Важлива статево-рольова ідентифікація: хлопець – з батьком, дівчинка – з мамою.

2. Наслідування – свідоме чи несвідоме відтворення індивідом досвіду інших людей.

3. Навіювання – процес неусвідомленого відтворення людського досвіду, думок, почуттів інших людей, з якими вона спілкується.

4. Соціальна фасилітація (підвищення швидкості чи продуктивності діяльності індивіда внаслідок уявної чи реальної присутності іншої людини чи групи людей, які спостерігають за його діями або конкурують з ним) – інші люди допомагають здобувати певний досвід.

5. Конформність (податливість людини реальному чи уявному тиску групи) – зовнішня згода з іншими людьми при усвідомленій внутрішній незгоді.

7. Петровський пропонує соціально-психологічну концепцію розвитку особистості в групі. У загальному вигляді розвиток особистості можна уявити як процес її входження в нову групу та інтеграцію в ній.

3 етапи розвитку особистості у відносно стабільній групі (етапи соціалізації):

1. Адаптація – активне засвоєння діючих у спільноті норм;

2. Індивідуалізація – породжується протиріччям між досягнутим рівнем адаптації і необхідністю в персоналізації.

3. Інтеграція – група приймає лише ті індивідуальні особливості, які відповідають її цінностям.