Тема № 16-17 уява та мовлення (4 год.) План
Поняття про особливості уяви
Види уяви
Аналітико-синтетичний характер процесів створення образів уяви
Фізіологічні основи процесів уяви
Індивідуальні особливості уяви
Розвиток уяви у дітей
Сприйняття і розуміння мовлення
Етапи розвитку мовлення
Основні поняття та терміни: уява, довільна уява, мимовільна уява, репродуктивна уява, творча уява, мрія, аглютинація, наголошування, гіперболізація, схематизація, типізація, мова, знакова система, семантика, словниковий склад, граматична будова, мовлення, зовнішнє мовлення, діалогічне мовлення, монологічне мовлення, письмове мовлення, усне мовлення, внутрішнє мовлення.
1. У науковому розумінні, уява – це психічний пізнавальний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, думок на основі її попереднього досвіду. Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву.
Функції уяви
У житті людина створює образи таких об’єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Проте якими б дивовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх побудови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості.
Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона ніколи не сприймала.
До створення нових образів людину спонукають різноманітні потреби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ускладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати майбутнє.
Уява як своєрідна форма відображення дійсності здійснює уявний відхід за межі того, що безпосередньо сприймається, сприяє передбаченню майбутнього, оживляє те, що було раніше.
Прояви уяви
2. Уява може бути пасивною (снобачення, марення) і активною. Остання поділяється на відтворювальну і творчу. Суть відтворюваної, або репродуктивної, уяви полягає у відновленні у свідомості колишніх спостережень та переживань. Відтворення залежить від:
вихідної інформації;
суми та якості знань людини;
наявності психологічної установки.
Творча, або продуктивна, уява виявляється у генеруванні людиною, створенні образів предметів, ситуацій або подій, яких вона раніше ніколи не бачила і не переживала.
Мимовільна уява характеризується довільним перебігом образів у свідомості людини. Довільна уява – це свідоме й спрямоване генерування певних образів. Цим типом уяви ми можемо керувати.
Види уявлень
Мрії – специфічний комплекс свідомих і творчих уявних образів, пов'язаних із прагненням і бажаннями людини щодо майбутнього. Але є й інші види уяви: снобачення, галюцинації, марення.
Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява поділяється на художню, технічну, наукову та ін.
Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Для технічної уяви характерними є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке дисоціювання та об’єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх у різні ситуації. Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експериментів, в узагальненнях, що їх роблять при створенні понять.
3. Уявлення, фантазія – це відображення реальної дійсності в нових, несподіваних, незвичайних об'єднаннях і зв'язках. Формами синтезу уявлень є такі:
Аглютинація – це склеювання різних властивостей, якостей, які не поєднуються в повсякденному житті.
Гіперболізація – це збільшення чи зменшення предмета, зміна кількості частин предмета, їх зміщення.
Загострення – це підкреслювання якихось ознак.
Схематизація – це уявлення, з яких конструюється образ фантазії, відмінності зливаються, згладжуються, а риси схожості виступають на перший план.
Типізація – це виділення суттєвого, що повторюється в однорідних фактах, і втілення його в конкретному образі.
4. Уява — це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об’єктивної реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв'язків, структура яких була детермінована характером об’єктів, що сприймалися, зпалися (здисоціювали) й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізувалися в діяльності людини.
Діяльність уяви тісно пов’язана з емоціями, невіддільними від творення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви розташовані не лише в корі великих півкуль головного мозку, а й у підкоркових центрах, зокрема в гіпоталамо-лімбічній системі, імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють виробленню плану та програми дій, що має важливе значення при створенні образів нових об’єктів.
Специфічним проявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є ідеомоторні акти. При патології мозкової діяльності спостерігаються зміни функції уяви. Найчастіше такі зміни виявляються в галюцинаціях, коли хворий бачить неіснуючий об'єкт.
5. Особлива роль у створенні образів уяви належить інтересам, потребам, світоглядові особистості, що становлять її духовний світ. У силі та яскравості образів уяви виявляються типологічні особливості вищої нервової діяльності. Уява — один з показників, за якими I. Павлов відносив людей до художнього чи розумового типу.
Індивідуальна своєрідність уяви виявляється у різній широті і змістовності уяви, перевазі тих чи інших видів уявлень, їхній силі і дієвості. Уява залежить від швидкості, легкості чи навпаки, труднощів у перетворенні наявних уявлень та вражень людини у нові образи. Індивідуальні особливості уяви виявляються і в тій чи іншій галузі діяльності та тяжінні до неї: технічній, науковій, практичній, мистецькій. На яскравість та силу образів уяви можуть впливати емоційні риси, емоційний стан особистості.
Індивідуальні відмінності уяви виявляються також у повноті і стійкості образів, що виникли. Індивідуальні особливості уяви залежать також від мислення та волі людини. За розвитком уміння людини підкоряти уяву поставленим завданням розрізняють людей з організованою і неорганізованою фантазією.
6. Перші прояви уяви спостерігаються в дитини наприкінці другого – на початку третього року життя. У цей час уява тісно пов’язана зі сприйняттям. У грі уява дитини 2-3-річного віку обмежена, сприймання скуте, дитина не оперує предметами-замінниками, її уява має відтворювальний і мимовільний характер. Уява дитини середнього і старшого дошкільного віку більш стійка. Починають використовувати у грі предмети-замінники Для створення образу дитині буває досить навіть віддаленої схожості між тим, що вона сприймає, і її попереднім сприйняттям. Образи дитячої уяви нечисленні, але досить яскраві, тому дитина захоплюється ними як дійсністю. Уява дитини переддошкільного віку пов’язана з її зовнішньою діяльністю, з її рухами.
У дошкільному віці уява є однією з важливих умов засвоєння суспільного досвіду. Наприкінці дошкільного періоду в дитини уява постає у двох основних формах: як зародження певної ідеї і як виникнення плану її реалізації.
Уява в дітей виконує пізнавально-інтелектуальну та афективно-захисну функцію, оберігаючи ще слабо захищену особистість дитини від переживань і душевних травм.
Пізнавальна уява формується шляхом відокремлення предмета від образу і визначення останнього за допомогою слова. Афективна уява складається внаслідок утворення й усвідомлення дитиною свого «Я», її внутрішнього відокремлення від інших людей і здійснюваних нею вчинків.
7. Фізіологічним підґрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, “сигнали сигналів” (I. Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Функціонування слова пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.
Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин:
- легенів, бронхів, трахеї;
- гортані;
- глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язика, зубів і губ.
Мовні зони кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і координаційно пов'язані з усією діяльністю нервової системи.
Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою сигнальною системою.
Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв’язків.
Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі. Перш ніж будувати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального кола уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування висловлювання.
Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. Окрім названих М. Жинкін виокремлює ще механізми, які забезпечують пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознаками, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.
Сприймання мовлення — це також поетапне переведення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією процесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різними чинниками діяльності.
Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.
8. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів людини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували людину, і позначалися словами.
Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти, набували певного значення, ставали спільними для людей засобами обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну природу, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.
Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична будова.
Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.
Різновиди мовлення:
Усне мовлення. Воно поділяється на діалогічне та монологічне.
Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.
Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову.
Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).
Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом його є внутрішнє мовлення. Внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається більшість другорядних членів речення. Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутрішнє — перебувають у тісному взаємозв'язку та постійних взаємопереходах.