65. Арбітражна угода в міжнародному приватному праві.

Компетенція міжнародного арбітражу може виникати із закону, міжнародного договору або із узгодженості сторін (арбітражної угоди).

п. 1. ст.7 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж»: арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу усіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку із конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні.

Форми арбітражної угоди:

• Арбітражний компроміс (спір між сторонами з приводу укладеного між ними раніше контракту вже виник, як наслідок приймається додаток до основного контракту, що передбачає розгляд спору в арбітражному порядку.);

• Арбітражне застереження (є складовою контракту і являє собою попередню домовленість сторін про те, що у випадку виникнення спору між ними, даний спір розглядатиметься в арбітражному порядку);

• Арбітражний договір (договір, за яким сторони домовляються про передачу на арбітражний розгляд спорів, які можуть виникнути між ними у майбутньому)

Як правило, арбітражна угода складається з наступних елементів:

• вибір арбітражного способу розгляду спору;

• вибір виду арбітражу: інституційний чи ad hoc;

• місце проведення арбітражу (якщо обраний інституційний арбітраж, то місце проведення вказувати не обовязково);

• вибір мови арбітражу (у разі інституційного вказувати мову не обов’язково);

• визначення числа арбітрів;

• порядок арбітражного розгляду (в інституційному застосовується закон країни, свій регламент, в ad hoc правила визначаються самостійно або звертаються до типових регламентів);

• вибір права, якому підпорядковується основний договір (контракт) (не є обов’язковим в угоді)

Арбітражна угода є процесуальною угодою, яка повинна укладатися в простій письмовій формі. В арбітражній угоді має бути зазначено всі чи тільки деякі категорії спорів, оскільки на практиці арбітри вкрай уважно ставляться до формулювання, яке міститься в угоді, особливо це стосується арбітражного застереження. Окрім цього, внутрішнє та міжнародне законодавство містить обмеження щодо кола правовідносин, що можуть бути предметом арбітражної угоди.

66. Визнання і виконання арбітражних рішень.

Практика свідчить, що підписуючи арбітражну угоду сторони нерідко прямо зазначають в ній, що рішення арбітражу за їх спором буде остаточним і обов’язковим для виконання. Аналогічні норми містяться і у більшості арбітражних регламентів. Проте контроль за діяльністю міжнародного комерц. арбітражу існує і полягає у перевірці законності його рішень. Така перевірка передбачає, що відповідний орган має право скасувати арбітражне рішення цілком або частково, однак він не може змінити його, прийняти інше рішення у справі чи передати справу на новий арбітражний розгляд.

Найпоширенішою формою такого контролю є судовий контроль, що здійснюється судовими органами:

• у місці винесення арбітражного рішення;

• у державі, в якій заявлено про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення.

При визнанні та виконанні арбітражного рішення слід чітко розрізняти «внутрішні» арбітражні рішення (рішення винесені на території держави, в якій вони підлягають виконанню) та «іноземні» арбітражні рішення, винесені на території іншої держави. Принципова різниця у тому, що порядок виконання «внутрішніх» арбітражних рішень регулюється законодавством держави, «іноземних» - насамперед міжнародними договорами. При цьому стороні, проти якої рішення винесено, надається право подавати свої заперечення проти примусового виконання, про що зазначається у «Нью-Йоркській конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (1958р.)».

Дана конвенція передбачає можливість виконання арбітраж. рішення, винесеного на території будь-якої з існуючих держав; щоправда, більшість держав ратифікували дану конвенцію із застереженням щодо невизнання рішень арбітражі країн, які не беруть участь у цій конвенції.

Положення Конвенції вказують наступне:

1. держава визнає і виконує іноземні арбітраж. рішення відповідно до свого процесуального права.

2. Зацікавлена сторона звертається до компетентного органу держави, в якій повинно здійснюватися виконання, з відповідним клопотанням, до якого подаються: оригінал арбітражного рішення або завірена копія оригіналу; оригінал арбітражної угоди або завірена копія оригіналу; переклад документів на офіційну мову країни, до якої звертається сторона.

3. У визнанні і виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено тільки з тих підстав, які визначені у ст. 5 Конвенції.