62. Поняття і юридична природа міжнародного комерційного арбітражу​

Поняття “міжнародний комерційний арбітраж” є складеним, і його з’ясування передбачає розкриття таких категорій як “арбітраж”, “міжнародний арбітраж” та “комерційний арбітраж”. Насамперед, звернемось до поняття “арбітраж”.

Арбітраж (arbitrage) у перекладі з французької мови означає “третейський суд”. Саме в такому значенні термін “арбітраж” вживається у більшості мов світу. В сучасних правових реаліях термін “арбітраж” в Україні означає те саме, що і в інших правових системах світу - третейський суд. Поняття “арбітраж” та “третейський суд” слід вживати як синоніми.

Не дивлячись на те, що названі поняття за своїм змістом співпадають, слід однак, констатувати, що і поняття “арбітраж”, і поняття “третейський суд” можуть вживатися принаймні у двох розуміннях: по-перше, як певна інституція, завданням якої є вирішення спорів, і по-друге, як власне процедура, порядок вирішення спору.

В розумінні судової інституції (органу, закладу, утворення) третейський суд (арбітраж) – це особа (особи), обрана або призначена у встановленому сторонами порядку, що розглядають і вирішують переданий їй на розгляд спір в порядку, що також визначений сторонами, і правомочний винести рішення, що має для сторін той ступень обов’язковості, що прямо чи опосередковано визначений в їхній угоді. Інакше кажучи, це організації, що діють на громадських (недержавних) засадах і компетентні розглядати цивільно-правові спори між особами, що погодилися на такий розгляд і довірили його обраним ними арбітрам.

З’ясувавши сутність поняття “арбітраж”, необхідно дослідити питання про те, який арбітраж може вважатися міжнародним, а це у різних країнах світу вирішується по-різному.

Зазвичай, від інших третейських судів міжнародний арбітраж відрізняється наявністю у спорі, що вирішується, іноземних сторін або принаймні сторін “з іноземним елементом” – наприклад, іноземної інвестиції у спільному підприємстві тощо. Питання про те, що саме слід розуміти під таким “іноземним елементом”, у різних країнах вирішується по різному. Так, наприклад, у Швейцарії арбітраж може вважатися міжнародним, якщо хоча б одна із сторін спору має постійне місцезнаходження за кордоном (таким чином, якщо спір виник між двома іноземними громадянами, що постійно проживають у Швейцарії, “іноземний елемент” відсутній). Типовий закон ЮНСІТРАЛ визначає основним критерієм місце розташування комерційних підприємств сторін. Можуть використовуватися також інші альтернативні критерії: місце арбітражу, місце виконання істотної частини зобов’язання; місце, з яким предмет спору має найбільш тісний зв’язок. Так, в деяких країнах міжнародний характер арбітражу визначається характером угоди: у Франції, наприклад, спірна угода вважається міжнародною, “якщо зачіпає міжнародні торгові інтереси”.

У правовій доктрині питання про її правову природу та про природу арбітражного рішення, а отже – і міжнародного комерційного арбітражу в цілому вирішувалося по-різному. У юридичній літературі сформувалося чотири основні теорії з цього питання: “договірна” (“консенсуальна”, “цивільно-правова”, “матеріальна”), “процесуальна”, “змішана” та “автономна”.

“Договірна” (“консенсуальна”) теорія визначає арбітражний розгляд як звичайні цивільно-правові відносини, в рамках яких існують цивільно-правові зобов’язання. Природа арбітражної угоди зводиться або до договору доручення, або до мирової угоди. Так, при розгляді арбітражної угоди як договору доручення третейські судді розглядаються як “мандатарії” (повірені) сторін, що за їх дорученням та від їхнього імені укладають обов’язковий для сторін договір – арбітражне рішення.

“Процесуальна” теорія розглядає арбітраж (третейський суд) як особливу форму державного правосуддя, а всі елементи і стадії арбітражного розгляду, включаючи арбітражну угоду – предметом процесуального права. Винесення арбітражного рішення повністю ототожнюється з рішенням державного суду. Представники даної теорії посилаються на закріплення положень про арбітраж у процесуальному законодавстві, використання процесуальної термінології, на те, що в разі перегляду державним судом третейського рішення, функції обох судів збігаються. В рамках даної теорії арбітражна угода як пророгаційна угода, що має на меті лише визначити компетентний суд, та сам арбітраж розглядаються окремо.

Теорія “sui generis” (“загальна”, “змішана” теорія), за якою третейський суд розглядається як змішане явище, що поєднує матеріально-правові та процесуально-правові елементи. Арбітражний суд ґрунтується на цивільному договорі, що тягне процесуальні наслідки. Згідно теорії про змішану природу арбітражу на різних етапах його функціонування більше проявляється або договірна, або процесуальна сторона явища. Так, на першому етапі – укладення арбітражної угоди виникають питання дійсності арбітражної угоди, її форми, дієздатності і правоздатності сторін, можливості арбітражу, тобто допустимості арбітражної угоди. Ці питання беззастережно належать до договірної сфери і можуть бути вирішені лише за допомогою загальних положень про договір. У разі виникнення спору і передачі його на вирішення відповідного арбітражу яскраво прослідковується його процесуальний характер, про що свідчать такі елементи цивільно-процесуальної сфери: заявлення позовних вимог, питання доказування, процедура розгляду спору, винесення рішення, його оскарження тощо.

Своєрідною є так звана “автономна” теорія, яка виникла порівняно недавно і заперечує як договірний, так і процесуальний характер арбітражного розгляду. Третейський суд розглядається як автономне явище. Прибічники даної теорії вважають, що юридична природа арбітражу може бути визначена тільки з врахуванням його мети та реальної користі, тобто тих гарантій, які необхідні сторонам, щоб не звертатися до державного суду. Арбітраж розглядається як інститут per se. Справжня юридична природа арбітражу полягає в тому, що він є оригінальною системою, вільною від договірних та процесуальних елементів, яка дозволяє забезпечити необхідну швидкість розгляду справ і встановлює гарантії, на які претендують сторони.