Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Filosofiya_materiali_dlya_kandidatskogo_1.doc
Скачиваний:
32
Добавлен:
07.03.2016
Размер:
825.86 Кб
Скачать

Філософія матеріали для кандидатського іспиту

  1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії.

Об’єктом філософії є система “людина і світ”, вона є об’єктивною реальністю, оскільки її існування є непорушним до тих пір, поки існує людина і людство на Землі. Така система є непорушною насамперед тому, що із зникненням умов для існування людини не буде кому вести розмову про цю систему.

Традиційно в філософській культурі поняттям “об’єктивна реальність” означується все те у світі, що існує незалежно від волі і свідомості людини.

При прийнятті такого визначення поняття “об’ єктивна реальність” за основу виникає потреба у наступних уточненнях:

По-перше, у якому форматі тлумачення суб’єкта і об’єкта таке визначення є дійсним? Безумовно, що це визначення є дійним і працездатним, коли суб’єкт - людина, а об’єкт - це світ. Інакше і бути не може, адже свою реальність людина визначає завдяки що вона і де вона є.

По- друге, людина послуговується поняттям “дійсність” щоб виокремити ту міру впливу, який визначається наявністю того в світі, що існує незалежно від волі і свідомості людини, тобто хоче вона цього чи ні, відіграє визначальну роль у її житті. Нарешті, по-третє, поняття “реальності” дозволяє підкреслити, що сутність всього сущого, то, що виявляється суттєвим для нас, існує в нас і поза нами. Отже, викладені нами розмисли на шляху до визначення поняття “об’єктивної реальності” уточнення щодо її розуміння дозволяють здійснити наступні висновки:

Система людина - відношення світ є об’єктом філософії, оскільки в ній центральним моментом є те, що окреслюється поняттям “відношення”.

Яким чином поняття об’єкта філософії постає основою розкриття того, що виявляє сутність об’єктивної реальності? Виявляється, що сутність об’єктивної реальності віднаходиться не у визнанні її як такої, що існує незалежно від волі і свідомості людини. Об’єктивною реальністю є те, що в ній існує особлива дійсність. Це те, що створене волею і свідомістю конкретного суб’єкта і набуло відчуженого від свого творця характеру існування.

Сутність об’єктивної реальності визначається поняттям “відношення” . Те, в чому виявляється сутність об’єктивної реальності і концентрується увага людини називають предметом філософії..

Проблема - це такі питання, що з необхідністю вимагають свого розв’язання в нестандартних умовах і неоднозначних вимірах.

Основні проблеми - це питання чи низка питань, без постановки і вирішення ких унеможливлюється пояснення, розкриття смислів реального існування дійсності, а також віднайдення способів, шляхів її перетворення.

Розв’язання основних проблем набуло сталого характеру та привело до виникнення таких вчень як філософська антропологія, гносеологія, методологія і аксіологія.

Предмет філософії - це відношення людини до світу у найбільш загальному розумінні

При вимірі рівня його працездатності потрібно звернути увагу на наступні моменти:

  1. у попередньому викладі ми звертали увагу на таку ідею, що філософія - це особлива галузь знання, яка реально функціонує у якості духовності, науки, методології;

  2. завдяки зазначеному недостатньо вказати тільки на те, що предмет філософії - це відношення людини до світу, а і те, що найбільш загальне його розуміння є інтегрованим явищем, складовими якого і є якраз світоглядні, наукові, методологічні духовні аспекти витлумачень.

  3. визначення предмету філософії з необхідністю переноситься зі своїми смислами в інші конкретні галузі знань. Чітке і працездатне окреслення предмету філософії є базисним для визначення предметності людської діяльності

Наступні кроки у розумінні предмету філософії: Ґрунтуючися на ідеї, що філософія є світогляд маємо наступні розмисли:

Філософія – як світогляд

Якщо визнати беззаперечною думкою про те, що у форматі загальнокультурного рівня світогляд - це цілісна картина світу, в якій головний сюжет - відношення “людина - світ”, а головна дійова особа - людина, то при цьому виникає суттєве уточнення: Оскільки головна дійова особа суб’єкт - це людина, то саме тому світогляд філософськи опредмечується як найвища форма самоусвідомлення і відповідно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. І найголовніше, - Упредметнення філософії у світоглядному аспекті дозволяє людині зайняти відповідну життєву позицію, тобто визначитися із основними напрямками власної діяльності.

Філософія – як наука

Предметна сфера філософії як науки визначається найбільш загальними законами розвитку природи, людини, мислення, суспільства.

Отже, предмет філософії як науки окреслюється колом проблем, вирішення яких дозволяє побачити людини не все у світі, а насамперед те, завдяки чому світ є цілісністю за об’ єктивним характером існування, так і за способами його осмислення людиною. І в такій предметності досить чітко виокремлюється ідея про те, що філософія є матір’ю всіх інших наук не тому, що вони відбрунькувались від неї, а беззаперечно тому, що завдяки філософському розумінню предмету взагалі вони віднайшлись у власній предметній сфері.

Філософія як духовність

У вимірах загальнолюдської культури духовність - це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства, а у аспекті філософського розуміння духовність - це почуття усвідомлення означення реальності того, що безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Отже, предмет філософії як духовності це відношення людина - світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософія – як методологія

Окреслення предмету філософії як методології дозволяє виокремити практичність філософської думки у локальних сферах людської діяльності: політиці, економіці, праві, релігії, культурі тощо.

Коли через предмет філософії окреслюється критичність і комунікативність, то вагомим методологічним доробком є визначення загальних характерник і процедур, виокремлення традиційних підходів, способів, методів, прийомів пізнання і перетворення дійсності в нових історичних умовах.

Розгляд предмету філософії із позиції, що вона є водночас і світоглядом, і наукою, і духовністю, і методологією спонукає до наступних висновків: Предметність філософії породжує існування низки дисциплін: історія філософії, філософія історії, філософія науки, соціальна філософія, філософія економіки, філософія права

  1. Співвідношення раціонального й ірраціонального у філософії.

Раціоналізм: Лейбніц, Спіноза, Гегель, Декарт.

Ірраціоналізм: Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Шеллінг, Бергсон.

Сенсуалізм: Протагор, Епікур, Локк.

Емпіризм: Локк, Юм, Бекон, Гоббс.

Раціоналізм як філософський напрямок у філософії є протилежним такому філософському напрямку як емпіризм.

Раціональне у філософії абсолютизує в пізнавальному процесі раціональний момент – розум.

Осн. представник – фр.філософ, математик Рене Декарт. Суть його раціоналізму виклав у формулі – « Мислю, отже я існую». Людський розум діє на основі вроджених ідей. Основний метод – дедуктивний (сходження від загального до окремого).

В свою чергу , ірраціоналізм – філософський напрямок, який абсолютизує почуття в освоєнні людиною дійсності.

Причини поширення ірраціонального у філософії : розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини.

Большинство философских систем выделяли 2 основных этапа познания. Рационалисты (Декарт, Спиноза, Лейбниц, Гегель) приписывали решающее значение рац познанию (теор знание), не отрицая и знач чувств познания в кач механизма связи разума с вн миром. Рационалисты: Если все знания формируется лишь на основе чувственного восприятия с помощью особых правил или принципов, то откуда берутся сами эти правила или принципы, ведь их нельзя воспринять с помощью органов чувств.

Рационализм - Учение в теор познания, согласно кот всеобщность и необходимость - логические признаки всеобщего знания - не могут быть выведены из опыта и его обобщений. Они могут быть почерпнуты из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (Декарт) , либо из понятий, сущ только в виде задатков, предрасположений ума. Опыт стимулирует из проявление. (Спиноза, Лейбниц, Кант, Гегель, Фихте, Шеллинг.)

Сторонники эмпиризма (чуттєве пізнання) считали чувств познание главным и даже единственным источником знаний (Гоббс, Локк). Иррационализм - фил учение, настаивающее на ограниченных возможностях разума, мышления и признающее осн родом познания интуицию, чувство, инстинкт... Считает действительность хаотичной, лишенной закономерностей, подчин игре случая, слепой воле. (ирр. в частности явл экзистенциализм)

Спор этот и до сих пор не утратил своей остроты.

Це питання протягом всієї історії філософії було предметом дискусій між різними філософськими школами. Одні філософи стверджували, що логічне мислення не дає нічого нового в порівнянні з чуттєвим пізнанням. В мисленні, як говорили вони, немає нічого такого, чого раніше не було б у почуттях. Ці філософи вважали, що мислення лише об'єднує, підсумовує все те, що відомо від чуттєвих сприймань. Більше того, воно може призводити до нерозв'язних парадоксів. Наприклад, парадокс перукаря, який може голити тільки тих мешканців села, які не можуть голитися самостійно (що ж йому робити з собою?).

Інші філософи, навпаки, стверджували, що чуттєве пізнання — це пізнання темне, неправдиве, і що істинним пізнанням є лише розумне, раціональне.

Таким чином, у вченні про пізнання здавна існує два протилежних напрями: крайній сенсуалізм і крайній раціоналізм. Обидва вони характеризуються однобічністю підходу: перший надмірно звеличував чуттєве пізнання і принижував роль мислення, а другий перебільшував роль мислення і применшував значення чуттєвого пізнання.

Представники сенсуалізму вважали, що всі наші знання, зрештою, мають чуттєве походження. Однак цей напрям обмежував сферу людського знання тим, що дається безпосередньо в чуттєвому досвіді, обмежував роль мислення тільки функцією обробки чуттєвих даних і заперечував можливість того, щоб мислення виходило за межі чуттєвого змісту знання і проникало в сутність.

Логічне мислення не просто підсумовує чуттєві враження, які постачаються органами чуттів, але й критично переробляє, аналізує їх, порівнює з уже достовірно відомими результатами науки і практики, забезпечує зв'язок нових чуттєвих вражень з усім попереднім досвідом наукового пізнання і перетворення світу. Говорять, що Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, звернувши увагу на той факт, що яблуко, зірвавшись з гілки яблуні, падає донизу. Однак між загальновідомим фактом падіння тіл і законом всесвітнього тяжіння — дистанція величезного розміру.

Наука відкриває закони природи і суспільства, які відчуттями безпосередньо не сприймаються, наприклад, фізичні закономірності атомного ядра або закони генетики. Більше того, положення науки часто суперечать безпосередньому людському сприйняттю. Наприклад, Земля обертається навколо Сонця і своєї осі, а нам здається, що Земля нерухома, а Сонце рухається навколо неї. Все це наочно свідчить про те, як багато нового дає для пізнання світу логічне мислення і як глибоко помилялися прихильники крайнього сенсуалізму.

Щодо крайнього раціоналізму, то він також не витримує критики. Середньовічний схоластичний раціоналізм, що знайшов своє відображення в релігійно-ідеалістичній філософії Фоми Аквінського, цілком заперечував будь-яке емпіричне спостереження над явищами природи і був прагненням "раціонально обґрунтувати буття Боже". Галілей наводить приклад, коли вчений-схоласт прийшов до анатома і попросив показати, де знаходиться центр, до якого сходяться всі нерви. Коли анатом показав йому, що вони сходяться до людського мозку, то чернець відповів: "Дякую тобі, це так переконливо, що я б тобі повірив, якби Арістотель не написав, що вони сходяться до серця". Ф. Бекон порівнював схоластів з павуками: "Схоласти, мов павуки, плетуть свої хитрі словесні тенета, зовсім не турбуючись про те, чи відповідає їх хитре мудрування дійсності, чи ні". Необхідно, однак, наголосити, що до числа прихильників раціоналізму у свій час належали такі мислителі, як Декарт, Лейбніц, які розробили логіко-математичний метод пізнання, висунули багато цінних ідей.

Але в світоглядному і методологічному значеннях некоректно відривати, “розводити” раціональне та ірраціональне в різні площини. Як немає буття без небуття, необхідності без випадковості, так немає у філософії раціонального без ірраціонального. Їх свідоме заперечення (в гносеологічному аспекті) веде до трагічних наслідків: виникає хибна теоретична схема протистояння буття і свідомості, формується помилкове уявлення про універсум і місце людини в ньому. Раціоналіст використовує ірраціональне в пізнанні, як ірраціоналісти використовують раціональне. Тому не можна відкидати ірраціоналізм як щось невартісне, вторинне.

Насправді чуттєвий і раціональний моменти — це дві сторони єдиного пізнавального процесу. Логічне мислення завдяки праці і мові історично виникає з конкретно-образного, чуттєвого пізнання. Воно і зараз не може бути реалізованим без усного або письмового слова або якого-небудь іншого умовного позначення.

  1. Символічні й метафоричні смисли у філософії.

Смисл – філософська категорія, що позначає значення певного предмета. Це цілісний вміст виразу, що сам визначає значення елементів та частин цього виразу. Поняття смислу залежить від наших знань про предмет.

Фреге (стаття «Про смисл та значення»): протиставляє смисл та значення. Значення (денотат) – сам позначуваний предмет, а смисл – інформація про предмет (сигніфікат чи десигнат). Проте смисл не є просто уявленням, оскільки несе в собі не просто суб’єктивний образ предмета, але певну загальнозначущу інфо. Смисл не належить ні внутрішньому світу людських уявлень, ні зовнішньому світу предметів – як об’єктивна сутність (=ейдос) він створює «третій світ». Звідси: трикутник Фреге (семантичний трикутник) – розрізнення смислу (поняття), значення (предмета) та імені (слова). Один і той же смисл може виражатись по-різному не лише в різних, але навіть в одній і тій же мові.

Гуссерль: значення = лінгвістично оформлений смисл, який сам по собі є інтенцією. Він зближує смисл і значення, але протиставляє їх референту.

Вітгенштейн: визначальна роль контексту при виявленні смислу.

На відміну від тих, хто стверджував відмінність понять смисл та значення, Ф. Шлейєрмахер наголошував на їх тотожності, зокрема на рівні речення (значення окремого слова та всього речення розділяв і Г. Фреге)

Використання метафор: щоб приховати смисл; ускладнити життя (стимул для людини, втіха першовідкриття); у межах філософії – виклик людини (Сартр).

Дэвидсон отмечает, что существует разница между тем, что значат слова, и тем, чего достиг говорящий путем использования этих слов. "метафоры часто помогают нам заметить те свойства вещей и предметов, которые мы раньше не замечали; ...они раскрывают нам поразительные аналогии и сходства ".

Серль проводит различение между значением предложения и тем, что подразумевает человек, произнося это предложение. Метафорическое значение - это всегда значение высказывания говорящего". Серль отбрасывает идею, что предложение, фраза или слово могут иметь два отдельных смысла: буквальный и метафорический - смысл предложения остается тем же независимо от того, как мы будем интерпретировать его. Подход Серля требует проделать три шага в процессе понимания метафорического высказывания. Их условно можно сгруппировать в две фазы, соединяя второй и третий шаг, описанный Серлем: 1. слушатель должен решить, имеет он перед собой М. или нет. 2. слушатель должен "вычислить" смысл говоримого, отличающегося от смысла предложения. (второй шаг) человек должен подобрать набор возможных интерпретаций предложения, (третий шаг) необходимо сузить этот набор возможных интерпретаций до одной.

Символ – це знак чи зображення певної речі для позначення якості предмета, умовний знак певних понять, ідей та явищ. Тісно пов'язаний з такими категоріями як художній образ, алегорія та порівняння. Має первинне та приховане/таємне значення, а також залежить від суб’єкта.

Стародавня Греція: символ позначає речовий знак, що має таємний смисл для групи л, об’єднаних навколо якогось культу. хрест – символ хр-ва.

Лосєв: символ – субстанціальна тотожність ідеї та речі. Будь-який символ включає в себе річ (образ), але не зводиться до нього, оскільки передбачає присутність певного смислу, що нерозривно пов'язаний з образом, але не є йому тотожним. образ та смисл складають 2 ел-ти символу.

Кассірер: відносить до символічних форм широкий клас культурних явищ, таких як мова, міф, релігія, мистецтво (+ Кант), наука.

Шеллинг: Смысл символа нельзя дешифровать простым усилием рассудка, в него надо «вжиться». Именно в этом состоит принципиальное отличие символа от аллегории: смысл символа не существует в качестве некоей рациональной формулы, которую можно «вложить» в образ и затем извлечь из образа. Соотношение между значащим и означаемым в символе есть диалектическое соотношение тождества в нетождестве. Символ тем содержательнее, чем более он многозначен. Сама структура символа направлена на то, чтобы погрузить каждое частное явление в стихию «первоначал» бытия и дать через это явление целостный образ мира. Здесь заложено сродство между символом и мифом; символ и есть миф.

СИМВОЛ художественный лучше всего поддается раскрытию через сопоставление со смежными категориями образа, с одной стороны, и знака – с другой. Если для чисто утилитарной знаковой системы полисемия есть лишь бессодержательная помеха, вредящая рациональному функционированию знака, то символ тем содержательнее, чем более он многозначен:

Мифологическая стадия миропонимания предполагает как раз нерасчлененное тождество символической формы и ее смысла, исключающее всякую рефлексию над символом. Новая ситуация возникает в античной культуре после опытов Платона. Платону важно было отграничить символ не от дискурсивно-рационалистической аллегории, а от дофилософского мифа. Эллинистическое мышление также постоянно смешивает символ с аллегорией. Принципиально новый шаг к отличению символа от рассудочно-дискурсивных смысловыражений осуществляется в идеалистической диалектике неоплатонизма. Плотин противопоставляет знаковой системе алфавита символику египетского иероглифа, предлагающего нашему «узрению» (интуиции) целостный и неразложимый образ. Дионисий Ареопагит в трактатах («Об именах божьих» и др.) все зримое описывается как символ «незримой, сокровенной и неопределимой» сущности бога, причем низшие ступени мировой иерархии символически воссоздают образ верхних, делая для человеческого ума возможным восхождение по смысловой лестнице. Ренессанс обострил интуитивное восприятие символа в его незамкнутой многозначности, но не создал новой теории символа. Только эстетическая теория немецкого романтизма сознательно противопоставила классицистической аллегории символа и миф как органичное тождество идеи и образа (Ф.Шеллинг). Крейцер «Символика и мифология древних народов, в особенности греков» давший на мат древних мифологий классификацию типов символа (в частности, он различает «мистический символ», взрывающий замкнутость формы для непосредственного выражения бесконечности, и «пластический символ», стремящийся вместить смысловую бесконечность в «скромность» замкнутой формы). Гёте связывает неуловимость и нерасчленимость символа не с мистической потусторонностью, но с жизненной органичностью выражающихся через символ начал. Гегель подчеркнул в структуре символа более рационалистическую, знаковую сторону («Символ есть некоторый знак»), основанную на «условности». Кассирер сделал понятие символа предельно широким понятием человеческого мира: человек есть «животное символическое»; язык, миф, религия, искусство и наука суть «символические формы», посредством которых человек упорядочивает окружающий его хаос. Юнг, отвергший предложенное З.Фрейдом отождествление символа с психопатологическим симптомом, истолковал все богатство человеческой символики как выражение устойчивых фигур бессознательного (архетипов), в своей последней сущности неразложимых. Экзистенциалистская философия М.Хайдеггера вообще снимает проблему аналитической интерпретации символики поэзии во имя «чистого присутствия стихотворения».

Символічні і метафорічні смисли у Ф.

Си́мвол (англ. symbol симбол) — знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

  1. Духовно-практична інтенція філософії.

Инте́нция (лат. intentio «стремление») — спрямованість свідомості на предмет, в основі якої лежить бажання, задум. Бажання – прагнення до здійснення чого-небудь, задум – план дій. Тому інтенцію краще повязувати із задумом.

Як духовність філософія утворює моменти осяяння, які ґрунтуючися на інтуїції постають у якості конкретних чинників формування соціального характеру людини і суспільства.

Предмет філософії як духовності це відношення людина – світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософське розуміння духовно – практичної інтенції можливе лише у межах кільця «дух – душа - духовність »

Якщо дух – це об’єктивно існуюче начало, то душа – це суб’єктивний прояв духу, індивідуалізований дух.

Духовність – це єдність суб’єктивного та об’єктивного , тобто все те, що у якості реальності спрямовує конкретно розвиток людини і суспільства у відповідному напрямку.

Тенденцією ХХІ століття, є утвердження філософії як планетарного мислення. Фактично виростає нова практична філософія, як ґрунтується на наступного основному принципі: «мислити глобально, діяти локально».

І ця практична філософія має своїм основним завданням покращення людини. А основний спосіб цього покращення вбачає у підвищенні якості людського мислення. Практичною демонстрацією покращення мислення людини постають вчення цілого ряду філософських шкіл ХХ-ХХІ століття

В практичному розумінні духовність проявляється як відкрита система елементів, таких як віра, надія, любов, честь, совість, порядність, прихильність, прекрасне, хоча вінцем духовності є не тільки добро, а і зло.

  1. Критичний раціоналізм, як філософський напрям.

Основні представники: К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд

Осн принципи сформ К. Поппером в «Об’єктивне знання».

Ідеї критичного раціоналізму як теорію зростання нау­кового знання розвивав Карл Раймунд Поппер (1902—1994). Він висунув принцип визнання гіпотетичності будь-яко­го наукового знання. Процес наукового пізнання Поппер розглядав як безперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Заперечуючи принцип об’єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб’єктивного характеру знання. К. Поппер будує еволюційну модель розвитку знання. Людина стоїть перед необхідністю вирішення проблем: вона висуває пробні рішення, здійснені при цьому помил­ки ліквідовуються, але виникають нові проблеми. Саме так відбувається зростання наукового знання, яке ніхто не може обмежити будь-якою межею. На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації — відме­жування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове запере запере­чення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Американський філософ Томас Семюел Кун (1922— 1996), всупереч Попперу, вважав, що розвиток науки не підкоряється канонам методології. Наукова діяльність має яскраво виражений соціальний і психологічний харак­тер. Суб’єктом теорії є не окремий вчений, а спільнота вчених, для яких характерні деякі парадигми діяльності, що включа­ють усю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів. Американський філософ П. Фейєрабенд (1924—1994) критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він — прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці. Критичний раціоналізм пов'язаний з питанням про те, як наукові чи соціальні (але в принципі і повсякденні) проблеми можуть бути досліджені і поснені не догматично, а планомірно (методично) і розумно (раціонально). При цьому він шукає вихід з вибору між, з одного боку, вірою в науку (Сцієнтизм) і розумsнням того, що наукові знання мають бути побудовані на позитивних результатах (Позитивізм), а з другого боку, впевненость у те, що істина залежить від точки зору (Релятивізм) і що знання піддаються свавіллю, якщо докази неможливі (Скептицизм). Критичний раціоналізм сприймає самоочевидні у повсякденному житті переконання, що світ дійсно існує, і що він незалежний від знань людини про нього. Це означає, наприклад, що він не перестає існувати, коли ви закриваєте очі. Людина, однак, в її здатності до пізнання світу обмежується власними можливостями сприйняття, так що вона не може мати остаточної впевненості, що її досвід і думки збігаються фактичною дійсністю (Критичний реалізм). У зв'язку треба виходити того, що кожна зі спроб знайти вирішення проблеми може бути помилкованою (Фалібілізм). Усвідомлення помилковості призводить, по-перше, до потреби в безперервному критичному аналізі вірувань і припущень, по-друге, д методологічного та раціонального підходу до вирішення проблем (Методологічний раціоналізм). Згідно з ним, знання є об’єктивним і не зводиться до того, що знають люди. Наука представляє собою зразок раціональності, а вчені в своєму пізнанні світу діють раціонально. Цим наука відрізняється від філософії, ідеології, політики, які часто є ірраціональними. Науково-технічний прогрес – двигун цивілізаційного розвитку, поширення освіти, підвищення культурного рівня населення.

  1. Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові».

Феноменологіясуб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon — той, що з'явився) — в буденній мові — унікальне явище; у Ф — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого — це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем - “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе — наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Фі — строга наука. Цій вимозі не відповідає:

  • ані зайвий “психологізм”, бо кожен акт пізнання за змістом визначається структурою емпірічної свідомості. А отже істина має залежати від нашої субєктивності! LOL, каже Гуссерль :) У “Логічних дослідженнях” каже: логічні закони не психологічні за природою!

  • ані натуралізм (так він називає позитивістський напрям), бо він виходить з наївної віри в існування світу, а це, на його думку, некритична позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу;

  • ані історизм (філософія життя), бо він зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою філософію, то цим також підривається ідея філософії як строгої науки.

На початку нашого століття, коли розгорталася гуссерлівська критика натуралізму, у цього напряму в європейській філософії було вже досить багато противників - неокантіанці, "філософи життя", спіритуалістів. Однак критика Гуссерля мала свої особливості.

Перш за все у виборі опонента - всередині натуралізму - Гуссерль обрав такі його різновиди, як психологізм і історицизм. Цей вибір визначався тим, що для Гуссерля пошук безумовних підстав істинності був пов'язаний з дослідженнями природи логічних законів, які психологізм, з точки зору філософа, дискредитував. Психологізм - це така позиція, яка обумовлює істинність наукового пізнання особливостями людської психіки. Справа в тому, що правильне мислення (а наука є свого роду апофеоз правильного мислення) грунтується на логіці як фундаментальній науці щодо всіх інших наук, оскільки у всіх них принципово важливо дотримуватися логічні закони. Вони утворюють, по Гуссерлю, якийсь каркас будь-якого твердження (а наука вся складається з тверджень і заперечень), формує структуру та межі будь-якого висловлювання. Так от, з точки зору псіхологістов, логічні закони визначаються психічними законами (така була, наприклад, позиція відомого теоретика індуктивної логіки Дж.С. Мілля). Психологія ж, з цієї точки зору, - природна наука, тобто наука про деяку сукупності фактів, що виявляються в психічному житті людини. Закони психології, будучи індуктивними законами, являють собою деяке узагальнення фактів психічного життя, як би вичавки з досвіду переживання такого життя.

Натуралізм в цілому виходить з примату досвіду. Розум починає працювати після того, як з'являється деякий досвід, спілкування з об'єктивним світом, у тому числі і з суб'єктом, який представляється в якості одного з природних об'єктів. Розум узагальнює, комбінує дані досвіду. Але якщо закони логіки базуються на психічних законах, що мають індуктивний характер, то ні про яку безумовної, абсолютної істини в ній мова йти не може. Адже індукція, в тому числі і фактів психічного життя, завжди неповна. Отже, безумовність закономірностей, які виводяться на їх основі, завжди тільки ймовірна. Якщо логіка - підстава всіх наук, то це означає, що всі вони різною мірою, але тільки вірогідні. Як, наприклад, тільки імовірний той факт, що завтра сонце зійде на сході, будучи індуктивним висновком з деякого попереднього чуттєвого досвіду. Психологізм, по Гуссерлю, веде до релятивізму - позиції, що визнає лише відносність всяких істин, використовуваних у науці. Релятивізм ж, в свою чергу, неминуче веде до скептицизму. Скептична точка зору (мається на увазі скептицизм як філософська позиція, так як скепсис в якості елемента наукового пошуку є необхідний етап будь-якого дослідження, орієнтованого на істину) означає кінець науки, бо вона ставить під сумнів саму можливість досягнення людиною істини. Ця обставина, на думку Гуссерля, робить антинауковим і психологізм. Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави:

- феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.

  1. Критичність в онтології: від «Критичної філософії І. Канта» до «Критичної онтології Н.Гартмана».

Онтологія – це вчення про буття, розділ в філософії. Як вчення про буття вона характеризується цілою низкою категорій: буття, ніщо, кількість, якість, сутність, явище, матерія, субстанція, екзистенція. Буття – це реальність існування. Воно проявляється в природному, соціальному, духовному. Природне – це те, що існує об’єктивно, незалежно від свідомості. Соціальне – це штучне, набуте у відносинах між людьми.

Онтологическое обоснование теории познания впервые преодолевается только в XVIII веке. Наиболее последовательно и продуманно это проводит родоначальник немецкого идеализма Иммануил Кант (1724-1804). Тем самым Кант осуществляет своего рода переворот в философии, рассматривая познание как деятельность, протекающую по своим собственным законам. Кант возвел, таким образом, гносеологию в ранг основного и первого элемента теоретической философии. Предметом теоретической философии, по Канту, должно быть не изучение самих по себе вещей - природы, мира, человека, - а исследование познавательной деятельности, установление законов человеческого разума и его границ. В этом именно смысле Кант называет свою философию трансцендентальной. Он называет свой метод также критическим, в отличие от догматического рационализма XVII века, подчеркивая, что необходимо в первую очередь предпринять критический анализ наших познавательных способностей, чтобы выяснить их природу и возможности. Таким образом, гносеологию Кант ставит на место онтологии, тем самым осуществляя переход от метафизики субстанции к теории субъекта. Обоснование И. Кантом всеобщности и необходимости научного знания.

Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання. Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття - трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму - це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню чуттєвого досвіду.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882—1950) — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буттяматематичні та логічні предметності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно. Пізнання — вторинне начало.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

  1. Структуралізм та оновлена метафізика.

Структуралізм – напрямок сучасної філософії, який грунтується на системно-структурному методі аналізу.

Основні представники: К. Леві-Стросс, М. Фуко, Р. Барт та ін

Основним об’єктом дослідження структуралізм обирає культуру як сукупність знакових систем, серед яких найважливішою є мова. Проте чільне місце у досліджуваній структурі займають міфологія, наука, мистецтво, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Структуралізм виходить із визнання пріоритету символічного над реальним, що призвело до створення ним оригінальної культурологічної концепції.

Структуралізмом називають ряд напрямків у соціогуманітарному пізнанні, які займаються виявленням сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Структуралізм привніс до філософії наступні позитивні моменти:

1) Ретельну розробку загальних механізмів комунікації

2) Вміння опертися на багатоманітність культурних утворень

Обмеженістю в структуралізмі є те, що він виявився не здатним синтезуватися з іншими науками. Це завдання виконав постструктуралізм.

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму.

Основні представники постструктуралізму: Ж. Дерріда, Х. Блум, Ж. Бодріяр та ін.

Постструктуралісти звертають свою увагу на дослідження несвідомого. Але на противагу класичному психоаналізу постструктуралізм розглядає несвідоме, як таке, що не має визначеного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається у діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття та безладдя.

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму. Основною вадою цієї філософії постструктуралізм бачить догматизм. Позбутися догматизму філософія зможе вважає постструктуралізм завдяки зверненню уваги на цікавість до несвідомого, в трактуванні його З. Фрейдом.

  1. Критичність постмодерну.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм власне і виник як альтернатива такого роду негативному тлумаченню дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які претендували на універсальність.

Постмодернізм залучив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантичної теорії та інтуїтивістської методології.

Це спричинило звільнення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "я", "мета", "зміст", "реальний світ", "істина", "абсолютна істина" та ін.

Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи гносеологічний детермінізм релятивізмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорсткого доктринерського монополізму; заперечує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядаються тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та іп.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого охоплює все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко використовує метафори; метафорична свідомість для його представників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсолютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на позиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширення. Оволодіваючи світом, ми розширюємо горизонти знань про нього, однак збільшується і наше незнання про світ. На підставі цього постмодерністи роблять висновок про неможливість існування в змісті знань елементів абсолютної істини або результатів діалектики абсолютного і відносного знания. Думки і знання в постмодернізмі — ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій.

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

  • культ незалежної особистості;

  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

  • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

  • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

  • використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

  • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

  • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

  • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

  • як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; - іронічність та пародійність. Філософська тенденція в постмодернізмі — факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка критичне ставлення до світу людського буття поєднує з творчим пошуком альтернативних рішень.

  1. Людина як предмет філософської рефлексії.

Природа людини як істоти розумної, що вільно самовизначається, рано чи пізно неминуче вимага­тиме самостійних роздумів над основами свого світогляду, свого способу життя, тобто над власними поняттями про світ і про життя, над власним світоглядом. Через накопичення життєвого досвіду і духовне дозрівання неминуче настає момент, коли несвідомо, непомітно і некритично засвоєні поняття втрачають свою силу і безпосередність, — і тоді людині вже недостатньо того, що її «так вчили», що «так написано в книжках», що «така віра наших батьків і дідів», що «так прийнято робити», що так говорять авто­ритетні й знамениті люди — вчитель, священик, учений, письменник, «зірки» або кумири. Ми починаємо розумі­ти, що перебували в духовній залежності, під духовною опікою, що про нас піклувалися, нами розпоряджалися і маніпулювали. Якщо людина прагне звільнитися від цієї залежності, нехай і доброзичливої, і стати духовно само­стійною, то вона звертає увагу на свої власні поняття, що керують її життям у цілому, робить їх предметом свідомо­го, раціонального аналізу та обґрунтування.

Ця здатність людини робити власні уявлення про світ і про життя пред­метом роздумів називається рефлексією. Рефлексія — це самосвідомість, це здатність свідомості, неначе відштовх­нувшись і відбившись від усвідомлюваних предметів, на які свідомість зазвичай направлена, звернутися до самої себе — тобто до усвідомлення того, що це «Я» усвідомлюю предмет, а також до того, як я його усвідомлюю. Рефлек­сія — це здатність свідомості до «роздвоєння» і критичного ставлення до самої себе.

У плині цих сумнівів і самостійних роздумів про влас­ний світогляд, про головні цінності життя, про свій шлях у світі і народжується «філософування». Філософія — це рефлексія над «здоровим глуздом» і світоглядом. Це — прагнення до ясності і самостійності в своєму уявленні про світ і про себе самого, про своє місце в світі. Результатом філософських роздумів може бути відмова від звичного, некритично засвоєного світогляду або ж його прояснення, поглиблення і раціональне обґрунтування, або формування принципово нового світогляду тощо. Лише філософія може зробити світогляд ясним, цілісним, впорядкованим, про­думаним, раціонально обґрунтованим. Філософи — люди, які змогли самі створити новий світогляд, створити новий спосіб мислити, новий спосіб уявляти собі світ. Усе, що входить сьогодні в поняття «здоровий глузд» і вважається «само собою зрозумілим», було колись уперше придумано вільним і оригінальним розумом.

У повсякденному житті ця фундаментальна рефлексія може бути пробуджена кризою громадського чи особистого, глибокими і несподіваними змінами, незвичайними яви­щами, що виводять з кола звичного, сильним потрясінням, тією чи іншою «граничною ситуацією» у житті — важкою хворобою, зустріччю зі смертю, зі стражданням, з непере­борним злом, розчаруванням у дійсності, в самому собі, з втратою «сенсу життя», крахом найголовніших надій, з усвідомленням ілюзорності своїх прагнень до «щастя», «успіху» тощо — одним словом, усім тим, що змушує по­ставити під сумнів найважливіше, найпростіше, первинне і навіть «очевидне», те, що «само собою зрозуміло». Лю­дина має здатність, що нескінченно піднімає її над усіма іншими створіннями в світі, — самосвідомість. Людина не тільки існує, а й знає про своє існування. Вона, на відміну від тварини, є не тільки індивідуальністю, а й особистіс­тю — це означає насамперед те, що вона має поняття про своє «Я», що вона здатна усвідомлювати саму себе, і тим самим «вийти з ситуації», в якій знаходиться і діє, і неначе подивитися на саму себе збоку, тобто бути «на дистанції» від самої себе. У цій нетотожності людини самій собі — секрет свободи та універсальності людини, її здатності постійно змінювати способи власної діяльності. Це «відсторонення» людини від самої себе, від своїх власних способів мислення та поведінки робить для неї звичне і повсякденне дивним. Філософувати — означає опинитися в такому стані, коли людина зупиняється в подиві і замислюється над тим, що становило основу її життя, її суть. Коли людину охоплюють сумніви і захоплює суть речей, тоді філософія і вихоплює її з повсякденності, із звичних способів життя [Хайдеггер М. Основньїе понятия метафизики // Вопросьі философии. — 1989. № 9]. Філософія — це присутність у світі, яка вимагає постійного зусилля розуміння, вимагає виходу зі звично­го і буденного. Для філософа стає проблематичним і світ, і власна присутність у ньому. Філософія — знання про своє незнання, «знане незнання». Як вказував Бертран Рассел, філософія являє собою міркування про предмети, знання про які ще неможливе [Рассел Б. Что такое философия? Интервью 1959 г.]. Коли до нас раптом приходить усві­домлення незрозумілості, таємничості, загадковості сві­ту — тоді ми і філософуємо. Філософування — це здатність людини усвідомлювати дистанцію, «шпарину» між світом, яким він є сам по собі, і нашими уявленнями про нього, між відомим і невідомим. Це — спроба зрозуміти світ «за­ново», «спочатку».

Філософія являє собою передусім роботу розуму — це роздуми, або рефлексія.

Філософська рефлексіяце особливе розуміння світу за допомогою пізнання і переживання, коли пізнані закономірності переломлюються крізь призму інтересів людини, а ціннісно-емоційне сприйняття світу піддається раціональному осмисленню. «Це пошук логічних та інших (моральних, ціннісних, емоційних тощо) основ і форм духовного життя, культури в цілому».

Конкретне здійснення рефлексії може бути різним, що і створює багатство філософських підходів до світу. У той самий час різноманітність підходів реалізується в рамках відносно єдиної філософської проблематики, приводячи до постійного збагачення філософської рефлексії новими методами. Таким чином здійснюється процес самопізнання і самосвідомості людини та людської культури в цілому.

  1. Марксистське та неомарксистське осмислення людського буття.

Буття філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості.

Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об’єктивний закон суспільного розвитку – визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як “виробництво самого матеріального життя” (Маркс. “Німецька ідеологія”).

У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках: у загальнофілософському і соціально-філософському.

У загальнофілософському смислі буття розглядається як сукупна реальність, представлена об’єктивною реальністю – матерією і суб’єктивною реальністю – свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на користь первинності матерії, об’єктивної реальності, а суб’єктивну реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у об’єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери – основні форми буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство.

У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична єдність суспільного буття і суспільної свідомості.

Суспільне буття – матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства, соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи.

Суспільна свідомість – ідеальна, духовна сторона життя суспільства, сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські погляди).

В проблемі взаємозв'язку природного і соціального (суспільного) буття марксизм виходить з первинності природного, а в проблемі взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення суспільного буття.

У неомарксистській філософії кінця ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала розвиватися настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу. Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття: натуралістично-об'єктивістський і субстанціональний підходи до його розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до специфічної форми буття-людського існуванні.

У Ф.Ніцше буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух. Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким, має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге – світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному.

Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Представники гуманістичного неомарксизму вважали, що проблема буття людини в суспільстві має бути центральною в будь-якій філософській концепції. Та вважали цю проблему недостатньо дослідженою в марксизмі.

ПОЛОЖЕННЯ МАРКСИЗМУ: Вчення марксизму створювалося в середині XIX ст., і на ньому чітко проглядається відбиток культури свого часу, своєї епохи. Теоретична діяльність Карла Маркса (1818— 1883) розпочинається в 40-х роках XIX ст., коли з пози­цій революційного демократизму він виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом, або «реальним гуманізмом». Комунізм базується на ідеї вільної універ­сальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для докорінної зміни ставлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї дійсної родової сутності. На основі теорії присвоєння Маркс створює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Визнаючи людину природною істотою і одночасно суспільною (природа — «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина — природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людинаце універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповід­но до її законів. У той самий час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Історія розглядається Марксом як процес взаємодії людини і природи. Субстанцією історичних змін висту­пає спосіб виробництва матеріальних благ, а як провідна тенденція історії виступає поступальний розвиток — сус­пільний прогрес. На цій підставі Маркс розробляє теорію матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід поясню­вати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі — і політичний устрій сус­пільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальню­ючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, що утворюють ступені історичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх су­купності, утворюють сутність даної формації; структу­ру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

Антропологія К. Маркса визнає людину вищою со­ціальною цінністю — «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Однак ця ідея, спільна для багатьох філософських напрямків, в тому числі для індивідуалізму, нероздільно пов’язана в марксизмі з концепцією соціальної сутності людини, її діяльної природи. Людина, за Марксом, подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, діяльно, і споглядає саму себе в створеному нею світі. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс носієм цього перетворення вважає пролетаріат.

Упродовж багатьох років Фрідріх Енгельс (1820—1895) був безкорисливим другом і соратником К. Маркса. Після його смерті він скромно зауважував, що при житті друга завжди «грав» другу скрипку. На думку Енгельса, Маркс — геній, а він сам — всього лише талант. Енгельс ставив собі і Марксу в заслугу вироблення діалектичного матеріалістичного методу, який протиставив метафізично­му (догматичному) способу мислення. Він виступав за союз філософії та природознавства, але вважав, що в останньому панує хаотична плутанина саме внаслідок незнання при­родознавцями діалектики.

У контексті своєї концепції матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс звертається до проблеми теорії пізнання. Практичні потреби людей — головний стимул для розвит­ку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх вико­ристання. Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визна­чається як відповідність думки, наших знань про світ самому світу, об’єктивній дійсності. Кожна істина — об’єктивна, її оформлення (об’єктивізація) у зовнішньому світі, в сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулю­ють дану теорію. Таким чином, значення об’єктивної іс­тини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об’єктивна дійсність.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результа­ти пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об’єктивної істини.

Заслуговує уваги сформульоване Ф. Енгельсом основне питання філософії, яке є питанням про відношення мислення до буття, що поділило філософів на два великих табори — ідеалістичний та матеріалістичний. Однак не зовсім корект­но прагнути поділити величезне і різноманітне проблемне поле філософії всього на два напрями — ідеалістів (дух або свідомість первинні, а матерія вторинна) і матеріалістів (матерія первинна, свідомість вторинна). Світ філософії складається не з білого або чорного, він багатоколірний і не підлягає поляризації.

Ф. Енгельс підводить певний підсумок взаємоузгод­ження структури буття та предметного розподілу наук. Він створює вчення про форми руху матерії, які водночас є і рівнями організації буття, і виділяє п’ять форм руху: ме­ханічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний. Розвиток матерії — це рух з одного рівня на інший. Вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Обмеження самої концепції форм руху полягає, з одно­го боку, в неможливості розглянути буття людини та буття духовного, а, з іншого боку — історичністю предметного розподілу наук, на основі якого вона створена.

  1. Екзистенціальний вимір людського буття.

КОНСПЕКТ

Екзистенціалізм - (від лат - існування ) один із найвпливовіших напрямків сучасної філософії ХХ століття. Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план висуває ідею абсолютної унікальності людського буття, яка проявляється, насамперед, у переході (внутрішнього) душевного світу людини у (зовнішній) соціальний світ. Теоретичним принципом екзистенціалізму є творення глибинного знання про людину на основі усвідомлення нею власної недосконалості, плинності життя і невідворотності смерті

Основні представники екзистенціалізму:

а) релігійний напрямок - К.Ясперс (Німеччина), Г. Марсель

б) атеїстичний напрямок - А. Камю (Франція), Ж.П. Сартр (Франція), М. Гайдеггер (Німеччина)

Ортега-і-Гассет (Іспанія), Абаньян (Италия)

Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути буття, як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта і об’єкта. І несправедливо було б твердити, що екзистенціалізм не бачить об’єктивного моменту існування всього сущого. Просто екзистенція у цьому філософському вченні є буттям, яке у кінцевому підсумку спрямоване до ніщо, реальною точкою підрахунку якого є смерть. Одночасно людська екзистенція це постійне, невмируще прагнення у майбутнє.

Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає і в тому, що ця філософія по особливому тлумачить історичні людини і світу. Людина сама є історією, що своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі, що, безсумнівно, мають свою історію.

І, нарешті, найголовнішим в екзистенціалізмі є розкриття людини у невід’ємному від неї діянні, адже людське буття, насамперед, здатне не лише цікавитися буття взагалі, а й дбати про себе, творити власне існування.

Вершиною ж творчого характеру діяльності людини екзистенціалізм бачить - свободу. Екзистенціалізм цілком справедливо декларує себе як гуманістичну філософію. Суть цього гуманізму полягає в тому, що екзистенціалізм закликає людину вірити, любити і сподіватись не тільки на щасливе майбутнє, а вірити і діяти так, щоб у сьогоденні людина могла робити себе свідомою і хоча б на мить щасливою.

Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що цей філософський напрямок майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв’язку філософії і науки, про раціоналізм, як цінне надбання філософської історії.

Саме ця характеристика, наприклад, екзистенціоналізм розглядає в якості основного питання своєї філософської доктрини відношення до світу людини через прагнення, через почуття, через бачення абсурду, межевою ситуацією і індивідуальної свободи. Людина в екзистенціоналізмі виокремлюється за основним питанням за проблемою свободи. Так само і феноменології особливо в етичній феноменології . Левінас, Глюксман..

Думки представників екзистенціалізму про людське буття

Важливе місце у некласичній філософії належить екзис­тенціалізму, витоки якого знаходяться в XIX ст. і пов’язані з іменем датського філософа Серена К’єркегора (1813—1855). Висунувши ідею «екзистенціального мислення», той вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини — її «екзистенція». Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».

Принцип естетичного — детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Знаходячись на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду».

Принципом етичного етапу є обов’язок. На цій стадії людина певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе.

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначений і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує, нарешті, всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп’ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К’єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Тому завдання своє вбачав у поверненні до людини. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

Засновником сучасного екзистенціалізму є німецький філософ Мартін Гайдегер (1889—1976). За вихідний момент всього існуючого він бере людське існування. Філософ вважає: ніщо і ніхто, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття.

М.Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо.

Структура людського бутя (екзистенція) в його цілісності позначена як «турбота». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання наперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому». Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання наперед»модус майбутнього, а «буття-при- внутрішньосвітовому-існуючому»модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен «турботи».

Екзистенційне буття людини є, за Гайдеггером, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість (Zeitlichkeit) та історичність (Geschichtlichkeit). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» — теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття — це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. У результаті ви­никає феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», «як усі», а не собою.

Дійсне буття у Гайдеґґера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Висуваючи ідею смерті, Гайдеґґер вважає, що єдиний засіб вирватися із сфери буденності та звернутися до самого себе — це по­дивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Філософія Гайдеґґера разом з тим виступає як етика. Адже заклик бути самим собою означає орієнтуватися на совість. Наскільки буде реалізована совість, залежить від рішучості. Значення філософії М. Гайдеґґера визначається насам­перед тим, що він досить яскраво репрезентував гуманіс­тичну її спрямованість: світ — твій дім, не руйнуй його. Тому буття людини в світі не може бути будь-яким, а лише людським, творчим, самодостатнім.

Нарівні з Гайдеґґером лідером екзистенціального руху був Карл Ясперс (1883—1969). Він прагнув міркувати строго у філософському контексті. Центральне запитання: що є ми, люди? Яке людське буття (екзистенція) і в чому полягає його специфіка? Ми є: а) наявне буття (подібно до всіх речей);

б) свідомість взагалі (коли мислимо предмети в загальних категоріях);

в) дух (використовуємо ідеї); можлива екзистен­ція, яка може здійснитися лише через буття в світі, тобто трансценденцію.

Екзистенція і свобода в Ясперса — поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що вона не може бути «знайдена» на жодному рівні людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина існує або як предмет дослідження, або існує задля свободи».

Для вирішення цієї антиномії вводиться вчення про екзистенціальну комунікацію як універсальну умову людсь­кого буття. Все, що є істотним у людині і необхідним для людини, забезпечує комунікація. В процесі комуні­кації стає відомо, що таке — «актор» і хто грає всі ці ролі. Комунікація створює додаткові шанси для людини на благополучне існування, які різко зростають, якщо за моральне і добре люди покладають відповідальність на своє співіснування в спільноті. Але це можливо лише при комунікації. Крізь призму комунікації К. Ясперс розглядає про­блему істини. Наука не може дати нам усієї істини, ос­кільки не може вийти за межі предметного буття та сти­куватись з трансценденцією. Тому загальновідомі істини науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають лише елемент істини) є істини для людського розуму, другідля людської особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини своя. Критерієм істини є знову ж таки комуніка­ція, яка не є засобом її розповсюдження, а лише засобом її досягнення.

Філософія Ясперса висуває на перший план етичні орієнтири і насамперед рішуче забезпечення свободи. Він занепокоєний тим, що на фоні «в’ялого» гуманізму перева­жає сцієнтизм, техніцизм, бюрократизм і пересічність.

Лінію французького екзистенціалізму в його атеїстич­ному варіанті започатковує Жан-Поль Сартр (1905—1980). Його турбує питання про специфіку буття людини. Сартр пов’язує буття людини не з часом, як Гайдеґґер, а з ніщо. Його цікавить питання про специфіку буття людини. Буття людини полягає в тому, що воно привносить в світ своє уявне, неіснуюче. Іншими словами, в своїй суб’єктивності людина є ніщо, або свобода.

Перший принцип екзистенціалізмуположення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є са­модіяльність без носія. У центрі екзистенціалізму Сартра — «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю, і причинною залежністю вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ані причини, ані основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним.

У такому разі по-іншому постає проблема відповідаль­ності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна «за всіх». Але тут виникає дилема, яку Сартр формулює наступним чином: хочеш жити «недійсним буттям» — живи «як усі». Хочеш жити «дійсним життям» — бунтуй проти суспільства, оби­рай «не як усі», але бери на себе і відповідальність. Людина як єдиний творець цінностей «приречена» на свободу, котра є внутрішньою свободою вибору.

  1. Філософський зміст психоаналітичної антропології.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософського осмислення його основних ідей, про що свідчить розробка таких нових концепцій, як "психоаналітична філософська антропологія" (Бінсвангер), "екзистенціальний психоаналіз" (Сартр, Фромм), "синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау-хала), "психоаналітична герменевтика" (А. Лоренц, Ю. Хабермас), "структурний психоаналіз" (Леві-Строс, Лакан) та ін.

Л. Бінсвангер    У 30-х роках Л. Бінсвангер одним з перших почав використовувати екзистенціальний підхід у дослідженні теоретичних і клінічних проблем. Звернувшись до робіт М. Хайдеггера, він включив до арсеналу своїх конструкцій такі категорії, як «буття в світі», «стурбованість», «турбота» та ін. При цьому він по-своєму інтерпретував Хайдеггерівське вчення про людське буття, вважаючи, що осмислення справжньої природи людини з необхідністю пов'язано з виявленням смислу і значення основних форм людського існування і їх взаємодії між собою. Л. Бінсвангер і М. Бос виступили проти розгляду несвідомого в якості основної характеристики людини. З їхньої точки зору, подібна трактування несвідомого несумісна з екзистенціальної ідеєю людського буття.    Це не означало, що Л. Бінсвангер і М. Бос не надавали значення несвідомому в процесі клінічної терапії. Навпаки, обидва приділяли значну увагу переходу несвідомого у свідомість і розглядали цю процедуру як необхідну передумову успішного лікування пацієнтів. Тим самим вони поділяли подібні ідеї З. Фрейда. Але вони не прийняли фрейдівського теоретичного розуміння несвідомого, яке, на їх погляд, мало загальний характер і втрачало зв'язок з унікальністю людини.   Використовуючи, кожен по-своєму, хайдеггерівські ідеї, Л. Бінсвангер і М. Бос зверталися не лише до несвідомого, але і до свідомості. Вони виходили з того, що невротичний спосіб буття в світі може бути зумовлений свідомими образами і фантазіями. Різного роду фобії і ілюзії можуть бути зрозумілі в термінах екзистенціального занепокоєння. У зв'язку з цим задача екзистенціального аналізу полягає у виправленні помилок, допущених класичним психоаналізом.   Основне вістря критики Л. Бінсвангера і М. Боса було спрямоване проти біологізаторських тенденцій в класичному психоаналізі. Так, вони відкинули фрейдівську теорію лібідо як натуралістичну, протиставивши їй концепцію любові в широкому сенсі цього слова. Прагнення поєднати хайдеггерівську філософію з психоаналітичною теорією сприяло осягненню буття людини в світі, в тому числі і в його патологічної формі. Бінсвангер вніс зміни в психоаналітичну метапсіхологію і в практику психотерапії, відкинувши біологізм і детермінізм у трактуванні несвідомих процесів. Людське існування розуміється Бінсвангером як єдність трьох часових модусів - минулого, сьогодення і майбутнього. Неврози і психози є осмисленими способами трансцендування, конституювання світу і самої екзистенції. Симптоми різних психічних розладів виникають у зв'язку з обмеженістю горизонту бачення: один часовий модус стає домінуючим, що перешкоджає справжньому існуванню людини і може вести до психічного захворювання. Традиційні методи клінічної психіатрії не піддаються радикальному перегляду, але вони не достатні, оскільки завданням психіатра є не стільки каузальне пояснення хвороби, скільки розуміння іншої людини. Клінічна психіатрія та психоаналіз дають нам поверхневий опис симптомів і синдромів, ігноруючи індивідуальне «буття-в-світі».

  1. Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії.

Філософську антропологію другої половини XX — по­чатку XXI ст. представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, що стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому — інакше, ніж уяв­лялося так званим «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими, ніж вважалося, та продов­жують ускладнюватися.

Антропологія постмодернізму показала людину в со­ціумі, що її знеособлює, стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на людину. Постмодер­нізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».

Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагаль­неності, постмодернізм виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей.

Так, за Ж. Де- льозом, буття слід фіксувати через категорії відмінностей, а не через ті, що фіксують єдність, подобу речей, предметів. Відповідно і людську ідентичність слід шукати не за схожіс­тю, подобою, а за відмінностями. Постмодернізм створює теорію відмінностей — «онтологічний гетерогенез» (за ви­разом Ф. Гваттарі). Проголошується нестроге мислення, антираціональне за своїм спрямуванням, багатоманітність та хаотичність концепцій.

Тексти, мовні практики, комунікація, дискурси — ті виміри, які дозволяють представити людину в постмодер- ністській антропології. Так, для Ж. Дерріди людина — це сукупність мовних практик, основа свідомості — інтертекстуальність. Людська здатність бачити «несистемність» визначається тим, що людський досвід пов’язаний з пе­реживанням теперішнього часу, з його розщепленістю, зволіканням минулого та запізнюванням майбутнього. М. Фуко наголошує на розгляді світу та людини у дискурсі як плідному способі пізнання. Дискурс виявляє себе як сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про об’єкт, який вони представляють. Причому в дискурсі можливо вичитувати і ті значення, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». К. Апель також наголошує, що інтерсуб’єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі.

Загалом антропологія постмодернізму демонструє від­мову від претензій філософської мови на однозначність у представленні людини. Водночас у пошуках того, що є людина, індивід, наголошується на відмінностях як го­ловних ознаках на противагу тотожності. І взагалі пафос філософії постмодернізму стосовно людини — у проголо­шенні її неоднаковості, індивідуальності, несхожості.

Можна сказати, що людина в постмодернізмі «де-героїзована», вона представлена не як «центр Всесвіту», а як істота, що заплуталася. Вона біо-психо-соціальна за своєю природою та інтерсуб’єктивна за способом свого існування.

Отже, як можна зрозуміти з вищенаведеного, філософія в її історії та сучасності представила багатоманіття точок зору, концепцій, напрямів, які намагалися дати обґрунто­вану відповідь на питання про природу та сутність людини. Однак, як визнають самі філософи, вичерпних, «остаточ­них» відповідей дати неможливо, оскільки людина і світ є складними та динамічними, вони змінюються. Відповід­но, змінюється і філософське тлумачення людини. Разом з цим сучасне знання про людину виявляє свою комплексність. Людина як представник людського роду, особистість, індивідуальність постає як складна цілісність, в якій поєднані космічні, біологічні, психічні, соціальні, культурні, цивілізаційні виміри.

  1. Феномен соціального.

Треба розрізняти суспільне – природнє;та соціальне - штучне; Суспільне – існує об’єктивно незалежно від нашої свідомості. А соціальне об’єктивується нашою свідомістю. Суспільне і соціальне це одне поняття, але з різних сторін. Для конкретної людини найголовнішим є усві­домлення того, що суспільство — це її (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття «суспільне» і «соціальне». Суспільнеце реальність відносин, які створені людьми в суспільстві. Ця реальність виникає природно, об’єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю творять «суспільне», вступаючи у низку економічних, політичних, культурних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Суспільне, як базисні, первинні відносини у сус­пільстві, має інший характер існування. У суспільстві виникають і такі відносини, коли люди намагаються досягнути спеціальної цілі, коли вони хочуть саморелізуватись саме так, а не інакше. Тобто у суспільному як у природному процесі починає виникати нерозривно пов’язане з ним соціальне.

Соціальнеце реальність відносин, які витворюються особистостями, групами людей, суспільними інститутами. В системі відношення «суспільне»—«соціальне», як у будь-якій взаємодії, з філософської точки зору, виникає питання первинності—вторинності. У цьому аспекті не­обхідно підкреслити, що в реальному суспільстві ієрархія «визначального» і того, що ним визначається (у нашому випадку: «суспільне»—«соціальне»), переростає у їх взає­модію, де причина і наслідок міняються місцями. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня — соціального. Людина у натуральний процес відносин починає вносити корективи особистого плану. Тому соціальне наділяє люд­ську діяльність конкретними характеристиками і створює для неї особливий, просторово-часовий вимір. Тут «про- стір—час» як форма буття і є, по суті справи, — порядок соціального буття. Тому ми можемо інакше подивитися на саме соціальне. Соціальне як реальність виникає тоді, коли «простір—час» як абстрактна форма наповнюється конкретними суспільними відносинами. Суспільні від­носини проявляються не тільки через задоволення пот­реб, а, насамперед, у якості необхідності реалізації інте­ресів носіїв цих відносин (особистостей, соціальних груп тощо). Інтереси людей можуть збігатись, а можуть бути невідповідними. Тому соціальне існує як просторово-ча­сова єдність інтересів, що характеризується відносинами співробітництва, солідарності, або може існувати як таке, що включає в себе непримиренні, такі, що не піддаються розв’язанню, суперечності, конфлікти. Історія свідчить, що соціальне, в якому суспільні групи, класи протистоять одне одному, як, наприклад, раби і рабовласники, феодали і кріпосні, капіталісти і наймані робітники, завжди відзна­чалося зіткненнями інтересів, народжувало антагонізми. Відтворення у просторово-часовому соціального означає одночасно і відтворення притаманних йому суперечностей. Той чи інший спосіб розв’язання цих суперечностей вказує на те, що прийнято називати соціальною динамікою, або зміною одного соціуму іншим. Поняття соціум виникає якраз у зв’язку із тим, що «сус­пільне» і «соціальне» показують, що суспільство обов’язково трансформується у своєму розвитку, у конкретну форму свого існування. Отже, соціумце соціалізоване суспіль­ство.

  1. Соціальний процес та його детермінанти.

Поняття соц процессу. «процес» — це проходження, просування; визначається як закономірна, послідовна зміна явища. Cоц процес — сукупність односпрямованих соц дій, які можна виділити з множини ін. Це серія явищ взаємодії людей, або серія явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими елементами спільноти. Соц процес здійснюється під впливом внут і зовн чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта.

Рушійні сили соціального процесуце діяльність соціальних суб’єктів (соціальні групи, класи, політичні партії і громадянські рухи, народні маси і окремі особистості), які безпосередньо впливають на істо­ричний розвиток суспільства, а також на форми соціальних змін (реформи і революції).

Таке визначення дозволяє зосередитися на наступних основних моментах. По-перше, виявляється, що соціаль­ний розвиток, який є впорядкованим рухом суспільства, здійснюється у двох основних напрямках — прогрес і регрес. При цьому необхідно підкреслити, що у багатьох кон­кретних історичних ситуаціях неможливо визначити, із чим ми реально маємо справу — з прогресом чи регресом, і у якому напрямку діє той чи інший клас чи особистість. Тут безсумнівним є одне: прогрес і регрес — це дві гілки одного і того самого процесу розвитку, точніше, два його моменти, що по черзі змінюють одне одного.

Важливого значення у розумінні рушійних сил со­ціального процесу набуває те, які смисли культивуються при застосуванні поняття «безпосередній вплив» соціальних суб’єктів на історичний розвиток суспільства. Тривіальним, звичайно ж, є твердження про те, що всі люди, які живуть у суспільстві, опосередковано впливають на хід історії. Од­нак, безпосередній вплив здійснюють тільки деякі із них. Такий вплив ще називають активним. Активність впливу полягає в тому, що соціальний суб’єкт виявляє здатність діяти ефективно і результативно. Діяти ж ефективно — оз­начає спричиняти, насамперед, сильне враження причин- но-наслідкового спрямування. Результативно діяти — це мати відповідний дії наслідок, або виявлятися через той чи інший підсумок. Отже, поняття «безпосередній вплив» соціальних суб’єктів потрібно відрізняти від опосередко­ваного. При опосередкованому впливі, пасивній дії на соціально-історичний процес, — що трапляється у пере­важної більшості людей, — результат досить слабкий і не справляє сильного враження, тобто неефективний. Навпа­ки, активні суб’єкти таким чином впливають на соціальний процес, що результат їхньої дії постійно нагромаджується, стає все більш потужним, а ефективність дії — привабли­вою і бажаною. Тут, насамперед, потрібно звернути увагу на те, що ок­реслюється поняттями «народ», «еліта» і, особливо, «політична еліта».

Загальновідомо, що під «народом» можна розуміти всю сукупність населення, тобто народ — це народона­селення. Поняття «народ» може означати конкретну ет­нічну групу, тобто народ у такому випадку — це народ­ність. У соціально-філософському контексті народ — це соціальна спільність, яка складає основну частину наро­донаселення і є протилежністю «вождів», «аристократії» чи «еліти» суспільства. Можна стверджувати й таке: на­род — це прості люди в суспільстві, які позбавлені вся­ких звань і привілеїв, люди, на яких припадає основна частина обов’язків і які займаються повсякденною пра­цею задля суспільства. Досить часто у соціальній філософії поряд із поняттям «народ» з’являється поняття «маси». Термін «маси» має два основних значення. У першому випадку він означає народ«народні маси», а в другому — якусь безлику масу людей, яка управляється елітою чи вождями — «натовп». Головна ознака «натовпу» — стихійність його поводження, непередбачуваність у діях і здатність піддаватися манілуля- ціям з боку «народних вождів» або «еліти».Таким чином, поняття «народ» і «натовп» є протилеж­ностями однієї цілісності. Якщо народні маси ведуть себе свідомо, цілеспрямовано захищають свої інтереси, то мож­на стверджувати, що ми маємо справу з народом. А от коли народні маси слухняно йдуть «на повідку» в еліти, — то це вже не народ, а натовп.

Протиставлення «еліти» і «народу» є класичним для розуміння розвитку соціально-політичного процесу. Тут перш за все слід пам’ятати, що суспільство само по собі політично не організовується. Дійсно, є джерело політич­ної організації — це влада, якої домагаються конкретні соціальні сили.

Є механізм функціонування політичної організації сус­пільства — це змагання за владу між елементами соціуму. Є напрям розвитку політичної організації — прогресив­ний чи регресивний. Але ні «джерело», ні «механізм», ні «напрям» не є організатором політичного життя суспіль­ства. Організовує суспільство — у політичному вимірі життєдіяльності — політична еліта. Політична еліта це вибрані часом, власним інтелектом та народом люди, які реально (офіційно чи неофіційно) визначають владні відносини в суспільстві.

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об’єктивних закономірностей, які з необхідністю визнача­ють його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов’язані з дією суб’єктивних факторів політичної еліти і народу.Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те сус­пільство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм кер­маничем політичну еліту, що зуміла максимально набли­зити свої власні інтереси і потреби до інтересів народу. Загальновживаним став вислів про те, що «кожен народ має таких керівників, яких він заслуговує». І часто при цьому ототожнюється нездатність політичної еліти знайти найбільш ефективний спосіб ведення суспільства у про­гресивному напрямі зі здатністю того чи іншого народу здійснити соціальний прогрес.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей «дозвіл» визначається рівнем суверенності народу. Нагадаємо, що дійсно суверенним можна назвати тільки той народ, який здатен обрати свій, саме йому притаманний шлях розвитку і в змозі реалізувати самостійно цей вибір. Однак сам по собі, загалом, гуртом народ цього ви­бору не робить. Робить його політична еліта. Цей вибір буває близьким до прагнень народу. Тоді народ сприймає його як свій власний, а політичну еліту — як своє вдале породження. Але буває й так, що вибір політичної еліти є далеким від інтересів народу. Тоді народ намагаєть­ся звільнитись і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла.

Шляхи до цього звільнення бувають різними. Вони часто позначаються трагічними сторінками життя народу, нелюдськими поневіряннями тих особистостей, які присвя­чують себе справі народження нової політичної еліти, котра запалює людей новою ідеєю, спрямованою, у кінцевому підсумку, на новий шлях розвитку суспільства.

Отже, тільки гармонійні відносини політичної еліти і народу можуть вести суспільство у прогресивному на­прямі розвитку. Сутність цієї гармонії полягає у такому: а) народ дійсно суверенний; б) політична еліта веде за со­бою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народові близькою і рідною.

Відсутність чи слабкість гармонійних відносин у сус­пільстві з необхідністю обумовлює виникнення революцій і реформ. Перш ніж зосередити увагу на розумінні рево­люції у соціально-філософському плані, нагадаємо, що у найбільш загальному, філософському тлумаченні, рево­люціяце докорінна зміна сутності речей, це перехід від сутності одного порядку до сутності іншого порядку, від однієї міри до наступної. Найбільш відомим є традиційне марксистське розуміння терміна «соціальна революція» як переходу від однієї сус­пільно-економічної формації до другої («соціально-еконо­мічна революція»). Але окрім цього, дослідники соціальних процесів досить часто використовують наступні значення терміна «соціальна революція» — політична революція, тех­нологічна революція, культурна революція тощо.

Соціально-економічна революція — це докорінна зміна у розвитку способу виробництва, що характеризується змі­нами в економічному житті суспільства та відповідними перетвореннями в політичній, правовій і духовній структурі конкретного соціального організму.

«Соціально-політична революція — це докорінна зміна владних відносин у суспільстві, коли влада еліти змінюється на «владу народу», — зазвичай у формі влади «народних вож­дів». Дамо деякі пояснення такому визначенню: навряд чи можна вважати «політичною революцією» перехід влади від однієї до іншої еліти, це, скоріше за все, випадок звичай­ного «політичного перевороту». Але коли влада правлячої еліти повалюється повністю і на авансцену історії вихо­дять народні маси, — із претензією на кардинальну зміну соціальних порядків, — тоді доцільно говорити саме про «політичну революцію».

Технологічна революція — це докорінна зміна в системі знарядь і способів ведення господарства, поява інновацій­них технологій і впровадження їх в економічний і соціальний обіг.

Культурна революціяце докорінна зміна у сфері соціаль­них цінностей. Якщо термін «культура» використовується у двох основних значеннях: як сукупність ціннісних над­бань людства і як соціальний інститут життєдіяльності з акцентом на виробництво «знаків і символів», то понят­тя «культурна революція» може означати або переворот у системі соціальних цінностей, або переворот у всій сфері життєдіяльності суспільства. Гармонізація відносин у суспільстві завдяки реформам вимагає підкреслити наступне. Реформа — це спосіб змі­ни суспільного устрою, соціального інституту чи окремого, значимого для суспільства явища, що здійснюється владною структурою відповідно до тієї чи іншої мети. Реформи мо­жуть бути поверховими і частковими, або радикальними, що ведуть до якісної перебудови об’єкта. У будь-якому ви­падку шлях реформ — це еволюційний процес. Зазвичай реформи спонукаються суспільно-необхідними потреба­ми. Однак реформи можуть пов’язуватися із штучними, суб’єктивними потребами «верхів». Реальний соціальний смисл реформ визначається конкретними умовами, харак­тером тих проблем і суперечностей, які розв’язуються за допомогою цих реформ. Результати і соціальні наслідки ре­форм можуть відповідати заявленим цілям, але можуть бути й непередбачуваними, такими, що виходять за їх межі. Ре­алізація цілей реформ тим складніша, чим більша кількість факторів, які діють у суспільстві. Успіх реформ залежить від багатьох обставин: точності визначення цілей реформ, віднайдення основ їх здійснення, активної підтримки тих, хто зацікавлений у їх здійсненні.

+Еволюція

  1. Соціальний антагонізм та «аномія».

Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін "антагонізм" у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж.Руссо. К.Ло-ренц та інші. "В природі, — писав А.Шопенгауер, — всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої". "Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну"; "хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей". Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба. Термін "антагонізм" як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант.

Отже, поняття "антагонізм", "антагоністичний" у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об'єктивної дійсності, спостережень за людським суспільством. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв'язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм — це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми — явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо. Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших — виключена наявність спільних інтересів; у других — є елементи таких спільних інтересів.

Анóмія — (композиція з запереченням грец. α- і νόμος — закон, правопорядок). Безладдя, беззаконня, відсутність соціального порядку. Походить з теологічної лексики пізнього Середньовіччя (в кінці 16-го-17 ст, особливо в Англії) для позначення порушень релігійних законів. Іноді замість поняття А. використовують близьке за сенсом словомАнархія (але без значення Влади).

За Дюркгеймом, А — стан суспільства, за яким відбувається послаблення соціальних норм та порядку, дезінтеграція, розпад системи цінностей і норм внаслідок розходження між завищеними очікуваннями та обмеженістю економічних благ і товарів при подальшому розподілу праці та посилення економічної кризи.

Ситуація, коли одна або більше осіб не можуть інтегруватися зі стабільними основними інститутами суспільства, що приводить до заперечення найзначніших норм домінантноїкультури і соціальних відхилень.

Понятие аномии выражает собой исторически обусловленный процесс разрушения базовых элементов культуры, прежде всего в аспекте этических норм. При достаточно резкой смене общественных идеалов и морали определённые социальные группы перестают чувствовать свою причастность к данному обществу, происходит их отчуждение, новые социальные нормы и ценности (в том числе социально декларируемые образцы поведения) отвергаются членами этих групп, а вместо конвенциональных средств достижения индивидуальных или общественных целей выдвигаются собственные (в частности, противоправные). Явления аномии, затрагивая при социальных потрясениях все слои населения, особенно сильно действуют в отношении молодёжи. По определению российских исследователей, аномия — «отсутствие чёткой системы социальных норм, разрушение единства культуры, вследствие чего жизненный опыт людей перестаёт соответствовать идеальным общественным нормам».

  1. Основні парадигми суспільного розвитку.

Парадигма – в переладі «взірець» - у значенні теоретичної основи, теоретичного напрямку.

Парадигма (дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

  1. Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

  2. У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

  3. Система форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального.

У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності.

У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Суспільний розвиток в історії і в теорії відбувається по-різному. В історії – це обєктивні процеси соціальних змін, які мають свої джерела, свій характер, повязаний із трансформаціями, із реформами, революціями у тій чи іншій сфері.

Сьогодні існує три основні парадигми суспільного розвитку. Дві з них класичні, а третя – парадигма не класичного характеру.

Класичні парадигми – суспільно формаційна парадигма; цивілізаційна парадигма.

Суспільно-формаційний науковий підхід започаткований марксизмом. Поняття «суспільно-економічна формація» відображає такий вимір у суспільно-історичному процесі, який характеризує розвиток завдяки взаємодії у суспільстві економічного базису і суспільної надбудови.

Під економічним базисом розуміються виробничі відносини на основі виробничих відносин та відносин власності.

Одночасно, існування суспільного базису суспільства пов’язується із наявністю тих чи інших продуктивних сил. Продуктивні сили суспільства – це організаційна єдність знарядь праці та предметів праці (засобів виробництва) і робочої сили. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин складає той чи інший спосіб виробництва.

Тому, згідно із формаційною парадигмою, суспільний розвиток є зміною способів виробництва, коли один спосіб виробництва з необхідністю змінюється більш прогресивним способом виробництва.

Таким чином, відповідно до цієї парадигми, способи виробництва змінюються так: натуральне виробництво, товарне виробництво.

Суспільство змінюється як перехід від доформаційного етапу до формаційного, а потім до пост формаційного.

У суспільному розвитку, доформаційний етап – первіснообщинний лад, формаційний – рабовласницький, феодальний, капіталістичний, пост формаційний – комуністичний.

Відповідно до цього підходу, перехід від одного суспільства до іншого відбувається за допомогою соціальних революцій. Т.ч. стає очевидним, що формаційна парадигма розглядає суспільний розвиток як процес, що відбувається за допомогою двох чинників (економічного та політичного). Економічний чинник реалізується наявністю об’єктивних умов (процесів), а політичний – єдністю об’єктивних та суб’єктивних чинників.

Суттєві моменти даної парадигми:

1)розуміння матеріального виробництва. Виробництво – це процес, що включає виробництво продукту, його обмін, розподіл і споживання. Існує матеріальне виробництво речей і виробництво речей для задоволення духовних і тілесних потреб людини. (вживати термін «не матеріальне» виробництво є нонсенс). Матеріальне у філософії – це та основа буття, що дає нам відчуття. Ідеальне у філософії – це основа буття, момент у матеріальному, суб’єктивне у об’єктивному, - це те, що ми уявляємо, а коли уявляємо – то відчуваємо, а отже, воно існує реально в матеральному.

2) в цій парадигмі джерело розвитку – поштовх, який відбувається із «вне».

Цивілізаційна парадигма. Цивілізація – це суспільство, яке характеризується притаманними змінами культури і релігіїі відповідними зрушеннями в інших сферах. Тобто, тут основою суспільного розвитку є культура і релігія. Тому цивілізація має загальну закономірність розвитку, що має цикл: зародження, розквіт, загибель.

Між цими циклами можуть бути кілька проміжних точок: становлення, піднесення, занепад тощо.

Представники: Тойнбі, Хантінгтон, Тофлер.

Основні моменти:

  1. ця парадигма не відкидає класового підходу. Розвиток цивілізації відбувається ендогенно – із середини. Тому, цивілізація сама може себе народити і знищити. Отже, знищення цивілізації не означає знищення людства.

  2. цивілізація здатна модернізуватись (соціальна модернізація)

  3. цивілізаційна парадигма здатна провести розквіт людини. Людина здатна перейти від одного суспільного класу до іншого (теорія соціальної мобільності людини – Сорокін).

Не класична парадигма. Сповідує постмодернізм, сучасну феноменологію.

Сповідує бачення суспільства за якимось одним чинником, відповідно до якого ототожнюється із ним усе суспільство. Джерело розвитку є лише один чинник. Н-д, якщо це інформація – суспільство інформаційне, якщо індустрія (виробництво), суспільство індустріальне, глобалізаціні процеси – суспільство глобалізацій не тощо.

Приятельчук називає цю парадигму «поліфонічне бачення суспільного розвитку».

  1. Ідеологія і соціальна дійсність.

Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) вніс у філософський обіг французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), належавши до групи «ідеології» часів Великої французької революції. В творі «Елементи ідеології» він розглядав «ідеологію» як науку про закони походження людських ідей з чутливого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика та інші.

В другій половині 19 ст. широке розповсюдження отримали погляди на теорію ідеології, сформульовані К.Марксом та Ф. Енгельсом. Згідно марксизму, ідеологія - це сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з точки зору інтересів конкретних класів; вона є надійним явищем по відношенню до економічного базису, крім того вона відносно самостійна.

 В другій половині 19 ст. сформувалася нова сфера дослідження - аналіз ідеологічної свідомості. Одну думку сформував К.Маркс ідеологія - це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення, яка відображає матеріальні та життєві відносини. Іншу думку сформував Ф.Ніцше - ідеологія - це культурна освіта (система цінностей), яка виробляється аристократичними та плебейськими кастами. Ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною по відношенню до них.

Ідеологія по К. Мангейм - спотворене відображення соціальної дійсності, що виражає інтереси певних груп або класів, які прагнуть зберегти існуючий порядок речей; протиставляється утопії.

Поняттям “реальність” окреслюється вияв суттєвого для нас, що існує в нас і поза нами.

У вказаних смислах розуміння реальності. Поняття “реальність” тотожне “реальності існування” У подальшому ці поняття будуть використовуватись як синоніми.

Поряд з поняттям “реальності” чи не найважливішого значення для розуміння об’єктивної реальності набуває поняття “дійсність”.

Досить часто в літературі поняття “реальності” і “дійсності” ототожнюють і тоді з’являються наступні розмисли: якщо реальність це вимір суттєвого як існуючого, то як ми називаємо те, де відбувається цей процес?

Місце існування будь-чого, а також те, як і будь-що впливає або здатне впливати на людину ми називаємо дійсність.

Дійсність є наявним або можливим впливом реальності на людину. Ось чому реальність може бути поза дійсністю, але дійсність завжди реальна.

Дійсність життя людини і суспільства - це реальність економічних, політичних, культурних, релігійних, мистецьких тощо процесів. Ця дійсність буде бажаною відповідно до нагальних потреб або суворо зимною, неприйнятною для весни цивілізованого розвитку, і тоді перед людиною і суспільством постає питання щодо необхідності змін цієї дійсності. Тобто, самовизначення і самоствердження людини знаходиться у суттєвій залежності від дійсності, а також від необхідності змінити наявну дійсність.

Реальність поза дійсністю - це те, де унеможливлюються звична земна життєдіяльність людини і суспільства. Вона є реальністю, бо її людина витворює у своєму мисленні, але її зазвичай називають потойбічною, уявною. Це реальність наших мрій чи небажаних очікувань, однак це не дійсність нашого життя. У загальнолюдській культурі є різноманітні уявлення про життя людей після їх смерті, але немає жодного прикладу оповідача про позаземне життя людини.

Соціальна реальність - це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальних, об'єктивно дані обставини їх існування.

Соціальна реальність складається з безлічі явищ, які Дюркгейм називає соціальними фактами. Соціальні факти - особливий тип явищ, які мають місце тільки в суспільстві, тільки у спільному житті людей. Вони, з одного боку, відрізняються від явищ природи: соціальні факти завжди містять у собі якусь витікаючу від людини духовну складову, якої немає у фізичних, хімічних, біологічних фактах. А з іншого боку, соціальні явища з їх поза індивідуальною, об'єктивної даністю відрізняються і від фактів свідомості, від суб'єктивних «станів душі» індивіда. Особливостями, що відрізняють соціальний факт від психічного, є: • його зовнішнє існування по відношенню до індивідуальних свідомістю; • примусове вплив, який він чинить на індивідуальні свідомості. Явища природи, що розглядаються в їх власному, незалежному від людини бутті, володіють якимись об'єктивно властивими їм характеристиками. Ці характеристики становлять їх матеріальну визначеність, і крім неї ніякої іншої визначеності вони самі по собі не мають. Інакше йде справа в соціальній реальності.

На відміну від природних речей всі речі, що належать до неї, володіють подвійною визначеністю. З одного боку, у них, як і у природних явищ, теж є матеріальна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини, і характеризується об'єктивно притаманними їй властивостями. Але, з іншого боку, всі явища соціальної реальності мають ще й іншу, духовну визначеність: у них втілено те, що називають «смислом», «значенням». Ця духовна визначеність з'являється у них тому, що людина «опредмечівает» у них свої уявлення, цілі, бажання і т. д.

Соціальна дійсність - конкретні події, факти, взаємини, які характеризують поточний часовий період функціонування людського суспільства.

  1. Філософія як акт самопізнання та самовідтворення.(+ вопрос про рефлексію 10)

Самопізнання суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Вирішення питань щодо ролі людини в науці і людини як суб’єкта науки потребує розгортання комплексних досліджень науки. Людини включається в різноманітні зв’язки і відношення з дійсністю, і існує, як єдине ціле. Внутрішній світ людини живе своїм життям, існує за своїми законами. Тому проблема самопізнання є актуальною в умовах сучасної науки в зв’язку з необхідністю комплексного вивчення і пізнання людини. Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння.

Для Сократа самопізнання – насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Ідея творить світ і людину в цілях самопізнання. Вищим актом цього самопізнання служить абсолютне знання - філософія.

Саморозуміння є прихід до самого себе, що здійснюється за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності в розвитку особистості, що, у свою чергу, досягається шляхом знаходження індивідом внутрішньої волі. Таким чином результат саморозуміння є в чомусь не тотожним внутрішньої сутності індивіда, якщо розуміння цієї внутрішньої сутності досягається за допомогою знаходження волі. Міркуючи про незмінну присутність елемента ірраціональності в самопізнанні. Н. Бердяєв дійде висновку, що ірраціональність являє собою певну частину об’єктивності: «Я адже не вірю, не визнаю й по своєму безпосередньому почуттю, і по свідомому своєму світорозумінню, що «об’єктивність» є справжня реальність, першореальність. Об’єктивність є об’єктивація, тобто породження відомої спрямованості духу й суб’єкта». Таким чином, можна зробити висновок, що само розуміння і самопізнання відіграють важливу роль в науках про людину завдяки спробам проникнути в суб’єктивність з точки зору об’єктивності і впорядкувати це знання.

Філософія як акт самопізнання та самовідтворення знаходить своє відображення у комунікації, як процесі діалогу із власним "Я".

Під внутрішньою комунікацією можна розуміти таку комунікацію, що торкається глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Це, передусім, комунікація з собою як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу з власним Я. Але внутрішня комунікація є й комунікацією з іншим, в якій інший постає не як об'єкт, “воно”, а як суб'єкт, “ти”. Внутрішня комунікація розгортається як єдність духовної та душевної комунікації і може бути названа особистісною комунікацією. Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації. внутрішня самотність розглядається як корелят комунікативності. Вона породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття – є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Це призводить до того, що людина постійно стає внутрішньо самотньою по відношенню до попереднього стану свого Я, а також до свого оточення. Другою фундаментальною причиною внутрішньої самотності є принципова біполярність (бівалентність) людського роду – його розділеність на дві статі – чоловічу та жіночу.

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФІЯ У комунікативній філософії представлені два основних підходи до розуміння комунікації залежно від способу її функціонування і ролі в соціумі, а саме комунікативна теорія та системна теорія.

Комунікативна теорія представлена ​​в німецькій філософії К.О. Апеля, Ю. Габермаса, В. Хесле та їх послідовниками. Вона базується на трансцендентальній прагматиці і бере за основу вчення німецької класичної філософії, зокрема, апріоризм І. Канта.

Спираючись на здобутки попередників, К.О. Апель обґрунтував поняття «апріорі комунікації». Він вважає, що кожен комунікативний акт людини (а поза комунікації людина не існує свідомо) вже - a priori, ще до реального здійснення - передбачає власне комунікативність [36, с. 60]. Також він вводить поняття апріорі аргументації та ідеального співтовариства (спільноти у якій усі аргументують). Осмислена аргументація можлива тільки в необмеженій комунікативній спільноті, в якій кожен здатний говорити, перебуваючи в істині, зберігає таке положення речей шляхом «​​трансцендентальної рефлексії» [31,с.24]. Істотним недоліком його концепції вважають її надмірну абстрактність і спрощення реальних процесів комунікації. Це спрощення міститься в твердженні Апеля про те, що в порівнянні з апріорі аргументацією чи ідеальним співтовариством, всі інші матеріальні і екзистенціальні передумови реального взаєморозуміння є другорядними [36, с. 62].

Учень і послідовник К. О. Апеля Ю. Габермас вважається одним з найбільш яскравих представникиі даної теоретичної позиції. Ключовими моментами теоретичної концепції Ю. Габермаса можна назвати такі:

  • суспільство - комунікативно відкрита система, яка об'єднана в єдине ціле ( панівною в ній мовою як головним засобом спілкування). Також суспільство об’єднується за рахунок норм і цінностей, закріплених у цій мові;

  • комунікація – суб’єкт – суб’єктні відносини, обумовлені соціальною дією;

  • основа комунікації – комунікативна раціональність;

  • комунікація, заснована на раціональній комунікативній дії і на аргументованості висловлювання, призводить до досягнення згоди;

  • мета комунікації - взаєморозуміння, що досягається в ході дискурсу;

  • суспільство функціонує на стику системи (як сукупності соціальних інститутів) і життєвого світу, який носить трансцендентальний характер.

Системна теорія протилежна габермасівскій комунікативній теорії, представлена ​​Н. Луманом. Він критикує теорію Габермаса та пропонує інший погляд на розуміння комунікації, заснований на диференціації суспільства як соціальної системи і навколишнього світу. Основними моментами позиції Н. Лумана є наступні:

  • суспільство - комунікативно замкнута, але не ізольована система;

  • комунікація породжує комунікацію і включає три компоненти: інформацію, повідомлення, розуміння, які є взаємопов'язаними, взаємообумовленими і не існують поза комунікацією теорія раціональності комунікативної дії помилкова з емпіричної точки зору;

  • всі комунікації ризиковані;

  • комунікація не має жодної мети, а лише породжує комунікації;

  • диференціація суспільства як закритої системи (соціальних інститутів) від навколишнього світу (природи і культури).

Розглянуті відмінності дають змогу зробити висновок, що теоретична позиція Ю. Габермаса заснована на комунікативній раціональности, що в деякій мірі ідеалізує і виводить на перший план суб’єкта - носія комунікації. Роль суспільства при цьому носить другорядний характер. Крім того, граничне обгрунтування в так званому постметафізичному мисленні ототожнюється, як правило, із догматизмом, а то й з філософським фундаменталізмом [32,с.59]. Н. Луман, в протилежність Ю. Габермас, на перший план висуває суспільство як систему коммунікацій, які обумовлюють одна одну. При цьому поняття суб’єкта втрачає свою значимість. У цьому зв’язку, обидві теоретичні позиції не позбавлені істотних недоліків.

  1. Сутність комунікативного повороту у сучасній філософії.

Термін комунікативність окреслює людську взаємодію в світі. Комунікативність розг-ся як основа конструктивної взаємодії соц груп, націй, етносів на основі взаєморозуміння (консенсусу). Комунікативний поворотце перехід від суб’єктивності до інтерсуб’єктивності.(тобто в людському житті у взаєминах між людьми, у спілкуванні – основою є етика, а саме дискурсивна етика) Етика виходить на перше місце оскільки вона утверджує людину як особистість. Сутність комунікат повороту – суч філ-я культивує ідею особистості в повноцінному своєму існуванні Процес комунікації хар-ся тим, що завдяки кмунікаціям створювалась цілісна картина даних, які виникають завдяки різним видам досліджень. Сутність в тому, що результати опрацьовуються в той момент коли вони тільки з'явились. Комунік-я дозволяє ств-ню явища самореалізації наукової діяльності(на основі розв'язання нової перспективної проблематики). Сутність комунікат повороту – це те, що знання інф-ції, спілкування стають основою організаційної діяльності в науці. (дозволяє виходити на нові рубежі, посилює корпоративність наукової діяльності). У XX ст., коли зазначена роль спілкування виявилася належним чином усвідомленою на рівні власне філософських узагальнень, у філософії відбувається справжній комунікативний поворотповорот від позиції єдиного самодостатнього (або «монологічного» – див. наступний розділ) суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтерсуб'єктивності як керівних засад осмислення людського буття і діяльності. Причини: зростаюча соціальна мобільність, динамізм нинішнього життя різко збільшують кількість і якісний спектр міжлюдських контактів: незалежно від власної волі ми дедалі частіше стрічаємося з різноманітними людьми, представниками різних соціальних прошарків, освітніх та професійних груп, різних націй, конфесій, культур, політичних та духовних орієнтацій. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, супроводжуваний небаченим розвитком інформаційних засобів, значно наближує одне до одного віддалені раніше країни, народи, культури, материки, породжуючи своєрідний феномен «мультикультуралізму». Сутність такого повороту ще в першій половині XIX ст. провістив видатний представник філософського антропологізму Л. Фейєрбах (1804–1872). Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодішнього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», – «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії». Оскільки ж найбільш показовим проявом цієї єдності Я і Ти через відмінність між ними є любов, – філософія Фейєрбаха переростає часом у справжній панегірик цьому високому почуттю. «Де нема любові, – зазначає філософ у праці «Основні положення філософії майбутнього», – там немає й істини. Тільки той становить собою дещо, хто щось любить. Бути нічим і нічого не любити – те ж саме. Чим більше буття в людині, тим більше вона любить, і навпаки». Оскільки спілкування передбачає мову, огляд підходів до нього у філософії XX ст. неодмінно має торкнутися сучасної філософії мови, що є чи не найпотужнішим чинником згаданого «комунікативного повороту». Являючи собою надзвичайно широку й різноманітну галузь досліджень на межі власне філософії, логіки та лінгвістики, філософія мови загалом має на меті як філософське осмислення мови й мовлення, так і використання певних закономірностей останніх для прояснення низки традиційних філософських проблем. Серед найвідоміших представників філософії мови – Б. Рассел (1872–1970), Дж. Остін (1911–1960), Н. Хомський (народ. 1928) та ін.

  1. Дискурс як філософське явище.

ПОНЯТТЯ Дискурс- це ведення бесіди, розмови(вжив-ся в логіці, суч філ-ї та новій європ метафіз) В філ-ї дискурс- це вид пізнання, який опосерядков наяв-тю заг норм чуттєвості та розуму. В суч філ-ї дискурс – це розумова бесіда, мовне спілкування, мовленнева практика, яку культивує б-я спільнота. Ця практика опосерядков наяв-тю лігвістич знаків, соц інститутів, культур символів.

Під  дискурсом  більшість теоретиків  розуміють  аргументативну  комунікацію, що  здійснюється за конкретними прави­лами. Причому трансцендентально-прагматичний  інтерес  до  дискурсу  відрі­зняється  від  герменевтичного. Якщо  говорити  про  емансипуючу  роль  дискурсу, то, по-перше, він  виступає  засобом  соціалізації, навчання  та  виховання, завдяки  йому  відбувається  підвищення  компетентності  та  інтерсуб’єктивності. По-друге, дискурс, як  форма  комунікації, втягує  людей  в  дискусію, у  рамках  якої  відбувається  розуміння  позиції  інших, взаємна  критика, прийняття  чи  неприйняття  позиції  іншого. По-третє, дискурс  сприяє  залученню  суб’єктів  до  відтворення власної  позиції, яка  проходить  не  меншу  перевірку, ніж  ідеї  прийняті в  загальній  дискусії. По-четверте, дискурс  сприяє  досягненню  консенсусу  на  основі  відкритості.

Дискурс визнає за особою здатність обґрунтувати мотиви своїх дій та вчинків, виправдати їх шляхом пояснення (аргументацією) або інтерпретацією (сенсовністю). У процесі дискурсу з´ясовується відповідь на питання про те, що саме стоїть на заваді взаємодії. Оскільки дискурс має мету відновити взаєморозуміння для здійснення взаємодії, то згоди досягають тільки у сфері інтерсуб´єктивності. На думку Ю. Габермаса, кожна людина із здоровим глуздом може вийти з проблемних ситуацій за допомогою дискурсу. Його результативність залежать як від умов, так і від інтуїтивних очікувань. Водночас успішність дискурсу вимагає від його учасників оволодіння «комунікативною компетентністю». Вона є передумовою того, що, завдяки умінням особистості, комунікація не буде спотвореною. Комунікативні дії на основі згоди не дозволяють маніпулювати особистістю. Річ у тім, що дискурс ведеться стосовно стану справ, який може бути кращим або гіршим, а також рекомендацій і застережень, які можуть бути як слушними, так і помилковими. Тому комунікативні дії завжди опосередковані моральною метою. Дискурс відбувається: тоді коли виникають відповіді на питання;коли кожна сторона показує своє відношення до справи;коли вказується на закономірності та аномалії;немає конвенції (домовленості);в дискурсі існує все (від нісенітниці до інтелект революції); Для  підтвердження  та розвитку  етики  дискурсу  Габермас  використовує  поняття  «коструктивне  навчання», розроблене  Піаже  та  Кольбергом. В результаті  він  формулює  ключовий  принцип  етики  дискурсу: кожна  норма  повинна відповідати  тій  умові, щоб  прямі  та  побічні  дії, які працюватимуть  для  задоволення  інтересів  кожного  окремого  індивіда, могли  без  якого-небудь  примусу  бути  прийняті  всіма, кого  вони  стосуються. Сформований принцип  містить  три компоненти:

а) когнітивізм – передбачає  розв’язання  морально-етичних  проблем  через раціональне  обговорення  та  аргументацію;б) універсалізм – кожен учасник дискусії принципово здатний  прийти  до  однакового  з  іншими  судження  щодо  норм  дії; (логічна  реконструкція  правил  дискурсу + певні  процедурні  правила  досягнення  взаєморозуміння, які  водночас  логічні  та  етичні) в) формалізм – елімінує  ціннісні  орієнтири, але  залишає  нормативні  питання  щодо  справедливості, які  можуть  бути розв’язані  в  процесі  дискусії.

  1. Теорія комунікативної дії.

Засновник Юрген Габермас. У  такий  спосіб Габермас здійснює  парадигмальний  поворот  у  соціальній  філософії  від  цілераціональної  дії  до  комунікативної  дії.

Між  цілераціональною  і  комунікативною  дією  є  кардинальна  відмінність. Суб’єкт, що  цілераціонально діє,   зорієнтований на  досягнення  успіху, намагаючись  змінити  ситуацію  в  об'єктивному  чи  соціальному  світі. Це  досягається  шляхом  перетворення  об'єктів  впливу (предметів  чи  людей)  на  засоби, які  підкоряють (перетворюють) або  якими  маніпулюють (суб'єктами) в  інтересах актора. На  цій підставі  цілераціональну  дію, локалізовану  межами  об’єктивного світу, Габермас називає  інструментальною, а  локалізовану  соціальним  світом – стратегічною. На  противагу цьому, комунікативна  дія  спрямовується  на  досягнення  порозуміння  між  суб’єктами  в  ситуації  їхньої  взаємодії. Порозуміння  стає невід'ємним  атрибутом  мовлення. Отже, якщо цілераціональна  дія виражає  монологічну інтенцію, то комунікативна дія – інтерсуб’єктну.

Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну дії. Втіленням  інструментальної дії для Габермаса є сфера  праці, оскільки тут  дія  грунтується на  правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під комунікативною дією  Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, яка упорядковується відповідно  до  норм, які прийняли  за  основу  всі  сторони. Якщо  інструментальна  дія  направлена  на  успіх, то  комунікативна  дія  на  взаємопорозуміння  діючих  індивідів, їх  консенсус.

     Слід  відзначити, що  у  працях  1960-х років головними  поняттями  для  Габермаса  були  інструментальна  та  комунікативна  дія, тоді  як  в  пізніший  період  діяльності  Габермас виокремив такі  чотири  типи: стратегічна, нормо-регулювальна, експресивна  та  комунікативна  дія. Стратегічна  дія  містить  у   собі  інструментальну та  стратегічну  дію. Орієнтація  на  успіх, на  використання  засобів, які  відповідають  за  досягнення  цілей, залишилися її характеристиками, однак, на думку Габермаса, суто  інструментальна  дія  відповідає підходу до людської діяльності, коли  предметні, інструментальні  та  прагматичні критерії  виходять  на  перший  план, а  соціальний  контекст  виноситься  за його межі. Стратегічна  дія  в  своєму вузькому значенні   висуває в центр соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті ефективності дії, тоді як у  комунікативній дії акцент робиться на спрямованості суб’єктів на пошук  взаємопорозуміння, компромісу.

     Ці  типи дії Габермас  вважає  за  доцільне  розглядати  в  контексті  раціональності:

-         інструментальна раціональність – це  рівень раціонального розв’язання  технічних  завдань  залежний  від  емпіричного знання;

-         стратегічна  раціональність – поступове розв’язання на користь тих чи тих можливостей  вибору;

-         нормативна  раціональність – раціональне  розв’язання  практичних  завдань  в  рамках  моралі  та  визначених “правил  гри”;

-         раціональність  “експресивної дії” – поняття раціональності  визначається  відповідно  до типології  дії.

На  основі  цієї  типології  можна  сформулювати  висновок, що характеристикою  концепції  раціональності  Габермаса  є  включення  та  синтез  ставлення  особи  до  світу  та  до  інших  людей  одночасно. А звідси Габермас робить висновок, що поняття  комунікативної  дії  потребує,  щоб  дійових  осіб  розглядали  як  суб’єктів, що  “говорять  і слухають”одночасно. Тому ставлення окремих суб’єктів до світу завжди  опосередковане  через  можливість  комунікації  з  іншими  людьми.

Соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні критерії, Габермас  протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під час яких відбувається  виявлення та  подолання  застарілих  основ  соціального буття. Він вважає, що  якщо  комунікація  спрямована на тотожність, на  інтерсуб’єктність, то вона потребує  вдосконалення на основі діалектики цілого та окремого, індивідуального та  позаіндивідуального.

Треба відзначити  й  те, що  Габермас  протиставляє  комунікацію та  ідеологію, яку він кваліфікує не  тільки як ілюзорну, але і як деформовану форму інтеграції. Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона передбачає процедуру рефлексії  як  засіб  подолання  деформації, та  реконструкцію, яка  повинна  відкрити  реальні  причини  примусу  в  діалозі.

Комунікація  у  Габермаса  наділена  моральним  аспектом, відповідно  виникає  потреба  наповнити  цілераціональну  дію  мораллю. Як  наслідок  Габермас  формулює  етику  дискурсу, яка  виправдовує  зміст  моралі  одинакової  поваги  до  кожного  та  солідарної  відповідальності  за  кожного.

Габермас  ідеалізував  прагнення  кожного індивіда до  консенсусу, до  аргументованого  розв’язання  проблем  і, що  на  нашу  думку  найважливіше, прагнення  кожного  до  такої  дискусії, оскільки очевидна тенденція  до  інфантильності  серед  громадян  через  різноманітні  причини. Однак  Габермас  не  заперечує  того, що  він (подібно  до  Вебера) досліджує  «чисті», ідеальні  типи  дії  і  перш  за  все  комунікативну  дію. Водночас  він  вважає, що  комунікативній  дії  та  комунікативній  раціональності  відповідають  цілком  реальні  особливості, виміри  взаємодії  людей, оскільки  взаєморозуміння, аргументація, консенсус – це  не  лише  теоретичні  поняття, це  також  невід’ємні  елементи  взаємодії  людей.

  1. Смисловий горизонт класичних визначень культури.

Переходячи до першого питання слід сказати, що досліджуючи еволюцію поглядів на природу та сутність культури а також підходів до її вивчення, варто зазначити, що початкове значення терміну «культура» в перекладі з латинської мови ми маємо як виробіток, розвиток або виховання, У відповідності до такого розуміння, людина досягає деякого рівня культури не тільки завдяки своїй природі але і в результаті мислення та виховання.

Широке розуміння Під культурою традиційно розуміють сукупність практичних матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

Вузьке розуміння Таке бачення культури є найбільш масштабним. У більш вузькому розумінні, культура - це сфера духовного життя суспільства.

Культура є ціннісним надбанням, створеним людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і - найсуттєвіше - створенням нових цінностей для людини і людства. Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей для людини і людства. Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого процесу людства, передавати від покоління до покоління і є культурою.

Культура - це не просто будь-яка цінність,а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак, це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних умовах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів.В образі культури постає особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь визначення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, які здатна гармонійно жити і творити у світі. Отже, культура - це ціннісний вимір самодостатності людини.

На сьогодні найбільш відомою класифікацією визначень поняття «культура» є їх умовний поділ американськими культурологами А. Кребером та К. Клакхоном на шість типів: описові визначення (які інтерпретують культуру як суму всіх видів

людської діяльності, вірувань, визначень) історичні визначення (які пов’язують культуру з традиціями та соціальною спадщиною); нормативні визначення (які розглядають культуру як сукупність норма та правил, що організовують людську поведінку); структурні визначення (які представляють культуру у вигляді різного роду моделей або єдиної системи взаємнопов’язаних феноменів); психологічні визначення (згідно яких культура являє собоюсукупність форм, набутої поведінки, які виникають в результаті культурної адаптації людини до навколишніх умов життя); генетичні визначення. (які ґрунтуються на розуміння культури якрезультаті адаптації людини до нових груп навколишнього середовища).

Дослідники стверджують, що культура складається з виражених та прихованих схем мислення і поведінки, що є специфічним досягненням людських спільнот, і втілених в символах, за допомогою яких вони сприймаються і передаються від людини до людини і від покоління до покоління. Сюди необхідно віднести також і ті досягнення, які проявляються у створених культурним суспільством матеріальних благах. Ядром будь-якої культури є ідеї, і особливо цінності, що передаються за допомогою традицій. Культурні системи можуть розглядатися з одного боку, як результат виконаних дій, з іншого - як одна з основ дії в майбутньому.

Для побудови суто соціально-філософської структури філософії культури потрібно визначити основні сфери життєдіяльності людини і суспільства, в яких вона існує, функціонує та розвивається. Це можна зробити, розглядаючи культуру з трьох вихідних методологічних позицій: гуманістичної, творчої та ціннісно-регулятивної.

З гуманістичної позиції культура виступає як феномен, що розкриває сутність, природу життєдіяльність людини. Людина є не тільки центром культури а й полем існування і функціонування культури.Тобто окремо від людини в якості самостійного субстрату, культура не існує. З творчої позиції культура є складовою людської діяльності та фіксує направленість всієї життєдіяльності людини, а саме на розвиток і саморозвиток як суспільної істоти.

Третій аспект культури - ціннісно-регулятивний розкриває той факт, що культура відображає духовну спрямованість розвитку людської сутності. Таким чином сутність культури в даному контексті - це процес створення та розвиток суспільної людини в ім’я реалізації своєї родової людської природи за допомогою матеріальних та духовних засобів, всього багатства суспільних відносин та форм, це процес само творення людини в її суспільному житті.

На сучасному етапі розвитку науки існує кілька підходів до вивчення поняття та сутності культури: філософсько-антропологічний, де людина постає як суб’єкт культури: філософсько-історичний підхід, направлений на розкриття механізмів походження, виникнення людської історії. Де людина - культурна істота, тобто така, що виховує себе; соціологічний підхід, який розглядає культуру в контексті організації життя суспільства, де культура та соціум є різними аспектами одного й того ж феномену - в будь-якому емпіричному явищі соціального життя неможливо відділити «соціальну частину» від «культурної частини».

У вітчизняній же філософській думці найбільш поширеними можна назвати такі:

емпіричний, описовий підхід, який представляє культуру як суму результатів діяльності людини, тобто як сукупність предметів і цінностей, з яких складається цей результат; Такий підхід має деякі недоліки. По-перше, культура тут постає як статичний феномен, виключно у вигляді продуктів діяльності людини. По- друге, чітко розмежовується матеріальна та духовна сторони культури, хоча цей поділ є умовним. Інтеграція матеріальних та духовних культур, в наш час, очевидна. А все це свідчить про цілісність культури як суспільно явища.

оціночний (аксіологічний) підхід, де рівень культурності оцінюється порівняно з деяким еталоном. Такий підхід також характеризується відносністю, але при врахуванні та порівнянні окремих феноменів - проявів культури, доводиться зважати на момент оцінювання ;

діяльнісний підхід, розкриває культуру як специфічно-людський спосіб діяльності. Важливим є те, що культура не виступає діяльністю, а є способом, яким ця діяльність здійснюється. Цей підхід також включає в себе елементи попередніх двох - емпіричного та аксіологічного.

В контексті проблематики тлумачення поняття «культура» вищезазначені підходи до її визначення та розуміння є найбільш суттєвими та відображають всі необхідні властивості. Саме з точки зору діяльнісного підходу, який включає в себе і описовий, і ціннісний моменти, культура є способом регулювання та реалізації людської діяльності, тобто виступає своєрідним аспектом соціального життя.

  1. Сучасні цивілізаційні парадигми.

Цивілізаційний підхідце таке бачення суспільно-історичного процесу, яке грунтується на виокремленні першочергової ролі у ньому культурної традиції, ментальності чи «етосу», а також на доведенні своєрідності історичного поступу спільнот.

Слово «цивілізація» з латинської буквально означає «міський», «державний», «громадянський» і з часів античності протиставлялося «лісовий», «дикий», «необтесаний». Проте уніфікованою концептуальною дифініцією поняття «цивілізація» не існує навіть в межах самої цивілізаційної парадигми, з приводу чого відомий німецький соціолог та культоролог ХХ століття Норберт Елліос зауважував: «Поняття «цивілізація» зазвичай застосовують до найрізноманітніших фактів — стану техніки, манер, розвитку наукового пізнання, релігійних ідеалів та звичаїв, воно може бути дотичним до моделі житла чи стосунків між чоловіком та жінкою, до пенітенціарних заходів або приготувань страв». На переконання декотрих науковців, концепція цивілізації має суто європейське походження, зумовлене формуванням та спицифікою західної культури, зокрема інституцій придворного світу в епоху європейського абсолютизму. Так, вище згадуваний Елліос наголошує, що саме з тих пір поняття цивілізації виражає самосвідомість заходу, можна навіть сказати, його національну свідомість. У ньому резюмовано все те, що відрізняє західне суспільство останніх 2-3 століть від більщ примітивних. За допомогою поняття цивілізації намагаються охарактеризувати дещо важливе для західного суспільства, те , чим воно пишається — стан його техніки, прийнятні йому манери, розвиток його наукового пізнання, його світогляд та багато іншого.

Під цивілізацією розуміють відносно сталу єдність цінностей культурної традиції, інваріантне ядро якої складають релігійні вірування, ментальність (колективна «душа») та мова. Таким чином, центральною метою так названого цивілізаційного підходу є визначення специфіки цінностей «культурної традиції» та міри її впливу на інші сфери суспільного буття. Адже згідно з ним, основу суспільних відносин складає культурна ідентичність, яка є для них визначальною, тоді як виробничі чи політичні відносини можуть бути похідними, зумовленими культурно- цивілізаційними чинниками, такими як вірування чи національна ментальність.

Ідейною та методологічною передумовоюрозгортання соціальної парадигми у соціальній філософії вважають культурологічне дослідження німецького науковця Освальда Шпенглера за назвою «Присмерк Європи», датоване 1918 р. Ідейний зміст праці змусить багатьох науковців замислитись над чималим значенням духовних, культурних детермінант у виробничих, політичних та соціальних процесах. У «Присмерку Європи» Шпенглер висловлює переконання у тому, що кожна культура має свій індивідуальний гештайпт — міф, ідею або душу. Своєрідну картину світу, яка виникає через споконвічний досвід, життя та смерть. Замість нерадісної картини і негарної всесвітньої істрії, підтримувати яку можна лише закриваючи очі на чималу купу фактів, - пише Шпенглер. «Я бачу справжній спектакль множини потужних культур, кожна з яких зі свого матеріалу людства карбує власну форму, яка має власну ідею, власне життя, волю, чуттєвість, власну смерть. Тому єдиним методологічним принципом пізнання культури має бути інтуїтивне споглядання цього гештайпту, яке автор «Присмерку..» називає фізіогномікою.

Фізіогноміка грунтується на філософському вживанню, спостереженні, внутрішній упевненості та почуььєвій фантазії, тобто відштовхується від покладеної в основу базисної інтуїції. Однак, за Шпенглером, поняття культури та цивілізації не є тотожними. Якщо в основу культури закладений сум душі по трансендентним далям, - наголошує Шпенглер, - виражених зовнішніми символами життя, смерті, страждання, то ціннісними принципами її завершальної стадії, а саме цивілізації, є імперативи причинності та каузальності, які свідчать про її загибель. У цілому автор «Присмерку..» нараховує 8 локальних культур цивілізації:

  • вавилонська

  • індійська

  • єгипетська

  • давньогрецька

  • китайська

  • західна

  • арабська

  • російська.

Націоналістичний контекст філософії Шпенлера доповнюється класовим підходом. Філософ наголошує: «Справжня історія культури починається зі створення 2 надстанів: вельмож та духовенства, які височіють над селянством та буржуа». Увесь смисл культурного процесу зосереджується виключно у цих двох станах, у їхній становій свідомості. Відтак, поряд із інтуїтивним спогляданням культурного штандлю, Шпенглер висуває ще один критерій виокремлення культури, а саме її здатність до самоствердження через мілітаристську діяльність.

До ідеї про існування особливої душі західної цивілізації престане німецький соціолог Макс Вебер, який також наполягатиме на визначальній ролі народної душі, ментальності, як у суспільно- історичному процесі загалом, так і в економічній сфері зокрема. Вебер буде наголошувати на тому, що до розпочатої Лютеранською церквою реформації в країнах Західної Європи панували клерикальний та дворянсько-аристократичний етоси, зумовлені соціальною структурою феодального суспільства. Втім, традиційно соціологичний постулат про соціоструктурну детермінованість культури, зокрема, країн Західної Європи, у Вебера знівелюється більш глибоким аналізом, побудованим на доведенні провідного значення перетворень у духовній сфері. Більше того, за Вебером, центральним гештальтом сучасної Західно-європейської цивілізації, її ціннісним фундаментом, є протистанська етика та дух капіталізму. Так, в одноіменній праці німецький соціолог намагається довести існування безпосереднього зв'язку між розвитком промислового капіталізму в Західних країнах та протестанської релігії.

Отже, згідно з Вебером, властивий країнам Західної Європи, промисловий капіталізм наскрізь пронизаний раціоналізацією виробничої діяльності, культом прибутку та економічною аскезою. Раціонально прорахована економія, любов до праці та професіоналізм — це є справжній дух капіталізму. Завдяки протистантизму, праця зі символу соціальної ганьби перетворилася на головну суспільну цінність. А християнська доброчесність набула економічної інтерпретації. Втім, центральний задум Веберівської книги — протистанська етика та дух капіталізму полягає у виокремленні промислового капіталізму від усіх інших форм, зокрема капіталу, заснованого на спекуляції цінними паперами, кредитно- банківської системи тощо. Більше того, за метафізичною постановкою питання про те, що є первинним, а що вторинним — колективна душа, вірування або матерія виробничих відносин, Вебер обирає колективну душу.

Отже, надає перевагу цивілізаційній інтуїції, з чого витікає класифікація історичних типів суспільств у вигляді суспільно-економічних формацій, це переважно класифікація західного суспільства із його культом виробництва. Між тим, наприкінці протистанської етики, Вебер доходить до невтішної консіквеенсії стосовно майбутнього західно-європейської цивілізації, зокрема, він стверджує, що сучасний капіталізм суттєво відрізняється від тієї протистанської колиски, зовнішні мирські блага все сильніше підкорили собі людей і захопили врешті таку владу, якої не знала вся попердня історія людства. В даний час дух аскези, хто знає, чи назавжди зник з цієї мирської оболонки.В даний час прагнення наживи позбавлені релігійно-етичного змісту набуває там, де воно досягає своєї найбільшої свободи, а саме в характеру нестримності. Веберівська доказова стратегія щодо визначальної ролі духовних складових у суспільних,з окрема в економічних процесах остаточно окреслить суть цивілізаційного підходу, а виокремлені ним кореляції між релігійними віруваннями або традиціями та типами господарювання — «ойкосом», отже, типами суспільства, будуть запозичені багатьма філософами ХХ століття, такими як С. Гантінгон, Ф.Фукуяма та багатьма ін. Цілком очевидно, що в його основу закладене націоналістичне трактування культури із особливим наголосом на релігії, як ціннісному ядрі цивілізаційної ідентичності. Між тим, вплив релігтйного чинника на суспільні процеси сучасної західної цивілізації із її культом тотального виробництва та споживання викликає серйозні сумніви. Тут панує єдина релігія — релігія техногенного виробництва та доданої вартості, яка є абсолютно байдужою до астетичних чеснот заощадливості та працелюбства і тоді виникає закономірне питання про контекст цивілізаційного підходу, який сьогодні перетворюється на чергову філософську ортодоксію.

  1. Культура міжособистісних стосунків: сутність та особливості розвитку.

Зростаючий інтерес до проблем спілкування у різних сферах людської діяльності, взаємодія та взаємовплив різних культур та їх носіїв спричинили появу численних праксеологічних дисциплін (вивчають умови і методи ефективної діяльності), які розвиваються переважно на тлі традиційних наук. Наприклад, етика ділового спілкування, основи міжкультурної комунікації, крос-культурна комунікація у бізнесі безпосередньо пов'язані з теоретично-методологічним доробком етики, психології, соціології, культурології тощо. До таких дисциплін належить і культура міжособистісних стосунків. Культура міжособистісних стосунків є праксеологічною галуззю етичного знання, що досліджує мораль з точки зору її реалізації. Вона розглядає певну систему морально-етичних цінностей: моральні й етичні принципи, правила поведінки і спілкування, поведінкові та комунікативні взірці, на які орієнтуються люди в процесі соціальної взаємодії.

Етика як наука про мораль досліджує моральну культуру суспільства щодо побудови її теоретичної моделі - визначення сутності і обґрунтування моралі, її розвитку, функцій, а культура міжособистісних стосунків, використовуючи концептуальний доробок, категоріальний апарат етики, наповнює їх конкретним соціально-історичним змістом, тобто постає як практична етика, основою якої є не стільки ідея доброчесності, скільки уявлення про належну (пристойну) поведінку.

Моральна культура суспільства - система морально-етичних цінностей, виражених у певних заборонах, нормах моралі, правилах етикету, морально-етичних взірцях поведінки і спілкування тощо. На рівні буденної свідомості культура міжособистісних стосунків як соціальний феномен поєднує гуманістичну мораль та етикет, є різновидом спілкування і поведінки, який завдяки морально-етичним принципам поваги, чемності, тактовності, гідності, шляхетності і відповідальності гармонізує людські стосунки у будь-якій соціальній площині. Як галузь етичних знань і навчальна дисципліна культура міжособистісних стосунків досліджує морально-етичні структури, які сприяють поліпшенню між-суб'єктних відносин, - норми моралі, правила етикету, морально-етичні стандарти (моделі поведінки і спілкування), тобто все, що пов'язано з моральною культурою.

Культура міжособистісних стосунків - прикладна етична дисципліна, яка вивчає взаємини між людьми, опосередковані моральною культурою суспільства (етосом). Об'єктом її є міжособистісні стосунки, предметом - міжособистісні стосунки в морально-етичному аспекті. Окреслення предмета культури міжособистісних стосунків передбачає розгляд його основних складових, що дає змогу ґрунтовно осягнути його сутність. На засадах погамування особистих пристрастей, поваги до людини, чемності, тактовності ґрунтується етикет (франц. etiquette, від etiquer - прикріплювати) - сукупність умовних правил поведінки. Вони стосуються формальних проявів у міжособистісних стосунках, форм звертання і привітань, поведінки у громадських місцях, манер, одягу, а також проявів у конкретних ситуаціях поваги, чемності, тактовності тощо.

Зміст етикету виявляється через манери (франц. maniere - спосіб, прийом) - ціннісні характеристики моральності особистості (чемність, тактовність, делікатність), а також уміння поводитися серед людей, взаємодіяти (спілкуватися) з ними тощо. Правильне використання їх допомагає людині подобатися тим, з ким вона взаємодіє.

Манери як ціннісні характеристики особистості поділяють на естетичні (формальна атрибутика поведінки і спілкування: жести, інтонація голосу, міміка" вміння адекватно поводитися у певних ситуаціях) і етичні (моральні якості індивіда: повага, чемність, тактовність тощо). Тактовність - моральна якість особистості, яка виражає здатність людини поважати іншу людину, уважно ставитися до її переживань; інтуїтивне визначення міри щодо власних слів і вчинків. З розвитком гуманістичної моралі найвищим проявом культури міжособистісних стосунків стала делікатність (франц. - ніжний, тонкий) - здатність поважати людей, що виражається в особливо чуйному до delikat них ставленні, страх заподіяти людині навіть найнезначніші образу, незручність. За змістом делікатність споріднена із тактовністю, оскільки вона теж ґрунтується на чуйному ставленні до інших людей. Тільки в цьому разі чуйність, повага до інших набагато гостріші.

Інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків є ціннісний ідеал особистості - історично обумовлений взірець моральних чеснот і пристойних манер, який впливав на формування поведінково-комунікативного стандарту.

ІСТОРІЯ До виникнення моральної норми суспільні відносини регулювалися за допомогою заборон (наказів не робити будь-чого), заповідей (моральних повелінь). Першим соціальним механізмом, що дисциплінував людські інстинкти, "неписаним моральним кодексом людства" (3. Фройд) було табу (заборона певних дій). Поширювалося табу не лише на вчинки, а й на предмети, слова тощо, тобто на все, що породжувало відчуття смертельного жаху і водночас благоговіння. Вважалося, що той, хто порушував закон, неодмінно мав бути покараний законом табу - страшною силою, демоном або богом. Якщо цього не відбувалося, спільнота сама карала винуватця, щоб уникнути суспільного лиха. З розвитком цивілізації безапеляційні моральні заборони загалом втрачали свою магічну та залякувальну сутність. Проте і досі вони є ефективними знаряддями суспільного остракізму (грец. оstrakismos, від оstrakon- черепок; вигнання) у країнах, де суспільна мораль тісно пов'язана з релігією (Індія, Саудівська Аравія та ін.). З часом у моральній культурі табу поступається місцем заповіді - суворому правилу поведінки, неухильному обов'язку. Це своєрідні віроповчальні приписи, ритуальні, моральні, санітарно-гігієнічні норми поведінки. Вони містилися переважно у священних книгах різних релігій, були обов'язковими приписами, універсальними заборонами ("не вбивай", "не кради", "не чини перелюбу", "не давай неправдивих свідчень"), їх зміст залежав від певного рівня розвитку суспільства, суспільної моралі. У заповідях відображалося уявлення окремого народу про "добро" і "зло", їм була притаманна потужна соціальна мотивація, що й зумовило перетворення їх на систему моральних норм. Ускладнення суспільного життя, розвиток самосвідомості індивідів і спільнот, необхідність вирішення різноманітних міжособистісних конфліктів спричинилися до виникнення такої форми суспільної свідомості як мораль (лат. moralis, від mos (moris) - звичай, воля) - система поглядів, норм, оцінок, які регулюють людську поведінку. Однак інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків мораль стала з набуттям гуманістичного спрямування, тобто з утвердженням у ній таких моральних цінностей, як добро" совість, співчуття, обов'язок, відповідальність тощо.

  1. Масова культура, її основні функції.

Ма́сова культу́ра (або: маскультура по́п-культу́ра, популярна культу́ра) — культура, популярна серед широких верств населення в даному суспільстві та переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) — контрастуючи з «елітарною культурою».

Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою — «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт» (англ. Masskult), яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.

Однією з найважливіших рис масової культури є її глобалізм: для неї немає меж, расових і національних перепон.

Масова культура — це одна з форм культури. Час її появи — Середина XX ст., коли засоби масової інформації (радіо, преса, телебачення, грамзаписи й магнітофони) проникли в більшість країн світу й стали доступні представникам усіх соціальних верств.

Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Популярна й естрадна музика — яскравий приклад масової культури. Вона зрозуміла й доступна всім верствам населення, незалежно від освіти і віку.

Масова культура, як правило, має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна культури. Але в неї найширша аудиторія, й вона є авторською. Вона задовольняє сіюхвилинні запити людей, відображує й реагує на будь-яку нову подію. Тому зразки масової культури, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди.

Ті самі види мистецтва можуть належати до високої й масової культури: класична музика — до високої, а популярна музика — до масової, фільми Фєлліні — до високої, а бойовики — до масової, картини Пікассо — до високої, а лубок — до масової. Однак існують такі жанри літератури, зокрема фантастика, детективи й комікси, які завжди відносяться до популярної або масової культури, але ніколи — до високої. Те ж відбувається й з конкретними творами мистецтва. Органна меса Баха відноситься до високої культури, але якщо вона використовується як музичний супровід у змаганнях з фігурного катання, то автоматично зараховується в розряд масової культури, не втрачаючи при цьому своєї приналежності до високої культури.

Оскільки суспільство розпадається на безліч груп — національних, демографічних, соціальних, професійних, — то поступово в кожній з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Малі культурні світи називаються субкультура ми.

Субкультура — частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, властива великій соціальній групі.

Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультури національних меншостей, професійні, кримінальні, конфесіональні та ін. субкультури.

Субкультура — це частина загальної культури нації, яка в окремих аспектах відрізняється або протистоїть цілому — домінуючій культурі, але в головних рисах вона погоджується й продовжує культуру націй. Субкультура відрізняється від домінуючої культури мовою, поглядами на життя, манерами поведінки, зачіскою, одягом, звичаями. Розходження можуть бути дуже значними, але субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Вона включає ряд цінностей домінуючої культури й додає до них нові цінності, характерні тільки для неї.

Так, професійна субкультура утворюється на основі спільних символів, цінностей, норм і зразків поведінки, поділюваних тією або іншою професійною групою. Вона тісно пов’язана зі змістом роботи й роллю, яку в суспільстві грають її представники.

Контркультура позначає таку субкультуру, що не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, перебуває в конфлікті з пануючими цінностями. Субкультура терористів протистоїть людській культурі, а молодіжний рух хіпі в 60-х роках XX ст. заперечував пануючі в суспільстві цінності: старанну працю, матеріальний успіх і наживу, конформізм, сексуальну стриманість, політичну лояльність, раціоналізм. Контркультурами були раннє християнство на початку нової ери, релігійні секти, середньовічні утопічні комуни, ідеологія більшовиків.

Домінуюча культура впорядковує тільки частину символічного простору даного суспільства. Вона не здатна охопити все різноманіття явищ. Простір, що залишився, ділять між собою суб- і контркультури. Ті й інші вкрай важливі для домінуючої культури, хоча до одних вона ставиться з недовірою, а до інших — з ворожістю.

Функції:

- виховна

-розважальна

-комерційна

-пізнавальна (себе)

-пізнавальна (когось)

компенсаційна, або ж підміна реальності (Сутінки, гаррі Поттер)

На думку Л.Я. Флієра, масова культура виконує важливу функцію трансляції. Мова сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової, художньої і т. п.) майже недоступна широким верствам населення, тому суспільству знадобилися деякі перекладачі (транслятори). Важливим кроком стало введення всезагальної та обов’язкової освіти населення, а потім - розвиток засобів масової інформації (ЗМІ). Оскільки професіональні знання постійно розширюються та поглиблюються, людині протягом усього життя потрібна присутність тих, хто тлумачить та адаптує до його рівня складну інформацію. Найкращим транслятором є масова культура, яка використовує як друк, так і телебачення. Велика кількість коментаторів, шоуменів, телезірок та ін. не тільки інтерпретують, а й маніпулюють нашою свідомістю, вкладаючи у наші голови затерті стереотипи та формулювання

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]