31. Категоріальні засади наукової картини світу.

Наукова картина світу − цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Наукова картина світу завжди базується на певних філософських принципах, але самі ці принципи не дають картини світу, картина світу будується шляхом синтезу найважливіших наукових досягнень, філософські принципи тільки систематизують і обґрунтовують отримані наукою результати.

Вирізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (про природу, суспільство і саме пізнання), і науково-природничу картину світу (фізичну, астрономічну, біологічну, хімічну). Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій.

У структурі наукової картини світу можна виділити такі компоненти:

• центральне теоретичне ядро, що має відносну стабільність;

• фундаментальні припущення − умовно прийняті за незаперечні;

• теоретичні моделі , які постійно добудовуються.

У системі наукових знань наукова картина світу виконує важливі методологічні функції: систематизуючу, світоглядну й евристичну. Систематизуюча функція пов’язана з тим, що наукова картина світу є способом інтеграції наукового знання, поєднання його в едине ціле. Світоглядна функція проявляється в тому, що як узальгальнений, інтегральний образ світу, наукова картина світу є елементом світогляду, його онтологічною основою. Евристична функція проявляється в тому, що наукова картина світу виступає як один із суттєвих важелів наукового пошуку, які дозволяють виявляти та інтерпретувати предмет науки, факти і теоретичні схеми, нові дослідницькі завдання і способи їх розв'язання. Наукова картина світу також є засобом трансляції наукових знань, виконує парадигмальну функцію (задає систему установок і принципів освоєння універсуму, накладає певні рамки на висунення гіпотез, впливає на формування норм наукового дослідження).

Як теоретично сформована система знань, НКС представляє природний світ в цілому, його найзагальніші закономірності. Це - "частина" світу, але вона репрезентує саме світ в цілому: найзагальніші закономірності "частини світу", на основі яких людина систематизує знання про світ в цілому; вияви синтезуючої ролі теоретичного мислення; і це неодмінно "світ людини": картина світу відзначається світоглядовою спрямованістю.

НКС виступає як специфічна форма систематизації наукового знання, що задає бачення предметного світу науки відповідно до певному етапу її функціонування й розвитку.НКС завжди опирається на певні філософські принципи, але самі по собі вони ще не дають наукової картини світу, не заміняють її. Ця картина формується усередині науки шляхом узагальнення й синтезу найважливіших наукових досягнень; філософські ж принципи направляють цей процес синтезу й обґрунтовують отримані в ньому результати.

НКС може бути розглянута як форма теоретичного знання, яка репрезентує предмет дослідження відповідно до певного історичного етапу розвитку науки, форма, за допомогою якої інтегруються й систематизуються конкретні знання, отримані в різних областях наукового пошуку.

Н. гіпотеза - таке припустиме знання, істинність або хибність якого ще не доведена, але яке висувається не довільно, а з врахуванням ряду вимог, до яких відносяться наступні. Категорії н. - це найзагальніші поняття теорії, що характеризують істотні властивості об'єкту теорії, предметів і явищ об'єктивного світу. Закони н. відображають істотні зв'язки явищ у формі теоретичних тверджень. Принципи і закони виражаються через співвідношення двох і більше категорій. Н. принципи - найбільш загальні і важливі фундаментальні твердження теорії. Н. концепції - найбільш загальні і важливі фундаментальні положення теорій. Н. теорія - це систематизовані знання в їх сукупності. Головна відмінність теорії від гіпотези - достовірність, доведеність. Наукова теорія повинна виконувати дві найважливіші функції, першою з яких є пояснення фактів, а другою - прогнозування нових, ще невідомих фактів та опис їх закономірностей. Теорія зазнає змін внаслідок накопичення нових фактів. Зміни ж в самих загальних теоріях призводять до якісних змін всієї системи теоретичного знання, внаслідок чого відбуваються глобальні природничо-наукові революції і міняється наукова картина світу.

32. Ідеали і норми наукового дослідження.

У структурі науки можна виділити три базові блоки її основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи. Кожен з них, в свою чергу, має достатньо складну внутрішню структуру. Як і будь-яка діяльність, наукове пізнання регулюється певними ідеалами і нормативами, які виражають ціннісні і цільові установки науки, відповідаючи на питання: для чого потрібні ті чи інші пізнавальні дії, який тип продукту (знання) і яким чином отримати цей продукт.

Цей блок містить наступні ідеали, “норми наукового пізнання”: 1) доказовості і обгрунтованості знання; 2) пояснення та опису; 3) побудови та організації знання.

Під ідеалами і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Норма — регулятивне правило, яке вказує межі свого застосування; відповідає чомусь типовому або звичайному. Ідеал (образ, ідея, пор. також ейдос) — Вища Абсолютна Істина, Бог, вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей.

Перший рівень ідеалів і норм характеризує специфічний підхід наукової діяльності, на відміну від інших форм, наприклад мистецтва. Другий рівень являє собою конкретизацію вимог першого в різні конкретно-історичні епохи. Система таких установок (уявлень про норми, пояснення, опис, доказовість, організацію знання і т.і.) виражає стиль мислення цієї епохи. У змісті ідеалів і норм кожного дослідження можна виділити третій рівень. В ньому установки другого рівня характеризуються застосовно до специфіки предметної області кожної науки (фізики, хімії, біології, тощо.)

Зараз норми: 1) головне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про прир, соц явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, істотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій. 2) процесу наукового пізнання притаманні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здобування знань від суб'єкта, що пізнає. 3) наукове пізнання і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків, 4) об'єктами наукового пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об'єктів. 5) у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки. 6) на відміну від інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін.

Зараз ідеали: В соответствии с классическими представлениями о науке она не должна содержать "никакой примеси заблуждений". Сейчас истинность не рассматривается как необходимый атрибут всех познавательных результатов, претендующих на научность. Она является центральным регулятивом научно-познавательной деятельности.

Для классических представлений о науке характерен постоянный поиск "начал познания", "надежного фундамента", на который могла бы опираться вся система научных знаний. Однако в современной методологии науки развивается представление о гипотетическом характере научного знания, когда опыт не является больше фундаментом познания, а выполняет в основном критическую функцию.

На смену фундаменталистской обоснованности как ведущей ценности в классических представлениях о научном познании все больше выдвигается такая ценность, как эффективность в решении проблем.

Взаємозв’язок норми та ідеалу. Iєрархiчна взаємозумовленiсть iдеалiв i норм наукового пiзнання вiдображає також i спiввiдношення потенцiйного з актуальним. Так, фундаментальне відкриття є знанням потенційного щодо знань, якими володіє наукове співтовариство, а професійні знання науковців є потенційними по відношенню до знань, які чітко зафіксовані на соціокультурному рівні.

Герменевтичні характеристики норм осмислювали М.Вебер, Р.Мертон, Т.Парсонс, П.Сорокін, які підкреслювали їх аксіологічну зумовленість і соціокультурну значущість. Ф.Знанецький, Дж.Коул, Л.Флек, У.Хенгстром аналізували норми і цінності науки з метою виявлення кореляцій між структурою наукового співтовариства та механізмами функціювання знання. Герменевтичну природу дослідження нормативності у своїх пізніх публікаціях визнавав і Т.Кун.

32. Структура і методи емпіричного й теоретичного дослідження.

Структура наукового дослідження включає: встановлення об'єкта вивчення; аналіз існуючих фактів чи теорій про об'єкт; постановку і формулювання проблеми, а також визначення предмета дослідження; визначення мети і задач дослідження, висування гіпотези; вибір методів дослідження; перевірку гіпотези; визначення сфери застосування знайденого наукового рішення; літературне оформлення результатів дослідження; перевірка й уточнення висновків дослідження і впровадження їх в практику.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

На емпіричному рівні застосовуються методи:

Абстрагування — це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення кількох рис, які цікавлять дослідника.

Аналіз – метод пізнання, який дає змогу подіта предмети" дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості та відношення).

Синтез, навпаки, примокає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Індукція та дедукція. Дедуктивною визначають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на; основі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція – взаємопротилежні методи пізнання.

Дедукція (від латинського – виведення) – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розуміння вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного налізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв'язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони ґрунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об'єктів.

Інтуїція – метод пізнання, що є вираженням безпосередності у процесі пізнання на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру пізнання), вирішення проблеми на основі ірраціонального здогаду. Елемент безпосередності є діалектичною єдністю чуттєвого та раціонального. Протилежність інтуїції розсудковому пізнанню відносна, Інтуїтивне і логіко-дискурсивне є тими моментами творчого мислення, для яких характерне взаємопроникнення. Інтуїція не існує в чистому й ізольованому вигляді.

Моделювання – метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі — це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність — несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у дереві, металі, склі тощо. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма та ін.

Ідеалізація – це мисленнєве конструювання об'єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого – є абстрагуванням.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Методи теоретичних досліджень:

Аналогія – це метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Аналогія не дає достовірного знання: якщо роздуми за аналогії є істинними, то це ще не означає, що його результати будуть істинними.

Екстраполяція (від – над, і – змінюю, виправляю) – метод наукового дослідження, який полягає в розповсюдженні висновків, отриманих із спостережень над однією частиною об'єкта.

Ідеалізація – це конструювання подумки об'єктів, які не існують у дійсності або практично нездійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.

Формалізація – це метод, за. допомогою якого змістовне знання відображується у формалізованій мові. Формалізація основана на мисленні, що дозволяє відображати основні закономірності й процеси розвитку об'єктів навколишнього світу в знаковій формі за допомогою спеціальних знаків, символів, формул чи формалізованих мов.

Аксіоматичний метод – метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках.

Системний підхід полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи в його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на ЇЇ поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.

Систематизація – специфічний метод дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них.

Метод класифікації. Система класифікації визначається і характеризується використаним методом класифікації, ознаками класифікації, послідовністю і кількістю рівнів класифікації, кількістю угруповань.

Метод класифікації – це сукупність правил створення системи класифікаційних угруповань та зв'язки між ними. Розрізняють два основних методи класифікації: ієрархічний та фасетний.

Типологія (від грец. – відбиток, форма, зразок і логос – слово, вчення) – метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування систем об'єктів і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Проблеми типології виникають в усіх науках, які мають справу з різнорідними за складом множинами об'єктів (як правило, дискретних) і вирішують завдання впорядкованого опису і пояснення цих множин. Типологія спирається на виявлення подібності і відмінності об'єктів, що вивчаються, на пошук надійного способу їх ідентифікації, а у своїй теоретично розвинутій формі прагне відобразити будову досліджуваної системи, виявити її закономірності, які дають можливість передбачати існування невідомих об'єктів.

Порівняння – метод наукового пізнання, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Гіпотетико-дедуктивний метод (грец. основа, припущення) – спосіб пізнавальної дійсності, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається.

Теорія – система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної частки дійсності та зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного об'єднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракції, ідеалізації та принципів.

До нової теорії ставляться такі вимоги: адекватність наукової теорії описуваному об'єкту; повнота опису певної галузі дійсності; необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії; відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним. Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою.

32. Наукові революції та зміна історичних типів наукової раціональності.

Наукова революція - радикальна зміна процесу і змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичних і методологічних передумов, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження і експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних, з новими ідеалами пояснення, обґрунтованості та організації знання.

Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така системи склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII-XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку. Революція початку ХХ століття, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки у фізиці, генетики в біології, як кібернетики основи створення обчислювальної техніки і т.д.). Нинішня наукова революція пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.

Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.

В. С. Стьопін, який увів до наукового слововживання термін “постнекласична наука”, так розрізняє типи наукової раціональності, пов'язані з кожним із вищеназваних етапів розвитку науки: “Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті й виносить за дужки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об'єкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності. Кожний тип раціональності передбачає переважне освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, що саморозвиваються. Він є умовою одержання істинного знання про ці об'єкти”

Принципово новою вимогою, порівнянно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності.

Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія - вчення про цінності) бік справи, не означає можливості над ідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, в тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки утримуванню в свідомості і різних пізнавальних перспектив, що є адекватними поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавства, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х.Патнема про “реалізм з людським обличчям”. Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на шкода, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога - це історичний виклик до сучасних науковців і філософів,як і політиків і національних чи релігійних лідерів.

32. Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

Методологія – це вчення про методи пізнання і перетворення дійсності. 

Метод – це система регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності.

В науці – способи дослідження та викладення матеріалу, єдиний стиль мислення, визначення фундаментальних методів дослідження. Методи виконують як пізнавальну так і нормативну функції. Вони дають вченим основні принципи їх пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Метод конкретизується в методиці. 

Методика – конкретні прийоми, засоби отримання та обробки фактичного матеріалу. Вона базується на методологічних принципах.

Кожна наукова теорія створюється в межах тої чи іншої методики. Теорії, що існують в межах різних методик, не порівняні. Тому одна і та ж теорія не може входити в різні методики без попереднього її переосмислення. Отже, при зміні методик неможливо здійснити наслідування теорій. В контексті нових методик нові теорії отримують новий зміст, нову інтерпретацію. Метод знаходиться в нерозривному зв’язку з теорією: будь яка система об’єктивного знання може стати методом.

Методологічні принципи – це твердження філософського характеру. Вони є орієнтирами в діяльності та організації знання, тому це відображає їх роль як вимог до наукової теорії. До таких вимог відносять:

1) принципова перевірюваність;

2) максимальна загальність;

3) передбачувана сила;

4) принципова простота;

5)системність

1) Принципова перевірюваність. Теорія, яка не веде до жодних кількісно визначених висновків, як правило може бути суміщена будь-якими даними досліду, а це значить, що її практично неможливо перевірити. Через це перевірювальність обов’язково передбачає отримання наслідків, що допускають спростування дослідом. Те, що не може бути спростовано ніяким дослідом, тим самим не може бути перевіреним. Якраз в цьому смислі вимога перевірюваності співпадає з вимогою, щоб будь-яка наукова побудова допускала можливість свого спростування.

Підтвердження дослідом наслідків теорії лише в тому випадку має цінність, якщо ці наслідки можуть бути дослідом і спростовані. Підтвердження дослідом наслідків, про які наперед відомо, що вони ніяким дослідом не можуть бути спростовані, взагалі не є підтвердженням.

З принциповою перевірюваністю тісно пов’язана теза принципової спостережуваності. В першому наближенні принцип спостережуваності та принцип перевірюваності стверджують одне і те саме – про емпіричну перевірюваність наслідків будь-яких теоретичних надбудов. З принципом спостережуваності пов’язаний специфічний зміст, який пов’язаний з його більшою (порівнюючи з принципом перевірюваності) зв’язком з питаннями про структуру наукової теорії взагалі (і фізичної теорії зокрема).

2) Максимальна загальність. Загальний зміст цього принципу полягає в тому, що з теоретичної побудови повинні випливати не тільки ті явища, для пояснення яких вона пропонувалася, але і як можливо більш широкий клас явищ, які безпосередньо начебто і не пов’язані з початковим явищем. Цей принцип тісно пов’язаний з вимогою принципової перевірюваності. Явища, предмети об’єктивного світу не існують ізольовано один від одного; вони пов’язані один з одним і є членами якихось широких і загальних розрядів речей, є членами більш загальних реальних класів явищ. Якщо в гіпотезі є об’єктивний зміст, він обов’язково має виявитись в тому поясненні багатьох інших явищ, так або інакше пов’язаних з вихідним. Поодиноке існує лише в тому, що призводить до загального.

3) Передбачувана сила. Хороша теорія повинна бути в змозі передбачувати нові факти, вона повинна мати здатність передбачення. Теоретична побудова, яка обмежується лише поясненням вже відомого матеріалу, завжди викликає підозри щодо своєї правдоподібності. Теорія повинна передбачати нові явища. Принципова перевірюваність теж передбачала нові факти, але там новизна цих фактів полягала в тому, що вони не брали участь в побудові теорії, і чи були вони відомі раніше, чи вперше виведені з теорії було все одно. Вимоги наявності передбачуваної сили акцентує увагу на здатності теорії передбачувати дещо взагалі раніше невідоме. Наявність у теорії передбачуваної сили особливо показує її роль як форми розвитку наукового знання.

4) Принципова простота. Можна виділити три види простоти:

а) Лінгвістична, або синтаксична (пов’язана з викор теорією мовними засобами).

б) Семантична (пов’язана зі змістом мовних виразів, що входять в теорію).

в) Прагматична (пов’язана з використанням теорії).

Крім цих видів розрізняють простоту принципову, яка претендує на роль основного методологічного принципу. Принципова простота теорії полягає в її здатності, виходячи з порівняно небагатьох підстав, пояснити якомога найширше коло явищ. Складність теорії, що свідчить проти неї, полягає в наявності багатьох штучних і довільних припущень, ніяк не пов’язаними з основними її положеннями і перетворюючими теорію вцілому у випурну і занадто громіздку побудову.

1. Системність. Будь-які теорії, ідеї, концепції не можуть бути довільними, на них накладається ряд обмежень, зокрема: 1) вони задовольняють деякій парадигмі (при екстенсивному рості) або принципу відповідності (при інтенсивному рості); 2)вони задовольняють існуючим на даній стадії розвитку наукидеяким загальним правилам гри.

32. Поняття системності та комплексності дослідження.

Систе́мний підхі́д (англ. Systems thinking — системне мислення) — напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи.  Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.Основний засіб системного підходу — системний аналіз.

Комплексний підхід - дослідницький підхід і принцип організації дослідження, що розглядає об'єкт, практику з позицій цілісності і системності.

Можна виокремити чотири форми співвідношення системного та комплексного методів.

З одного боку, вважається, що системний та комплексний аналіз є тотожними. Така точка зору поширилась на початку еволюції теорії систем і, хоча все ж має право на існування, сьогодні не є широко розповсюдженою.

З іншого боку, системний аналіз розглядають як складову частину комплексного, оскільки комплексний аналіз вивчає як системи (і тоді він стає системним), так і несистемні об’єкти.

Третьою формою кореляції комплексного та системного підходу є відношення залежності, коли вважається, що комплексний аналіз є видовим поняттям в рамках системного, який постає як родовий..

Але, на нашу думку, ці методи, не зважаючи на зовнішню схожість, є суттєво відмінними один від іншого і не знаходяться у відношенні підпорядкованості.

Відмінності між ними виникають уже із назви. Етимологічно термін «комплексний» походить від латинських слів «com» (з) та «plectere» (вплітати, переплітати), а системний – від грецьких слід «syn» (разом) та «histanai» (розміщати). Тобто, в основі комплексного аналізу є спостереження заявищами, «переплетеними» між собою, такими, які певним чином взаємопов’язані. Це необов’язково передбачає системність цих явищ. Бути у відношенні динамічного зв’язку можуть і декілька систем, які разом не складають цілісну систему, і система та хаос, і система та процес, який відбувається із залученням декількох систем тощо. Якщо намагатися вкласти ці об’єкти суто у рамки системи, вони втрачають с вої характерні особливості. На противагу цьому, при застосуванні системного аналізу, основна увага приділяється системам, які можна окреслити та визначити. Їхні характеристики можуть бути занесені в комп’ютер та виражені в числовому вимірі. Тобто,відмінність між даними підходами полягає уже в нетотожності об’єктів.

Крім того, системний та комплексний методи відрізняються і за цілями та завданнями. Комплексний аналіз, в основному, застосовується з метою отримання нового знання про вже існуюче явище чи процес. Розглядаються певні досі не вивчені аспекти, ознаки, функції, взаємозв’язки тощо. При цьому, практично відсутня можливість прогнозування майбутнього розвитку даного феномену..Системний аналіз, завдяки побудові моделей досліджуваних системних об’єктів та перевірці їх на життєздатність, може давати доволі точні прогнози розвитку та існування систем. Крім того, він дозволяє, використовуючи уже наявні знання про загальну теорію розвитку систем, економити часові, фінансові та людські ресурси, отримуючи при цьому не менш раціонально обґрунтовану та достовірну відповідь на актуальні питання. Іншими словами, системний аналіз, на відміну від комплексного, передбачає накопичення знань та виведення «універсальних» закономірностей, які можна застосувати практично до будь–якої системи, враховуючи, звичайно ж, її специфіку.

Ще однією суттєвою відмінністю між системним та комплексним підходами є те, що системний аналіз характеризується своїми унікальними принципами, процедурами та технологіями, що не є притаманним для комплексного.

1. Так, при застосуванні даного методу систему слід розглядати як єдине ціле, однак, в жодному разі, не як просте об’єднання елементів.

2.Другим принципом є наступний: властивості системи не можна вважати сумою властивостей її елементів, оскільки система може набувати властивостей не притаманних її елементам, а властивості деяких елементів можуть втрачатись. При використанні системного аналізу категорично забороняється розглядати систему в ізольованому вигляді. Слід обов’язково враховувати вплив навколишнього середовища та зв’язки із ним.

3Наступний принцип, який передбачає, що при розгляді систем можна (а іноді і необхідно) поділяти систему на менші елементи – підсистеми.

Безперечно, і комплексний, і системний аналіз можуть успішно застосовуватися в дослідженнях. Однак, їх обов’язково слід розмежовувати, оскільки результати їхнього використання є абсолютно різними. Виходячи із цього, використавши комплексний підхід (що само по собі є прийнятним та часто навіть доречнішим), не слід констатувати використання системного аналізу, віддаючи данину моді чи тенденціям. Обидва ці методи є самодостатніми і розуміння цього дозволить українським науковуям максимально ефективно застосовувати кожен із них.

32. Синергетика як загальнонаукова методологія дослідження.

У сучасній методології все більшого поширення набуває синергетика – теорія самоорганізації. Вона включила в себе нові пріоритети сучасної картини світу: концепцію нестабільного, нерівноважного світу, концепцію невизначеності та багатоальтернативності розвитку, ідею виникнення порядку із хаосу.На відміну від підходів до розгляду світу, що склалися в рамках класичної і некласичної науки, синергетичний підхід має певні переваги в тому відношенні, що він ґрунтується на біль глибокому розумінні єдності і різноманітності світу, осмисленні загальних механізмів виникнення і розвитку нового на основі процесів самоорганізації, виявленні протилежних, але взаємопов’язаних тенденцій у розвитку само організованого світу, які переходять одна в одну, виявляючи свій динамічних характер. Все це, безумовно, не могло не внести певні зміни в світоглядні і методологічні основи сучасного наукового мислення.

Синергетика – загальна теорія незворотних процесів та відкритих систем, тобто систем, які обмінюються енергією і речовиною з навколишнім середовищем. До її створення цьому колу об’єктів, які є найбільш характерними для оточуючого нас природного світу, у науці приділялося досить мало уваги. Першоджерелом синергетики можна вважати роботу Л.Больцмана, у якій він критикує гіпотезу теплової смерті Всесвіту через збільшення ентропії. Власне синергетика у її сучасному розумінні була створена роботами І.Пригожина у сорокових роках 20 ст.

Термін синергетика походить от грецького «синергена» – спільна діяльність, співробітництво. Запропонований Г.Хакеном, цей термін акцентує увагу на узгодженість взаємодії частин при утворенні структури як єдиного цілого.

Бельгійська школа І.Пригожина розвиває термодинамічний підхід до самоорганізації. Основне поняття синергетики Хакена (поняття структури як стану, що виник в результаті когерентної поведінки великого числа частинок) бельгійська школа замінює більш спеціальним поняттям дисипативної структури. У відкритих системах, що обмінюються з оточенням потоками речовини та енергії, однорідний [неструктуринй] стан рівноваги може втрачати стійкість і необоротно переходити у неоднорідний стаціонарний стан, стійкий відносно малих збурень. Такий стаціонарний стан дістав назву дисипативної структури.

Основні твердження синергетики.

* Індетермінізм розвитку відкритих систем: у відкритих системах напрямки протікання процесів можуть бути несподіваними, випадковими, багатоваріантними, які відхиляються від однозначно детермінованих змін, для цих систем характерна множинність шляхів розвитку.

* Нелінійність: нескінченно малий зовнішній фактор або флуктуація може (у деяких випадках, що мають назву точки біфуркації) змінити напрямок розвиту системи.

* Самоорганізація: для систем, далеких від стану рівноваги, незворотність процесу є джерелом впорядкування (висновок з теореми Пригожина).

На основі синергетичного підходу можна сформулювати такі основні методологічні ідеї:

1. складноорганізованим системам неможливо нав'язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти ((через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2. нестійкість є однією із умов стабільного і динамічного розвитку, а хаос є креативним початком, конструктивним механізмом еволюції;

3. неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

4. при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії ( невизначеності ситуації);

5. для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку;

6. кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

7. складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфуркації), у яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;

8. знаючи тенденції самоорганізації системи, можна прискорити її еволюцію;

9. керувати розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфуркації за допомогою легких поштовхів.

Синергетичний підхід дає нам нове бачення світу, яке пов’язане з пізнанням процесів самоорганізації, розкриттям глибокого зв’язку між порядком і хаосом, зворотними і незворотними процесами, необхідністю та випадковістю, лінійністю та нелінійністю, мікро- та макрорівнями середовища. Завдяки синергетичний підходам вдалося пояснити такі явища, як структурування плазми, механізми ферментного аналізу та ефекти пам’яті розчинників. Основним надбанням синергетики є розуміння загальних закономірностей розвитку систем, тобто шляхів еволюції природи та суспільства та, навіть, механізмів виникнення Всесвіту, життя на Землі та свідомості. Синергетичні дослідження наводять на думку, що досить поширене у філософській літературі твердження про те, що випадковість – це лише форма прояву необхідності, не розкриває дійсного співвідношення необхідності і випадковості в реальній дійсності, оскільки в наведеному твердженні випадковість фактично позбавлена свого самостійного існування, оскільки мова йде про взаємовідношення необхідності з її ж формами прояву.

Таким чином, в наш час відбувається становлення нового, нелінійного стилю мислення, а наше бачення природи, за І.Пригожиним, зазнає радикальних змін в бік багатоманітності, темпоральності та цілісності.

32. Міждисциплінарний і трансдисциплінарний вимір методології.

На сьогоднішній день трансдисциплінарні дослідження виявляються у багатьох галузях науки й уявити собі сучасну науку як "чисту" фізику або біологію, мовознавство чи психологію неможливо. Будь яка наукова проблема на сьогодні виступає як комплексна, що охоплює в процесі свого дослідження різні галузі знань.Саме тому їх вирішення потребуює застосування філософських методологічних підходів, що не суперечать дисциплінарним вимогам конкретноїї науки, а навпаки, доповнюють її зміст.

Особливістю сучасно науки й світу в цілому є те, що проблеми, створені на сьогоднішній день в окремих галузях набувають глобального характері вирішити їх спираючись лише на ті засоби, якими їх було створено, видається неефективним. (глобальне потепління, забрутнення навколишньої середи, тероризм) Глобальні проблеми неможливо вирішувати спираючись на вузьке індивідуальне бачення проблеми. На нинішньому етапі вчені будують розуміння концепту трансдисциплінарності на осонові континууму, який теоретично охоплює всю множинність знаннь на всіх етапах, починаючи з монодисциплінарних, потім мультидисциплінарних, плюродисциплінарних, інтердисциплінарних і трансдисциплінарних. Крім того, велика кількість науковців під час проведення своїх досліджень виходять за равки даної конкретно дисципліни, а вже потім роблять досягння і висновки "дисциплінарними". Активну увагу трансдисциплінарності почали приділяти з середини 80-их років ХХ століття, але единого визначення ще й досі немає.

ТРАНСДИСЦИПЛІНАРНІСТЬ

З одного боку Трансдисциплінарність розуміється як декларація, яка проголошує рівні права відомих і маловідомих вчених, великих і малих наукових дисциплін,. культур і релігій в дослідженні навколишнього світу. в такому сенсі, трансдисциплінарність охороняє думку ожного індивіда.

В другому значенні трансдисциплінарність трактується, як високий рівень освідченості, різнобічності, універсальності знаннь індивіда.

В третьому значенні трансдисциплінарність визначається як правило дослідження навколишнього світу. (на різних рівнях: локально і глобально, фізично і ментально) Це також принцип організації наукового знання , що відкриває можливості взаємодії багатьох дисциплін.

Гострим є запитання розрізнення її від, наприклад, міждисциплінарності, яка є "кооперацією різних дисциплін, використанням спільних понять для позначення і пояснення певних подій чи обєктів. В. Буданов назвав міждисциплінарність суміжною: "Міждисциплінарність як узгодження мов суміжних дисциплін", а згодом – "Міждисциплінарність як трансузгодження мов не обов’язково суміжних дисциплін". Відбулося звичайне поєднання специфічних мов та методів різних дисциплін при дослідженні, як-то: хімічних з біологічними тощо. При такому поєднанні зазвичай менш розвинені мови та методи дослідження підпорядковувалися більш розвиненим, що відбивалося як на назві виникаючої суміжної дисципліни ("біохімія"), так і на категоріальному апараті нової науки (біологічні явища описувалися в категоріях хімії: "біохімічні реакції").

Але деяка обмеженість такого методу здобування нових знань очевидна. Тому утворилася нова методологія міждисциплінарних досліджень, яка, за В. Будановим, пов’язана з переносом моделей та ідей з однієї дисципліни до іншої, коли спочатку "імплантується" модель, а потім формується фундамент.

Ідея системного підходу в науці та загальна теорія систем була вперше запропонована у 1937 році Л.Берталанфі – біологом за освітою, – як спроба вирішити методологічні труднощі саме біологічного пізнання. Але вона не знайшла підтримки у сучасників, однієї з причин чого була необхідність побудови моделі досліджуваного об’єкту з урахуванням максимально можливої кількості його складових, їх взаємозв’язків та зв’язків з довкіллям. Це ж бо становить величезний об’єм інформації, особливо в біологічних та людиновимірних системах. І лише створення потужної обчислювальної техніки, разом з усвідомленням науковцями неможливості пізнати сутність об’єкту шляхом руйнування його структури, призвело до широкого розповсюдження системного підходу в науці другої половини ХХ ст.

Дуже важливо, що в межах полідисциплінарних проектів методологія міждисциплінарності набула характеру взаємного запозичення мови й концептуальних схем та взаємного збагачення дисциплінарних понятійних апаратів та методів, і що при цьому в будь-якому випадку використовуються всі три попередніх типи міждисциплінарної комунікації. До того ж, становлення полідисциплінарних досліджень потребувало утворення науковця нового, некласичного типу, з умінням вийти за межі жорсткої дисциплінарної парадигми і її категоріального апарату та утворити загальноприйняту і загальнозрозумілу полідисциплінарну концепцію досліджуваного об’єкта чи явища.

Одним з шляхів виходу за межі дисциплінарності стало здобуття науковцями енциклопедичної обізнаності. Другим шляхом став пошук спільної мови з науковцями інших дисциплін, який потребував віднайти точки дотику різних парадигм, виробити вміння приходити до консенсусу та створювати взаємно збагачений понятійний апарат

Поняття "міждисциплінарність" вживається у різних значеннях, близькими синонімами є полідисциплінарність і трансдисциплінарність, кожний з яких має свої нюанси. Таке розрізнення детально проаналізовано Є.Князевою та С.Курдюмовим

Полідисциплінарність позначає спільне вивчення якогось складного об'єкта різними дисциплінами (наприклад, вивчення людини психологією, генетикою, соціологією тощо). Тут лише окреслюється можливість діалогу між науками, адже незважаючи на спільність об'єкта, кожна наука має свій окремий предмет дослідження.

Трансдисциплінарність (транскросдисциплінарність) передбачає вихід досліджень за дисциплінарні межі, коли відбувається перенесення дослідницьких схем з однієї галузі в іншу. Трансдисциплінарне дослідження є спільним дослідницьким проектом для кількох відмінних галузей знання. Тут взаємодія між різними науками є тіснішою, оскільки відбувається не просто вивчення спільного об'єкта з різних точок зору, а принципово новий тип досліджень, неодмінною умовою якого є взаємодія між науками, яка передбачає узгодження методологічних засобів (приклади цього є у нейрофізіології, нейролінгвістиці тощо). Переплетення, зрощення, немає нічого чужорідного. Приклад: психолінгвістика Міждисциплінарність передбачає використання певних понять, які є спільними для різних наук, а також кооперацію різних наукових галузей (прикладами міждисциплінарних досліджень є синергетика, когнітологія, комп'ютерна наука тощо). «Вкидування» 1 поняття в іншу науку. Приклад: комп’ютерна лінгвістика.

32. Особливості гуманітарного знання і пізнання. У широкому сенсі під гуманітарним знанням розуміють науки, протилежні точним і природничим. У вужчому – це філософія, філологія, історія, культурологія і правознавство. Подібно до того як відкриття Енштейном теорії відносності на початку 20 ст. привело до кризи природничої науки і наступного перегляду її наріжних постулатів, поширення теорії постструктуралістсько-постмодерністичного штибу у другій половині 20 ст. спровокувало перегляд наріжних настанов соціального знання. Серія поворотів антропологічний, лінгвістичний, семіотичний та ін. вплинули на самоідентифікацію соціально- гуманітарного знання та його методологічних стратегій. Спільним знаменником зазначених зрушень стало визнання неоднозначності, непрозорості соціальної реальності. Відбувся зсув від відкриття основних законів суспільства до вияву виробництва соціального, його конструювання. У даному контексті варто відзначити концептуальний доробок М.Фуко, який у низці програмних робіт доводить, що соціально-гуманітарне знання вивчає об’єкт, який попередньо створюється. Ключове для Фуко поняття дискурсу визначається автором як мовленнєва практика, що постійно створює предмет свого обговорення, а отже значення слів не слід відривати від їх контекстуального вжитку. Приміром варто пам’ятати, що людина у філософії 19-20 ст. не тотожна людині у працях філософів доби Просвіти. Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу. Пізнання – обумовлений насамперед суспільною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ. Об´єктом дослідження у сфері гуманітарного пізнання постає Людина, Суспільство, Культура. Гуманітарне знання - це звернення як до розуму, так і до почуттів. Дослідник природи вивчає природні явища, феномени як сторонній спостерігач, із зовні. Гуманітарій вивчає явища культури з середини, він сам є частинкою - учасником цих явищ, цього феномену і через це його об´єкт дослідження є феноменом, а мета дослідження пізнати феномен. Предметом дослідження гуманітарного пізнання стає процес присвоєння суб´єктом об´єктивної реальності. Гуманітарне знання слід розглядати як сукупність висновків, отриманих у ході використання гуманітарного способу в будь-якій сфері. Предметом гуманітарної науки є намагання дослідити існування людської суб´єктивності у світі в єдності обєктивацій духу і діяльнісних способів функціонування. Метою гуманіст. дослідження є пізнання факторів культури з метою розуміння людини і її місця в природі. Специфіка соціального (гуманітарного):1. Його предмет – “світ людини”, а не просто річ як така. Предмет має суб’єктивний вимір, у нього включена л як “автор і виконавець своєї власної драми”, що він і пізнає. 2. Соціальне пізнання нерозривне і постійно зв’язане з предметними (оцінка явищ з погляду добра і зла, справедливою і несправедливого і т.д.) і “суб’єктивними” (установки, погляди, норми, цілі і т.д.) цінностями. 3. Характерною рисою соціального пізнання є його переважна орієнтація на “якісне фарбування подій”. Явища досліджуються головним чином з боку якості, а не кількості. 4. Сила абстракції. Тому тут винятково велика роль мислення, його форм, принципів і методів. Якщо в природознав. формою збагнення об’єкта є монолог (тому що “природа мовчить”), то в гуманіст. пізнанні – це діалог (ос-тей, текстів, культур і т.п.). Діалогічна природа соц. пізнання найбільше повно виражається з процедурах розуміння. Воно саме і є зануренням у “світ змістів” іншої людини, збагненням і тлумаченням (інтерпретацією).

33. Методологічна програма герменевтики.

Герменевтика – давня традиція тлумачення текстів, що початково існувала в межах богословської юридичної сфери. У 20 ст. розвиток філософської герменевтики пов'язаний, насамперед, з іменем Георга Гадамера, який наголошував важливість дослідження упереджень до рефлексивних настанов свідомості, соціо-культурного досвіду, що передує раціональному і визначає його. Сьогодні герменевтика як методологічна стратегія сучасного соціо-гуманітарного знання протистоїть структуралістським методам дослідження. На противагу семіотиці, яка працює з текстом як сукупністю знаків, герменевтика не виносить за дужки суб’єкта, а виявляє людські смисли, завжди орієнтована на людину і в цьому сенсі є гуманітарною.

Герменевтика – (від грецьк.-пояснюю, інтерпретую, тлумачу) – постає як наукова теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретація текстів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння.

Разом із цим герменевтика розглядається як філософська течія, основною проблемою якої стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає у розумінні.

При розв’язанні цього основного питання герменевтика приходить до філософського висновку: специфічну рису процесу розуміння складає онтологія герменевтичного кола.

Суть кола: тлумачення тексту (тотожне)– тлумачення людського буття та знання про світ – буття людини у цьому світі. Тому, предметом розуміння, за герменевтикою, є не смисл, вкладений у текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Основні представники: Г.Г. Гадамер, Ю. Габермас та ін.. П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс,

Проте, герменевтика звертає свою увагу не тільки у бік онтології, але й гносеології (Рікьор).

Одночасно герменевтика виконує, як і філософія, комунікативну функцію. Основним методом комунікації з точки зору герменевтики є мова.

Герменевтика – це філософія про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову та переживання.

За давньогрецьким переказом бог Гермес – вісник Зевсу, владики богів і людей повинен був роз’ясняти людям послання Зевса, забезпечувати їх розуміння. Таким чином, герменевтику часто визначають як спосіб філосовствування, центром якого є інтерпретація, розуміння текстів.

Ганса Гадамера, який був учнем Хайдегера, вважають засновником сучасної герменевтики. У вченні Гадамера „Істина та метод” герменевтика набуває функції онтології. До найбільш відомих представників герменевтики слід також віднести Рікера (Франція), Бетті (Італія), Флоренського та Лосєва (Росія).

Розуміння передбачає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираженням суб’єкта, тобто його викладення – інтерпретація. Але будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, тобто зрозуміти текст означає знайти в ньому відповіді на ряд питань. Згідно Гадамеру в тексту нема власного змісту поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації неприпустима суб’єктивна довільність, оскільки текст сам по собі не довільний. Таким чином, розуміння досягається у забезпечення злиття горизонтів тексту та людини. При цьому слід мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку, кругова залежність пов’язує ціле і його частину. Ми можемо зрозуміти текст лише як частини цілого, про яке ми маємо деяке перед-розуміння до початку інтерпретації тексту. Розуміння є історичним, тобто горизонти розуміння змінюються і кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.

Любов до слова призводить герменевтив до того, що вони занадто зближують філософію з філологією, хоча основи герменевтики можуть бути використані не лише в філології, а й в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів свідомої діяльності людей.

За Ф.Шлейєрмахером , основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому.

Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора.( У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розумiння, пов'язану з його циклічним характером. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розумiння. Предметом розумiння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний змiст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Фiлософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтицi" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар.1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільствi, крiм культурної сфери життя, є ще й економiчна, соціальна, полiтична. Хабермас робить висновок, що необхiдно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунiкативної дії. Головним методом комунiкації, з його точки зору, є мова.

Говорячи про внесок філософської герменевтики до скарбниці світової культури, можемо підкреслити наступне. Герменевтика потужна тим, що вона відтворює ідею цілісності філософії, культури, суспільства тощо, що подає своєрідний метод аналізу культурних явищ та акцентує увагу на необхідності повороту до загальнолюдських цінностей.

32. Методологічний потенціал феноменології.

Введення у філософію поняття феноменологія (від грец. — явище, logos — поняття) передбачало створення нової дисципліни — науки про форми свідомості, первісно властиві їй, про явища свідомості — феномени, про споглядання сутності, про абсолютне буття. Саме так формулював завдання нової філософської дисципліни Едмунд Гуссерль (1859—1938) — німецький філософ, засновник феноменологічної школи.

Основне завдання пізнання, на думку Гуссерля, це дослідження структури «чистої свідомості», яке здійснюється за допомогою специфічного методу — «феноменологічної редукції». Запропонований Е.Гуссерлем метод мав виключити («взяти в дужки») з предмета пізнання все емпіричне, конкретне, фактичне, тобто те, що реально існує.

Феноменологія — суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon — той, що з'явився) — в буденній мові — унікальне явище; у Ф — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого — це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем - “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе — наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Етична феноменологія – напрямок, який існує в рамках феноменологічного вчення, виникає в останній чверті ХХ століття, як переосмислення основних понять феноменології.

На думку фундаторів етичної феноменології, основні поняття набувають дійсного смислу тільки у співвідношенні з проблемою «Іншого». Найбільш перспективною у цьому відношенні є ідея інтенціональності.

При цьому інтенціональність (за Левінасом) тлумачиться не як спрямованість людської свідомості до об’єкту (Е. Гуссерль) або до нішо (М. Гайдеггер, Ж.П. Сартр), це – звернення до «Іншого», що є по суті суб’єктивністю Інакшого, яке наділене не тільки теоретичною свідомістю, але й душевним життям. Основні представники етичної феноменології: Е. Левінас, П. Рикер та ін.. «Інший» у філософії Левінаса є також носієм смислу, який народжується через відношення одного суб’єкта до іншого суб’єкта, який з необхідністю присутній у культурній цілісності і який її репрезентує.

Поява «Іншого» за Левінасом – богоявлення. Характеризуючи Я – Інший, Левінас стверджує, що це відношення будується за принципом відсутності відчуження та царювання поваги до незалежності, своєрідності, унікальності кожного індивіда.

Людство замальовується етичним феноменологом як світ комунікації різноманітних культур. Рикер акцентує увагу на проблемах відношення етики і політики, і особливо, проблемі відповідальності. Він стверджує, що політики повинні навчитися говорити мовою моралі, інакше їм загрожує політичний цинізм, який є смертельно небезпечним для всього людства.

32. Соціальна теорія пізнання та соціальна епістемологія.

Социальное познание и его специфика.

1) Социальное познание – познание общества и человека.

2) Специфика социального познания:

а) совпадение познающего субъекта и познаваемого объекта;

б) ограниченность сферы применения эксперимента.

3) Основные методы социального познания:

а) исторический (рассмотрение социальных объектов в развитии);

б) сравнительный (рассмотрение социальных объектов в сравнении, сопоставлении с подобными);

в) системно-аналитический (рассмотрение социальных объектов в целостности и взаимодействии друг с другом).

4) Функции социального познания:

а) выявление причин и следствий социальных процессов;

б) осмысление качественных характеристик социальных объектов;

в) использование результатов при осуществлении социального управления;

г) согласование общественных интересов, оптимизация социальных процессов.

5) Социальное познание как необходимое условие совершенствования и развития общества.

Соціальне пізнання - це сфера досягнення знання, притаманна будь-якої діяльності людини. Соціальне пізнання людини, спрямоване на осягнення закономірностей свого буття в суспільстві, разом з тим має ряд специфічних особливостей.

По-перше, пізнаючи соціальну дійсність, людина має справу все-таки з дещо інший об'єктивною реальністю, ніж це, припустимо, буває в пізнанні природних явищ. Він має справу з реальністю, де діють такі ж люди, як і він сам, наділені розумом і волею, які також вирішують свої різні конкретні завдання, вільні варіювати свою поведінку: вибирати між дією і бездіяльністю, пасивної поступкою тиску обставин або активним опором ім. Це означає, що в соціальному пізнанні пізнає суб'єкту доводиться постійно стикатися зі складним світом суб'єктивної реальності, з людською активністю, здатної істотно впливати на початкові установки і орієнтації пізнає. Отже, в кожний даний момент кожна людина може виступати як суб'єкт, активно діючий і тому пізнає дійсність, але одночасно і як об'єкт пізнання і практики.

По-друге, роблячи об'єктом пізнання суспільство, людина пізнає і свою власну діяльність, втілену в різних формах культури. Це вдається йому зробити тому, що він подумки відокремлює себе від самої діяльності, протиставляє себе як суб'єкта суспільству, яке в цьому випадку виступає об'єктом пізнання. Інакше кажучи, суб'єкт пізнає і свою власну діяльність, вважаючи її як об'єкт пізнання.

По-третє, в пізнанні соціальної дійсності не можна не враховувати різноманіття різних ситуацій суспільного життя людей. Ці ситуації залежать від часу і від просторової локалізації, від природних (географічних), соціокультурних, психофізіологічних та інших всілякої факторів. Врахувати всі і кожен з них, щоб отримати повне і адекватне розуміння суспільної динаміки, дуже складно. Ось чому соціальне знання більшою мірою являє собою вірогідне знання, де, як правило, немає місця жорстким і беззастережним твердженнями.

По-четверте, соціальне пізнання орієнтоване на людину, групу людей, історичну ситуацію, які завжди індивідуальні, особливі й унікальні у своєму становленні, існування та зміни. Будь-яке узагальнення (виявлення закономірного, необхідного, загального) тут неминуче вимагає одночасного розгляду специфічних рис і підстав розвитку. У будь-якому іншому випадку має місце спотворення суті того чи іншого пізнаваного соціального явища.

По-п'яте, соціальне пізнання практично завжди ціннісно забарвлене, воно упереджено до отриманому знанню, бо часто-густо зачіпає інтереси і потреби людей, які через відмінності життєдіяльності та інтересів керуються різними установками і ціннісними орієнтаціями в організації та здійсненні своїх дій. Це пов'язано з тим, що ціннісне ставлення спроектувати і на сам об'єкт, на який спрямована соціальне дослідження. Відповідно, суспільствознавство змушений розглядати ті чи інші явища суспільного життя як цінності і обов'язково враховувати ціннісні орієнтації людей.

Всі ці особливості соціального пізнання свідчать, що отримані в ході його здійснення, знання можуть мати науковий і позанаукові характер. Відповідно і саме соціальне пізнання теж може бути науковим або позанаукові. Однак провести чітку межу між науковим і позанаукові пізнанням суспільних процесів, на жаль, не видається можливим. І наукове, і позанаукові соціальне пізнання (знання) взаємопов'язані і нерідко не тільки мирно співіснують, але і переходять один в одного, утворюючи якийсь, щоправда, часом дуже суперечливий "сплав" знань про дійсність.

Социальная эпистемология - Иногда данный термин используют как синоним для «социологии знания». Это поле исследовательских практик, исходящих из представления о соц детерминированности производства, функционирования и трансформации и даже самого содержания знания.

Соц эпистемология претендует на достаточно радикальное переопределение проблематики, концептуального аппарата и предметного поля классической эпистемологии.

Классич эпистемология вводила фигуру автономного субъекта как конечной инстанции производства и обоснования знания. Автономия субъекта (в смысле детерминации и конституирования) означает, прежде всего, автономию по отношению к любым возможным природным, историческим и соц порядкам, наука понимается как единственная нормативно приемлемая форма знания. В классической эпистемологии само знание в подлинном смысле слова – это автономное образование, когнитивные схематизмы и обосновывающие операции наделялись одновременно статусом универсальности, необходимости и общезначимости.

По отношению к классической эпистемологии социальная эпистемология осуществляет два взаимосвязанных демарша.

1) осуществляется замещение логики идеального конструирования эмпирической аналитикой способов порождения и функционирования знания.

2) соц эпистемология радикально расширяет «пространство», с которым соотносятся элементы выделяемых эпистемологических порядков, вводя в это пространство реальные, всегда исторически локализуемые и социально определяемые, практики производства знания и фактуально задаваемые «места», где данное производство разворачивается.

Соц эпистемология базируется на двух связанных друг с другом констатациях, имеющих чисто эмпирический статус. (Классическая эпистемология ограничивала эмпирическую аргументацию.) 1– это констатация реального разнообразия форм знания. 2 – констатация его (со)относительности, т.е. для особых социальных контекстов хар-ны специфичные, агломераты знания.

Георгій Почепцов: Соціальна епістемологія розглядається як наука про породження та розповсюдження знань в суспільстві.Соц епістемологію як нову науку запропонували ще в 1952 р. саме для бібліотекознавства. Але сьогодні вона отримала новий поштовх за допомогою нових імен. С. Фуллер є найбільш активним представником цього напряму В своїй книзі про соціальну епістемологію він говорить про те, зо ми не дуже займаємося проблемою, як, чому і для кого виробляються знання .

одна из современных областей исследования на стыке философии,истории и социологии науки, науковедения. Последние 30 лет она активно развивается, продуцирует новыеподходы и порождает дискуссии

Сторонники классической эпистемологии полагали, что существуют три источника знания. Это, во-первых, объект, находящийся в фокусе познавательного интереса; во-вторых, сам субъект с присущими емупознавательными способностям; втретьих, социальные условия познания. При этом позитивноесодержание знания усматривалось в основном в объекте; субъект является источником помех и иллюзий, нопри этом обеспечивает творческиконструктивный характер познания; социальные же условия целикомответственны за предрассудки и заблуждения. Ряд современных эпистемологов заняли существенно инуюпозицию. Они утверждают, что все три источника знания на самом деле сводимы к одному — к социальнымусловиям познания. И субъект, и объект являются социальными конструкциями; познается только то, чтопредставляет собой часть человеческого мира, и так, как это диктуют социальные нормы и правила. Такимобразом, и содержание и форма знания социальны от начала и до конца —такова точка зрения некоторых(но не всех) сторонников С. э.

32. Проблема методу в соціальному пізнанні.

Специфіка цього виду пізнання полягає передусім в тому, що об'єктом тут виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто самі люди є і суб'єктами пізнання, і реальними дійовими особами. Окрім цього, об'єктом пізнання стає також взаємодія між об'єктом і суб'єктом пізнання. Іншими словами, на відміну від наук про природу, технічних і інших наук в самому об'єкті соціального пізнання спочатку є присутнім і його суб'єкт. До соціальних і соціально-філософських фактів застосовують методи соціально-філософського пізнання : історизм, порівняння, абстрагування, гіпотеза, розуміння, віднесення до цінностей та ін. Ці методи використовуються в соціальній філософії, соціології, політичній філософії, історії і інших гуманітарних (суспільствознавчих) науках. Вони повинні відкрити громадські (соціальні, історичні) закономірності, які трактуються по-різному.  Суспільство є результатом свідомої діяльності індивідів, спільностей, інститутів. З точки зору Зиммеля і Вебера, завданням теоретичного пізнання є типові мотиви і діяльність індивідів.  Історизм як метод пізнання полягає в розгляді суспільства в його розвитку, в органічному зв'язку з тими, що породжують це суспільство умовами. При історичному підході вивчається походження, функціонування і перспективи розвитку суспільств і людства. При цьому звертається увага тільки на істотні і якісно своєрідні властивості.  Порівняння є виявленням схожості і відмінності в досліджуваних соціальних фактах. В процесі порівняння виявляється схожість і відмінність цього суспільства по відношенню до нього ж у минулому, по відношенню до інших суспільств в той же час, по відношенню до інших суспільств у минулому. Цей метод набуває порівняно-історичного характеру.  Абстрагування (і узагальнення) як метод соціального пізнання представляє виділення в соціальних фактах (і суспільстві) властивостей, що цікавлять спостерігача, якостей, взаємозв'язків і уявне відвернення (узагальнення) їх від соціального факту (і суспільства), що вивчається, у вигляді певних понять: потреби, інтересу, мотиву, держави, формації, цивілізації і тому подібне. Потім з цими поняттями (абстракціями) можна здійснювати різні розумові дії як з певними розумовими об'єктами: приводити в причинний зв'язок, порівнювати і тому подібне.  Висновки, поняття, судження, отримані в результаті порівняння, абстрагування, узагальнення і тому подібне методів пізнання, завжди носять імовірнісний характер, мають різну міру достовірності (і недостовірності), потребують виявлення причин свого походження, приведення в систему. Роль такого методу пізнання грає соціальна гіпотеза, що уявляє більш менш обгрунтоване припущення про причини соціального факту, що вивчається, його місце в системі суспільства, здатне пояснювати вже відомі соціальні факти, допускаюче пророцтво нових соціальних фактів і можливість експериментальної перевірки в розвитку інших народів.  Перевірка соціальної гіпотези шляхом пояснення наявних соціальних фактів і зміни соціальної дійсності відповідно до неї грає вирішальну роль для перетворення соціальної гіпотези на елемент суспільствознавчої теорії.  Суспільствознавча теорія є системою суджень, понять, гіпотез, законів, в яких зізнається людство в єдності елементів, що утворюють його, і зв'язків між ними. При побудові суспільствознавчої (у тому числі соціально-філософською) теорії використовується аксіоматичний метод: 1) встановлюється набір початкових положень (принципів, постулатів і тому подібне), які вважаються вірними; 2) потім за правилами логіки з них виводяться (і конкретизуються) інші положення, що відповідають початковим, і так далі. Прикладом аксіоматичної теорії є геометрія Евкліда, історичний матеріалізм і тому подібне. У соціальній філософії зазвичай використовується гипотетико-дедуктивный метод. Він спирається на сукупність пов'язаних між собою гіпотез-постулатів (принципів), а вже з них походить виведення суджень, понять, висновків, що утворюють тканину теорії.  Важливим методом (інструментом) соціального пізнання у М. Вебера виступають ідеальні типи. Ідеальні типи не мають емпіричних прообразів в самій реальності і не відбивають її, а є розумовими логічними конструкціями, що створюються дослідником. Вони формуються за допомогою абстрагування окремих рис реальності, що вважаються дослідником найбільш типовими.  Ідеальний тип, - писав Вебер, - це картина однорідного мислення, існуюча в уяві учених і призначена для розгляду очевидних, найбільш "типових соціальних фактів".  Ідеальні типи - це найбільш загальні поняття, в яких зафіксовані в словесній формі найбільш суттєві властивості об'єктивної реальності в очищеному від випадковостей виді. Завдання науки якраз і полягає в розробці таких ідеальних типів - наукових понять. Потім вони використовуються пізнанням в якості масштабу для співвідношення і порівняння з ними соціальній реальності.  М. Вебер вважає, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що не було таким в самій реальності, виявити сенс того, що було пережито, навіть якщо цей сенс самими людьми, учасниками того, що стався, не був усвідомлений. Ідеальні типи і є той пізнавальний метод і інструментарій, за допомогою якого відбувається розуміння того, що сталося. Через цього Г. Зиммель і М. Вебер відкидали в якості предмета соціологічного знання такі невизначені і багатозначні поняття, як "суспільство", "народ", "людство", "колективне" і так далі.  Прибічники історичного матеріалізму приписували ідеальним типам відсутність зв'язку з об'єктивною реальністю. На ділі Маркс і Вебер наслідували однаковий загальнонауковий пізнавальний метод ідеалізації.   Найважливішим методом соціально-філософського пізнання є метод розуміння і віднесення до цінностей, запропонований М. Вебером. Він розрізняє поняття "Ціннісні судження" і "віднесення до цінностей". Ціннісне судження завжди особово (і суб'єктивно), представляє твердження, яке пов'язане з моральною, політичною або якою-небудь іншою оцінкою. Наприклад, висловлювання: "Соціалізм кращий за капіталізм". Віднесення до цінності - це процедура відбору, організації і оцінки соціальних фактів відповідно до цінностей, яких дотримується цей учений або людина. У наведеному вище прикладі учений відбирає факти, що підтверджують це положення і робить їх оцінку. М. Вебер вважає, що зміна ціннісних переваг соціального філософа (і соціолога) визначається "інтересом епохи", тобто усвідомленням соціально-історичних обставин, в яких він живе.  Методологія віднесення до цінності виразно є видимою в усіх соціально-філософських системах. Наприклад, вісторичному матеріалізмі цією цінністю і "інтересом епохи" була матерія, економічне буття, диктатура пролетаріату, соціальна рівність і інші взаємозв'язані між собою цінності. Суспільство розглядалося як економічна формація, базисом якої є економіка. Суспільна свідомість і ідеологія виступали віддзеркаленням громадського буття, а індивіди - гвинтиками державної машини і відбитками соціального середовища. Свідомість, творчість, свобода і інші цінності були на несуттєвому і караному місці.  Важливим методом соціального пізнання, спрямованого на вивчення походження і розвиток громадських інститутів, є метод перетворення засобу в мету. Він дозволяє зрозуміти дивні перетворення соціальних інститутів в процесі розвитку суспільств.

32. Соціальне прогнозування та соціальний конструктивізм.

Із виникненням людини, як суб´єкта соціальної діяльності, світ набув нової, незнаної раніше, якості. Людина, як діяльнісна істота, стала предметно проявляти себе у виробництві та становленні й утвердженні суспільних відносин. Як мисляча й розумна істота, вона завжди опікувалася наявним станом свого існування, дбала про поліпшення умов життя, добробуту та діяльності. Її завжди цікавило те, що є, що становить існуюче буття, а також те, що було і що буде у майбутньому. Для розуміння їх сутності необхідно з'ясувати зміст таких понять, як "передбачення", "пророкування", "прогнозування". У них зафіксована здатність людини бачити істотне в процесах і явищах до того, як це виявлено на досвіді, на практиці, здатність суб'єкта, що пізнає, до випереджального відображення дійсності (у соціальному передбаченні - пізнання майбутнього). Прогноз означає пророкування, передбачення, прогностичну модель, що є науково обгрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому та альтернативні шляхи й терміни їх досягнення.

Історично склалися такі типи світоглядних підходів до проблеми майбутнього: релігійний, утопічний і філософський.

Релігійний підхід заснований на вірі в те, що майбутнє визначається надприродними силами, його можна пізнати шляхом гадання або божественного одкровення, що на майбутнє можна впливати, звертаючись до надприродних сил.

Утопічний підхід заперечує сьогодення, абсолютизує майбутнє. Несправедливому і "нерозумному" теперішньому устрою суспільства утопісти протиставляють детально розписані, створені силою їхньої уяви порядки справедливого майбутнього.

Філософський підхід заснований на передбаченні майбутнього як наступної стадії розвитку природи і суспільства в рамках пізнання загальних закономірностей цього розвитку.

У прогнозуванні використовуються такі основні джерела інформації про майбутнє:

• оцінка перспектив розвитку досліджуваного об'єкта на основі досвіду вже вивчених подібних об'єктів;

• умовне продовження на майбутнє тенденцій розвитку об'єкта;

• створення моделі майбутнього стану досліджуваного об'єкта відповідно до бажаної зміни умов розвитку.

Соціальні прогнози є розробкою, паралельною плануванню, програмуванню, проектуванню, керуванню соціальними процесами. їх мета полягає в підвищенні ефективності планів, програм, проектів, рішень.

Прогнозування, як вірогідне науково обґрунтоване вірогідне судження про стан об'єкта в майбутньому, поділяється на такі види:

1) пошуковий прогноз - визначення можливих станів об'єкта в майбутньому на основі тенденцій, властивих йому в минулому і сьогоденні;

2) нормативний прогноз визначає шляхи і терміни досягнення можливих, бажаних станів об'єкта на основі певних соціальних норм, ідеалів, стимулів, потреб, цілей;

3) комплексний прогноз містить елементи пошукового і нормативного прогнозування;

4) системний прогноз - системне уявлення про об'єкт прогнозування.

У сфері управління знаходять застосування і такі форми (підтипи) пошукових і нормативних прогнозів, як: а) цільовий прогноз - визначальний, бажаний стан об'єкта; б) плановий - визначає напрями планування для досягнення бажаних цілей; в) програмний прогноз - визначає міру й умови бажаного стану об'єкта.

Існують й інші види прогнозів, наприклад, короткостроковий (найближчий), оперативний, середньостроковий, довгостроковий, загальнодержавний, глобальний.

Звертаючись до сутності соціального прогнозування, варто приділити увагу його методам. Метод анкетування дозволяє виявити необхідну інформацію і використати її у виробленні прогнозу. Метод екстраполювання заснований на поширенні висновків, отриманих через спостереження над однією частиною явища, на інші його частини. Моделювання дозволяє за допомогою моделі зробити прогноз майбутнього стану об'єкта.

Соціальний конструктивізм пов’язують із програмною працею Бергера та Лукмана «Соціальне конструювання реальності», трактат із соціології знання, де було запропоновано соціальне витлумачення суспільства як людського витвору, що створюється і постійно відтворюється в свідомостях людей, які взаємодіють. Методологічно даний підхід ґрунтується на соціальній феноменології Шюца.

До соціальних механізмів створення суспільства відносять: габітуалізацію – озвичнення, седиментацію – закріплення в досвіді, зокрема, за допомогою мови та реіфікацію – натуралізація, подання та сприйняття довільно створеного як природного і незмінного. Відтворенню соціальної реальності сприяють механізми легітимації різних рівнів, закиди до соціального конструктивізму можуть бути зведені до наступного. Якщо суспільство є сконструйованим, то чому воно таке реальне і об’єктивне в нашому сприйнятті, так важко піддається змінам. Втім, не варто витлумачувати конструкцію як химеру, що може бути ліквідована зусиллям волі. Ідея Бергера і Лукмана полягає в тому, що сама свідомість є соціальною за своєю природою і єдиний можливий спосіб власне людського буття – це соціальне буття. Тож викриття сконструйованого характеру соціальної реальності геть не передбачає її необ’єктивності щодо окремого індивіда та мінливості, нестабільності. А за сучасних умов істотних трансформацій соціальної структури соціальний конструктивізм демонструє власний евристичний потенціал щодо певного кола явищ.

Мета соціального конструктивізму — виявлення способів, за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інституціоналізуються і перетворюються в традиції. Соціальне конструювання реальності йде постійно, це динамічний процес; реальність перевідтворюється людьми під впливом її інтерпретації і знань про неї. Бергер і Лукман наводять докази на користь того, що будь-яке знання, включаючи базове, таке, як сприйняття реальності виходячи зі здорового глузду, відбувається і підтримується за рахунок соціальних взаємин. Коли люди спілкуються між собою, вони роблять це виходячи з впевненості в тому, що їхнє сприйняття реальності схоже, і діючи у згоді з цим переконанням їх сприйняття цього як істини повсякденному житті тільки закріплюється. Так як повсякденні знання є продуктом домовленості людей, то, в результаті, будь-які людські типології, системи цінностей і соціальні утворення представляються людям як частина об'єктивної реальності. Таким чином, можна сказати, що реальність конструюється самим суспільством.

32. Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні

Зумовленість філософії у соціокультурному аспекті визначається також комунікативним процесом.

комунікативні процеси - це насамперед єдність психологічної, теоретичної і соціальної практик у якості основних чинників життєдіяльності людини і суспільства. Філософування в комунікативному просторі окреслюється насамперед бажаннями, потребами і інтересами, щодо дискурсу діалогу "людина - спільнота" з необхідністю прагнень бесіди, розмови, мовного спілкування, мовленевої практики. Це означає, що між людьми відбувається діалог, а діалог спонукає переведення існування людини в особливу сферу - співбуття з іншими людьми.

Феномен співбуття вимагає філософського аналізу відношення між людиною і людиною, людиною та світом, людиною і культурою, людиною і Богом, тощо.

Такий аналіз спонукає людину до побудови різних, іноді суперечливих моделей світу, що мають однакові права на істину. Але у всіх цих моделях світу домінуючим є те, що людина завдяки спілкуванню стрічає іншу людину, а місцем зустрічі є реалізація свідомості. Таким чином, сутнісні цілі реалізації комунікативності у філософському плані дозволяють встановити відношення і насамперед компроміс між загальнолюдським і індивідуальним, між різним способом пояснення реальності, між інтернаціональним і національним тощо.

Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К.-О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм.

Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб’єктами. При цьому кожен із таких суб’єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М.Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності.

Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ—початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією". У межах зміни парадигми в соціальній теорії "місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності" . Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції.

Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом пошуку об'єктивної істини, а комунікативну діяльність людини, спрямованої на досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та навколишнім світом. Саме раціональна аргументація в дискурсі стає для комунікативної філософії критерієм істинності (справедливості, щирості). В цьому контексті "дискурсивно-теоретичний критерій розуму (формально чи процедурно) заступає онтологічні змістові (лад буття, світ ідей, Бог, природа) чи трансцендентальні (філософія свідомості) та монологічні концепти розуму традиційної філософії".

46. Взаємозвязок філософії і психології в культурно-історичному процесі.

У книзі Д.Клейна "Історія наукової психології, її походження та філософські засади" (1970) з самого початку розгортається ідея філософської антиципації психологічних знань. Психологія тлумачиться як така, що має свої корені в філософській традиції. Чимало авторів нових "лабораторних" досліджень зверталися до своїх філософських поперед­ників. Багато з них писали і викладали як філософи і як психологи. Клейн підкреслює, що філософія більше пов'язана з психологією, ніж хімія та фізика з натурфілософією. Психологія починається, за Клейном, тоді, коли людина порушує питання про сенс людської природи? чому їм одне подобається, а інше ні? чи народжується людина з адекватними або неадекватними ідеями? чи вроджений музичний талант? Вирішення таких питань, стверджує Клейн, сприяло виділенню психології в окрему сферу досліджень, у самостійну галузь знань.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. У той самий час філософія використовує результати психологічних досліджень при побудові наукової картини світу.

Історичні етапи розвитку психологічної науки. В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії.

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей.

Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.

З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.

Субстанційність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.

Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.