1.19. Орфоепія і культура усного мовлення

Орфоепія – це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів і їх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.

1. Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: план, постанова. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

• голосні [а], [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно: [зна´ти]

• звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у] [го^улу´бка]

• звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[е] – з наближенням до [и], [и] – з наближенням до [е]: [ме^ита´].

2. Вимова приголосних звуків

• Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються

дзвінко:[три'дцат'].

З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], орфографічно: легко.

• оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо´йу]

• префікси роз- без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розпи´ска ] і [роспи´ска];

• губні приголосні б, п, м, в, ф в кінці слова вимовляються твердо (на відміну від рос.мови);

• шиплячі ж, ш, ч, дж, як правило, тверді: [хо´диш] [п´іч], лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які [ш´іс´т´], також подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які: [зб´іж´:а];

• звук р твердий в кінці слова і складу: [секретар]

• звук л в українській мові вимовляється твердо перед а, о, у в кінці слова і в середині слова перед приголосними [ст´іл]. М’яка вимова л не властива українській мові, пом’якшується перед і [л´іто];

• передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ч], [л], [н] перед м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м‘яко: [майбутн´є], [с´іл´];

• звук [ґ] слід вимовляти у словах ґатунок, ґречний, ґрунт;

• африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: [дзв´інок] звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі: [в´ідзначити];

3. Вимова звукосполучень

• сполучення ­шся, ­ться у дієслівних формах вимовляються як [с´:а], [ц´:а], [у´чи^с ц´:а];

• сполучення ­жся, ­чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з´с´а], [ц´с´а], [не моро´ц´с´а];

• групи приголосних, що з’являються в словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий)  [пройізни´й]. Така вимова закріплена правописом.

Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот не відповідає вимові: [ш´іс:о´т] і в деяких словах, утворених від іншомовних основ: президентський [пре^изи^еде´нс´кий]

• ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр], [справа]

4. Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетичного й граматичного адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями.

• голосні [і], [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [ч], [ж], [ш], [р] вимовляється [и], а не [і] [тираж]

• в іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]

• ненаголошені [е], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [и], [е] [те^инде^инці]