І

Основні напрямки досліджень

сторичне ландшафтознавство досліджує широке коло питань, пов’язаних з з'ясуванням структури, динаміки ландшафтів історичного минулого, особливостей їх використання людиною тощо. Важливими напрямами досліджень цього напряму ландшафтознавства є застосування діахронічного аналізу до історичних ландшафтів, реконструкція структури та функцій історичних ландшафтів, оцінювання антропогенної перетвореності ландшафтів на різні часові зрізи, історико-ландшафтне районування.

Діахронічний аналіз (від давньогрецького ΔΙΆ – наскрізний рух, проникнення тощо, і ΧΡΟΝΟΣ – час) в історичному ландшафтознавстві полягає у виявленні послідовності змін структури та станів ландшафтів за історичний час, який охоплює періоди становлення, поширення та ускладнення господарських функцій ландшафтів. Визначення трендів цього процесу на окремих етапах природокористування і в цілому за період, що досліджується, закладає основу прогнозування змін ландшафту у майбутньому.

Історична глибина діахронічного аналізу визначається початком господарського використання території. Наприклад, історію формування ан­тропогенних ландшафтів Середземномор'я чи Українського Лісостепу слід починати з неоліту. Об'єктом діахронічного аналізу можуть бути ландшафтні комплекси будь-якого рангу – від ландшафтних зон до окремих урочищ та фацій. Деталь­ність і глибина аналізу буде при цьому суттєво відрізнятися. У першому випад­ку може аналізуватись весь період природно-антропогенного розви­тку ландшафтів, в другому – тільки час від появи певних госпо­дарських функцій, що обумовили виникнення цього антропогенного ландшафтного комплексу.

Характеристика структур ландшафтів, їх стану, особливостей використання людиною тощо, які існували на певний момент часу, називають часо­вим зрізом. Для одного й того самого ландшафту, чи для певної території можна відновлювати (реконструювати) історичні ландшафти минулого та особливості природокористування на різні часові зрізи. В результаті такого аналізу одержуємо серію зрізів, яка характеризує ландшафтний комплекс в певному часовому проміжку. Таку серію називають системою часових зрізів. На кожний з цих зрізів складається карта ландшафтів та їх використання. Серія таких карт дає уявлення про розвиток та динаміку ландшафтів.

Для аналізу високочастотних змін ландшафтів інтервал між зрізами вимірюється добами, годинами, хвили­нами (для стаціонарних досліджень динаміки ландшафтів), а для низькочастотних змін цей інтервал може досягати мільйонів років. Для історико-ландшафтного аналізу кожен з етапів приро­докористування досліджуваної території повинен характеризуватись, як мінімум, одним зрізом.

Історико-ландшафтні реконструкції здійснюються за допомогою діахронічного аналізу. Для цього використовують дані палеогеографії та палеоландшафтознавства, історичні матеріали (описові та картографічні), виконують топонімічний аналіз території дослідження, проводяться натурні дослідження на ключових ділянках під час яких обстежують ґрунти, поховані під фортифікаційними спо­рудами городищ, курганними насипами, делювіальними і алювіаль­ними відкладами, здійснюють відбір зразків для палінологічного аналізу, встановлюють сліди давнього природоко­ристування за матеріалами аерофотозйомки тощо.

Методика історико-ландшафтних реконструкцій суттєво від­різняється для зрізів різної інформативної забезпеченості. Для доку­ментованого періоду використовуються давні картографічні матеріа­ли, з яких на ландшафтну основу переносяться межі ділянок природної рослинності, сільськогосподарських угідь, населених пунктів та інших типів господарського використання ландшафтів. Такий підхід засто­совується переважно для великомасштабного картографування на ключових ділянках. При середньо- і дрібномасштабному картографу­ванні великих регіонів у ландшафтних контурах подаються дані про типи і площі антропогенних ландшафтів або загальна оцінка антропогенної перетвореності ландшафтів.

При реконструкції ландшафтів на часові зрізи, які не висвітлені в історичних свідоцтвах і картографічних матеріалах, застосовується низка складних методів історичного ландшафтознавства. Одним із них є метод стуктурно-балансового моделювання. Згідно з ним, в залежності від пануючої системи землеробства та ландшафтної структури території моделюється співвідношення угідь різного господарського призначення та визначається демографічна ємність ландшафтів. Це дозволяє визначити ареали різного функціонального використання ландшафтів, відновити їх стан на різні часові зрізи. Як приклад, на рис. 47 наведена карта ландшафтів Середнього Придніпров’я на часовий зріз ІХ-ХІІ ст. н.е. На ландшафтні карти давнього періоду освоєння наносяться археологічні пам'ятки різного типу, тогочасні населені пункти, оборонні лінії тощо.

Рисунок 47. Ландшафти Середнього Придніпров’я на часовий зріз ІХ-ХІІ ст. н.е. (за Романчук, 1998).

Інформаційна забезпеченість зрізів в ході історико-ландшафтних реконструкцій залежить від їх історичної глибини. Історична інформаційна система надає матеріли для історико-ландшафтних реконструкцій порівняно близького до сучасності періо­ду природокористування. Ці матеріали представлені текстовими описами, актами, що стосуються землеволодінь, чисельності та занять населення, статистичною звітністю, даними када­стрів, картографічними творами тощо. В Україні цей документований період охоп­лює найближчі 200-300 років.

Далі від сучасності кількість та інформативність історичних доку­ментів поступово зменшується. Так, перші історичні документи (літописи часів Київської Русі, а також доби Середньовіччя) мало інформативні щодо господарських функцій ландшафтів. Відомості про системи землеробства та інші галузі господарства, їх продуктивність дуже неконкретні. Згадки про кліматичні, гідрологічні та інші екстре­мальні несприятливі для господарства явища є у цих матеріалах фрагментарними. Тому ландшафтознавча інтерпретація інформації для мало документованого періоду матеріалів без широкого залучення даних інших ІС практично не можли­ва.

Недокументований період для регіонів давнього природокористуванння є набагато тривалішим порівняно з документованим і мало документованим. Інформаційне забезпечення цього періоду здійснюється археологічною інформаційною системою.

Оцінка антропогенної перетвореності ландшафтів за історичний період. Кількісні методи оцінки ступеня антропогенної зміненості ландшафтів у різні часові зрізи ґрунтуються на врахуванні структури земельних угідь у межах ландшафтного комплексу. При цьому враховується не лише процентне співвідношення угідь різних видів, але й ступінь зміненості ландшафту при його використанні під певне угіддя.

У історико-ландшафтних дослідженнях основна увага звертається на зміненість ландшафтів внаслідок їх сільськогосподарського використання. На відповідних картах відображується процес освоєння і змін ландшафтів. Ці карти бувають аналітичними та синтетичними. Аналітичними є карти, які показують зміни лісистості, розораності, по­ширення реліктових фітоценозів та ін.; синтетичними – карти, на яких показані ландшафтні комплекси рі­зного таксономічного рівня, систематизовані за ступенем їх антропогенної зміненості. Для якісної хара­ктеристики цієї зміненості В. Жекулін пропонує таку градацію: окультурені ландшафти – всю територію яких займають сільськогосподарські угіддя; дуже змінені ландшафти – сільськогосподарські землі займають більше 70% території; змінені ландшафти – на сільськогосподарські угіддя припадає 50% і більше; слабко змінені – сільськогосподарські землі займають менше 30%; незмінені ландшафти – сільськогосподарські землі зустрічаються окремими "острівками".

Показники сільськогосподарської освоєності ландшафтів (площі їх сільськогосподарських модифікацій) визначаються відповідно до картографічних моделей ареалів природокористування. Ці моделі будуються за правилом полігонів Дірхле й окреслюють ареали природокористування на певний історичний зріз. Площа та територіальна структура цих ареалів розглядаються як критерії антропогенної освоєності та перетвореності регіону на кожному з етапів його освоєння. Приклад такої структури наведено на рис. 48.

Рисунок 48. Структура ареалу природокористування (за Романчук, 1998).

Аналіз господарської освоєності ландшафтів у регіональному аспекті зручно вести за допомогою ізолінійних карт ареалів природокористування. Такі карти складаються шляхом побудови полів щільності індикаторів антропогенізованих ландшафтних комплексів на певні часові зрізи. Ці індикатори визначаються за історичними і археологічними матеріалами, а їх поля будуються методом "ковзаючого зважуючого кола". Отримана у такий спосіб карта ступеня сільськогосподарської освоєності ландшафтів у період Київської Русі наведена на рис. 49.

Рисунок 43. Сільськогосподарська освоєність Середнього Подніпров’я в період Київської Русі, % (за Романчук, 1998).

Для визначення фактичного вмісту сільськогосподарських угідь в ареалах природокористування здійснюється їх спектрально-остеологічна індикація в реперних ландшафтних комплексах давнього господарського використання. Цей метод ґрунтується на інтерпре­тації даних про співвідношення залишків свійських і диких тварин на поселеннях досліджуваного періоду.

Історико-ландшафтне районування вирішує два основні завдання: 1) регіональну систематику ландшафтів за ступенем їх освоєності для певного етапу природокористування; 2) поділ території за віком і характером освоєння її ландшафтів. Крім того, на основі схем історико-ландшафтного районування територій, виконаних за результатами вивчення системи часових зрізів, можна простежити характер, тривалість і послідовність господарських функцій ландшафтів. Це дає можливість оптимізувати сучасне природокористування, а також визначати природно-еталонні, історичні та етнічні ландшафти, які особливо потребують охорони.

Історико-ландшафтне районування можна здійснювати за критеріями односпрямованості процесів антропізації ландшафтів і рівнем їх антропізації в межах кожного зрізу, а також за всю історію природокористування в регіоні. В результаті виділяються історико-ландшафтні краї, землі, області, райони, які характеризувались однотипною структурою ландшафтів і стилем господарювання в них у певний історичний час (наприклад, в добу Київської русі), або райони, які відрізняються між собою за історичною спрямованістю трансформації ландшафтів. Таке районування вимагає аналізу територіальної диференціації господарської освоєності ландшафтів у кожному зрізі, визначення їх середніх і максимальних значень, а також фіксацію давніх ядер освоєння, їх успадковуваність від зрізу до зрізу. Зміна площ і конфігурацій ареалів надає можливість районувати регіон відповідно до критерію часової структури природокористування. Відносно тривалості та послідовності господарських функцій ландшафту регіон доцільно районувати за наступними часовими структурами природокористування: постійне, переважне, періодичне, нетривале, відсутнє (рис. 50).

Рисунок 50. Історико-ландшафтне районування Середнього Подніпров’я (за Романчук, 1998).