§ 3.7. Ландшафтознавче районування

Районування визнається важливою науковою та науково-практичною проблемою переважною більшістю ландшафтознавців. Щоправда, деякі з них вважають, що наукове ландшафтознавство обмежується пізнанням ландшафтних комплексів локального рангу (не вище ландшафту або макрогеохори), а фізико-географічне та інші види районування – напрям, що належить до регіональної географії або наукового краєзнавства. Однак, навіть і за такого розуміння проблеми ландшафтознавчого районування у її розробці визначальну роль відіграють наукові положення ландшафтознавства.

Районуванням є процес виділення і упорядкування територіально суміжних регіонів, подібних за встановленими критеріями, у регіони вищих рангів. Найважливішим його результатом є схема районування, яка подається у картографічній формі з описом (текстовим або табличним) виділених у ній регіонів.

У ландшафтознавстві минулого сторіччя точилася дискусія з приводу можливості і змісту різних варіантів районування однієї й тієї самої території. Точка зору, яку можна ти назвати моноваріантною й яку підтримували більшість радянських ландшафтознавців, ґрунтується на тезі, що існує лише один єдино вірний варіант (схема) ландшафтознавчого районування (воно називалось загальнонауковим або науковим). Інші ж можливі схеми районування (як от, агроландшафтознавче, ландшафтно-меліоративне, ландшафтно-рекреаційне та ін. подібні) є похідними від загальнонаукового – вони спираються на його схему (контурну основу), але опис регіонів у легенді карти подають із відповідною тематичною направленістю.

Протилежна, "поліваріантна", точка зору домінувала серед західноєвропейських і американських географів, а серед російських її обстоював Д. Арманд та деякі інші географи. Вона полягає у тому, що результат районування залежить від його мети, обраного комплексу ознак ландшафту і критеріїв, за якими регіони нижчих рангів об’єднуються у вищі. Тому єдиного районування, в якому враховані всі можливі прояви ландшафту, не може бути, або ж воно буде надто штучним. У практичному відношенні більш зручним і продуктивним є складання декількох схем ландшафтознавчого районування – у відповідності до тієї мети, заради якого воно виконується.

У сучасному ландшафтознавстві, в якому принцип поліструктурності набув загальнометодологічного значення (див. § 1.2), визнається, що результат районування залежить насамперед від структуроформувальних відношень у ландшафті, подібність яких в межах певних частин території і є підставою для виділення ландшафтних регіонів різних рангів. Отже, в залежності від типу ЛТС, що аналізується, укладаються різні схеми ландшафтознавчого районування. Кожна з цих схем ґрунтується на власній системі критеріїв і має свій таксономічний ряд ландшафтних регіонів. Таким чином, для однієї й тієї самої території можна укласти декілька карт її ландшафтознавчого районування. Причому ці карти відрізнятимуться не тільки за змістом виділених ландшафтних регіонів та їх описом у легенді, а й за своєю контурною основою.

Відповідно до двох загальних типів ландшафтних регіонів – морфологічних та конекційних, розрізняються й два напрями ландшафтознавчого районування. Морфологічне районування є виділенням і впорядкуванням регіонів у таксономічний ряд на підставі їх подібності (однорідності складу), а конекційне районування – на підставі їх зв’язності горизонтальними потоками.