§ 3.4. Ландшафтні територіальні структури

Положення про те, що елементарні територіальні ділянки ландшафту слід об’єднувати у різні територіальні одиниці залежно від типу просторових зв’язків між ними запропонував Ю. Бяллович у 1938 р. Він вважав, що за зв’язністю цих ділянок фізичними потоками, їх можна об’єднувати в телепанхори, за повітряними потоками – у геопанхори, за міграційно-біотичними – у біопанхори, а за технічно зумовленими – у технопанхори. Отже, за Ю. Бялловичем, одну й ту саму територію можна поділити у ландшафтному відношенні чотирма різними способами.

Однак у післявоєнні роки домінуючим у науковому ландшафтознавстві стало уявлення про те, що ландшафт має одну територіальну структуру, яка визначається тяжінням одних геокомпонентів до інших (певного типу рослинних угруповань до певного типу ґрунту, певного типу ґрунту – до певного типу геологічних відкладів тощо). У тогочасному радянському ландшафтознавстві цій структурі надавалося генетико-еволюційного змісту, тобто вважалося, що структура ландшафту зумовлена генетичними відношеннями між фаціями, а всі інші типи відношень є частковим виявом генетичних і тому не потребують самостійного картографування (М. Солнцев, К. Геренчук, А. Ісаченко та ін.). Подібний принцип був прийнятий в німецькому (Г. Ріхтер, Й. Шмітхюзен, С. Шнайдер та ін.) і британському (К. Крістіан, Дж. Стюард та ін.) ландшафтознавстві 1960-1970-х рр., в якому, щоправда, цій структурі не надавали генетичного змісту, а визначальною вважали подібність ландшафтних комплексів різних рангів у субстанційному відношенні (за їх геокомпонентною структурою).

Ускладнення прикладних завдань ландшафтознавства 1970-1980-х рр. і поширення в ньому ідей теорії систем спричинили відхід від моноструктурного погляду на ландшафт і пошук різних форм структурної впорядкованості ландшафту. Було запропоновано чимало різних територіальних структур ландшафту – каскадні, парадинамічні і парагенетичні, векторні, нуклеарні тощо (М. Глазовська, Ф. Мільков, О. Ретеюм Г. Хаазе та ін.). Врешті утвердилось положення про територіальну поліструктурність ландшафту: територіальні одиниці ландшафту пов'язані між собою різними типами відносин, кожний з яких впорядковує їх у відповідну територіальну структуру.

Виявленням і картографуванням цих структур, їх аналізом за допомогою різних методів, зокрема математичних та геоінформаційних, займається хоричне ландшафтознавство. Якщо топічне ландшафтознавство своїм предметом має ландшафт як територіально недиференційоване ціле, то хоричне – ландшафт, як територіальну цілісність, яка має складний устрій.

Визнання принципу поліструктурності ландшафту поставило питання щодо визначення тих просторових відношень, які здатні сформувати характерну структуру ландшафту. Адже його фації (геотопи) пов’язані між собою безліччю відношень різної природи і залежно від них можна було б розрізнити дуже багато територіальних структур ландшафту. Однак, попри певні відмінності між собою, виділяються групи просторових відношень і процесів, в основі яких лежать дуже близькі фізичні чи інші механізми та рушійні сили й які характеризуються спільними закономірностями. В результаті, структури ландшафту, які цими подібними процесами формуються, також відрізнятимуться лише в деталях, а не за принципами і загальними закономірностями.

На цій підставі можливе виділення окремих типів ландшафтних територіальних структур (далі – ЛТС). В основі кожного типу ЛТС лежить відповідний їй тип просторових структуроформувальних відносин. Ці відносини й відповідні їм ЛТС поділяються на дві великі групи – зумовлені взаємодією різних субстанцій ландшафту, яка проявляється у “вертикальних” процесах – конвекції, випадінні опадів, інфільтрації, випаровуванні тощо, і зумовлені горизонтальними потоками у ландшафті. ЛТС першої групи одержали в різних напрямах на національних школах ландшафтознавстві різних назв – морфологічні (генетичне ландшафтознавство), субстанційні та експозиційні (Г. Хаазе), геостаціонарні (В. Солнцев), а другої групи – конекційні (Б. Родоман), парадинамічні та парагенетичні (Ф. Мільков), векторні (Г. Хаазе), каскадні (М. Глазовська), гео- та біоциркуляційні (В. Солнцев). У цьому підручнику ЛТС першої групи називатимемо субстанційними, а другого – потоковими.

Спосіб виділення ЛТС залежить також і від розуміння поняття ландшафту. За його тлумачення як суто природної єдності ("солнцевське" тлумачення ландшафту, див. рис. 4-а) при виділенні ЛТС враховуються лише природні відношення між його фаціями або геотопами. Такі ЛТС можна назвати природними. При розумінні ландшафту за Ф. Мільковим і Й. Шмітхюзеном (див. рис. 4-б, в), крім суто природних, враховуються також і відносини, істотно модифіковані або привнесені у ландшафт діяльністю людини. ЛТС такого типу називатимемо соціофункціональними.

Отже, типологія ЛТС, яка враховує лише найбільш загальні їх типи, є такою: ЛТС поділяються на природні та соціофункціональні, а серед природних доцільно розрізняти субстанційні та потокові ЛТС. В межах названих ЛТС виділяється по декілька їх типів і, таким чином, типологія територіальних структур, за допомогою яких розкривається такий складний феномен, як ландшафт, є доволі розгалуженою й складається принаймні з декількох десятків типів ЛТС (Гродзинський, 2007). Однак при цьому слід мати на увазі, що різні типи ЛТС досліджуються різними науками про ландшафт (ландшафтною архітектурою, ландшафтною екологією, перцепційною географією та ін.) відповідними цим наукам методами. Ландшафтознавство, як географічна наука, не претендує на вивчення усіх можливих територіальних структур ландшафту, а концентрує свої зусилля на пізнанні ЛТС мозаїчного типу, утворених відношеннями речовинної природи. Територіальні структури інших, ніж мозаїчна, типів, а саме – плямисті, мережеві та польові (континуальні), досліджують інші науки про ландшафт (найбільше – ландшафтна екологія), а ментальні структури ландшафту – перцепційна географія та енвайронментальна психологія.