О

Субстанційні (морфологічні) лтс

сновою формування субстанційних ЛТС є територіальне тяжіння одних геокомпонентів або геомас до інших (певних видів ґрунтів до певних геологічних відкладів, рослинних асоціацій – до ґрунтів тощо; певних видів літомас до певних педомас, фітомас – до гідромас тощо). Внаслідок цього формуються територіальні структури ландшафту, в основі яких лежить подібність ландшафтних комплексів за вертикальною структурою, точніше – за складом геокомпонентів або геомас і за характером зв’язків між ними. Таким чином, виділення субстанційних ЛТС ґрунтується на об'єднанні елементарних ділянок ландшафту (фацій або геотопів) у ландшафтні комплекси вищих рангів на підставі їх подібності за складом геокомпонентів і їх властивостями. Іншими словами, суміжні й подібні за своїм вертикальним устроєм геотопи (або фації) об’єднуються у ландшафтні комплекси вищого рангу. Через те, що ці комплекси складаються лише з близьких за будовою і властивостями комплексів нижчого рангу, важливою їх ознакою є внутрішня однорідність.

Для того, щоби виділити субстанційну ЛТС необхідно задати критерії, за якими елементарні ділянки ландшафту об’єднуються у ландшафтні комплекси вищих рангів, визначити їх таксономічний ряд, встановити та показати на карті ареали, межі, взаємне розташування ландшафтних комплексів різного рангу, виконати їх типологію або класифікацію. Вирішення цих завдань можливе на основі дещо різних вихідних положень щодо сутності однорідності ландшафтних комплексів. Відповідно до цих положень матимемо й субстанційні ЛТС, які відрізняються як за таксономією ландшафтних комплексів, що її складають, так і за їх змістом.

Найбільш поширеними у географічному ландшафтознавстві є два підходи до виділення субстанційних ЛТС – генетико-морфологічний та геохорологічний. Перший з них асоціюється з науковою школою генетичного ландшафтознавства Московського університету, а другий – із німецьким ландшафтознавством.

Генетико-морфологічний підхід до виділення ЛТС (школа генетичного ландшафтознавства)

Виділення генетико-морфологічної ЛТС ґрунтується на принципі однорідності ландшафтних комплексів за їх походженням (генезисом), історією розвитку (еволюцією) та морфологією. Під останньою мається на увазі як зовнішній вигляд ландшафтних комплексів (їх фізіономія), так і їх вертикальна структура. Вважається, що близькі в генетичному відношенні ландшафтні комплекси мають й однотипну геокомпонентну будову, тобто є подібними за морфологією вертикальної структури ландшафту. Подібні вони також за фізіономічним виглядом, оскільки він значною мірою зумовлений генезисом рельєфу, який тісно пов'язаний з морфологією форм земної поверхні та їх просторових комбінацій.

Ідея щодо виділення різнорангових територіальних одиниць ландшафту на основі їх однорідності і закономірного поєднання геокомпонентів, була висунута в Росії представниками генетичного (докучаєвського) напряму природничої географії Р. Аболіним, Г. Висоцьким, Г. Морозовим та ін. Однак цими вченими не була розроблена таксономічна система цих одиниць й не були сформульовані критерії їх виділення. У 1930-ті рр. до вирішення цього завдання наблизились Л. Берг та Л. Раменський. У післявоєнний час ці ідеї набули теоретичного та методичного завершення. М. Солнцев, А. Ісаченко, К. Геренчук, Д. Арманд та інші ландшафтознавці обґрунтували таксономічну систему природних територіальних комплексів (ПТК): фація – урочище – місцевість – ландшафт, які вважаються генетико-морфологічними одиницями ландшафту й розкривають його однойменну ЛТС. Особлива роль у вивченні цієї структури ландшафту належить М. Солнцеву, який сформулював і послідовно відстоював теоретичні засади, на яких ґрунтується виділення ПТК як генетично однорідних ділянок ландшафту.

В основі виділення генетико-морфологічної структури ландшафту школою М. Солнцева лежить уявлення про нерівнозначність компонентів ландшафту (див. § 3.2). Згідно нього, однорідна геолого-геоморфологічна основа ландшафту в умовах певного клімату визначає можливий набір ґрунтів і рослинних угруповань в її межах, а тому є основою генетико-морфологічних відношень і генетико-морфологічної однорідності ПТК. Відтак, при їх виділенні особлива роль відводиться літогенній основі ландшафту (рельєфу та геологічній будові).

Основними таксономічними одиницями генетико-морфологічної ЛТС є фація, урочище та ландшафт. Однак, для певних територій є необхідність у виділенні "проміжних" між ними ПТК. Для рівнинних ландшафтів ними є підурочища та місцевості, а при вивченні гірських територій є потреба у виділенні й інших ПТК – стрій, секторів та ін. Таксономічний ряд ПТК рівнинних ландшафтів зображений на рис. 11.

Рисунок 11. Таксономічний ряд природних територіальних комплексів

ПТК найменшого рагу вважається фація. Її зміст і критерії виділення були розглянуті в § 3.3, з якого видно, що фація займає елемент земної поверхні або його частину, в межах якого зберігається однаковий літологічний склад поверхневих порід одного генезису і віку, поширена одна відміна ґрунту, одна рослинна асоціація, зберігається один режим зволоження і один мікроклімат.

Хоча в більшості випадків фація відповідає певному елементу земної поверхні (схилу балки, заплаві, терасі тощо), або його частині (наприклад, верхній або нижній частині схилу, прирусловій або центральній частині заплави тощо), в окремих випадках вона може обіймати й мікроформу земної поверхні – наприклад невеликі за розмірами западин, піщані дюни, ерозійні промоїни тощо. Площа фацій такого типу не перевищує сотень квадратних метрів й здебільшого відмінності в ґрунтовому покриві, рослинності тощо таких ділянок неістотні⁶.

Натомість мезоформи земної поверхні, такі як балки, яри, окремі пасма, тераси тощо, мають значно виразнішу внутрішню територіальну диференціацію верхніх відкладів порід, ґрунтів, рослинних угруповань, умов зволоження й теплозабезпечення. В ландшафтознавчому відношенні ці мезоформи являють собою досить складні ландшафтні комплекси. Їх генетико-морфологічна однорідність зумовлена тим, що здебільшого одна мезоформа рельєфу, хоч і складається з різних своїх елементів (наприклад балка – зі схилів різної експозиції та днища), однак утворена одним рельєфоформувальним чинником і в один час (балка має ерозійне походження, тераса – алювіальне, бархан – еолове тощо). Мезоформи земної поверхні також виразні і за своєю морфологією. Всі ці чинники дали підстави В. Солнцеву розглядати окремі мезоформи як цілісні в генетико-морфологічному відношенні ландшафтні комплекси – урочища. Таким чином, урочище – це сукупність генетично й динамічно пов’язаних фацій, розташованих в межах однієї мезоформи земної поверхні.

За складністю фаціальної структури розрізняють прості і складні урочища. До простих належать урочища, в яких кожному елементу мезоформи земної поверхні відповідає тільки одна фація, а до складних – урочища, в яких хоча б на одному елементі мезоформи поширена не одна, а декілька фацій. Схематично відмінності між простим і складним урочищем ілюструє рис. 12.

Рисунок 12. Структура простого та складного урочища

Ф-1 – Ф-8 - фації

Як видно з рис. 12, у структурі складних урочищ виділяються підурочища – сукупність генетично близьких фацій, розташованих на одному елементі мезоформи земної поверхні. Таким чином, відмінність між складним і простим урочищем полягає в тому, що складне урочище має у своєму складі хоча б одне підурочище, а просте урочище їх не має і складається безпосередньо з фацій. Через те, що в одних випадках підурочища виокремлюється як ПТК, а в інших – ні, вони й вважаються проміжними, а не основними ПТК (див. рис. 11).

Займаючи певний елемент мезоформи (схил балки, її днище, схили і вершинну поверхню горба тощо), підурочища складаються з фацій, які пов'язані між собою не тільки в генетичному відношенні, але й в динамічному, оскільки горизонтальні потоки в межах підурочища спрямовані в один бік. Подібні ці фації й за кількістю сонячного тепла, освітленістю, вітровим режимом, оскільки в межах підурочища мають одну солярну експозицію й відповідають навітряним або підвітряним схилам.

Усі ці причини, а також морфологічна виразність підурочищ роблять їх зручними одиницями крупномасштабного картографування ландшафту. Зручними є вони й при прикладних ландшафтознавчих дослідженнях, оскільки площа підурочища співставна з площею господарських угідь.

Хоча між урочищами і мезоформами земної поверхні є чітка відповідність, не слід вважати, що ці ландшафтні комплекси виділяються суто за формами рельєфу (одна заплава – одне урочище; вся балка – одне урочище; річкова тераса на всьому її протязі – одне урочище тощо). Контур мезоформи рельєфу відповідатиме одному урочищу лише в тому випадку, якщо ця форма однорідна за своєю геологічною будовою, гідрогеологічними та іншими умовами. Наприклад, для терас великих річок властиві диференціація алювіальних відкладів за їх літологічним складом, істотні відмінності умов зволоження та ґрунтоутворення в різних поперечних частинах тераси тощо. Відповідно, набір фацій, які тут поширені, відрізняється за своїм походженням і субстанційною будовою. Отже, в межах однієї тераси можливе формування декількох різних урочищ. Так само й для великих балок, розташованих у лісостеповій зоні України, властиві відмінності між їх верхніми, середніми та нижніми ланками. Часто верхів'я балок мають м'які пологі схили, складені елювіально-делювіальними суглинками, з глибоким рівнем залягання ґрунтових вод. Натомість у нижніх частинах балок (їх пониззях) схили стрімкі, часто ускладнені зсувами, а днище перезволожене. В результаті ці дві частини балки мають дуже різні фації та підурочища й через це розглядаються як різні урочища.

До іншого відхилення від правила "одна мезоформа – одне урочище" доводиться вдаватися при виділенні урочищ в межах плоских рівнин, де немає контрастних мезоформ рельєфу. Фактично, навіть і саму таку рівнину не можна вважати мезоформою земної поверхні – вона є її елементом, хоча й може займати дуже великі площі (як, наприклад, в межах Причорноморської низовини на півдні України). Диференціація рівнинних поверхонь на окремі урочища здійснюється за відмінностями в їх геологічній будові, умовах зволоження або засолення ґрунтів.

Наприклад, Причорноморській низовині властиві плоскі поверхні лише де-не-де ускладнені западинами та подами. Ці рівнинні поверхні займають площу в тисячі км² й літологічно дуже однорідні – складені потужними лесовими суглинками. Однак окремі частини цієї плоскої лесової рівнини відрізняються за вмістом солей у ґрунтотворних породах, рівнем залягання ґрунтових вод та їхньою мінералізацією. В умовах степу засоленість і зволоженість – критичні компоненти ландшафту (див. § 3.1), на дію яких відчутно реагує його грунтово-рослинний покрив. Через це в межах різних за засоленістю субстрату та режимом ґрунтових вод ділянок лесових рівнин формуються фації, однорідні в геоморфологічному та літологічному відношенні, але дуже різні за ґрунтами, рослинністю, зволоженістю та сольовим режимом. Сукупність таких територіально суміжних фацій розглядаються як окремі рівнинні урочища.

Особливість багатьох ландшафтів полягає в тому, що їх територія виразно поділяється на декілька частин, кожна з яких складається з характерної комбінації генетично близьких урочищ. Такі морфологічні частини ландшафту було запропоновано називати місцевостями. Місцевість – найбільша морфологічна частина ландшафту, яка відповідає сукупності мезоформ одного генетичного типу рельєфу і вирізняється характерним сполученням урочищ.

Причини виокремлення цих ПТК різноманітні, але найбільш виразні місцевості формуються внаслідок контрастності мезоформ земної поверхні, які складають певний генетичний тип рельєфу. К. Геренчук, який у 1954 р. і ввів поняття місцевості як морфологічної частини ландшафту, наводить приклад ландшафту Пасмового Побужжя. Його рельєф складається з двох крупних мезоформ – пасом і улоговин між ними. Хоча вони близького генезису та віку, однак їх різна морфологія зумовлює істотні відмінності між пасмами й улоговинами за гідрогеологічним режимом, четвертинним відкладами, ґрунтами та рослинністю. Таким чином, цей ландшафт складається з двох місцевостей, одна з яких відповідає пасмам, а друга – улоговинам між ними. Аналогічну ЛТС мають й багато інших височин, наприклад Тарханкутська в західній частині рівнинного Криму, де вапнякові пасма чергуються з улоговинами, в яких вапняки перекриті шаром глин і делювіальних суглинків. Хоча в генетичному відношенні пасма й улоговини являють собою один тип рельєфу (структурно-денудаційний), у ландшафтознавчому відношенні вони різні за складом урочищ і виділяються як окремі місцевості.

У межах височин, де пасом і улоговин немає, але добре розвинута мережа річкових долин, як окремі місцевості розглядають межиріччя, надзаплавні тераси, широкі заплави. Низовинним ландшафтам також властивий поділ на місцевості. У більшості випадків він зумовлений відмінностями в літогенній основі ландшафту (як на Поліссі), або істотним відмінностям у режимі ґрунтових вод і ступеня їх мінералізації (як в Причорноморській низовині та Кримському Присивашші). В горах місцевості виділяють як висотно-поясні утворення, через що й називають їх висотними місцевостями (Г. Міллер).

Найвищою таксономічною одиницею генетико-морфологічної ЛТС вважається ландшафт у його регіональному (індивідуальному) тлумаченні (див. § 2.2). Згідно з визначенням М. Солнцева та його колег, ландшафт являє собою генетично однорідний природний територіальний комплекс, який має єдиний геологічний фундамент, один тип рельєфу, однаковий клімат і складений із притаманного тільки йому набору урочищ, які закономірно повторюються у просторі.

Згідно з М. Солнцевим, територія, яка відповідає ландшафту, повинна задовольняти наступним головним вимогам: 1) вона має один геологічний фундамент, під яким мається на увазі шар порід, нерівності поверхні якого визначають основні риси сучасного рельєфу (в геоморфології він називається субстратом формування рельєфу); 2) після утворення фундаменту розвиток ландшафту на всьому його протязі повинен протікати однаково (наприклад, не можна в один ландшафт об’єднувати дві ділянки, які мають однаковий геологічний фундамент, але одна з них перекривалась льодовиком, а інша – ні, або одна ділянка охоплювалась морською трансгресією, а інша була вільна від неї); 3) клімат не тільки однаковий на всьому протязі ландшафту, але й за всіх змін кліматичних умов з часу формування геологічного фундаменту ландшафту вони в його межах лишалися однаковими. За виконання цих умов, в межах ландшафту формується закономірний комплекс мезоформ земної поверхні, а ґрунтово-рослинний покрив відбиває його зонально-азональну однорідність і диференціацію ґрунтів і рослинних асоціацій за чинниками лише локального, а не регіонального масштабу.

Ландшафт розглядаються як індивідуальний ПТК, на якому замикається таксономічний ряд ПТК локального масштабного рівня. Згідно з А. Ісаченко, М. Солнцевим та іншими прибічниками індивідуального тлумачення ландшафту, їх об'єднання у вищі територіальні цілісності є завданням фізико-географічного районування.

Приклад карти генетико-морфологічної ЛТС наведено на рис. 13.

Рисунок 13. Генетико-морфологічна ЛТС східної частини Київського лесового плато⁷:

1 - основні поверхні вододільної рівнини середнього рівня, вирівнені і опуклі, слабко похилі, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із чорноземами опідзоленими легкосуглинковими та темносірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 2 - основні поверхні вододільної рівнини низького рівня, вирівнені, слабко похилі, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 3 - основні поверхні вододільної рівнини низького рівня, вирівнені, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими глеюватими легкосуглинковими грунтами, під вологими дібровами; 4 - схили вододільної рівнини (1-1,5°), рівні, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 5 - привершинні водозбірні зниження, ввігнуті, вистелені делювіальними суглинками, із сірими лісовими та лучними глейовими легкосуглинковими грунтами, під вологими та сирими дібровами; 6 - улоговини зі спадистими (до 4-6°) схилами, в лесовидних суглинках, вистелені делювіальними суглинками, з лучними глеюватими та глейовими легкосуглинковими грунтами, під вологими та сирими дібровами; 7 - дюни із стрімкими (до 8°) схилами, складені пісками потужністю понад 2 м, із дерново-підзолистими піщаними грунтами, під сухими борами та суборами; 8 - западини зі спадистими (3-4°) схилами і плоскими днищами, вислані делювіальними суглинками, із мулувато-болотними грунтами, мокро-дібровні (ольс-болото),під вербняками болотнотравними і осоково-болотнотравними угрупованнями

Геохорологічний підхід до виділення ЛТС (школа німецького ландшафтознавства)

У німецькому ландшафтознавстві розроблений свій таксономічний ряд територіальних одиниць ландшафту, які складають його субстанційну структуру. Ці одиниці називаються геохорами (від грецьк. хорос – область, округа, територія). Геохора – позарангова територіальна ділянка ландшафту, яка не є гомогенною, але за сукупністю геотопів, які її складають, є цілісною і специфічною за своїм територіальним устроєм. Виділяються геохори різних рангів – від найменшої (наногеохори) до найбільш крупної (макрогеохори).

В німецькій природничий географії ідеї щодо ландшафту як єдності, яка складається з територіальних одиниць різних рангів була висунута ще на початку 19 ст. Г. Гоммейер 1805 року запропонував чотирьохрівневий ряд цих одиниць: Ort – Gegend – Landschaft – Land (місце – місцевість – ландшафт – край). У подальшому пошук цих одиниць та їх ієрархії значно стимулювало хорологічне розуміння сутності ландшафту А. Геттнера, під впливом якого перебувало ландшафтознавство довоєнного часу. В ці ж роки в німецьку географію й було введено поняття хори (Й. Зольх, 1924, А. Пенк, 1928). Після другої світової війни в обох на той час роз’єднаних німецьких державах широко розгорнулись дослідження ландшафтів, зокрема із їх картографування. Для цього необхідно було розробити таксономічну систему ландшафтних комплексів і методику їх виділення.

У Західній Німеччині Й. Шмітхюзен, обґрунтовуючи напрям, який він називав геохоретикою ландшафту, запропонував багаторівневий таксономічний ряд територіальних одиниць ландшафту: choreose – großfliese – geotop – grundeinheit – haupteinheit – großeinheit – region. Однак, ця система не знайшла широкого використання. Натомість визнання здобула таксономічна система одиниць ландшафту (геохор), розроблена в Східній Німеччині. Над її розбудовою у 1960 – 1970-ті рр. працювала когорта ландшафтознавців – Г. Ріхтер, Д. Копп, Г. Хаазе, Р. Шмідт та ін. Сприяло роботі те, що в колишній НДР на державному рівні було прийнято рішення щодо планування території на основі крупно- і середньомасштабних ландшафтних карт. Для їх укладання й була обґрунтована таксономія геохор і розроблена детальна методика їх виділення, картографування й типології.

Ця система з певними її модифікаціями була прийнята й в інших країнах Середньої Європи, а згодом синхронізована з термінологією та таксономією територіальних одиниць ландшафту, прийнятою в англомовних країнах.

Як і при картографуванні ПТК школою генетичного (солнцевського) ландшафтознавства, геохори різних рангів також виділяються на підставі їх подібності за складом геокомпонентів. Однак, якщо при виділенні ПТК провідна роль віддається геологічному субстрату та рельєфу, то при виділенні геохор усім геокомпонентам надається рівної ваги. Сама ж генетична однорідність геохор розуміється не як її зумовленість визначальним впливом літогенної основи, а як результат пристосування геокомпонентів один до одного через властиві їм режими – водний, інсоляційний, фітоценотичні, ґрунтові режими, режим площинного стоку тощо.

Оскільки режими геокомпонентів і їх взаємозв’язок суттєво визначаються властивостями субстанцій (фізичними та іншими характеристиками порід, ґрунтів, фітоценозів), а їх сучасний стан відбиває властиві їм режими, то виділення геохор ґрунтується насамперед на подібності геотопів за їх субстанційною будовою. Тому ця структура ландшафту й була названа Г. Хаазе субстанційною, а не генетико-морфологічною. Ці ЛТС різні як за таксономічним рядом одиниць, так і за підходом і правилами їх виділення.

За геохорологічного підходу до виділення субстанційної ЛТС гомогенним ландшафтним комплексом вважається не фація, а геотоп (див. § 3.3). Геотопи формують територіальну мозаїку (нім. – Topgefüge), за характерними рисами якої й виділяються геохори різних рангів. Таким чином, головним принципом при об'єднанні суміжних геотопів у геохору, є не стільки її однорідність за окремими геокомпонентам та їх поєднаннями, скільки характерна мозаїка (склад і взаємне розташування) геотопів в її межах. При цьому геокомпонентна (субстанційна) подібність і однорідність геохор зумовлена тим, що їх формують подібні за вертикальною структурою територіально пов'язані геотопи. Таксономічний ряд геохор постійно вдосконалювався й з кінця 1970-х років набув остаточного вигляду (рис. 14).

Рисунок 14. Таксономічний ряд геохор

Німецькими ландшафтознавцями розроблена дуже детальна система критеріїв виділення геохор різних рангів. Ця методика викладена в об'ємних методичних вказівках, де ретельно виписані діагностичні ознаки геохор і їх мозаїк, правила їх поєднання у геохори вищих рангів, їх індексація, типологія за різними ознаками тощо. Викласти у навчальному посібнику ці питання з належною повнотою неможливо, тому обмежимось лише характеристикою найбільш загальних рис геохор різних рангів.

Геохорою найнижчого рангу є наногеохора, яка складається безпосередньо з геотопів. Наногеохора – найпростіша мозаїка геотопів, подібних за вертикальною структурою і за процесами, що їх поєднують. Здебільшого одна наногеохора складається з 4 – 10 геотопів. За характером їх поєднання, наногеохори поділяються на два типи – утворені геотопами, які тісно пов'язані сучасними горизонтальними потоками, й утворені геотопами, які в даний час практично не пов'язані цими потоками, але подібні за "вертикальними" процесами (водним, радіаційним балансом, ґрунтовими процесами тощо).

Наногеохори першого типу формуються на силових поверхнях з однорідними гідрогеологічним умовами, або відповідають невеликим депресіям чи горбам. Геотопи в їх межах тісно пов'язані схиловим і підгрунтовим стоком і формують катени⁸. Тому основою виділення наногеохор є мозаїка геотопів, що являє собою катенарну структуру. Наногеохори, в яких зв'язок між геотопами практично відсутній, формуються здебільшого на плоских рівнинних елементах земної поверхні.

Мікрогеохора – це поєднання суміжних наногеохор, які формують чітко виражені й характерні територіальні мозаїки. В середньому одна мікрогеохора складається з 15 – 30 наногеохор, або з 80 – 100 геотопів. Критерії, за якими вони об’єднуються в мікрогеохору, включають спільність наногенор у генетичному відношенні, домінуючу роль певної наногеохори за площею або за її гіпсометричним положенням, пов’язаність геотопів в одну систему горизонтальними потоками, характерну асоціацію типів другорядних за площею наногеохор, які територіально пов'язані з домінантним типом наногеохори (супроводжують їх), завершеність катенарних структур в межах мікрогеохори та ін.

Виділені за сукупністю цих ознак мікрогеохори виявляються досить складними ландшафтними комплексами. На відміну від урочищ, які загалом відповідають певній формі або й елементу рельєфу, в межах однієї мікрогеохори можуть бути поширені наногеохори рівнин, схилів, лінійних ерозійних форм, які поєднані між собою у даний час або були поєднані в минулому горизонтальними потоками. У цьому відношенні мікрогеохора німецьких ландшафтознавців подібна до ПТК рангу місцевості школи генетичного ландшафтознавства (див. вище). Рис. 15 дає уявлення про принципи поєднання наногеохор у мікрогеохори.

Мезогеохора – виділяється як сукупність мікрогеохор, подібних насамперед за їх орографічними рисами, тектонічно-гелогічною будовою, співвідношенням зволоження та теплозабезпечення. В межах мезогеохори контрастність її окремих мікрогеохор за ґрунтовим і рослинним покривом може бути доволі істотною. Але при цьому сукупність ґрунтів і рослинних угруповань, поширених у мезогеохорі, пов'язані між собою у генетико-еволюційному і динамічному відношенні (за термінологією німецьких ландшафтознавців формують "топологічно-хронологічні послідовності"). Це зумовлює динамічну та генетичну цілісність мезогеохори, геотопи якої мають не стільки класифікаційну подібність, скільки складають динамічну (сукцесійну) єдність.

Рисунок 15. Мікро- та наногеохори околиць м. Дрезден, Німеччина⁹

А – І – мікрогеохори; а – е – типи наногеохор; 1 – 22 – індивідуальні наногеохори

З огляду на те, що мезогеохори займають значні площі (0,5 – 2,0 км²), німецькі ландшафтознавці розглядають їх як територіальні одиниці, за якими зручно складати схеми ландшафтознавчого, природно-господарського та інших видів районування.

Макрогеохора – найвища геохора хоричної розмірності, яку складають декілька мезогеохор, розташованих в одній природній зоні (за термінологією німецьких ландшафтознавців – в одному геомі), в межах певної орографічної системи, на одному геологічному фундаменті.

Декілька суміжних макрогеохор об’єднуються у георегіон. За критеріями виділення й, відповідно, за своїми розмірами, він наближається до такої таксономічної одиниці фізико-географічного (ландшафтознавчого) районування України, як ландшафтна область.