Частина і Теоретичні основи навчання іноземних мов у школі Розділ 1. Іноземна мова як навчальний предмет у середніх навчальних закладах § 1. Соціальний контекст сучасної системи навчання ім

Характерною ознакою сучасного етапу розвитку українського суспільства, яке разом із світовою спільнотою переживає процеси глобалізації економіки та інтеграції у різних сферах життя, є зростаюча потреба і зацікавленість у вивченні іноземних мов з боку державних освітніх установ, підприємств, студентів, учнів та їхніх батьків. Повсякденною реальністю став той факт, що для здійснення професійної діяльності від фахівця вимагається вільне володіння однією або кількома іноземними мовами.

На запитання “Що Вам дає вивчення іноземної мови?” молоді громадяни України дають різноманітні позитивні відповіді. Одним це дає можливість отримання якісної освіти за кордоном, збільшення шансів на ринку праці і переваги у працевлаштуванні. Другим це відкриває доступ до нових інформаційних технологій, до культурних цінностей інших народів. Треті задовольняють таким чином свої потреби у спілкуванні з діловими партнерами, ровесниками, закордонними друзями під час ведення спільних проектів, культурних обмінів, туристичних подорожей, стажування за кордоном, встановлення міжособистісних контактів з носіями мови. Четверті отримують можливість самореалізації і просто задоволення від успіху в опануванні складного предмета.

Про у с в і д о м л е н н я актуальності і престижу вивчення іноземних мов (ІМ) на рівні окремої особистості, суспільства і держави свідчить не лише наявність в нашій країні багаточисельних мовних курсів, орієнтованих на різних соціальних замовників, починаючи з дитячого садочку, але в першу чергу активна, цілеспрямована державна політика реформування освіти в галузі іноземних мов. Стратегічним напрямком оновлення змісту освіти в цій галузі стала розробка Державного освітнього стандарту з іноземної мови (1998 р.) як складової частини Державного стандарту загальної середньої освіти на засадах науковості, демократизаціїї, гуманізації, гуманітарізації освіти, її інтегративності, багатокультурності і варіативності.¹ Державний стандарт початкової загальної освіти (2000 р.) та Державний стандарт базової і повної середньої освіти (2003 р.) були затверджені з метою реалізації Національної доктрини розвитку освіти і виконання Закону України “Про загальну середню освіту” та Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа). Вони визначають Базовий навчальний план відповідно для початкової та основної і старшої школи.

Базові навчальні плани дають цілісне уявлення про структуру загальної середньої освіти, окреслюють освітні галузі та розподіл годин між ними, визначають гранично допустиме навантаження учнів та загальну кількість навчального часу.

Крім базового навчального плану Держстандарт містить характеристику обов’язкового мінімуму змісту навчання з кожної освітньої галузі і обов’язкові результати навчання на різних ступенях навчання (в нашому випадку це вимоги до базового рівня володіння учнями іншомовним спілкуванням), які є єдиними, стабільними (інваріантними) для всіх типів навчальних закладів системи загальної середньої освіти і тому основоположними для розробки навчальних програм і підручників з іноземних мов.

Саме в цих нормативних документах зафіксоване нове ставлення держави до предмета “Іноземна мова”. Іноземна мова входить до освітньої галузі “Мови і літератури”, змістовими компонентами якої є також українська мова, українська література, мови і літератури національних меншин України, зарубіжна література.

Поняття “освітня галузь” більш об’ємне, ніж традиційне поняття “навчальний предмет”. Воно дозволяє розширити предмет вивчення ІМ: ним є не лише ІМ як система, але й мовленнєва діяльність цією мовою, культура народу-носія мови, а також певні мовні, лінгвокраїнознавчі та країнознавчі знання [47, с.5].

Включення ІМ до освітньої галузі “Мови і літератури” однозначно підвищує статус ІМ в рамках шкільної середньої освіти і підкреслює спільне значення всіх мов у розвитку та освіті учнів, а також створює умови для взаємопов’язаного навчання всіх мов і для варіативності у навчанні предмета “Іноземна мова” (кількість навчальних годин може коливатись залежно від типу закладу, особливостей регіону, індивідуальних потреб учнів).

Згідно з Базовим навчальним планом навчальний предмет “Іноземна мова” є обов’язковим для вивчення вже з 2-го класу початкової школи (І ступінь: 1-4 кл.). Для цієї ланки загальноосвітньої школи планом передбачено 2 години на тиждень. В основній школі (ІІ ступінь: 5-9 кл.) для вивчення ІМ відводиться 3 години на тиждень. На старшому ступені навчання в школі (ІІІ ст.: 10-12 кл.) вивчення ІМ може відбуватись на двох рівнях: в загальноосвітніх класах навантаження складає 2 год. на тиждень, в профільних класах: негуманітарний профіль – 2(3) години, гуманітарний профіль -3(5) годин.

Особливістю основної школи є введення з 5-го класу другої іноземної мови, навчання якої триває до 12-го класу згідно з Концепцією навчання другої іноземної мови в загальноосвітніх закладах (2005 р.).

Отже, і на рівні особистості, і на рівні держави сьогодні визнається, що знання іноземних мов є “важливою передумовою для особистих, культурних, професійних та економічних контактів” [148] у сучасному багатомовному, полікультурному, інформаційно розвиненому і мобільному світі. Визнання цього положення зумовлює нове формулювання практичних, освітніх, розвиваючих та виховних цілей навчання ІМ. Головною метою навчання ІМ в середній школі вважається “розвиток здібності учнів використовувати іноземну мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу” [49]. Це означає з одного боку, що тільки вміння говорити, слухати, читати і писати іноземною мовою недостатні для здійснення повноцінної міжкультурної комунікації, бо вона вимагає країнознавчі знання з географії, історії, культури та лінгвокраїнознавчі знання (засоби вираження мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови) і, головне, здібності та готовність людини здійснювати соціальну взаємодію з представниками нового, відмінного соціуму. З іншого боку, саме засобами іноземної мови можна здобути ці знання і сформувати потрібні вміння.

Розуміння іноземної мови як “інструмента у діалозі культур” змушує шукати й нові підходи щодо організації процесу навчання іноземних мов. Він має будуватися як процес пізнання учнями нової, іншої культури (так звана “культуросообразна модель” навчання ІМ) [115]

Слід зазначити, що реформування української освіти у галузі іноземних мов співзвучне із загальносвітовими тенденціями і у цілому відповідає Рекомендаціям Ради Європи (РРЄ) з мовної освіти (2003). Згідно з цим документом розмаїтість мов і культур у Європі проголошується цінним спільним джерелом, яке потребує захисту і подальшого розвитку, а вивчення сучасних європейських мов – засобом об’єднання європейських держав. Усвідомлення, визнання і проголошення цінності розмаїтної мовної спадщини є дуже важливим прогресивним кроком світової спільноти. Саме розмаїття мов і багатомовність індивіда, себто володіння, як мінімум, двома нерідними мовами, складає філософію міжкультурної взаємодії у будь-якому мультилінгвальному і полікультурному суспільстві [37, с.24]. Визнання цінності всіх мов у розбудові спільного європейського дому означає підтримку не лише мов міжнародного або міждержавного спілкування (англійської, російської, іспанської, німецької, французської, арабської), але й захист і розвиток регіональних мов і мов меншин (наприклад, угорської чи кримськотатарської в Україні).

В РРЄ зазначається, що всі сучасні мови, незалежно від їхнього статуса – міжнародного, державного чи регіонального, – виконують, насамперед, такі суспільні функції:

Готують особистість до зростаючих потреб міжнародної мобільності і тіснішої співпраці в галузі освіти, культури, науки, торгівлі і промисловості;

полегшують спілкування та взаємодію (співпрацю) між народами з різними рідними мовами;

сприяють взаємному пізнанню, збагаченню та розумінню, а також вихованню терпимості і поваги до особистості та її культурних відмінностей;

забезпечують доступ до світового відкритого інформаційного простору [58, с.2-3].

Зростання освітнього, виховного і розвиваючого потенціалу іноземних мов у житті суспільства і окремої людини, а також наявність реально існуючого багатомовного і полікультурного середовища в усіх еврокраїнах, дозволили авторам РРЄ сформулювати ідею плюрилінгвізму щодо навчання мов. Поняття “плюрилінгвізму” означає не стільки кількісне розширення індивідуального мовного досвіду особистості, скільки формування інтегрованої комунікативної компетенції індивіда, в якій всі мови існують не ізольовано, а у взаємодії одна з одною і є складниками “лінгвістичного репертуару” людини [58, с.4-5].

Україна теж належить до кола мультилінгвальних (багатомовних) держав. Для прикладу: у 1999/2000 навчальному році 67% учнів середніх навчальних закладів навчались українською мовою, 32% учнів – російською, 27,5 тис. учнів – румунською, 21,3 тис. учнів – угорською, 7,2 тис. учнів – молдавською, 4,3 тис. учнів – кримськотатарською, 1,2 тис. учнів – польською мовою [1, с.308 ].

Конституцією України гарантується вільний розвиток, використання і захист як державної української мови, так і російської і інших мов національних меншин України (ст. 10). Свідоцтвом тому є ратифікація Україною у 1999 році Європейської хартії регіональних мов та мов меншин.

Таким чином, починаючи вивчати іноземну мову, учні українських шкіл вже володіють, як правило, рідною мовою і державною мовою (якщо рідна мова – не українська) або рідною українською і нерідною (здебільшого російською). Учні мають також досвід взаємодії з представниками інших культур (особливо у прикордонних областях) і досвід використання рідної і нерідної мов у повсякденному спілкуванні (наприклад, через фактор присутності російської мови в українських ЗМІ). Наявність багатомовного оточення сприяє усвідомленню учнями рівноцінності всіх мов і важливості їхнього вивчення і розвиває в них потребу і готовність до знайомства з новими нерідними (іноземними) мовами.