1. Повернення більшовицьких окупантів в україну Більшовики й визвольно-революційний рух в Україні.

Ще перед своїм поверненням в Україну більшовики мали певні відомості про український визвольно-революційний рух від своїх резидентів, парашутистів і партизанів. Вони знали, що цей ви­звольно-революційний рух має повну підтримку широких укра­їнських народних мас, що українська самостійницька ідея запу­стила глибоко своє коріння в народні маси, що вона стала все­українською, всенародною. Вони розуміли, що тепер уже годі буде замовчувати визвольну боротьбу українського народу й треба буде погодитися з фактом її існування та вибрати найкращі засоби для її поборювання, щоб зберегти єдність імперії.

Словом, більшовики мали труднощі з прагненням широких ук­раїнських мас до самостійного державного життя. Існування цих труднощів визнавав сам Сталін, коли сказав Рузвельтові на кон­ференції в Ялті, що "голос для України (в Об'єднаних Націях.— Авт.) є необхідним для збереження єдності СРСР'. Згадуючи про це, учасник нарад Едвард Р. Стеттініюс зауважує: "Сталін почу­ває свою позицію в Україні дуже тяжкою і непевною".

Отже, "тяжка й непевна" позиція більшовиків в Україні зму­сила їх піти на поступки. Уже в 1942—1943 pp., використову­ючи німецькі помилки в Україні, більшовики щораз частіше по­чали награвати українську патріотичну нотку. Вони виразно схва­лювали намагання уфімських українських емігрантів надати війні українського народу проти Німеччини характеру боротьби за Ук­раїну. Вони заохочували українських письменників до написан­ня патріотичних творів. Це був час, коли встановлено орден Бог­дана Хмельницького, коли міг з'явитись вірш В. Сосюри "Лю­біть Украшу" і т. д.

¹ Пор. Edward R. Stettinius: Roosevelt and the Russians. New York, 1949. Дуже добрий й удокомплсктований аналіз проблеми України в Об'єднаних Націях дав на сторінках мюнхенської "Сучасної України" Всеволод Голуб у статті "Україна в Об'єднаних Націях" (1-У), 4.9/60-13/64 за 1953 р.

Очевидно, політика Кремля не обмежилася орденами і вір­шами. Більшовики за всяку ціну намагалися створити ілюзію "са­мостійності" радянської України й себе представити за єдиних оборонців. З цією метою вони змінили конституції СРСР і УРСР (1 лютого 1944 р.) й створили наркомати (пізніше переймено­вані на міністерства) закордонних та військових справ й надали Україні право мати безпосередні дипломатичні зносини з закор­доном. Ці зміни стали формальною основою для прийняття Ук­раїни до ООН (27 квітня 1945 р.) — факту, значення якого годі заперечити.

Представляючи себе за єдиних оборонців української "само­стійності й соборності" (..."Яка ж може бути незалежна Україна, коли вже тепер Україна є вільна, радянська, де українці є госпо­дарями свойого становища"...', більшовики повели гостру бороть­бу з українським визвольно-революційним рухом, що саме й був носієм української самостійності й соборності. Це була виразна тенденція відірвати цей рух від мас, представити його як агентуру чужих і ворожих сил. Для цього більшовики й видумали термін "українсько-німецькі націоналісти". Ось як пояснював М. С. Хру­щов цей термін: "Українських націоналістів ми називаємо укра­їнсько-німецькими тому, що вони є вірні пси і помічники німців у поневоленні українського народу"². Брехливість цього тверджен­ня була для українських широких мас очевидною.

Більшовики скоро зорієнтувались, що український визволь­но-революційний рух має повну підтримку широких мас, що він має вплив на їх господарство й культуру. "Без цілковитого й оста­точного викриття українсько-німецьких націоналістів та лікві­дації їх впливів неможлива відбудова народного господарства і відновлення культури",— писав журнал "Більшовик"³. Тому більшовики вирішили за всяку ціну, всіма можливими засобами ослабити й знищити український визвольно-революційний рух. Незважаючи на всі зусилля, їм це не вдалося.

Перші дні нової більшовицької окупації

Багато дечого обіцяли більшовики українським масам через радіо, в листівках, шептагою пропагандою. Не можна казати, щоб ця пропаганда не мала впливу на пригнічене німецькими "но­вими порядками" населення. Багато українців вірили в обіцян­ки більшовицької пропаганди й чекали цих "змін", що їх на своїх багнетах мала принести переможна Червона армія.

¹ Цитата з другого "Звернення" від 27 листопада 1944 р.

¹ 3 доповіді М. С. Хрущова на засіданні Верховної Ради УРСР 1.III.1944, п. н. "Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання народного господарства радянської України". ¹ "Більшовик". 1944. 4.IV, с. 17-1S.

Коли ж прийшла обдерта й голодна, але добре озброєна Чер­вона армія й за нею прибуло НКВС, то населення ще раз пере­коналося в скаженій брехливості більшовицької пропаганди.

Перш за все населення мусило розплачуватися за дійсну чи здо­гадну "співпрацю" з фашистськими окупантами. Людей гнали до реєстраційних пунктів, де їх ділили на 4 категорії. До першої категорії належали ті, що активно співпрацювали з окупантами, до другої категорії — т. зв. фольксдойчі. Приналежних до обох цих категорій розстрілювали на місці. До третьої категорії нале­жали ті, що працювали під час німецької окупації, до четвертої категорії — всі інші. Приналежним до двох останніх категорій ставили в паспортах штамп "Залишився на зайнятій фашистами території" і гнали їх до мобілізаційних пунктів. З України за­брали всіх чоловіків, молодих і старих, придатних до військової служби й непридатних. Дуже часто їх без будь-якого вишколу й без належного забезпечення зброєю, одежею й харчами "сталінсь­кі визволителі" гнали на фронт, на німецькі танки й кулемети. За найменшу провину призначали новозмобілізованих до "штраф­них батальйонів", в яких вони кров'ю мали відкупити всі про­вини перед "родіною".

Не може бути найменшого сумніву, що мобілізація українців до Червоної армії і їх відсилка без підготовки на фронт мала на мсті винищити фізичні сили українського народу й таким чи­ном спаралізувати й звести нанівець самостійницькі змагання.

На територіях, на яких діяли УПА й підпілля, український на­род зустрів мобілізацію до Червоної армії організованим спро-тивом. У деяких районах до Червоної армії майже ніхто не пі­шов (Долинщина—10%, Сарненщина—15%). Ті, що не пішли до Червоної армії, ішли в ліси до УПА або ховалися. Коли спротив мобілізації став масовим, більшовики оголосили звернення "Про­щення обдуреним" і закликали всіх голоситися до військкома­тів, обіцяючи прощення за дезерцію.

Для ГК УПА цс була серйозна проблема. Тих, що ховалися від мобілізації, було сотні тисяч і не було технічних можливо­стей, щоб їх усіх включити в УПА. Часто ті, кого приймали до УПА, виявлялись пізніше нестійким елементом, що перший від­гукувався на більшовицькі звернення, виходив з лісу й зголошу­вався з повинною.

Про те, наскільки серйозною була ця проблема, свідчать на­ступні цифри. У чотирьох областях Галичини, на 125 районів з усіх 140, до Червоної армії мобілізовано 192150 осіб, тобто 57% тих, що повинні були зголоситись до мобілізації. З них на фронті загинуло 44 730 осіб (вдвоє більше, як загинуло в УПА, дивізії "Галичина", підпіллі і т. д.), а інвалідами додому повернулось 15 870. Цс тільки з чотирьох областей Галичини (без Крем'янеч-чини) і за один рік. А скільки зуміло врятуватися від певної смер­ті на Сандомирському плацдармі або над Одером тому, що на цих землях існував організований рух опору (УПА й підпілля), що заохотив населення до спротиву проти мобілізації¹.

Перехід фронтів і перші зустрічі УПА з Червоною армією

До переходу фронту УПА готувалася тривалий час. ГК УПА заздалегідь видала накази для армійської групи УПА-Південь, щоб вона залишала незаліснені терени Вінничини й Кам'янець-Подільщини й відступала на Волинь. У цих наказах були зазна­чені докладні маршрути для окремих відділів і райони, розта­шовані на Волині, де ці відділи повинні були перейти фронт.

Два відділи армійської групи УПА-Схід теж отримали накази відступати на Волинь. Один відділ мав залишитися в Чоповиць-ких і Малинських лісах і там перейти фронт. Відділ цей збудував зимівник, але скористатися ним не зміг. Саме в цьому лісі зайня­ла позиції ЧА. Все ж відділ перейшов фронт у Житомирщині.

Частини армії УПА-Північ в лісовій смузі Волині перейшли фронт на лінії рік Случ і Горинь в другій половині січня і на по­чатку лютого 1944 р. У той час більшовицькі дивізії Першого ук­раїнського фронту під командуванням маршала Ватутіна здійсню­вали наступальні операції, що закінчилися зайняттям Сарн (у се­редині січня) і Рівного та Луцька (в першій половині лютого).

Курені групи УПА "Заграва", що оперували в цьому терені, перейшли фронт з дуже незначними втратами. Одні продирались невеличкими відділами — чотами, другі перечікували в селах, аж перейде перша лінія фронту, треті переходили в більшовицьке запілля під маскою червоних партизан, ще інші переховувалися в бункерах і криївках. На сторону більшовиків не перейшов, за винятком одного відділу азербайджанців, ані один український чи інший національний відділ УПА.

¹ Мої обчислення на підставі звітів про "Положення після закінчення війни, що обійма­ють теж перепис населення, що його провело підпілля 30 червня 1944 р. В архівах ЗП УГВР зберігається значна частина цих звітів, решта в архівах 34 ОУН. Деякі звіти були опубліковані в підпільній пресі.

Червоної армії відділи УПА не чіпали, хіба що мусили борони­тися. Вони тільки кружляли серед відділів ЧА й поширювали під­пільну літературу, що була заготовлена у великій кількості. Бійцям ЧА, серед яких більшість становили українці з Лівобережжя, роз­кидали листівки, проводили з ними розмови, запрошували до хат на гостину. Іншим родом пропаганди було масове виписування визвольно-революційних кличів і гасел на стінах хат, на мурах, парканах, клунях тощо. Деколи ці "лозунги" малювали червоною фарбою на блясі й завішували високо на деревах. Уся ця пропа­ганда мала помітний вплив на червоноармійців. Вони цікавилися нею і добре ставилися до УПА й населення, знаючи, що від них немає їм жодної небезпеки. Винятком були тільки т.зв. автомат­ники, що майже поголовно складалися з шовіністично настро­єних молодих кацапчуків, які горіли ненавистю до всього, що ук­раїнське. Ці відверто погрожували українцям, що, мовляв, прийде НКВС і виб'є всім з голови й думку про самостійну Україну.

За передовою лінією ЧА посувалися "загороджувальні заго­ни" НКВС. їх головним завданням було боротися з поширеним серед червоноармійців дезертирством. Але на теренах дій УПА ці відділи почали проводити пильні розшуки складів зброї, харчів та інших припасів УПА. Також розшукували членів ОУН і УПА та членів їх родин. Деколи приходили до села вже з готовими списками, що їх зладила їм агентура, й проводили арешти. Злов­лених із самостійницькою літературою або зброєю розстрілюва­ли на місці. Відділи ці виловлювали також людей, що ховалися від мобілізації до ЧА. Ці люди почали втікати до УПА й склад відділів групи "Заграва" в скорому часі зріс на 50%. Збройні су­тички УПА з СКВ з цими відділами ставали незабаром буден­ним явищем. Відділи УПА й СКВ почали робити засідки на чер­воних погромників, зупиняли автомашини з більшовиками та роззброювали й ліквідували їх удень і вночі. Окремі представ­ники більшовицької адміністрації, що з'являлись в селах, зни­кали в таємничий спосіб. Сільська адміністрація майже не ді­яла, ніхто не хотів добровільно очолювати сільради. Це все зму­сило більшовиків оперувати більшими з'єднаннями, які почали вступати в бої з УПА й СКВ. З боїв цих відділи УПА виходили переможно, що знову спричинилося до наростання революцій­них настроїв українських мас, які загрожували паралічем для всіх господарських заходів більшовицької влади.

Бої УПА в січні-березні 1944 р.

Першою збройною сутичкою УПА з військами НКВС був дво­годинний бій сотні УПА (командир Ворон) у Броненському лісі 18 січня 1944 р. Цього дня, під вечір, батальйон ВВ НКВС зро­бив облаву на Броненський ліс і зокрема на хутір Острівок, де була розташована сотня УПА. Ворон прийняв бій і відбив усі наступи більшовиків, завдавши їм значних втрат. Повстанці втри­мали свої позиції аж до вечора, а потім відступили за р. Случ у Ленчинські ліси.

У першій половині лютого курінь УПА (командир Кора) мав також багато сутичок і переможних боїв з ВВ НКВС у Володи-мирецькому районі. В одному бою під м. Володимирець (6 лю­того) енкаведисти втратили понад 50 бійців убитими. На шляху між Антонівкою й Володимирцем у руки відділу потрапив ар­мійський більшовицький генерал з усією охороною (10 люто­го). Після пропагандистської розмови генерала й його охорону відпустили.

У цей час активну бойову діяльність розвинув курінь УПА (ко­мандир Лайдака) в Висоцькому й Дубровицькому районах. Сто-линську округу більшовики виселили й курінь рейдував тут по порожніх селах. У с. Золоте (17 лютого) повстанці здобули біль­шовицький обоз з амуніцією й взяли одного старшину й 16 бій­ців у полон. Курінь переходить через р. Стар і в Морочнянсько-му районі робить засідки на більшовицькі обози й склади, щоб здобути зброю, амуніцію й харчі. Це все діялося в прифронто­вій полосі.

Інший курінь УПА (командир Ярема) діяв у Березнянському районі. Цей курінь мав особливі успіхи в засідках і зачіпних бо­ях проти "загороджувальних загонів". Йому вдалося знищити від­діли НКВС у своєму районі. За це більшовики проголосили на­городу за голову його командира.

У Людвипольському районі діє курінь УПА (командир Ша-вула). За р. Случ загін УПА (командир Дубовий), у Пустоми-тівських лісах загін УПА (командир Еней). Усі ці відділи мають успіхи в боях проти НКВС. У цей час більші успіхи більшовики мали тільки на терені Луцького, Сенкевичівського й Демидівсько-го районів. У с. Озденіж Луцького району вони ліквідували під­пільний санітарний пункт (командир Полтавка); в с. Хріники, на хуторі Загайок Демидівського району загинули після завзято­го бою провідник СБ Граб і командир контррозвідки Скиф.

У першій половині березня 1944 р. доходить до більших боїв УПА проти "загороджувальних загонів", що складались, головно, з прикордонних відділів НКВС. Ці відділи зайняли свої давні за­стави на колишньому польсько-більшовицькому кордоні й у лю­тому воювали проти польських партизанів, що відновили на ко­лишньому кордоні прикордонні стовпи. Більшовицькі прикор­донники залюбки вішали польських партизанів на цих стовпах.

У березні 1944 р. прикордонники виступили проти відділів УПА, що оперували над р. Случ (загін командира Дубового). 6—10 березня курінь Яреми мав важкі бої з цими прикордонника­ми, з яких вийшов переможцем. Вітковицькі хутори над р. Случ пе­реходили в цих боях з рук до рук. Наступ більшовиків захлинувся.

На півночі, в Морочнянському й Висоцькому районах, біль­шовики організували акцію проти куреня УПА командира Лай­даки. У першому бою (11 березня) курінний Лайдака розбив під Річицею батальйон ВВ НКВС під командою капітана Шматова й гнав його на відстані 5 км, причому здобув 15 підвід обозу, зброю, гранатомет і 200 набоїв для нього. Під с. Мульчиці Ра-фалівського району курінь Лайдаки вступив у бій з переважа­ючими силами ВВ НКВС. Бій був дуже важкий. У ньому впало понад 60 енкаведистів і майже стільки повстанців, між ними та­кож геройський курінний. Поранений у ліве плече, він стріляв ще з коліна й командував боєм, доки не впав від другої кулі. Командування куренем перейняв командир Шепель і повів його на з'єднання з куренем командира Кори. Бій під Мульчицями відбувся 15 березня 1944 р.

На півдні, в Крем'янеччині, в першій половині березня пе­рейшов фронт загін командира Ясеня. Під час переходу фронту він зав'язав бій між Мощаницею й Обговом. Заквартирувавшись в Гурбенських лісах, відділи командира Ясеня почали перелов­лювати більшовицьких розвідників, транспорта з харчами (с. Бі-лашів), підводи зі зброєю та амуніцією тощо. У цей час фронт був віддалений всього на 8 км.

Спроба ліквідації УПА в 1944 р.

До квітня 1944 р. не було серйозних акцій проти УПА й ук­раїнського щдпілля. Сигналом до цієї акції, що мала місце в квіт­ні й травні 1944 р. (офіційна назва "Чекистско-войсковая опе­рация по ликвидации немецко-украинских националистических банд в апреле-мае месяцах 1944 г."), була, мабуть, вдала засідка відділів УПА командира Енея на конвой маршала Ватутіна 20 березня 1944 р.

Засідка ця вже мала свою історію. Відколи на терені дій УПА з'явились дивізії цього більшовицького героя, командування УПА вирішило за всяку ціну зробити на нього засідку й, коли це мож­ливо, зловити його живцем. Розвідка УПА спрямувала всі свої зусилля на те, щоб вислідити місце перебування його штабу. Вже 6 березня сотня командира Ворона пробувала атакувати муро­ваний шкільний будинок,¹ в якому перебувала частина штабу (с. Карпилівка), але була відбита, причому сам командир Ворон був поранений. Більше щастя мали відділи командира Енея, що постійно робили засідки на шосе Корець—Рівне. Недалеко Го-щі на засідку наїхала автоколона з маршалом Ватутіним. Пострі­лами українських повстанців маршал був важко поранений і по­мер кількома днями пізніше в київській лічниці.

Звичайно, більшовики ніколи не признались, що маршал Ми­кола Федорович Ватутін, визначний більшовицький полководець і герой т. зв. другого Сталінграда (бій під Корсунем), загинув від рук українських повстанців. Вони цього не могли зробити з тих самих причин, з яких не могли цього зробити німці, коли не подали правдивої причини смерті шефа CA Віктора Люце.

"Чекістсько-військова" операція з метою знищити "націона­лістичні банди" майже нічим не різнилася від подібних опера­цій фон дем Баха чи Пріцмана. Звичайно, почалося з пропаган­ди. На вулицях українських міст і сіл з'явилося "звернення" (пер­ше) до т. зв. УПА й УНРА, підписане Хрущовим, Гречухою і Коротченком. У цьому зверненні більшовицькі верховоди Ук­раїни обіцяли простити всі "провини" й закликали "т. зв. УПА й УНРА" до переходу на сторону ЧА до спільної боротьби з німцями.

Для самої акції більшовики використали період застою на фронті. Це уможливило їм стягнути значні військові й поліційні сили й кинути їх проти УПА. В акції брали участь на північ від залізничної лінії Ковель—Рівне—Шепетівка дві стрілецькі диві­зії, одна танкова бригада, дві бригади ВВ НКВС, два прикор­донні полки, червоні партизани й місцеві поліційні сили. До акції були вжиті також літаки.

Вже 26 березня 206-й батальйон ВВ НКВС рушив з Костопо-ля на с. Збуж і Яполоть, щоб прочісувати ліси над Горинню. Ку­рінь УПА (командир Гострий) чекав уже гостей на переправах через Горинь. Зав'язався великий бій, в якому енкаведисти, втра­тивши понад сотню убитими, мусили відступити. У цьому бою відзначився сотенний Гамалія.

Богослужіння в лісі. Лемківщина, 1945 •>.

Генеральний наступ більшовиків почався в перші дні квітня. Насамперед рушили на села червоні партизани. Рухливі парти­занські відділи йшли на всі сторони й переходили майже кожне село. Головним їх завданням була розвідка, поширення паніки, ліквідація активних українських революціонерів і їх родин, ни­щення пропагандистських гасел і кличів по селах і, перш за все, неймовірний грабунок українського населення. Червоні партиза­ни забирали все, що бачили: харчі, коней, одяг, взуття тощо. Від дикої стрілянини червоних партизанів загинуло багато селян.

Червоні партизани самі уникали боїв з УПА, але відділи УПА й СКВ, бачачи їх знущання над селянами, виступили на оборо­ну сіл. Це було помилкою, бо вони виявили місце свого перебу­вання й свої сили.

10 квітня почалася велика акція на ліси над р. Горинню. З усіх сторін сунули на цей терен великі більшовицькі сили.* По­встанці почали відступати з боями, але більшовикам удалося за­гнати їх у "мішок" між селами Жильне і Берестовець Косто-пільського району. Тут розгорівся завзятий бій, що тривав 9 го­дин. Повстанці й більшовики мали важкі втрати. Загинули тоді курінний Гострий, сотенний Вихор, провідник СБ ПЗУЗ Василь Макар-Безрідний і його заступник Юрій. Коли настала ніч, реш­тки розбитих повстанців під проводом Гамалії, Максима й Од­норога прорвались з оточення після нічного бою з більшовиць­кими заставами коло с. Камінна Гора (Олександрійський район), перейшли в Пустомитівські ліси.

15 квітня почався наступ великих більшовицьких сил на за­гони командира Енея і командира Дубового. Під Пустомитівські ліси підтягнули в усі села масу війська. Відділам УПА годі було й показатися за харчами. На всіх дорогах, що вели в ліс, біль­шовики поробили сильні застави. 15 квітня з підтримкою тан­ків і літаків більшовики рушили в ліс. Одночасно зі сходу на позиціях командира Дубового почали наступати прикордонні полки. Великий бій тривав цілий день (15 квітня) коло Людви-поля, закінчився переможно для повстанців. Більшовики втра­тили 147 убитих, 1 кулемет, 4 легкі кулемети, 1 гранатомет, 22 полонених. Відділи Енея відбили також велику кількість біль­шовицьких атак, причому знищили 5 більшовицьких танків і з боєм відступили в глибину лісу. 24 квітня авангард відступаючих відділів Енея під командою Кватиренка-Польового вийшов з лі­су на більшовицькі застави коло с. Виткович і розгромив їх, вби­вши понад 100 енкаведистів. Загін Енея мав змогу переправити­ся через р. Случ у Лончинські ліси, в терен Дубового.

У ці ліси відступили також з-під Людвиполя курені загону Ду­бового. Тут, під Ленчином, 26 і 27 квітня відбулись завзяті бої з більшовицькими прикордонниками. Коли курені Енея охороняли переправи через р. Случ, курені Дубового мали змогу цілком роз­громити більшовицькі сили в районі Ленчина. У цих боях біль­шовики зазнали великих втрат. Курінь УПА (командир Шакал), що перший прийняв бій, втратив понад 40.вбитими, у тому числі сотенного Бурю. Після цих боїв курені загонів Енея і Дубового мали перепочинок на два тижні. Більшовики звернули свою го­ловну увагу на південь, де в Гурбенських лісах зібралася велика сила українських повстанців.

25 квітня потрапив у більшовицький мішок загін УПА коман­дира Кори. У дев'лтигодинному бою між селами Городець і Ан­тонівка, коло залізничного шляху Ковель — Сарни, в трикутни­ку між р. Горинь і р. Віркою, відділи Кори прийняли бій, з якого вийшли переможно. Від запальних куль загорівся ліс. Повстанці вміло маневрували в палаючому лісі й завдали більшовикам зна­чних втрат. Багато їх втопилось у р. Горинь і трупи пливли річ­кою більше тижня.

На півдні більшовики зробили велику акцію на ліс Хрінич-чина Демидівського району. Тут, на хуторах між селами Лисин і Свищів, 25 квітня прийняв бій курінь УПА командира Юрка. Повстанці відбили всі атаки більшовиків, що втратили 38 бійців убитими й багато більше пораненими. У бою загинув командир Юрко і ще 11 повстанців. Бій, що тривав шість годин, мав дуже часто рукопашний характер. Під вечір (а була це Великодня су­бота) курінь під командою сотника Гірняка почав відступати в напрямі на с. Свищів.