Степан росоха військо закарпатської україни карпатська січ (1938-1939)

Карпатська Україна, територія якої лежить на південному схилі Карпат між рікою Тисою на сході й півдні та ріками Гернадом і Попрадом на південному заході, площею близько 12 000 квадрат­них миль і одним мільйоном мешканців, включаючи Пряшівщину, була століттями відірвана од матірного пня українських земель.

У 1270-му р. спалахнув між мадярським королем Стефаном і галицько-волинським князем Левом конфлікт, який закінчився походом українських полків на Мадярщину та прилученням Закар­паття до матірних українських земель. В історичних джерелах не­має згадки, як довготривала злука, але із 1299 р. збереглася грамо­та наджупана міста Берегово Григорія, в якій він титулує себе "урядником Лева, князя руського". За злуку з Галицько-Во­линською Державою закарпатські українці під проводом свого над­жупана Петра Петровича воювали з мадярами цілих десять років (1310-1320). А від 1387 р. аж до розвалу Австро-Угорської Держа­ви Карпатська Україна була провінцією Мадярського Королівства.

21 січня 1919 р. Карпатська Україна проголосила свою злуку з Українською Народною Республікою. Але після розподілу ук­раїнських земель на основі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Карпатська Україна увійшла до складу Че­хословацької Республіки як автономна територіальна одиниця.

Майже 20 років боролися закарпатські українці за національне визволення і стільки ж за політичні права "Срібної Землі". Бо­ротьба закінчилася перемогою і Карпатська Україна 7 жовтня 1938 р. проголосила свій автономний уряд, а 11 жовтня стала сфсдерованою державою тридільної Чехословацької Республіки.

Конечна потреба організувати власну військову оборону сильно відчувалася уже влітку 1938 р. У той час сусіди Карпатської Ук­

раїни мадяри й поляки почали посилати туди своїх добре вишко­лених диверсантів, які підривали мости, нападали на державні й національні установи й об'єкти, тероризували населення і та­ким чином хотіли викликати хаос, непевність у країні, замішання і дезорієнтацію. Уряд ЧСР був змушений зорганізувати окремі відділи, т. зв. Сторожі Оборони Держави (Страж Оборони Ста-ту) із членів жандармерії, поліції і фінансової сторожі, які мали запобігти диверсійній діяльності сусідів у Карпатській Україні. Та ці Оборонні Відділи були заслабі чисельно, а до того ж чехи, які складали більшість командного складу тих відділів, не сприй­мали свого завдання серйозно. Сумлінно виконували цю службу тільки українці.

4 вересня 1938 р. в Ужгороді за почином відпоручників Органі­зації Українських Націоналістів відбулися установчі збори делега­тів молоді й представників старшого громадянства, на яких ство­рено Українську Національну Оборону. До Проводу Національної Оборони увійшли: др. Степан Росоха — голова, мгр. Іван Ро­гач — заступник голови, В. Д.— секретар, др. Василь Іванов-чик — організаційний референт, інж. В. Гелетка — скарбник, членами Проводу — по одному представнику із кожного повіту. Військовий Штаб Української Національної Оборони очолювали: полк. Аркас, полк. Стефанів та сотн. Клименко. Упродовж місяця УНО-оборона вже мала розгалужену організаційну мережу по всій Карпатській Україні з Краевою Командою, а також окружними й місцевими командатурами. У більших селах і містах відділи УНО-оборони об'єднували звиш 500, а то й 1000 членів. На чолі відділів призначалися місцеві інтелігенти, звичайно, військовики, що були резервовими старшинами чехословацької армії або комбатантами з Першої світової війни — старшини Армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії.

Організація УНО-оборони була проведена й здійснена. Але найбільшою проблемою було дістати для неї зброю, щоб її від­діли стали чинними в обороні кордонів країни.

Протиукраїнська пропаганда ворожих елементів так сильно ді­яла й впливала на чехів, що вони не хотіли дати для Української Національної Оборони навіть тієї вишкільної зброї, яку повинні були дати на основі закону й розпорядків на оборону ЧСР і яку вони дали аналогічним народним гвардіям у Чехії, Моравії та Словаччині. Зброю січовики мусили здобувати від мадярських і польських диверсійних банд, що постійно непокоїли пограничні околиці.

Після примусового відступлсння мадярам Ужгорода, Мукаче-ва й Берегова, на основі Віденського Арбітражу, 1—2 листопада 1938 p., столицю Карпатської України перенесено в Хуст. Тут реорганізовано Українську Національну Оборону в Організацію Національної Оборони Карпатська Січ і поставлено її на війсь­кову базу. її членів умундировано й розділено по гарнізонах у Хусті й на вузлових пунктах країни. До складу Головної Коман­ди Карпатської Січі увійшли: Дмитро Климпуш — командант, Іван Роман — заступник і господарський референт, Іван Ро­гач — генеральний писар, Степан Росоха — зв'язковий стар­шина з Урядом Карпатської України й референт преси, пропа­ганди та ідеологічно-політичного виховання. Шефом Генераль­ного Штабу іменовано полк. Михайла Колодзінського-Гузара. До штабу ще входили: чот. Кріс, пор. Чорний, пор. Щука, пор. Ка­лина, чот. 3. Коссак, чот. О. Велянський та ін.

Основним завданням Карпатської Січі було паралізувати те­рористичну чинність мадярських і польських диверсантів, які ак­тивізували свою терористичну діяльність.

Згідно з розпорядженнями федерального уряду ЧСР відділи Карпатської Січі не мали права діяти на кордонах Карпатської-України, лише на відстані 1 500 м від кордону, але все ж з по­явою січовиків у прикордонній смузі всюди зменшилися напа­ди диверсантів.

Військовий Штаб Карпатської Січі безперервно проводив військовий вишкіл і старшинські курси насамперед для тих, хто ще не був у війську й прибув на допомогу Карпатській Україні

з інших українських земель, головно з Галичини, Буковини й з підсовєтської України. 4 грудня 1938 р. в Хусті відбувся І З'їзд Карпатської Січі, а 19 лютого 1939 p. II З'їзд. І З'їзд Карпатської Січі мав завдання розглянути внутрішні організаційні справи та ідеологічно-військовий вишкіл січовиків. II З'їзд Карпатської Січі задемонстрував військову силу й дисципліну Карпатської Січі, яка проявлялася в десятитисячному поході січових відділів у сто­лиці Хусті. У поході взяли участь також відділи січовичок під проводом Стефанії Тисовської. З окликом "Слава" вітала сто­лиця Карпатської Укра­їни майбутніх своїх обо­ронців. На балконах бу­динку "Січової Гостинни-ці" приймав дефіляду Карпатської Січі Уряд Карпатської України на чолі з прем'єр-міністром о. д-ром Августином Во­лошином. До струнких ВІДДІЛІВ СІЧОВОГО ВІЙСЬКа Столиця Карпатської України - Хуст. промовляли представни­ки Уряду й Головної Команди Карпатської Січі, серед них і ге­нерал Віктор Курманович та ін. Промовці закликали січовиків бути чуйними й готовими на той момент, коли їх покличе рід­ний край стати в обороні кордонів.

І той момент скоро прийшов. Мабуть, скоріше, як того спо­дівались самі промовці!

У той час були створені січові гарнізони на особливо важливих пунктах країни, як: Королево над Тисою, Іршава, Торунь, Ставне, Перечни. Створено також робітничі відділи Карпатської Січі, які мали завдання будувати й відбудовувати дороги, особливо шлях Хуст—Довге—Свалява—Перечин. Жіночі відділи проводили виш­кіл медичних сестер, що опісля відіграли велику роль в боях за не­залежність Карпатської України. Відділи допоміжної поліції Кар­патської Січі виконували службу разом із чеською поліцією, яка була до деякої міри вороже настроєна до українців і непевна.

Крім військової і вище згаданої ділянки Карпатської Січі, дуже діяльний був відділ преси, пропаганди та ідеологічного виховання з відомою Летючою естрадою, що об'їздила всю країну, головно під час передвиборної кампанії до сейму Карпатської України. Летючу естраду очолював А. Д. Довгопільський при співучасті

Миколи Чирського на ін. Офіційною газетою Січі став тижне­вик "Наступ", редактором і видавцем якого був др. С. Росоха.

Політична ситуація в країні ставала непевною. До цього спри­чинювалися не лише сусіди та німецькі інтриги, але також сам федеральний уряд у Празі, за дорученням якого президент др. Гаха 17 січня 1939 р. призначив міністром внутрішніх справ Кар­патської України чеського генерала Л. Прхалу без порозуміння і згоди Уряду Карпатської України. Проти насильного акту Праги виступив не лише уряд Карпатської України, але й усе українське населення, яке почало проводити бурхливі демонстрації проти чехів по всій країні, що не обійшлося без сутичок з поліцією, жандармерією і навіть і військом.

Зміцнення Карпатської Січі й перемога Українського Наці­онального Об'єднання на виборах до сейму Карпатської Укра­їни 12 лютого 1939 р.(94 % усіх виборчих голосів) додало укра­їнцям ще більшої певності й завзяття у дальшій розбудові своєї державності.

Тим часом Німеччина тиснула на Прагу з усіх боків, а її агенти розкладали сфедеровану ЧСР із середини. Чехи настирливо вмішу­валися у внутрішні справи Словаччини й Карпатської України. Словаки почали думати про самостійність своєї країни, а закар­патські українці — про можливості відвернення мадярської небез­пеки, яка загрожувала у зв'язку з проголошенням самостійності Словаччини. У всій ЧСР, а особливо в Карпатській Україні, запану­вало велике напруження під впливом тих внутрішніх непорозумінь і безперебірливої та нагальної пропаганди Берліна й Будапешта.

БОЇ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ

Початкові бої. Уже на початку березня 1939 р. розвідка Кар­патської Січі принесла повідомлення про концентрацію ма­дярського війська на південних кордонах Карпатської України. Мадярське радіо повідомляло, що Гітлер і Муссоліні вже пого­дилися на окупацію мадярами Карпатської України. Карпатська Січ у постійній готовності. Головна Команда домагається в прем'єра о. др-а А. Волошина, який одночасно був міністром внутрішніх справ, зброї для тих січових відділів, які негайно му­сили від'їхати на мукачівський відтинок кордонів, звідкіля очі­кували першого наступу мадярської армії. Крім того, розвідка принесла вістки про якісь неясні наміри ген. Прхали, якого не допустили до урядування.

13 березня вночі прем'єр о. др. А. Волошин дав наказ комен­дантові жандармерії видати резервну зброю Карпатській Січі. Тієї ночі мадярська армія дійсно розпочала свої воєнні операції на мукачівському відтинку. У ранніх годинах, коли відділи Кар­патської Січі поспішно озброювались переданою зброєю і готу­вались до від'їзду на фронт, ген. Прхала віддав чеському війську наказ роззброїти Карпатську Січ.

Українсько-чеські бої у Хусті. 14 березня 1939 р. столиця Кар­патської України пробудилася від крісових стрілів, клекоту кулеме­тів, вибухів гранат і гарматної канонади. Чеське військо сильно об­стрілювало будинок Головної Команди Карпатської Січі "Січову Гостинницю", січові гарнізони та інші січові об'єкти. Скрізь по ву­лицях були встановлені важкі скоростріли. У бою брали участь чеські панцерники й легкі гармати. Січовики, озброєні тільки крі-сами, гранатами й пістолями, чинили завзятий опір, причому обо­рона ускладнювалася браком амуніції. На протест Уряду Кар­патської України Прага не реагувала. Бої тривали. Вістка про напад чеського війська на Карпатську Січ блискавкою пронеслася по всій країні. Місцеві відділи Карпатської Січі почали роззброювати чеську жандармерію і поліцію, а також військові відділи й зі збро­єю в руках йшли на допомогу столиці. Бачачи рішучий опір Кар­патської Січі й одностайність населення, ген. Прхала віддав наказ чеському війську припинити бої. Карпатська Січ перебрала всеціло до своїх рук охорону порядку в Хусті й у цілій країні. Із тих нещас­них і нікому не потрібних чесько-українських боїв, у результаті яких було близько сотні мертвих і кількасот поранених, скориста­лися тільки мадяри, армія яких вже зайняла на мукачівському від­тинку перші три українські села: Підгіряни, Кольчино й Коропець.

Того ж дня, 14 березня, сейм Словаччини проголосив її са­мостійність. Уряд Карпатської України мусив діяти негайно. Устами свойого прем'єр-міністра о. д-ра Августина Волошина через хустське радіо він проголошує самостійність Карпатської України й оголошує загальну мобілізацію.

13 усіх закутан Карпатської України горнуться українці до сво- єї столиці, голосяться до війська. Карпатська Січ поспішно оз- броює свої полки й сотня за сотнею, з піснею на вустах, ідуть на фронт, щоб спинити наступаючого ворога, щоб в огні й крові зда- ти іспит на державницьку зрілість, щоб у тій збройній боротьбі доказати всім, що січове військо Карпатської України є гідне сво- їх славних предків, бо вірно дотримується їхньої правди:

нехай вічно буде слава, же през шаблі маєм права!

14 березня вночі президент ЧСР др. Гаха прийняв у Берліні протекторат Німеччини над чеськими землями (Чехія, Морава) й наступного дня (15 березня) в ранніх годинах німецьке військо окупувало їх без найменшого опору з боку чеської армії.

Сейм Карпатської України. 15 березня зійшовся сейм Карпатсь­кої України, який проголосив її як Карпатську Украшську Рес­публіку й обрав першим президентом о. д-ра Августина Воло­шина. Карпатську Січ було проголошено національною армією Карпатської Української Республіки.

Того дня надвечір мадярсько-німецькі агресори зробили ще од­ну спробу здобути Карпатську Україну без боїв. Мадярський уряд вислав до Хуста свого парламентаря, а одночасно німецький кон­сул др. Гофман передав президентові Карпатської України теле­граму від Птлера, щоб передати мадярам владу у Карпатській Укра­їні без боїв. Президент о. др. А. Волошин заявив, що Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, але зі зброєю в руках виступить проти кожного, хто задумав би порушити її свободу і її державні кордони. Заяву свого президента карпатські українці під­тримали належним чином! Це перший раз, що в дорозі до опану­вання Європи й світу агресори зустріли належний опір. Опір Ук­раїнської Держави — Карпатсь­кої Української Республіки!

Мобілізація Карпатської Січі проходила гладко, бо закарпатці голосились до війська спонтанно й масово. Але найбільшим неща- стям був брак зброї. Чехи не хо- тіли добровільно віддати україн- цям зброю. Треба було насампе- ред здобути її силою, щоб опісля озброювати Карпатську СІЧ. Скорострільне гніздо в бою.

Наступ мадярів. Мадяри роз­почали свій наступ з 13—14-го березня вздовж південних кордо­нів Карпатської України. Наступ розвивався в чотирьох напрям­ках по залізничих шляхах. Перший ішов з Ужгорода на Пере­чни—Ужок, другий з Мукачева на Сваляву—Лавочне, а з Бе­регова виходили: третій на Іршаву—Кушницю і четвертий, найголовніший, на Севлюш—Королево—Хуст—Ясіню.

На першій л ін ії Ужгород — Перечни одразу ді йшло до запеклих боїв. Сюди мадяри скерували свій головний удар, щоб відрізати Карпатську Україну від Словаччини. Хоч мадяри ввели в бої важкі гармати й літунство, хоч вони кількакратно переважали численні­стю січове військо, та все ж безперервні й завзяті бої тривали на цій лінії майже цілий тиждень і без допомоги поляків, які почали насту­пати з Ужока, не змогли б за той час дістатися до північних кордонів.

Важкі бої вела Карпатська Січ на лініях Ужгород—Мукачів та Мукачів—Берегово—Севлюш. Особливо важливі, а одночасно успішні бої були під Горондою.

Сотня Карпатської Січі в селі Горонда, якою командував хор. Михайло Стойка, що був перед тим у відділах Сторожів Оборони

Держав», замшіла позиції якраз хвилину перед наїздом мадярів 14 березня в 5-й год. ранку, на відстані 50 м від демаркаційної лінії. Скоростріли були посередині оборонної лінії, на лівому крилі зайняли позиції стрільці з крісами, на правому гранатники.

Наступ почали мадяри з великою силою. Під сильним вогнем січовиків мадяри в паніці відступили. Сотня січовиків з невелики­ми втратами вистояла проти великої сили наїзника аж 16 годин.

На відтинку "Іршава" сотня під командою чот. Н. Романен-ка мала 150 січовиків, у тому числі 10 українців із чеської ко­манди фінансових сторожів. В озброєння сотні входили: 82 крі-си, чотири міномети, чотири ракетові пістолі, чотири легкі ско­ростріли, 15 пістолів кал. 7.65 та до них по 400 штук набоїв крім того, 135 мін, 400 ракет, 40 000 набоїв до кулеметів і крІсів з ма­газинками та 250 ручних гранат - 200 чеського виробництва з запальником 0-15 і 50 плоских з бомбовим запальником. Крім того, 5 машинових пістолів і до них ЗО 000 набоїв. Бій почався 14 березня в 9 год. ранку, де сотня на командних над ворогом позиціях держала фронт до 4.30 пополудні. Під натиском ма­дярської частини, в кількості приблизно 1000 вояків січовики по­чали відступати ланцюгом гір до Іршави.

Про події на відтинку мадярсько-українського фронту коман-дант іншої сотні пор. О. Свобода писав: "Того дня перед полуднем (15 березня) січовики привели до Іршави кільканадцять полонених мадярських вояків та кількох ранених і дві фіри всякого бо­евого виряду та зброї. Сотня під командою пор. С. Станканин-ця наскочила несподівано на мадярів, більшість яких загину­ла в бою, а полонених пересла­но через Іршаву до Хуста. Між мадярськими полоненими зна­ходилися також старші віком вояки, що було доказом, що Мадярщина провела в себе тиху мобілізацію.

Найтяжчі бої велися на лінії Берегово—Севлюш—Хуст. Мадяри поспішали здобути столицю Карпатської України, тому кинули до наступу крім піхотних частин ще великі панцерні з'єднання при підтримці важкої артилерії та літунства. Без сумніву, що оз­броєнням і чисельністю мадяри переважали січовиків й вирішува­ли бої на свою користь, але сильний дух спротиву й безмежна лю­бов до своєї батьківщини зробили чудо і малочисельна й так сла­бо озброєна українська армія змогла учинити такий сильний опір у такому тривалому часі. Мадярські старшини опісля заявляли з подивом, що ніколи не очікували такого завзятого спротиву й та­кої боєздатності карпатських січовиків.

За Севлюш ішли бої уже від 2-ої години ранку 15 березня 1939 р. На відтинок цього фронту вирушив курінь січовиків, що складався з учнів Севлюшської учительської семінарії під про­водом свого вчителя сот. Якова Голоти. Ці юнаки не вміли на­лежно володіти зброєю, але повні завзяття та рішучості, героїч­но боронили позиції під Севлюшем. Вони не відступали й не здавались у полон. Гинули в бою подібно як студентська молодь під Кругами. їм на допомогу вирушив січовий гарнізон з Коро­лева під командою пор. Осипа Свободи. Тепер фронт розгор­нувся від Ужгорода по Королево над Тисою. Іршавський гарні­зон боронив південні схили Карпат. Важкі бої за Перечин, Сва-ляву, Іршаву, Севлюш принесли великі втрати як українській ар­мії, так і мадярам. Сам Севлюш два рази переходив з рук до рук. На цьому відтинку фронту Карпатська Січ мала до диспозиції один чеський танк, який багато причинився для оборони.

На схід від Королева йшли важкі бої на так званому Ко-панському полі, за 12 км від Хуста. Із Севлюша до Хуста тіль­ки 25 кілометрів, але мадярські моторизовані частини змогли ді­статися до Хуста тільки за повних ЗО год, ведучи важкі бої за

кожну п'ядь землі. Хуст мадяри здобули аж 16 березня під вечір.

Тут треба згадати, шо 15 берез­ня президент о. др. А. Волошин призначив військовим міністром Степана Клочурака, який призна­чив головнокомандуючим війсь­ками Карпатської України полк. С. Єфремова, а сам виїхав на пе­реговори з ген. Святеком, коман-

пали на Словаччину й до Поль-

... дантом чеських військ, які відсту-

Розстріляні СІЧОВИКИ. '„ т-і

щі,— щоб його спонукати до оборони Карпатської України. Але то­му спротивився ген. Л. Прхала, який був надрядним генералом і який скеровував чеські війська до Польщі, куди й сам виїхав.

По виїзді до Велятина полк. С. Єфремова головне команду­вання перебрав полк. Михайло Колодзінський-Гузар. Головну Команду й Генеральний Штаб перенесено до будинку Уряду Кар­патської України, звідкіля керовано воєнними операціями, аж до відступу з Хуста. У той час у Головній Команді й Генераль­ному Штабі діяли: полк. М. Колодзінський-Гузар, ад'ютант полк. Гузара чот. 3. Коссак, член Головної Команди пор. др. С. Po-соха, полк. В. Фнлонович, др. Олег Кандиба, полк. Земан, доб­роволець з чеської команди, телефоністка Галина Волощук та ще кілька зв'язкових старшин і підстарший.

Під Хустом точилися не менше завзяті бої, як на інших ділян­ках мадярсько-українського фронту. Під вечір мадяри підійшли під Хуст. Січовики відступили, одні на Волове, а інші через с. Со-кирницю, одна частина на с. Драгово, а інша на с. Буштино. Туди відступили також Головна Команда й Штаб Карпатської Січі, а також частини, що боронили Хуст. У Буштині йшли завзяті бої між місцевими січовиками й чеськими частинами, що переходили на Тячів до Румунії, за зброю, яку чехи не хотіли скласти.

Тим часом в українському запіллі частини чеських військ оз­броїли місцевих мадярів, які опанували вузлові пункти Тячів, Те-ресву й Солотвинські Копальні. Це дошкульно відчувалося на ук­раїнському фронті. Відступ на Тячів був неможливий, щоб ді­статися до Бичкова, куди виїхала Влада Карпатської України й де мав організуватися другий фронт.

Наступного дня мадярські моторизовані частини підійшли під Буштино, де розпочалися нові завзяті бої. Проти переважа­ючої сили й ударів мадярських терористів з тилу із Тячева сі­чові відділи не могли встояти. У цих боях загинув сам Вер­ховний Командант полк. М. Колодзінський-Гузар і йо­го ад'ютант чот. Зенон Коссак. Частина січовиків перейшла через Тису до Румунії, а біль­ша частина відступила на пів­ніч, щоб через Углю дістатися до Нересниці, опісля до Велико­го Бичкова. З наближенням мадярського фронту місцеві мадяри розпочали скритий терор проти січових старшин. 18 березня вби­ли пор. П. Волощука. Уздовж північних кордонів Карпатської України сунула польська армія на зустріч з мадярами на спіль­ному кордоні. На хребтах Карпат лунало веселе польське "вен-гер, поляк два братанкі, як до шаблі так до шклянкі". У такій безвиглядній ситуації січові частини в Бичкові переходять до Ру­мунії. Але румуни, роззброївши та пограбувавши всіх з особи­стого майна, 22 березня передали їх у Бичкові мадярам.

На інших місцях Фронту бої не припинилися. Від 18 березня йшли бої з мадярською армією уздовж середньої смуги Кар­патської України від Березнянщини через Сваляву, Волівщину, Довге, Нересницю, Рахів, яку мадяри зайняли аж під кінець бе­резня. Горішню частину Карпатської України мадяри здобули аж у першій половині квітня. Пограничні пасма, де не було добрих шляхів, здобули мадяри в травні.

Численні відділи Карпатської Січі не піддалися мадярам, а від­ступили в гори і там вели партизанську боротьбу. Ці партизанські

відділи Карпатської Січі дошкульно давали себе відчувати ма­дярській окупаційній армії і мадярським жандармам протягом ці­лої мадярської окупації. Особливо вславились партизанські відді­ли на Волівщині під командою пор. Федора Тацинця, який опісля в тій боротьбі й загинув. Теж на Гуцульщині (верхи Кобилянської і Косівської Поляни та Рахова) активно діяв партизанський відділ під командою пор. Миколи Крупи, який загинув у акції, а по йо­му перебрав команду хор. Олекса Ворохта. У цьому відділі був якийсь час і член Головної Команди пор. С. Росоха.

Січовиків, які, відступаючи перед мадярами, перейшли польсь­кий кордон, польська прикордонна сторожа розстрілювала на місці.

Мадяри, захопивши рештки розбитих частин Карпатської Січі, частину їх розстріляли, а частину перевезли до концентраційно­го табору в Варю Лопош біля Ніредьгази.

Вони розстріляли не лише січовиків, але також чільних укра­їнських громадян: послів Івана Григу та Василя Лацанпча, учи­теля Д. Митровича та ін.

Опір військ молодої держави Карпатської України був світ­лим доказом свободолюбивості українського народу та бороть­би за право незалежності. Це ж бо йшли добровольці на певну смерть незважаючи на те, що напасник переважав кільканадця-тикратно, як людьми, так і озброєнням.

Світова преса з подивом писала про героїчну боротьбу закар­патських українців. Питалися: "що веде тих молодих людей на оче­видну смерть?" Не могли того зрозуміти, що український вояк може або здобути свободу своїй батьківщині, або вмерти в її обороні.

Карпатська Україна витримала в боротьбі своєї незалежності довше, як Франція, Польща чи Чехословаччина, що на свою обо­рону не віддали жодного стрілу. Карпатська Січ заманіфестува-ла перед світом, що український народ боротиметься за свою сво­боду повсякчасно, до повної перемоги й відродження Незалеж­ної Соборної Української Держави.

] >у Історія українського війська

Лев ШАНКОВСЬКИЙ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯ

ДО ДЖЕРЕЛ УПА

"Ліпше нам за віру свою православну і цілість вітчизни на полі брані від зброї ворожої лягти, ніж рабами бути"

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

"Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. На­шою так само, кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, ор­ганізаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що на­ція свідомо й ірраціонально використовує для ствердженій сво­го права на державне життя. Кров, пролита для цієї великої мети, не засихає. Тепло її все відіграватиме роль нспокоюючо-го, тривожного фрагменту, що нагадує про нескінченне й кличе на продовження розпочатого" ,

СИМОН ПЕТЛЮРА

"Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї".

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ

"Героїчна боротьба УПА й визвольно-революційного під­пілля,— це найбільш героїчна доба в історії України. Знайте, що такої геройської доби взагалі не знає історія людства. У тінь пішли прославлені герої Фермопілів. На героїзмі УПА й ви­звольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові ук­раїнські покоління. Боєць УПА, український революціонер, за­ступить місце мужнього спартанця в історії людства"

ТАРАС ЧУПРИНКА

1. ДЕСЯТЬ РОКІВ ЗБРОЙНО-ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ УПА

¹ Постанову Української Головної Визвольної Ради від ЗО травня 1947 р. про визнання 14 жовтня 1942 р. днем повстання Української Повстанчої Армії (УПА) та про встановлення цього дня святковим днем УПА надруковано в підпільному бюлетені: "Бюро Інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)", вип. 1, квітень 1948 р.

Постановою Української Головної Визвольної Ради від ЗО трав­ня 1947 р. 14 жовтня 1942 р. визнано днем постання Української Повстанчої Армії (УПА)¹. Для вшанування цього моменту ви­значено 14 жовтня, що збігається з історичним козацьким Свя­том Покрови як Святковий День УПА. І коли в жовтні 1947 р. вперше організовано це Свято в УПА, перед виструнченими ла­вами загартованих у боях бійців пролунали пам'ятні слова І Святкового Наказу Головного Командира УПА сл. пам. гене­рала Тараса Чупринки¹.

"...У нинішній Святковий День УПА гордо погляньте на ми­нулі п'ять років і з пошаною спом'яніть усіх, що посвятою сво­го життя викували цю нову добу. У нинішній Святковий День УПА з гордим чолом дивить­ся в майбутнє, що завершить нові визвольні змагання — перемогою".

Від цього дня проминуло дальших п'ять років важкої боротьби й УПА вступила в одинадцятий рік свого існу­вання. За ці історично такі короткі, але в щоденній бо­ротьбі такі довгі роки свого існування, УПА не тільки встояла у боротьбі, але й осягнула значні й тривкі успі­хи. Що більше, за ці роки во­на виросла в поважну зброй­но-політичну силу, що своїми ідеями й діями започаткувала новий період, що ввійде в історію України як доба Укра­їнсько ї Повстанчої А р м і ї.

¹ Текст 1 Святкового Наказу генерала Тараса Чупринки надруковано в підпільному жур­налі "Літопис УПА", жовтень, 1947 р. Журнал передруковано в збірці "Псрсдруків під­пільних матеріалів", ч. 11/49, видання 34 ОУН, Німеччина.

Десять років збройно-по­літичної боротьби УПА з найбільшими потугами світу, в тому числі с і м років боротьби проти більшовицької Москви та її сателітів, боротьби, що ве­деться в умовах мирної стабілізації після закінчення великої війни в Європі, боротьби, що охоплює не тільки значну частину тери­

¹ Див.: "Свобода". Джерзи Ситі. Ч. 274 з 16 жовтня 1952 р.

¹ Див.: Peter Pirogow: Why 1 Escaped. New York, 1950. DucU. 376 ст.

¹ Див.: Бібліографія.

' Текст наказу ген. Ковальчука, в англійській мові, надрукованого в: "Ukrainian quarterly¹ Vol. VI, Number 4, Autumn 1950. У ньому знимки з українським текстом.

торії України, але й території сусідніх держав, боротьби, що з огляду на відому безоглядність ворога й застосовані ним жахли­ві методи поборювання, ведеться в умовах, яких досі ще не знала історія людства,— це факт, у своїй величі такий неймовірний, що пробують заперечити або хоч применшити його значення. Чи не найкращу відповідь дав недавно всім цим запе­реченням росіянин, радянський літун, що втік на Захід в 1952 p., Аркадій Рудовський.¹ "Це не є жодна таємниця,— казав він зди­вованим кореспондентам газет,— що в Західній Україні існує протибільшовицька підпільна боротьба. Про те знають у всьому СРСР". Пригадуються спогади іншого радянського літуна Пет­ра Пирогова, що втік на Захід 1949 р. В книзі, що він її опублі­кував англійською мовою², цілі сторінки присвячено описам бо­ротьби радянського війська й поліції проти українських повстан­ців, боротьби, в якій сам автор брав активну участь під час свого перебування в Західній Україні (Коломия, Стрий) в 1947— 1948 pp. Не бракує й офіційних радянських заяв, що такий під­пільний рух існує. Коли не рахувати багатьох статей на сторін­ках "Радянської України" (Я.Галана, Остапа Вишні, Левченка, Смолича, Карманського й ін.³, що по-своєму висвітлюють цей рух, капітальними підтвердженнями існування цього руху з ра­дянського боку є Наказ ч. 312 міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Миколи Кузьмича Ковальчука від дня ЗО грудня 1949 р. про "непритягнення до кримінальної відпові­дальності учасників решток розгромлених українських націона­лістичних банд в західних областях Української РСР, що добро­вільно з'явилися до органів радянської влади з повинною"⁴. Ма­буть, цей наказ не дав бажаних результатів, бо в "Радянській Україні" за 10 серпня 1952 р. надруковано список 28 працівни­ків органів державної безпеки, міліції й міністерства внутрішніх справ, нагороджених медалями "За бойові заслуги". До речі, список нагороджених медалями "За бойові заслуги" з'явився також у "Радянській Україні" і в "Правді України" за 1 лютого 1953 р. За які "бойові заслуги" нагороджує Гречуха органи дер­жавної безпеки і т. д. через 7 років після закінчення війни? Відповідь на це питання ясна — за "бойові заслуги" в боротьбі проти УПА й українського підпілля.

Сьогодні серед поінформованих кіл на Заході немає вже дискусії про існування УПА, сьогодні є вже багато доказів її існування. Публікації документів про генезу й дії УПА¹, свідчення очевидців, у тому числі чужинців, про збройну повстанську війну в Україні², признання офіційних московсько-більшовицьких чинників, що така боротьба існує³, постійні ві­стки про цю боротьбу на сторінках світової преси⁴, згадки про неї в книгах визначних осіб на Заході (проф. Джеймз Бернгем, Гаролд Е. Стассен, Вільям Г. Чемберлін, ген. Фуллер й ін.)⁵ і, врешті, поява в окупованих зонах Західної Німеччини рей­дуючих відділів УПА, що від 1947 p., переходячи в боях понад 700 миль, в одчайдушних рейдах пробивались з Ук­раїни через польську, словацьку й чеську території, а також при­несені ними підпільні видання, що з'являються в Украші заходами УПА й визвольно-революційного підпілля, за­свідчують перед світом, що УПА — це незаперечна дійсність⁶. Поза "залізною завісою" справді існує український визвольно-революційний рух, що веде збройно-політичну боротьбу проти більшовицької Москви та її сателітів. Що більше, свідомість іс­нування української підпільної боротьби в СРСР і розуміння її значення щораз більше проникає в публічну опінію вільного світу.

¹ Див.: Микола Лебідь: "УПА". її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. І. частина. Німецька окупація Укра­їни. Видання Пресового Бюра УГВР. 1946. ¹ Див: Бібліографія. ¹ Див.: Бібліографія. ⁴ Див.: Бібліографія. ^! Див.: Бібліографія.

' Див.: Лев Шанковський: "УПА та її підпільна література". Спроба бібліографії укра­їнських підпільних видань в Україні за час від 1945—1950. Філадельфія, 1952. ст. 19, ілюстр.

Десять років збройно-політичної боротьби УПА, в тому числі майже вісім років боротьби в умовах жорстокої радянської дійсності змушують кожного замислитися над джерелами сили УПА, що є досі небувалим явищем в історії визвольних змагань народів. У чому сила УПА, що дозволяє ш вести бо­ротьбу в системі, в якій, здавалося б, жодна боротьба неможли­ва, й у чому таємниця її успіхів, коли вона мусить бороти­ся проти величезної переваги ворога в людях і техніці, не кори­стуючись жодною сторонньою допомогою, виключно власними силами — оце питання, що їх ставитиме собі кожен дослідник УПА в першу чергу. Правильна відповідь на оці питання дасть змогу схопити суть УПА, пізнати її природу й характер, накрес­лити засади, що лягли в основу її існування і її дії та зрозуміти ту роль, що її вона відіграла в загальному історичному розвитку українського народу.

Правильна відповідь на ці питання не була б можлива, коли б не накреслити моментів історичного порядку, що попередили постання УПА. Накреслення цих моментів дасть змогу нам зро­зуміти, що сучасна боротьба УПА — це не явище, що було ви­кликане дією сторонніх сил, а результат глибоких внутрішніх про­цесів, що проходили в широких українських народних масах ві­ками й завжди приводили до збройної боротьби за визволення, коли для цього створювались сприятливі умови. Українська іс­торія багатюща на приклади, що ілюструють це твердження.

2. УПА — ІСТОРИЧНА КОНЕЧНІСТЬ

Отже, розгляд історичних моментів, що передували постан­ню УПА, допоможе нам зрозуміти, що боротьба УПА — це не­минуча ланка в історичному ланцюгу подій, закономірний етап у житті українського народу, історична конечність. УПА постала як закономірне, всім ходом подій підготовлене завер-1 шення глибоких процесів, що відбувалися в широких українських масах віками. Не було таких сил, щоб могли зупинити ці про­цеси; український народ, що внаслідок багатовікової боротьби за власну державність дійшов до вершин своєї національної свідомості, не міг зненацька перетворитись в етнографічну масу чи хоча б у політично-індиферентну суспільність. І коли нова світова війна створила сприятливі умови для започаткування но­вої боротьби за визволення, українські маси повстали проти сил, зацікавлених у дальшому колоніальному поневоленні України, й пішли в боротьбу за українську державу з вірою у власні сили й у власний самостійний шлях боротьби. Таким чином, висока на­ціональна й революційна свідомість українських мас була при­чиною, що УПА мусила постати, мусила боротись, мусила скла­дати свої жертви. Десятиліття сучасної боротьби УПА — це ж тільки закономірне продовження тієї боротьби за визволення, що її український народ веде вже цілі століття.

Бійцям УПА особливо близькі традиції порстання 1648 р. Во­но теж було виключно справою повсталих українських мас, на­ціонально-визвольною революцією в найширшому того слова значенні. Спираючись майже виключно на власні сили, укра­їнський народ підняв повстання проти Польщі й поклав кінець польському пануванню в Україні. Могутня тоді Польща не ви­тримала напору українських народних мас, що повстали на всіх українських землях і стали до збройної боротьби за визволення під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстання було успішне й по кількох сторіччях політичного небуття український народ знову установив свою державу — Українську Козацьку Республіку.

Це зовсім не випадковість, що 1648 р. прийшов щойно після ряду менших протипольських повстань. Революційні процеси на­роджувались і щораз дужче розвивались, оволодівали українськи­ми народними масами й вибухали повстаннями, а після невдач на деякий час стихали і знову виявлялися і щораз більшою си­лою. І, врешті, прийшов незабутній для українського народу слав­ний, переломний в історії України 1648 рік як закономірне за­вершення цих революційних процесів, що проходили серед ук­раїнського народу від часу утрати ним власної державності¹.

Коли ж віроломна Москва зламала Переяславський договір (1654) і поступово знищила всі здобутки українського народу, завойовані ним у Визвольній війні 1648 p., а Україна опинила­ся в цілковитій московській неволі, український народ став до завзятої боротьби за свою державність. Цю боротьбу почав уже гетьман Богдан Хмельницький, а продовжували її гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик та ін., закликали до неї Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Укра­їнка. Оцю боротьбу продовжували цілі українські покоління на різних українських землях і в різних ділянках життя. У новітню добу, пробуджена в XIX ст., політична енергія українського на­роду постійно росла й згущувалася, глибинні внутрішні процеси щораз частіше виходили на поверхню життя й набирали різних форм вияву. Постали перші українські революційні організації (1891 р. — "Братство Тарасівців") й перші політичні партії (Ре­волюційна Українська Партія (РУП) 1900 p.). Визначним діячем цих організацій був Микола Іванович Міхновський (1873—1924), праця якого "Самостійна Україна" стала програмою українського самостійницького табору.

¹ Дуже докладний аналіз повстання 1648 р. на тлі сучасності є в підпільному творі П. Полта­ви: "Чому повстання 1648 р. було переможне?", 1948. Передрук вийшов у збірці передру-ків підпільних видань 03/48. Видання ЗЧОУН, Німеччина.

Революційні процеси серед українських мас не припинились, коли революція 1905 р. потонула в хвилях реакції. Доходило на­віть до явних бунтів. Наприклад, коли Москва в 1909 р. вирі-

шила святкувати 255-ту річницю Переяславського договору й 200-ту річницю бою під Полтавою, в Україні у відповідь відбув­ся демонстративний виступ українських солдатів під проводом поручика Ждановича, а підпільна організація "Оборона Укра­їни" висаджувала в повітря пам'ятники, що їх до цих дат стави­ли по містах. Атмосфера в Україні була така згущена, що Моск­ва в 1912 р. ніяк не могла наважитись на дозвіл всенародних святкувань з приводу сторіччя уродин Тараса Шевченка. І саме в цьому році постала серед київських студентів чергова таємна організація "Братство Самостійників", головою й душею якої був Валентин Отаманський (засуджений пізніше в процесі СВУ в Харкові). Братство накреслило широкі плани політичної ро­боти з метою здобуття української самостійності.

Логічним завершенням революційних процесів, що оволоді­вали українськими народними масами в добі національної і со­ціальної неволі й набирали різних форм вияву в різних періодах часу, були Перші Визвольні змагання 1917—1921 pp. Використо­вуючи сприятливі умови, створені Першою світовою війною, ук­раїнський народ з новою силою розгорнув збройну боротьбу за своє національне й соціальне визволення.