§ 3. Правовий статус суддів

Судді наділені виключним правом реалізовувати судову владу, вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, вони виконують свої обо­в’язки на професійній основі. Судді незалежні і підкорюються лише Конституції та законам України. Прояв неповаги до судді передбачає встановлену законом відповідальність. Вимоги та рішення суддів при здійсненні ними повноважень обов’язкові для виконання тими суб’єктами, до яких вони звернені. Невиконання вимог і рішень суддів тягне встановлену законом відповідальність.

Передумовою реалізації суддями судової влади є їх єдиний правовий статус, який закріплено у відповідних нормативно­правових актах. У юридичній літературі правовий статус суддів часто ототожнюють із їх правовим становищем. Зазвичай під правовим статусом суддів розуміють порядок набуття статусу, сукупність їх прав та обов’язків, вимоги, що ставляться до суддів, правові гарантії, які дозволяють суддям здійснювати свої повноваження згідно із законом, порядок притягнення суддів до юридичної відповідальності та звільнення з посади.

Основні засади правового статусу суддів визначені в Конституції України та законах України «Про судоустрій і статус суддів» і «Про Конституційний Суд України». Окремі його положення деталізуються в Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», процесуальних кодексах та інших нормативно­правових актах.

3.1. Вимоги, що висуваються до суддів

У ч. 2 ст. 127 Конституції України міститься положення, за яким від суддів вимагається утримання від: а) будь­якої участі у політичній або профспілковій діяльності, отримання якого­небудь представницького мандата; б) обіймати будь­які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

а) Заборона брати участь у будь­якій політичній або профспілковій діяльності, мати представницький мандат. Згідно з ч. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» перебування на посаді судді несумісне з обійманням посади в будь­якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Винятки становлять лише органи суддівського самоврядування, Вища рада юстиції, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Національна школа суддів України, для роботи в яких суддю за його заявою може бути відряджено зі збереженням заробітку за основним місцем роботи. Така вимога щодо суддів обґрунтовується необхідністю додержання гарантій поділу влад і незалежності судової влади, що виключає будь­які сумніви в безсторонності судді і справедливості судового рішення. Судові рішення повинні ґрунтуватися виключно на законі, праві, забезпечуючи тим самим підтримання існуючого в державі режиму законності.

Розділ 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також передбачає обмеження політичних прав суддів. Зокрема, встановлюється, що суддя не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках. Запровадження такого обмеження зумовлюються історичним досвідом становлення держави, традиціями, коли одержати посаду судді і зберегти її без партійного квитка було майже неможливо. Пам’ятаючи сумний досвід диктату КПРС, при якому «партійна дисципліна» була основним засобом здійснення тиску на суддів, законодавці більшості країн колишнього СРСР закріпили щодо суддів заборону належати до політичних партій і профспілок і брати участь у будь­якій політичній діяльності. Але в Україні розуміється неможливість позбавлення судді права участі у виборчому процесі при формуванні органів законодавчої влади та органів місцевого самоврядування, тим більше неможливість контролювати його особистісні вподобання щодо ідей та програм тієї чи іншої партії (особливо в умовах багатопартійності) або політичного діяча (адже ці процеси вже лежать у внутрішній, емоційній сфері людини). Крім того, положення ч. 2 ст. 65 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» гарантує, що політичні вподобання кандидата в судді не можуть бути підґрунтям для відмови в зайнятті посади. Однак важко уявити собі політично заангажованого кандидата, який відразу після призначення на посаду судді став би «політично нейтральним». Тому український законодавець зробив спробу визначити характер неприпустимих публічних дій судді, політичного характеру: не можна виявляти прихильність політичним партіям, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках.

Сьогодні необхідність існування заборони щодо політичної діяльності суддів пов’язана зі зламуванням стереотипів, історичних традицій, становленням авторитету суддів у суспільстві. Але такий «жорсткий» підхід до обмеження політичних прав суддів є тимчасовим явищем на період побудови правової держави, формування громадянського суспільства. В перспективі доцільніше розглядати вимогу аполітичності судді як суб’єктивну неупередженість судді, тобто відсутність упередженості при розгляді суддею конкретної справи, пов’язаної з прихильністю ідеям будь­якої політичної партії, особистими або іншими симпатіями до політичних лідерів. Однією із гарантій дотримання суддею вимоги щодо неупередженості при розгляді справи є процесуальний інститут відводу судді, який на законних підставах усуває його від розгляду справи, якщо виникає сумнів у його незалежності та неупередженості.

Свобода кожного носія судової влади від ідейного або емоційного тиску в першу чергу пов’язана з принципами верховенства права і правової держави, здійснення судової влади лише на підставі Конституції й закону. Умовами, що забезпечують неупереджене здійснення суддею своїх професійних функцій, мають стати надійне законодавче закріплення незалежності суддів, високий рівень їх професійної правосвідомості, внутрішнє сприйняття кожним суддею правил змагальності судового процесу. Саме такий підхід до статусу носія судової влади забезпечить йому високий авторитет у суспільстві.

б) Заборона займатися будь­якою іншою професійною діяльністю, крім наукової, викладацької та творчої. У Європейській хартії про статус суддів (п. 4.2) зазначено, що «суддя вільно може займатися різними видами діяльності, крім його службових пов­новажень, зокрема й тими, котрі є виявленням його прав громадянина. Однак ця свобода може (і має) бути обмежена в тій мірі, в якій зовнішній вигляд цієї діяльності є несумісним із довірою щодо неупередженості і незалежності судді чи з професійною необхідністю уважно й у розумний строк розглядати справи»⁴⁰.

Конституція України щодо суддів установлює заборону обіймати будь­які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Закон України «Про судо­устрій і статус суддів» конкретизує: «Суддя не має права поєднувати свою діяльність з підприємницькою або адвокатською діяльністю, будь­якою іншою оплачуваною роботою (крім викладацької, наукової і творчої діяльності), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку» (ч. 2 ст. 53).

Вимога про несумісність зумовлюється кількома обставинами. По­­перше, забороняючи поєднувати судову діяльність з іншою, крім дозволеної законом, законодавець прагне зберегти незалежність судової влади. По­­друге, це обмеження прав людини, яка обіймає посаду судді, спрямоване на забезпечення належного і сумлінного виконання професійних функцій. По­­третє, зазначена заборона запобігає можливості використання суддею свого службового становища в особистих цілях, що сприяє збереженню необхідного авторитету судової влади, безсторонності суддів.

Заборонити судді займатися викладацькою, науковою або творчою діяльністю практично неможливо. Крім того, творча, викладацька чи наукова діяльність має сприяти підвищенню професійного рівня судді, збагаченню його знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії.

Таким чином, інша (несудова) діяльність судді має відповідати таким ознакам: а) вона повинна містити ознаки передбаченої Законом викладацької, наукової або творчої діяльності та б) не завдавати шкоди виконанню основних обов’язків носія судової влади.

3.2. Права та обов’язки суддів

Професійні судді України користуються всіма правами й основними свободами людини і громадянина, за винятком установлених національним законодавством обмежень, зумовлених особливостями правового статусу. Вони також не звільняються від виконання конституційних обов’язків, як­­то захист Віт­чизни чи сплата податків і зборів, повинні не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Права та обов’язки суддів найбільш повно визначають ступінь їх можливої (службової) поведінки. Вказані інститути розкривають зміст правомірної поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її конкретний вид та ступінь. Ця можливість забезпечується і гарантується державою. Засобом її закріплення є правові норми. Права та обов’язки судді завжди існують у певних межах — періоді володіння статусом і реалізуються в конкретних правовідносинах, що виникають в умовах здійснення професійних функцій носія судової влади.

Правам суддів притаманні такі характерні риси: по­перше, вони належать конкретному суб’єкту — судді; по­друге, ґрунтуються на нормах позитивного права — Конституції України, Законі Україні «Про судоустрій і статус суддів» тощо; по­третє, є забезпеченою державою і правом можливістю певної поведінки, спрямованої на досягнення соціального блага; по­четверте, їх виникнення зумовлюється конкретним юридичним фактом — призначенням (обранням) на посаду судді; по­п’яте, зміст та обсяг прав суддів визначаються специфікою правового статусу носіїв судової влади в конкретній державі; по­шосте, забезпечуються загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними) гарантіями; по­сьоме, їх порушення тягне юридичну відповідальність.

Усі права суддів можна умовно поділити на статусні і процесуальні.

Статусні права суддів забезпечують особливий їх правовий статус і правовий захист, підкреслюють їхнє виключне правове становище в державі. Серед широкого кола статусних прав суддів слід виділити: право на повагу професійної честі й гідності; право на особисту і майнову недоторканність; право на незмінюваність із посади протягом строку, на який суддю призначено (обрано); право на кар’єру; право на відставку; право на соціальний і правовий захист; право на одержання матеріальної винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством; право на поліпшені житлові умови; право на пільги з житлово­­комунального, транспортного та іншого обслуговування; право на відпочинок; право на вільний вибір додаткової педагогічної, наукової й іншої оплачуваної творчої діяльності; право на страхові гарантії; право на навчання і підвищення кваліфікації; право на оскарження до відповідного органу рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності; право подати заяву про припинення пов­новажень судді за власним бажанням, інші права, передбачені національним законодавством.

До процесуальних прав належать права, якими суддя наділений для ефективної реалізації своїх службових функцій, а саме: право вимагати від посадових осіб та громадян виконання винесених суддею рішень; порушувати у встановленому законом порядку питання перед Конституційном Судом про перевірку конституційності нормативного акта, отримувати інформацію від посадових осіб та інших громадян у зв’язку зі здійсненням правосуддя; давати доручення відповідним органам про привід осіб до зали судового засідання й інші права, передбачені процесуальним законодавством.

Обов’язки суддів містять урегульовані нормами права вимоги щодо необхідної поведінки судді, тобто юридичні обов’язки, а також вони мають характер моральних, які зумовлені вимогами професійного обов’язку та совісті судді. Невиконання або неналежна реалізація суддею обов’язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.

Обов’язки суддів мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) й інші зобов’язання, що випливають із цивільно­правових відносин (якщо перебування у таких правовідносинах не суперечить статусу судді).

Правове закріплення обов’язків судді виявляється в певних вимогах до його поведінки. Результатом такої поведінки судді виступає його волевиявлення у формі прийнятих рішень, дій чи бездіяльності в період володіння статусом судді. Поведінка судді може бути законною, тобто відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної відповідальності. Основні вимоги до поведінки судді закріплені у ч. 4 ст. 54 Закону України «Про судо­устрій і статус суддів»:

— своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства;

— дотримуватися правил суддівської етики;

— виявляти повагу до учасників процесу;

— додержуватися присяги судді;

— не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі й таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання;

— дотримуватися вимог щодо несумісності;

— подавати щорічно не пізніше 1 квітня до Державної судової адміністрації України для оприлюднення на офіційному веб­порталі судової влади, ведення якого забезпечує Державна судова адміністрація України, декларацію про майновий стан.

За змістом вимог, що містяться в наведеній правовій нормі, обов’язки судді можна поділити на такі групи: а) дотримання законодавства України при здійсненні професійної діяльності; б) дотримання етичних основ діяльності; в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

А. Дотримання законодавства суддею можна розглядати у двох аспектах: по­перше, вся службова діяльність судді відбувається в установлених законодавством процесуальних межах, порушення яких є підставою для визнання рішення судді незаконним. По­­друге, суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати будь­яке джерело права, котре є частиною національного законодавства України: Конституцію, інші нормативно­правові акти, прийняті на її підставі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Б. Етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної етики судді й є сукупністю моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з точки зору таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Дотримання етичних засад діяльності передбачає утримання суддею від дій, що можуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи можуть викликати сумнів у його неупередженості, незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов’язаний не допускати будь­яких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дії, що можуть негативно вплинути на його моральний вигляд, завдати шкоди його професійній та громадській репутації. Під репутацією судді слід ро­зумі­ти загальновизнані в професійній групі, в суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової особи судової влади, носія державно­владних повноважень.

Для судді, який не дотримується етичних засад діяльності, мають наставати негативні наслідки, зокрема дисциплінарна відповідальність.

В. Сумлінне і професійне виконання службових функцій у першу чергу передбачає повну самовідданість судді. Він має утримуватися від іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої обов’язки та якій він не має права приділяти увагу протягом свого робочого часу. Йдеться про те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Виконання навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

Дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов’язків судді передбачає вдосконалення професійної майстерності, систематичне підвищення кваліфікації.

За неналежне виконання цих обов’язків суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

3.3. Матеріальне забезпечення суддів

Матеріальне забезпечення суддів повинно бути достатнім, узгоджуватися з економічними умовами, що змінюються в країні. У п. 6 Європейської хартії про статус суддів зазначено, що «рівень оплати повинен установлюватися так, аби захистити суддю від тиску, спрямованого на те, щоб уплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи таким чином його незалежність і неупередженість»⁴¹. Рекомендація № R(94)12 Комітету міністрів державам­членам про незалежність, ефективність і роль суддів від 13 жовтня 1994 р.⁴² акцентує увагу на тому, що рівень винагороди суддів має бути пропорційний їх професійному авторитету і рівню відповідальності в суспільстві.

Структура суддівської винагороди в Україні визначена в ч. 2 ст. 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і складається із посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів установлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з певним коефіцієнтом.

Розмір суддівської винагороди повинен забезпечити їх фінансову незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови оплати праці мають бути чітко регламентовані відповідними нор­мативно­правовими актами. Прийняття актів, які змінюють структуру суддівської винагороди, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують виплату, суперечить Конституції України та законодавству України.

Суддя, члени його сім’ї та їхнє майно перебувають під особливим соціальним і правовим захистом держави. Основні положення щодо соціального і правового захисту суддів закріплено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Низку положень цього Закону конкретизовано і розвинуто в деяких правових актах. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не можуть бути скасовані чи змінені у бік зменшення гарантій, які містяться в них, без відповідної компенсації⁴³.

Відповідно до ч. 1 ст. 134 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді, члени їхніх сімей та їхнє майно перебувають під особливим захистом держави. Органи внутрішніх справ зобов’язані вживати необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї, збереження їхнього майна, якщо від судді надійде відповідна заява.

До заходів державного захисту Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» належать:

— спеціальні заходи щодо забезпечення особистої безпеки судді та членів його сім’ї, а також охорони належного йому майна. Спектр таких заходів досить широкий: від надання суддям зброї й інших засобів індивідуального захисту до встановлення сучасних технологій охоронної сигналізації у приміщеннях, де мешкають судді та члени їх сімей. Обов’язок із забезпечення та вжиття перелічених заходів, а також охорони приміщень судів і громадського порядку під час здійснення правосуддя покладається на Міністерство внутрішніх справ України і спеціальні підрозділи міліції;

— підвищену кримінальну відповідальність за вчинене у зв’язку зі службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров’я, а також його близьких родичів, знищення чи пошкодження майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням їх майна;

— заходи соціального захисту суддів.

Відповідно до Закону, життя і здоров’я суддів підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Суддя, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду. Суддя забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України мантією та нагрудним знаком, а також окремим кабінетом, робочим місцем та необхідними для роботи засобами.