2.5.7. Підвищення кваліфікації педагогічних працівників: стан, проблеми, перспективи

Сучасний стан

Статус системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників як однієї зі складових післядипломної освіти на сучасному етапі визначається законодавством про освіту і метою подання нових знань і формування вмінь у межах існуючого освітньо-кваліфікаційного рівня, у результаті чого підвищується рівень професійної компетентності.

Підвищення кваліфікації педагогічних працівників в Україні відбувається цілеспрямовано за напрямами:

• навчання на курсах в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти, інститутах підвищення кваліфікації Київського і Севастопольського міських педагогічних університетів, Центральному інституті післядипломної педагогічної освіти (ЦІППО), Інституті післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників (ІПОІПП) (м. Донецьк), Університеті менеджменту освіти АПН України, на факультетах підвищення кваліфікації педагогічних університетів щоп’ять років різною тривалістю;

• виконання методичної роботи на базі методичних районних (міських) кабінетів (центрів), закладів освіти системи загальної середньої, дошкільної, позашкільної, професійно-технічної освіти відповідно до річних планів їх роботи;

• постійної самоосвіти.

Система підвищення кваліфікації педагогічних працівників за своєю структурою є багатофункціональною і розгалуженою. За період свого існування вона підлягала суттєвій модернізації, що насамперед полягало в зміні основних функцій зазначених освітніх інституцій – від функцій методичних центрів (науково-методична й координаційна) до функцій вищих навчальних закладів ІІІ рівня акредитації (освітня, науково-методична, наукова, координаційна, міжнародна), а також сприяла запровадженню до штатних розписів, крім педагогічних, науково-педагогічних працівників.

На сучасному етапі розвитку цієї системи позначилася тенденція до створення в містах та областях педагогічних університетів для підвищення кваліфікації педагогічних працівників певного регіону; на базі ЦІППО і ІПОІПП у 2008 р. утворено Університет менеджменту освіти АПН України для підвищення кваліфікації і перепідготовки керівних кадрів освіти.

Ці зміни сприяли розвитку такої системи, проте не усунули її проблем.

Актуальні проблеми і причини їх виникнення

1. Невирішеними залишаються проблеми, пов’язані з уточненням ролі і функцій, з ефективністю системи підвищення кваліфікації, підготовкою науково-педагогічних кадрів та їхньої психологічної готовності до сприйняття освітніх інновацій і перспективного педагогічного досвіду.

2. Для цієї системи освіти відсутня самостійна законодавча і повна нормативно-правова бази, які б конкретизували мету, завдання, функції післядипломної освіти, запобігали дублювання нею вищої освіти, передбачали персоніфіковане фінансування педагогічних працівників. Невизначеною є система управління закладами і установами підвищення кваліфікації педагогічних працівників як на державному, так і регіональному та місцевому рівнях; не розроблена Концепція і державна цільова програма розвитку післядипломної педагогічної освіти; продовжується використання обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти не за основним призначенням як вищого навчального закладу, у якому навчаються фахівці з вищою освітою різних рівнів професійної підготовки (бакалаври, магістри, науково-педагогічні працівники тощо); натомість невиразною є роль цих інститутів у реальному підвищенні кваліфікації педагогічних працівників; задоволенні потреб ринку праці.

3. Недостатність кадрового забезпечення системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників високопрофесійними педагогічними і науково-педагогічними кадрами характеризується їхньою низькою підготовленістю до роботи в умовах інноваційних змін, великою кількістю працівників пенсійного віку, високою плинністю кадрів, низькими тарифними ставками оплати праці.

4. Недосконалість стандартизованих (типових) професійних програм і навчальних планів підвищення кваліфікації педагогічних працівників пов’язана з тим, що в них не враховано сучасні вимоги для навчання дорослих, розроблені у світовій та вітчизняній теорії і практиці. До програми не включені:

• завдання з розвитку самоповаги і впевненості у собі, мотивації, навичок спілкування і підтримання стосунків, самоуправління, творчого підходу до розв’язання проблем, планування і перегляду кар’єри, економічних навичок, умінь долати конфлікти, освоювати комп’ютерні технології;

• інтегровані теми і предмети, у яких мистецтво об’єднано з наукою й іншими навчальними дисциплінами.

5. Відсутність чіткої нормативно-правової бази та системи підготовки кадрів для роботи у закладах післядипломної педагогічної освіти, нестача науково-методичних матеріалів (підручників і посібників для підвищення кваліфікації), з одного боку, наявність конкурентних організацій (освітніх фірм, центрів, проектів тощо), що виникли останнім часом на ринку освітніх послуг, з іншого, спонукають до активного системного впровадження освітніх інновацій, розвитку очно-дистанційної форми навчання, запровадження компетентнісного і кредитного підходів кредитно-модульного навчання, розвитку суб’єкт-суб’єктних відносин між учасниками підвищення кваліфікації.

Шляхи і способи розв’язання проблем

Системне впровадження освітніх інновацій у зміст, форми і метод

підвищення кваліфікації педагогічних працівників

Одним із чинників підвищення якості освітніх послуг є широкомасштабне застосування інформаційних і комунікаційних технологій у навчальному процесі, які є інноваційними та якісно змінюють рівень самостійної роботи особистості, зокрема: розширюють обсяг навчальної інформації; активізують навчально-пізнавальну діяльність; сприяють запровадженню методів об’єктивного контролю тощо.

Суттєвою ознакою їх застосування у професійній діяльності педагогічних (хто навчається) і науково-педагогічних (хто навчає) працівників є принципово нові форми і методи роботи, що забезпечують підвищення ефективності їхньої діяльності і позитивно впливають на професійне середовище, яке відображається в різноманітності використання безконтактних (дистанційне навчання, навчання через пресу, радіо, телепрограми тощо) та практико-орієнтованих (“навчання через практику”, ”навчання через досвід”, ”навчання за потребами роботодавців”) систем навчання.

Такі (інноваційні) системи навчання потребують активного використання мультимедійних підручників і посібників, нових форм підготовки навчальних занять (через Інтернет, засоби масової інформації тощо), нової форми захисту випускних робіт слухачами курсів підвищення кваліфікації − проектів, виконаних на замовлення роботодавців, нових способів оцінювання рівня професійної компетентності тощо.

Для системного запровадження освітніх інновацій необхідно розвивати діяльність технологічних центрів (лабораторій), створюючи програми підтримання освітніх інновацій на базі закладів післядипломної педагогічної освіти, аналогічні тим, що були вперше створені в ЦІППО у 2003 р. й обґрунтовані в докторській дисертації Л. І. Даниленко у 2005 р.

Розвиток очно-дистанційної моделі підвищення кваліфікації

педагогічних працівників

В Університеті менеджменту освіти АПН України, починаючи з 2000 р., запроваджена нова (інноваційна) модель навчання − очно-дистанційна (автор В. В. Олійник). Її характерними ознаками є те, що вона наближає вітчизняну систему підвищення кваліфікації до світових стандартів, сприяє самореалізації кожного, хто навчається, має модульну структуру, поєднує навчання в очному (до 10-12 днів) і дистанційному етапах і триває протягом 4-6 місяців.

У цій моделі якісно змінюється роль слухачів і викладачів. Зокрема, слухачі мають можливість обмінюватися досвідом, дискутувати з актуальних проблем освіти, навчатися на різних спецкурсах за вибором, відвідувати тренінги і семінари на очному етапі навчання, консультуватися, брати участь в Інтернет-конференціях, електронних форумах, чатах на дистанційному етапі. Викладачі виконують ролі не лише лектора або керівника семінару чи тренінгу, а й роль тьютора, який надає різноманітні консультаційні послуги у навчанні через систему Інтернет чи навчальну електронну програму (наприклад, програма ”Прометей”, ”Мудл”, ”Веб-клас ХПІ” тощо).

Запровадження компетентнісного і кредитного підходів.

Створення системи кредитно-модульного навчання у підвищенні

кваліфікації педагогічних працівників

Кредитно-модульна система навчання у підвищенні кваліфікації педагогічних працівників розробляється групою вітчизняних науковців у рамках спільного проекту МОН України та Світового банку ”Рівний доступ до якісної освіти” (наукові керівники − В. В. Олійник, Л. І. Даниленко). Вона передбачає чітке визначення складових професійної компетентності педагогічних працівників, діагностування і моніторинг їхнього розвитку; ґрунтується на модульній технології навчання та залікових кредитах і є однією із сучасних освітніх інновацій.

Інноваційність кредитно-модульної системи полягає у тому, що навчання якісно змінює ролі учасників навчального процесу, а саме:

• слухачі курсів підвищення кваліфікації на основі професійного плану і програми формують за змістовими модулями індивідуальний навчальний план і самостійно відповідають за вибір змісту і темпу навчання;

• викладачі перестають бути трансляторами знань, стають партнерами (фасилітаторами) слухачів курсів підвищення кваліфікації в здобутті ними нових знань і набутті вмінь, сприяють розвиткові у них навичок самоосвіти;

• керівники закладів післядипломної педагогічної освіти створюють умови для постійного професійного розвитку викладачів, спрямовують діяльність різних центрів (лабораторій) на забезпечення варіативної складової навчального плану підвищення кваліфікації;

• роботодавці спільно з керівниками закладів післядипломної педагогічної освіти здійснюють моніторинг рівня професійної компетентності педагогічних працівників.

Створення такої системи навчання перебуває у стадії експерименту, починаючи з 2008 р., який проходить на базі Університету менеджменту освіти АПН України (ректор В. В. Олійник), Київського гуманітарного педагогічного університету ім. Б. Грінченка (ректор В. О. Огнев’юк), Харківського (ректор Л. Д. Покроєва), Луганського (ректор Т. М. Сорочан), Івано-Франківського (ректор Р. М. Зуб’як), Миколаївського (ректор Н. М. Огренич), Київського (ректор Н. І. Клокар) обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти.

Запровадження зазначеної системи прискориться за умов об’єднання зусиль обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти і районних (міських) методичних кабінетів (центрів), та розроблення положення ”Про кредитно-модульну форму організації підвищення кваліфікації педагогічних працівників”.

Розвиток суб’єкт-суб’єктних відносин у підвищенні кваліфікації

У процесі підвищення кваліфікації задіяні, з одного боку, слухачі, які мають ґрунтовні професійні знання, більш-менш упорядковані на етапі попереднього навчання, спираються на власний досвід, який може не збігатися з пропонованими теоретичними знаннями, і часто мають високий рівень тривожності, комплекс ”загрози авторитетові”, ознаки ”емоційного вигорання”, систему смислів, цінностей, оцінних критеріїв, що нерідко вирізняється певною інерційністю та консерватизмом, з іншого боку, викладачі, які є фахівцями широкого профілю (адже навчання відбувається не за суто предметним, а комплексним принципом, коли особлива увага приділяється міжпредметним зв’язкам, інтеграційним тенденціям) і мають вищийрівень компетентності.

Між цими учасниками створюється навчальний процес, який має свою специфіку, пов’язану не стільки з передачею певної кількості професійних знань, умінь, навичок, скільки з орієнтацією слухачів на професійне вдосконалення, особистісне зростання, розвиток творчого потенціалу, зміну установок.

Для реалізації навчального процесу, що сприяє особистісному розвитку педагогічних працівників, у теорії розроблено відповідні організаційно-методичні умови (В. А. Семиченко, О. І. Бондарчук), а саме: забезпечення взаємодії педагогів і слухачів на основі ціннісно-гуманістичного підходу; організація спільної діяльності слухачів, під час якої вони реалізують себе як творчі індивідуальності, задовольняють вищі людські потреби; встановлення партнерства у спілкуванні, емоційна відкритість і довіра один до одного, прийняття іншої людини як цінності; забезпечення в процесі навчання зворотного зв’язку (опитування, бесіди, групові форми спілкування) з метою корекції змісту занять відповідно до вищих потреб слухачів; складання індивідуальних програм на основі постійного моніторингу особистісного й професійного розвитку слухачів.

Ці умови реалізуються в активному соціально-психологічному навчанні педагогічних працівників, що включає кілька етапів:

• підготовчий, на якому визначається ступінь готовності до особистісного розвитку;

• діагностичний, спрямований на визначення вихідного рівня особистісного розвитку на основі актуалізації прагнення до самопізнання особливостей свого внутрішнього світу;

• етап актуалізації здатності до розвитку конструктивних особистісних новоутворень на основі самоконтролю і саморегуляції активності особистості, що протікає в активних формах і позитивно позначається у методах навчання – практичних заняттях, де аналізуються проблемні ситуації професійної діяльності, конструктивне розв’язання яких можливе за умови самоаналізу й самопізнання особистості педагога, ділових іграх, тематичних дискусіях, соціально-психологічних тренінгах тощо;

• етап закріплення і розвитку конструктивних особистісних новоутворень доцільно реалізувати в дистанційній формі навчання, а також безпосередньо у професійній діяльності, під час самоосвіти в тісній співпраці з психологічною службою інституту післядипломної педагогічної освіти через виконання спеціальних завдань для навчального практикуму.

Перспективи розв’язання проблем

Для реалізації вищезазначених змін у найближчій перспективі необхідно здійснити певні заходи:

1. МОН і АПН України − розробити Концепцію системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників, Державну програму розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників, положення ”Про кредитно-модульну форму організації підвищення кваліфікації педагогічних кадрів”, положення ”Про головний заклад післядипломної педагогічної освіти”, систему управління підвищенням кваліфікації на державному рівні, цільову програму підготовки резерву керівних кадрів освіти.

2. Керівникам регіональних органів управління освітою і наукою (обласних, міських, районних) − сприяти експериментальній апробації різних моделей підвищення кваліфікації педагогічних працівників з елементами кредитно-модульної системи навчання, розробленню стандартизованих професійних програм і навчальних планів підвищення кваліфікації різних категорій педагогічних працівників, громадсько-педагогічному руху освітян регіону з наукової, науково-методичної і начальної літератури для системи підвищення кваліфікації (паперової та електронної версій); розробленню регіональної системи управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників.

3. Керівникам закладів післядипломної педагогічної освіти − модернізувати структуру і зміст підвищення кваліфікації педагогічних працівників різних категорій з урахуванням їхньої професійної компетентності на засадах різноманітних інноваційних моделей організації навчання (кредитно-модульної, очно-дистанційної, пролонгованої, індивідуалізованої тощо), активно запроваджувати освітні інновації у зміст, форми, методи навчання й організацію навчального процесу, розробити перспективні (на п’ять років) плани-графіки підвищення кваліфікації педагогічних працівників.