4. Науково-технічний потенціал

Науково-технічний прогрес – це характерна ознака і рушійна сила розвитку продуктивних сил. Він проявляється через безперервне вдосконалення, покращення, реформування основних складових продуктивних сил суспільства: людини як суб’єкта праці та засобів виробництва, які об’єднують засоби і предмети праці. Тобто прогрес, який латинською мовою (progressus) означає успіх (рух уперед), забезпечує поступальний рух людства від нижчих щаблів до вищих, тобто висхідний розвиток.

У науковій літературі немає однозначного визначення поняття «науково-технічний прогрес» далі – (НТП). Здебільшого його трактують як поступальний, взаємопов’язаний розвиток науки і техніки, який зумовлений потребами суспільного виробництва та виступає об’єктив­ною закономірністю його розвитку [36]. Таким чином, НТП об’єднує як науково-дослідну діяльність, так і впровадження її результатів у практику. Провідну роль у НТП відіграє наука. Саме від розвитку її фундаментальних (теоретико-методологічних) та приклад­них досліджень залежить удосконалення продуктивних сил. Водночас запровадження наукових досягнень у практику через створення нових засобів праці, технологій, залучення чи створення нових предметів праці залежить від техніко-технологічного розвитку, втілення наукових розробок у практику.

НТП лежить в основі розвитку людства і реалізується як два взаємозумовлені типи: еволюційний та революційний. Еволюційний тип НТП властивий цьому процесу протягом усього існування людст­ва, а форми його виявлення поступово змінюються від найпростіших (наприклад, кам’яні – дерев’яні – металеві засоби праці) до надзвичайно складних, які супроводжують розвиток суспільства в постіндустріальних країнах. На цьому найвищому щаблі цивілізаційного розвитку в основі НТП лежать інформатизація та інтелектуалізація виробництва, розвиток генетичної інженерії, біо- та космічних технологій, світових комунікаційних мереж тощо.

Декілька разів протягом історії людства еволюційний поступ НТП переривався революційним, який докорінно змінював структуру і пріоритети у продуктивних силах через запровадження в техніку і технології принципово нових, докорінно відмінних від попередніх досягнень наукової думки.

Сьогодні НТП завдяки своїй всеосяжності та активності впливає так чи інакше на всі аспекти життєдіяльності суспільства. Запровадження результатів НТП лежить в основі так званого інноваційного розвитку економіки. Він найбільш виразно проявляється у розвинених країнах і є однією із важливих передумов структурно-техноло­гічних трансформацій у країнах з перехідною економікою. Інноваційний розвиток сприяє економічному зростанню країн, а однією з його ознак є перетворення науки у важливу продуктивну силу. НТП забезпечує впровадження інновацій, диверсифікацію структури господарства, впливає на активність інтеграційних міжгалузевих процесів. Саме науково-техніч­на еволюція виробництва лежить в основі підвищення його конкурентоспроможності завдяки оптимізації організаційної струк­тури, перманентному оновленню засобів виробництва, розвитку високотехнологічних виробництв та сфери послуг, запровадженню все більш удосконалених технологій, інформатизації виробництва, нарощуванню науково-технічного потенціалу країни та її регіонів. Науково-технічний потенціал об’єднує відповідні ресурси та засоби науково-технічної діяльності. До його складових, змістовно відмінних одна від одної, можна віднести:

1. організаційно-управлінську з функціями управління та контролю, планування науково-дослідних та дослідно-конструк­торських робіт, їх фінансування тощо;

2. матеріально-технічну, яка об’єднує наукові заклади та організації, наукове устаткування, обладнання, експериментальні лабораторії, проектно-конструкторські бюро та дослідні заводи тощо;

3. кадрову, яка об’єднує академічні, вузівські, галузеві наукові кадри: учених, дослідників, конструкторів, допоміжних науково-технічних працівників;

4. інформаційну, яка надає інформаційне забезпечення наукового пошуку та науково-технічної діяльності в цілому та здатна до оперативної обробки та надання користувачам потрібної інфор­мації (статистичні установи, ліцензійно-патентні банки та ін.) [56].

Результатом науково-технічного потенціалу є напрацювання но­вих знань, зокрема щодо виробництва та вдосконалення організаційних форм, технологій, засобів виробництва, розширення його асорти­менту, а також упровадження цих знань у практику.

Потужність та структура НТП вимірюється як якісними, так і кількісними показниками.

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (по 7–5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функціо­нує 949 організацій, або близько двох третин наукових установ України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається у межах 3–2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіонах України кількість організацій дещо збіль­шилася, а чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спри­чинило виникнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дос­лідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаментальних і прикладних досліджень у природничих, технічних, гуманітарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївській до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення загаль­ної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. У регіональному аспекті це – Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші – Хмельницька, Рівненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська і Кіровоградська області (у межах 5–12 осіб). При цьому простежується загальне підвищення якісного складу наукових працівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами докторів та 13,7 % – кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають такі регіони України: м. Київ – відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим – 3,4 і 16,0, Закарпатська область – 3,2 та 20,6 %. У Київській області частка кандидатів наук становить 18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньоукраїнський показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база – основні фонди, що перебувають у розпорядженні наукових і науково-технічних організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устаткування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розробки. Так, вартість основних фондів наукових організацій перевищує 6,6 млн грн, причому 36,5 % припадає на м. Київ, 14,5 % – на Харківську область, високу частку мають Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одесь­ка області (8,3–4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку наукової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Більшість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11 – 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх – більше 20 років. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п’ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Чернігівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п’яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Франківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери відбулися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансування порівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2 % ВВП, (у розвинених країнах – 2,3–3,0 %). Однак по регіонах спостерігаються значні відмінності: у м. Києві цей показник складає 7,1 %, Харківській області – 4,0, Миколаївській – 2,1, м. Севастополі, Львівській та Одеській областях – 1,8–1,3 %. Фінансування наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечується переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні 30 %, на кошти замовника (зарубіжного і вітчизняного) – майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, Держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кошти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн, і лише Запорізька, Луганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відріз­няються дещо вищим рівнем фінансування, тому мають можливість стати в подальшому центрами наукового зростання в науково-техніч­ній сфері України.