3. Стратегія і тактика структурної перебудови економіки

Сучасні трансформаційні процеси в Україні на першому їх етапі (1992–1999 рр.) були пов’язані як із повною зміною політичного статусу України, так із переходом її до ринкової економіки. Перші роки незалежності України ознаменувалися проведенням фрагментарних, взаємосуперечливих заходів щодо зміни економічних відносин, які мали не реформаційний, а швидше деформаційний характер. Це призвело до глибокої політичної, соціальної та економічної кризи у країні та набагато ускладнило входження нашої держави на паритетних засадах у світову спільноту. Невдачі зі становленням ринкової економіки пояснювались багатьма причинами: не тільки складною спадщиною радянського періоду, але й відсутністю обґрунтованої стратегії державного розвитку України, розбудови її економіки на ринкових засадах: невідповідністю системи державного регулювання, яка склалася в умовах адміністративно-командної системи, новим вимогам; недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредитною, ціновою політикою; глибокою економічною й інституціональною кри­зою. До особливостей перехідного періоду в Україні можна віднести значну нестабільність економічної системи, зокрема відсут­ність законодавчого забезпечення глибинних трансформацій, необхідних для впровадження ринкових відносин, катастрофічне падіння виробництва (до 37 % від ВВП 1990 року у 1999 рік), різке погіршення добробуту населення тощо.

Усе це негативно позначилось на стані макроекономічної ситуації і викликало суттєве розбалансування макроекономічних пропорцій, у першу чергу – попиту і пропозиції і, як результат – різке скорочення масштабів внутрішнього ринку і втрату на ньому раніше міцних позицій вітчизняного виробника; різке зростання безробіття; невиправдано великі за обсягами і загрозливі для економічної безпеки держави за своєю структурою імпортні товарні потоки. Деякі вчені вважають, що причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягала в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована не на конкретні економічні суб’єкти. Це призвело до ще більшого погір­шення стану підприємств, передусім, реального сектора економіки. «Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самос­тійних відтворювальних процесів, стратегічного планування влас­ного розвитку» [27].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку, наслідками затяжної кризи стали: 1) нестабільність со­ціального і політичного життя країни; 2) неузгодженість інтересів держави, регіонів, суб’єктів господарювання, громадян; 3) відсут­ність розуміння з боку влади, політичних сил і громадянських інс­титуцій науково обґрунтованої стратегії подальшого соціально-еко­номічного розвитку України та невизначеність його кінцевої мети.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансформаціях перехідного періоду відсутність чітко визначеної стратегії державної розбудови України. У перші роки незалежності політики і вчені «націлювали» країну на перехід до ринкових відносин, не визначивши при цьому, який саме тип та етап розвитку ліберальної економіки мається на увазі. Очевидно, що з самого початку перебудови потрібно було говорити просто не про перехід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових виробничих відносин на новітніх інформаційно-технологічних засадах з їх стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації.

Є декілька причин тривалої невизначеності зі стратегією соціально-економічного розвитку України в перші роки незалежності, які дуже різні за своєю природою. У найбільш загальному вигляді їх дві. По-перше, це неконсолідованість суспільства, неузгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей розвитку представниками урядових структур, політичних і громадських організацій тощо. По-друге, це те, що внаслідок політичної, інституціональної, економічної, соціальної кризи у країні сформувалось так зване «зачароване коло». На фоні скорочення державного регулювання та його невідповідності сучасним вимогам, відсутності правового забезпечення висхідного економічного розвит­ку на ринкових засадах, неефективності податкової системи, консервативності структури господарства та його низького техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентоспроможності вітчизняного виробництва з перших років незалежності у країні за схемою «ланцюгової реакції»« відбувалися «обвальний» за характером занепад вітчизняного виробництва; погіршення фінансової ситуації у зв’язку із загостренням фінансового забезпечення необхідних техніко-технологічних та структурних трансформацій, інформатизації розвитку тощо; відплив українського капіталу за кордон та гостра інвестиційна криза; різке погіршення якості життя, зниження добробуту населення та його платоспроможного попиту; падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та втрати ним панівних позицій на вітчизняному ринку; експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з досить невигідною для України структурою імпорту; зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало ряд «парадоксів» системоформуючого характеру, зокрема:

• відсутність задіяння процедури банкрутства: велика частка (близько 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих, підприємств (фірм);

• відсутність фінансового забезпечення перебудовчих процесів у виробництві – при певній стабільності національної валюти в останні роки та суттєвому відпливу за кордон вітчизняного капіталу;

• гостра необхідність підвищення продуктивності виробництва – велика фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;

• декларування необхідної інформатизації та інтелектуалізації виробництва – скорочення науково-технічного потенціалу країни, бюджетного фінансування сфери освіти і науки;

• приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості, конкурентоспроможності, інвестування в основний капітал, а для наповнення бюджету;

• потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного попиту – і різка державна протидія цьому через недосконалу систему оподаткування вітчизняного виробництва і населення; відсутність державного протекціонізму щодо розвитку малого і середнього бізнесу; невідповідність оплати праці її обсягам, кваліфікації тощо;

• пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ринку товарів, освітніх та медичних послуг – і в кілька разів нижчий за світовий рівень оплати праці.

У результаті таких негативних перетворень в Україні в 90-х роках більше як на половину зменшився економічний потенціал країни, різко знизився життєвий рівень населення. І лише на зламі тисячоліть намітилася позитивна динаміка в економіці України: в останні роки невпинно зростає ВВП, країна поступово почала входити в посткризовий період. Нині національні інтереси України поставили перед державою такі стратегічно важливі зав­дання, які вимагають нагального вирішення: підвищення дієвості державного регулювання, удосконалення системи владної вертикалі, нагромадження національного капіталу та забезпечення кон­курентоспроможності вітчизняного виробника, створення адекват­ного новим вимогам інституційного середовища, випереджальний розвиток інноваційного комплексу, зростання продуктивності праці на засадах інтелектуалізації та інформатизації господарст­ва, покращання добробуту населення тощо. Вирішення цих завдань вимагає переходу до другого етапу трансформацій на основі задіяння науково обґрунтованої, ефективної в умовах глобалізації стратегії висхідного соціально-економічного розвитку України.

Але і сьогодні, як вважає професор А.С. Гальчинський, питання щодо стратегії відновлення дієздатності нашої держави, радикальних змін економічної, а отже, і соціальної ситуації, реаль­ного просування реформ та швидкого економічного зростання лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.

Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою цивілізаційної парадигми вимагає, виходячи з економічних реалій нашого сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на кілька «сходинок»), а надалі – поступового приєднання до постіндустріалізму. Але історія відвела нам замало часу для поступового цивілізаційного входження у світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи не­колоніальних країн з надвеликою залежністю від загроз та викли­ків глобалізації. Тому термінова розробка і реалізація стратегії інформаційного економічного зростання, яка б вивела Україну на передові позиції світового прогресу, була б спрямована на побудову постіндустріального суспільства і набула сьогодні особливої актуальності.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії соціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моделях економічного розвитку розкриваються лише типові риси парадигмального змісту, що не підлягають тимчасовим кон’юнк­турним коливанням і є відносно сталими впродовж тривалого часу.

Світовий досвід свідчить про значні відхилення механізмів економічного розвитку країн і залежності результатів запровадження його різних моделей та стратегій від багатьох об’єктив­них та суб’єктивних факторів суто національного характеру, почи­наю­чи із принципів економічної політики держави і задіяних при цьо­му механізмів і завершуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни щодо необхідних ринкових трансфор­ма­цій тощо.

Розробка стратегії соціально-економічного розвитку України, яка б забезпечувала зміну її економічної системи на ринкових засадах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищого, постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичайно складна. Вона вимагає врахування, у першу чергу, її природно-суспільних властивостей та соціально-економічних характеристик, адаптаційних можливостей населення та економіки в контексті активного впливу зовнішніх факторів.

Виходячи з інтересів та можливостей України та враховуючи світовий досвід, вбачаємо, що до основних імперативів її соціально-економічного розвитку на початку XXI століття необхідно віднести:

• збалансоване поєднання державних та ринкових регуляторів висхідного економічного розвитку;

• соціальну спрямованість економіки із забезпеченням соціального партнерства, справедливого розподілу матеріальних і духовних благ, покращання якості життя населення в особі кожної конкретної особистості;

• високі темпи економічного зростання на основі запровадження інформаційно-інтелектуальних технологій, докорінних структурних трансформацій у господарстві з переважним розвитком сфери інтелектуальних, інформаційних, фінансових, транспортних та інших послуг, і головне, третинного і четвертинного секторів у цілому;

• випереджаючий пріоритетний розвиток новітніх високотехнологічних галузей;

• активне запровадження інновацій і техніко-технологічне переозброєння традиційних галузей господарства.

Особливе значення для активізації інвестиційних процесів фінансового капіталу має нагромадження приватного капіталу на основі капіталізації доходів та широке залучення заощаджень населення.

Побудова в Україні соціально спрямованої ринкової економіки на засадах постіндустріалізму вимагає інформатизації суспіль­ного життя через активну участь країни у формуванні глобального інформаційного простору, світової мережі глобального нобіль­ного зв’язку тощо; дематеріалізації виробництва з вивільненням зайнятих для їх залучення до сфери послуг; формування інтелектуального капіталу як пріоритетної складової національного інтегрального капіталу в цілому; перетворення зовнішньоекономічної сфери з дестабілізуючого фактора економічного розвитку на інст­румент макроекономічної стабілізації.

Особливе значення для переходу України до стабільного зростання набуває забезпечення правового протекціонізму держави щодо захисту вітчизняного ринку та ствердження на ньому вітчизняних виробників, їх активної участі у міжнародних інтеграційних процесах. Важливим є запровадження нової ідеології по­ведінки суб’єктів господарювання, яка б не тільки забезпечувала їх успішну адаптацію до ринкових умов, гармонізацію інтересів вітчизняного виробника і держави, але й сприяла інноваційному розвитку з метою підвищення прибутковості, конкуренто-та платоспроможності.

Необхідно зазначити, що багато із цих положень ще не отри­мали реалізації у практиці державного будівництва в Україні.

Але уже сьогодні в Україні сформувався, хоч і недосконалий, з суттєвими недоліками і територіально-галузевими диспропорціями, ринковий економічний механізм, намітилась тенденція до економічного зростання, формується єдиний економічний прос­тір. Поступова адаптація виробництва до нових умов господарювання відбивається у створенні, хоч і певним чином викривленого, конкурентного середовища, у перших спробах задіяння ринкових механізмів ціноутворення, реалізації нової концепції зовнішньоекономічної діяльності, поступовому підвищенні прибутковості певної частини реального сектора економіки, певному вдос­коналенні податкової політики. Це дозволило вченим зробити вис­новок, що розбудова ліберальної економіки соціального спрямування є реальною, хоч і неблизькою перспективою для України [49].