Роль рекреаційного комплексу в економіці україни та особливості його розміщення

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методолопчні аспекти розвитку туристсько- рекреаційної діяльності в Україні

1.1. Основні напрями наукових досліджень у галузі туризмознавства

1.2. Ретроспективний аналіз розвитку туристсько-рекреаційної діяльності в Україні

1.3. Туризмознавство: базові поняття та визначення

1.4. Форми та класифікаційні підходи в туризмознавстві

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Туристсько-рекреаційні ресурси України

2.1. Рельєф як туристський ресурс

2.2. Кліматичні туристські ресурси

2.3. Водні туристські ресурси

2.4. Бальнеологічні туристські ресурси

2.5. Історико-культурні рекреаційні ресурси

Висновки до розділу 2

Розділ 3.3. Сучасний стан та перспективи розвитку туристсько-рекреаційної діяльності в Україні

3.1. Сучасний стан туристсько-рекреаційної діяльності в Україні

3.2. Основні пріоритети туристсько-рекреаційної діяльності в Україні

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

7. Термінологічний словник з навчальної дисципліни «регіональна економіка»

АВТОНОМІЯ – здатність суб’єкта політики до самоуправління на основі власного законодавства, право і можливість створювати будь-які національно-територіальні утворення і самостійно регулювати своє внутрішнє життя, управляти його процесами, вирішувати проблеми, що виникають. Це практична самостійність у здійсненні влади, що надається окремій національності, яка компактно проживає на території держави; самоуправління певної частини держави в рамках, встановлених загальнодержавними законами або конституцією. А. – це право на самоуправління, яким користуються окремі підприємства, установи, організації.

АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ – одиниця адміністративно-територіального поділу України відповідно до Конституції України. Як область, 19.02.1954 була передана до складу УРСР з РРФСР. Утворена 30.06.1945 у складі РРФСР (22.03.1918 утворено Радянську Соціалістичну Республіку Тавріди, з 18.10.1921 Кримська Автономна Соціалістична Республіка у складі РРФСР). Вищий орган законодавчої влади в республіці – Верховна Рада Автономної Республіки Крим, вищий орган виконавчої влади – Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Розташовується на півдні України, у межах Кримського півострова. Територія 26,1 тис.км² (4,3 % території України). Населення 2100,7 тис. осіб на 01.01.2001, у тому числі 1315,9 тис.осіб (62,6 %) міського населення. Рівень урбанізації – 62,6 % менше середнього по Україні (68 %). Столиця – м. Сімферополь (337 тис. осіб на 01.01.2001). У республіці 14 районів, 16 міст, в тому числі 11 підпорядковано автономній республіці, 56 селищ міського типу, 957 сільських населених пунктів. Середня щільність населення – 80,0 осіб/км², що дещо менше середньої по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста – Сімферополь, Севастополь, Керч, Ялта, Євпаторія, Феодосія. За особливістю природних умов рівнин­на частина належить до степової зо­ни, гірська – до Кримських гір. Дов­жина берегової лінії Кримського півострова перевищує 1 тис.км. Вона розчленована численними затоками та бухтами. При­морське розташування республіки сприяє розвиткові пор­тового і рекреаційного господарства загальнодержавного і міжнародного значення. Основу господарства Автономної Республіки Крим ста­новить промисловий та агропромисловий комплекси, провідними галузями яких є машинобудування та металообробка, добувна, хі­мічна і харчова промисловість у поєднанні з багатогалузевим сільським господарством. Галузями спеціалізації є морський транспорт, рекреаційне господарство і туризм. У республіці виділяють 6 промислових вузлів, зокрема багатогалузеві: Сімферопольський (машинобудування, харчова, легка, промисло­вість будівельних матеріалів); Севастопольський (суднобудування, приладобудування, рибообробна, виноробна та промисловість будівельних матеріалів): Керченський (гірничо-металургійна, рибообробна, суднобудівна, промисловість будівельних матеріалів); Феодосійський (машинобудівна, легка, харчова); Красноперекопсь­кий (сукупність виробництв основної хімії); Джанкойський (машинобудування, харчова промисловість). Основна сфера агропромислового комплексу – сільське господарство включає інтенсивне рослинництво виноградарсько-зернового та тваринництво молочно-м’ясного напрямів. Виключно сприятливі кліматичні умови (особливо на південному узбережжі), мальовничі ландшафти, тепле море з піщаними і гальковими пляжами, джерела мінеральних вод обумовили надзвичайну приваб­ливість області для рекреації. Сформувався Кримський рекреаційний регіон міжнародного значення, до якого входять три рекреаційні райони: Ялтинський, Євпаторійський, Фе­одосійський. Автономна Республіка Крим – один з найбільших в Україні центрів туризму, оскільки має численні пам’ятки історії, архітектури, археології, екзотичні природні об’єкти.

АГЛОМЕРАЦІЯ МІСЬКА (від лат.agglomerare – приєднувати, англ. agglomeration) – територіальне утворення, в основі якого лежить певне місто, а також певна сукупність поселень місь­кого типу, сільських та інших поселень, які об’єктивно об’єднані в єдине ціле (складну багатокомпонентну динамічну систему) інтенсивними економічними, у тому числі трудовими та соціальними, культурно-побутовими, рекреаційними та іншими зв’язка­ми, а також еко­логічними інтересами. В англійській літературі такі скупчення міст звуться «конурбаціями» (від лат. con – з, разом і urbs – місто), в американській – метрополісами (від грец. metropolis – головне місто, столиця). Як правило, міська агломерація у вигляді цілісного територіального соціально-економіч­ного утворення виникає на базі функціонального і просторового розвитку великого міста-ядра і утворює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти. Виділяють моноцентричні міські агломерації з одним містом-ядром, яке підпорядковує своєму впливові усі інші поселення, розташовані в його приміській зоні (або так званій периферійній зоні міської агломерації), і набагато перевищує їх за своїм розміром і економічним потенціалом, та поліцентричні міські агломерації, що мають кілька взаємопов’язаних міст-центрів, наприклад, агломерації Донбасу. У міських агломераціях обох типів можна досить чітко виділити най­більш густо заселене основне або центральне урбанізоване ядро і периферію, що оточує його. Основне ядро зветься іноді зоною концентрації. Периферійна зона, що оточує основне ядро агломерації, залежно від функціональної ролі, щільності населення, характеру і глибини її взаємозв’язків з основним ядром, підрозділяється, як правило, на кілька концентрично розташованих зон. Іноді виділяють ближню зону, що безпосередньо примикає до міс­та, і зовнішню (дальню) зону, тобто зону тяжіння або зону впливу місь­кої агломерації. Міські агломе­рації значно відрізняються одна від одної за чисельністю населення, розміром території, кількістю населених пунктів.

АГРОКЛІМАТИЧНЕ РАЙОНУВАННЯ – науково обґрун­тований поділ територій за ознаками подібності і відмінності агрокліматичних ресурсів та за ступенем забезпеченості потреб сільського господарства цими ресурсами. Основними показниками агрокліматичного районування є теплозабезпеченість території, ступінь зволоженості та континентальності клімату. Має важливе значення для визначення спеціалізації сільськогосподарського виробництва, насамперед, рослинництва, обґрунтування територіальної системи обробки ґрунту, проведення меліоративних заходів, впровадження інтенсивних технологій тощо.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (АПК) сукупність ланок народного господарства (галузей, підгалузей, виробництв, підприємств, організацій), діяльність яких тісно пов’язана з вироб­ництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції. Формується на основі агропромислової інтеграції. У галузевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість з переробки сільськогосподарської сировини (харчова, деякі галузі легкої); ви­робництво засобів виробництва для сільськогосподарських галузей (машинобудування для сільського господарства, легкої і харчової промисловості, мінеральних добрив тощо); заготівля; транс­портування продукції; технічне обслуговування комплексу (ремонт тракторів та сільськогосподарських машин, будівництво то­що); наука; управління; підготовка кадрів.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ ПРИМІСЬКИЙ КОМПЛЕКС – сукупність сіль­ськогосподарських підприємств з вирощування (виробництва) малотранспортабельної сільськогосподарської про­дукції поблизу зон високої концентрації міського населення нав­коло великих міст, а також у зонах відпочинку, її промислової переробки і реалізації. Основні його складові: приміське сільське господарство; промисловість з переробки сільськогосподарської сировини; виробництво засобів виробництва для сільськогосподарської і переробної промисловості; заготівля; транспортування; зберігання і реалізація готової продукції. Основні напрями спеціалізації агропромислових приміських комплексів в Україні: молокопромисловий, м’ясопромисловий, птахопромисловий, плодоовочевопромисловий і картоплепромисловий.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМП­ЛЕКС – сукупність розташованих на певній території підприємств і організацій, діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції. Най­важливішими факторами формування агропромислових територіальних комплексів є: потреби суспільства у продукції агропромис­лового комплексу в окремих районах; наявність певного рівня соціально-економічного розвитку території, природних умов і відповідного земельного фонду; забезпеченість трудовими ресурсами; рівень розвитку транспортної системи та ін.

АГРОХІМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ – поділ території, що використовується у сільському господарстві, за співвідношенням вмісту рухомих форм поживних речовин у ґрунті, показниками реакції ґрунтового розчину та рівнем окупності добрив врожаями провідних сільськогосподарських культур. На території України виділено 36 агрохімічних районів.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ РАЙОН – див. РАЙОН АДМІ­НІСТРАТИВНИЙ.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ЦЕНТР – поселення, яке має законодавчо вста­новлені функції центру адміністративного управління щодо інших посе­лень, розміщених на території відповідної адміністративно-тери­торіальної одиниці (країни, області, району). Функції поселення як адміністративного центру значною мірою визначають соціальну структуру та характер зайнятості його населення.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ – конституційно визначений поділ території держави на систему адміністративних одиниць, відповідно з якими утворюються місцеві органи державної влади і управління. Відповідно з Конституцією України (стаття 132) територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Відповідно зі статтею 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Респуб­ліка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київсь­ка, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одесь­ка, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хер­сонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

АДМІНІСТРАЦІЯ МІСЦЕВА ДЕРЖАВНА – місцевий орган державної виконавчої влади в Україні. У межах своїх повноважень здійснює вико­навчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці країни, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Відповідно зі ст. 119 Конституції України у межах конкретної адміністративно-те­риторіальної одиниці забезпечує: 1) виконання Конституції, зако­нів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни, інших органів виконавчої влади вищого рівня; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а у місцях ком­пактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку; 4) підготовку та виконання відповідних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з органами міс­цевого самоврядування; 7) реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень. Місцеві держав­ні адміністрації є юридичними особами. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адмініст­рацій за типовою структурою, визначеною Кабінетом Міністрів України. Особливістю Київської міської державної адміністрації є те, що вона, відповідно з Законом України «Про столицю України – місто-герой Київ», паралельно (одночасно) здійнює функції і територіального органу державної виконавчої влади, і виконавчого органу місцевого самоврядування. Ці ж особливості відносяться до районних у м. Києві державних адміністрацій.

АКВАТОРІАЛЬНЕ РАЙОНУВАННЯ – метод відображення просторо­вої неоднорідності гідрологічних, гідрохімічних та гідробіологічних характеристик водосховищ, що базується на зв’язку процесів, які відбуваються у водоймах, з їх морфо-мет­ричними особливостями. Основними таксономічними одиницями детального екваторіального районування є: плес, район, ділянка, зона, підзона. Таке районування застосовують при розв’язанні спе­цифічних народногосподарських проблем, пов’язаних з використанням водосховищ (транспортне, рибне господарство, водопос­тачання та ін.). Має важливе значення як інформаційна основа для оптимального управління водосховищами.

АКВАТОРІЯ (від лат.agua – вода) – частина водної поверхні у певних межах (наприклад, акваторія бухти).

АРЕАЛ (нім. Агеаі, від лат. Areal – площа, простір) – територія, у межах якої спостерігаються певні явища, не характерні для сусідніх (суміжних) територій. Ареальне розміщення – таке, при якому певні об’єкти займають територіально-цілісну область.

БІЗНЕС-ДОВІДНИК РЕГІОНУ – діловий довідник про підприємства регіону, що відносяться до сфери виробництва та послуг. По кожному з підприємств регіону наводяться: адреса, прізвище, ім’я та по батькові керівника підприємства, телефон, те­лефакс; інформація про вид власності; чисельність працівників; обсяги виробництва й основні види продукції, які виробляються підприємством (виробничі потужності). Надаються також дані про земельну ділянку, що належить підприємству, в тому числі вільну, яка може бути надана в оренду. Для створення умов налагодження виробничої кооперації наводяться технологічні можливості підприємства щодо виконання ним певних технологічних процесів (гальваніка, оциновка тощо). Довідники допомагають підприємствам регіону оперативно вирішувати питання щодо встановлення ділових контактів, знаходити партнерів для спільної господарської діяльності як у межах самого регіону і всередині країни, так і поза ними.

БІЗНЕС-ПЛАН РОЗВИТКУ РЕГІОНУ – документ, який містить систему пов’язаних у часі і просторі та узгоджених з метою і ресурсами заходів і дій, спрямованих на отримання у регіоні максимального прибутку шляхом реалізації найбільш ефективних для даного регіону підприємницьких проектів. У бізнес-плані розвитку регіону розглядаються науково-технічні, технологічні, організаційні, соціальні, географічні та інші аспекти реалізації кожного підприємницького проекту. Бізнес-план розвитку регіону – важливий елемент організації підприємницької діяльності в умовах ринкової економіки. Опису­ючи всі чільні аспекти господарської діяльності регіону, бізнес-план аналізує всі основні проб­леми, з якими він може зіткнутися, і визначає конкретні способи вирішення цих проблем. Головними розділами бізнес-плану регіо­ну можуть бути: сутність проекту й характеристика продукції; оцінка ринку збуту; аналіз стану справ у регіоні і оцінка конкурентоспроможності продукції; план маркетингу; організаційний план; оцінка ризику й страхування; ресурсне забезпечення; фінансовий план; економічне забезпечення.

БЮДЖЕТНА СИСТЕМА в Україні – система, що складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет України використовується для реалізації засад державного регулювання еко­номічного і соціального розвитку України. Одним з основних завдань ре­формування бюджетної системи України є подаль­ша децентралізація державних фінансів, здійснення на державному рівні лише витрат, пов’язаних із забезпеченням фінансування загальнодержавних потреб (охорони кордонів, оборони, утриман­ня законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, космічних досліджень, структурної перебудови економіки, здійснення загальнодержавних програм і про­ектів тощо). Зокрема, за рахунок централізованих джерел мають фінансуватися витрати на вирівню­вання соціальної забезпеченості регіонів. Витрати на вирішення проб­лем місцевого рівня мають фінансу­ватися за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів.

БЮДЖЕТ ОБЛАСНИЙ – план утворення і використання фінансових ресурсів, потрібних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання.

БЮДЖЕТ ПОТОЧНИЙ – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків.

БЮДЖЕТ РАЙОННИЙ – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання.

БЮДЖЕТ РОЗВИТКУ – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.

ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ (ВВП) регіону – узагальнюючий показник його соціально-економічного розвитку, що відображає сукупну вартість товарів та послуг (у ринкових цінах), які вироблені в межах регіону за певний відрізок часу. Розраховується як сума валових доданих вартостей галузей економіки плюс податки на продукти за виключенням субсидій на продукти. В Україні розрахунки ВВП здійснюються лише з середини 90-х років із переходом від статистики Балансу народного господарства (БНГ) до прийнятої в усьому світі системи національ­них рахунків (СНР).

ВАЛОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОДУКТ (ВНП) – узагальнюючий показник соціально-економічного розвитку країни, що відображає кінцеві результати діяльності підприємств і організацій сфери матеріального виробництва і сфери обслуговування населення країни. ВНП відрізняється від валового внутрішнього продукту (ВВП) тим, що перший характеризує результати виробництва підприємств і організацій країни, незалежно від того, розміщені ці підприємства на території даної країни, чи за її межами, а другий стосується тільки підприємств, що розміщені на території даної країни.

ВАНТАЖООБІГ – загальний обсяг вантажної транспортної роботи, який дорівнює сумі добутків перевезеного вантажу на відстань перевезення по кожній партії вантажу, вимірюється в тонно-кілометрах (на морському транспорті – у тонно-милях).

ВИРОБНИЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕГІОНУ – 1) реальний обсяг продукції, який можливо виробити за умови повного використання наявних ресурсів регіону; 2) наявні і потенційні можливості виробництва, наявність факторів виробництва, забезпеченість його певними видами ресурсів.

ВИРОБНИЧО-ТЕРИТОРІАЛЬНА СИСТЕМА – поєднання виробничих підприємств, що характеризується взаємопов’я­за­ним функціонуванням на основі інтеграції та певної територіаль­ної спільності; один з типів виробничо-територіальних комплексів. Складається з елементів, що беруть безпосередню участь у її функціонуванні, і не може функціонувати за відсутності будь-якого з них. Виробництва, що входять до складу системи, за функціями поділяються на основні (головні), допоміжні та обслуговуючі. Ви­робничо-територіальні системи класифікуються за їхньою спеціалізацією (в Україні – машинобудівні, паливно-енерге­тичні, хіміч­ні, агропромислові, лісопромислові, будівельно-індустріальні то­що). Розрізняють прості (елементарні) та складні виробничо-те­риторіальні системи. Проста виробничо-територіальна система – це первинна і найпростіша за будовою форма територіальної організації виробництва, що формується за умови певної територіаль­ної спільності і складається з одного підприємства (основного виробництва, що визначає головну господарську функцію певної системи і утворює її ядро), з яким об’єднуються стійкими виробничими зв’язками допоміжні та обслуговуючі виробництва. Склад­на виробничо-територіальна система охоплює кілька основних виробництв або об’єднує кілька елементарних виробничо-терито­ріальних систем. Їх систематизують за переважаючим типом виробничо-технологічних зв’язків.

ВИРОБНИЧО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС (ВТК) – економічно й соціально доцільне поєднання окремих виробництв, виробничих підприємств та їх систем. Процеси утворення ВТК нерозривно пов’язані з територіальним поділом праці. Основною рушійною силою комплексоутворення є науково-технічний прогрес, який зумовлює виникнення нових виробництв і їх інтеграцію з уже існуючими. ВТК поділяються на територіально-ви­робничі комплекси і виробничо-територіальні системи. Сукупність ВТК на певній території становить функціональну ланку сус­пільно-територіального комплексу, який включає природні ресурси, населення, виробничі, соціальні, природоохоронні та природоперетворюючі об’єкти. ВТК відіграють велику роль у розселенні населення та у взаємодії його з природою. Раціональне поєднання комплексів різних типів має важливе значення для управління матеріальним виробництвом, зокрема, його територіальною організацією та природокористуванням.

ВИРОБНИЧО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – економічні взаємостосунки між підприємствами, об’єднаннями, регіонами, які зумовлюють їх виробничу взаємозалежність. Такі зв’язки є результатом і формою територіального поділу праці. У процесі розвитку виробничо-територіальних зв’язків відбувається поєднання окремих виробництв у територіальні комплекси і системи.

ВІЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ЗОНА це частина території держави, на якій встановлено спеціальний правовий режим економіч­ної діяльності й порядок застосування законодавства країни, орієнтовного на посилання зовнішньоекономічних зв’язків, насамперед за рахунок залучення іноземного капіталу.

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ – утворена 27.02.1932 р. Розташована в центральній частині Правобережної України. Територія 26,5 тис. км² (4,4 % території України). Населення 1655,3 тис. осіб (01.01.2010), в тому числі сільського 813,4 тис. осіб, міського населення 841,9 тис. осіб . Рівень урбанізації області – 48,7 % значно нижче середнього по Україні (68 %). Адміністративний центр – місто Вінниця (391 тис. осіб).

районів	27	районних рад	27
міст обласного значення	6	міських рад	18
районів у містах	3	районних рад у містах	3
міст районного значення	12	селищних рад	28
селищ міського типу	29	сільських рад	661
сільських населених пунктів	1466
Усього населених пунктів	1513

Середня щільність населення області – 68 тис. осіб на 1 км² менша, ніж середня по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста: Вінниця, Жмеринка, Могилів-Подільський, Козятин, Гайсин, Хміль­ник, Тульчин, Ладижин. Область лежить у межах лісостепової зони, її ґрунтовий покрив та агрокліматичні умови сприятливі для розвитку сільського господарства. Виробничо-територіальний комплекс області складається з основних функціональних ланок – промислового і агропромислового комплексів, транспортної системи. У галузевій структурі промисловості виділяються: харчова, машинобудівна, легка та будівельних матеріалів галузі. Основна сфера обласного агропромислового комплексу – сільське господарство посідає в Україні провідне місце за обсягом сільськогосподарського виробництва. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво буряківничого (перше місце в Україні за посівною площею цукрових буряків), зернового та тваринництво м’ясо-мо­лочного напрямів. У Придністровській частині області, крім основної виробничої спеціалізації, розвинені садівництво, виногра­дарство, тютюнництво та вівчарство. Природно-територіальні комплекси значної частини області є важливими рекреаційними ресурсами. На базі радонових вод та родовища лікарсь­кого торфу створено курорт «Хміль­ник», на базі мінеральних вод – курорт «Немирів».

ВНУТРІШНЯ МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ – переміщення населення у межах певної адміністративно-територіальної одиниці; один з різновидів міграції населення. Одним з основних показників внутрішньої міграції населення є її інтенсивність, яку обчислюють відношенням кількості мігрантів до середньорічної кількості населення.

ВОДНИЙ КАДАСТР – систематизоване зведення основних гідро­логічних даних про водні об’єкти, по­верхневі та підземні води для оцінки водних ресурсів, забезпеченості ни­ми та їх використання на окремих територіях.

ВОДОДІЛ – простір, що розділяє суміжні водні системи. Вододільна лінія проходить по найвищих відмітках місцевості, збігаючись з гребенями гір, гряд, мисів. Споруди, які розміщуються на вододілах, панують у ландшафті. У давнину по вододілах проходили дороги, уздовж вододілів, як правило, здійснювалося те­риторіальне розширення міст.

ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 04.12.1939 р. після возз’єднання західноукраїнських земель з РСР. Розташована на заході України. Територія – 20,2 тис.кв.км. Населення – 1036 тис. осіб. Обласний центр – місто Луцьк, 207,7 тис. осіб. Волинська область розташована у північно-західній частині України, в зоні українського Полісся. Межує на заході з Республікою Польща, на півночі – з Республікою Білорусь, на сході – з Рівненською, на півдні – з Львівською областями України. Найбільші міста – Луцьк, Ковель, Володимир-Волинський, Нововолинськ. Мінераль­но-сировинний потенціал області характеризується наявністю 578 розвіданих родовищ корисних копалин, зокрема, природного газу, кам’яного вугілля, торфу, сапропелю, цегельно-черепичної си­ровини, крейди, піску для будівельних робіт виробництва скла, зернистих фосфоритів, будівельного каменю. Провідною галуззю економіки є промисловий комплекс, у якому формується майже половина валової продукції. Сільське господарство спеціалізується з тваринництва, м’ясомолочного напряму, а також з виробництва зерна, цукрових буряків, овочів, картоплі. Виробництво промислової продукції здійснюють 830 підприємств, майже понад 90 відсотків становлять переробні підприємства. Провідні галузі – харчова, оброблення деревини, машинобудування та вироб­ництво будівельних матеріалів. В Україні та за її межами добре відомі виготовлені на Волині прилади контролю, автобуси, підшипники, електричне обладнання, водолічильники, вироби з пластмаси, руберойд, кондитерські, макаронні, ковбасні та горілчані вироби, консерви та інша продукція. Важливе місце в економіці краю відводиться зміцненню позицій малого підприємництва як одного із засобів забезпечення економічної стабільності та інноваційного зростання, підвищення продуктивності зайнятості волинян. У підприємницькому секторі працюють 4,8 тис. малих підприємств і 46,5 тис. фізичних осіб-підприємців. Тут зайнята десята частина працездатного населення області, виробляється понад 9 відсотків продукції. Основна маса малих підприємств зосереджена у містах обласного значення (66,1 %), решта – у районах (33,9 %). Найбільше підприємств малого бізнесу займаються торгівлею – 36,4 %, операціями з нерухомим майном – 16,5 %, переробною промисловістю – 12,7 %, сільськогосподарською діяльністю – 9,2 %, будівництвом – 8 %, транспортом – 6 %, діяльність готелів і ресторанів – 3,9 %. Система освіти – це 17 вищих навчальних закладів, 22 профтехучилищ, 806 загальноосвітні зак­лади. Медичну допомогу населенню надають 58 лікувальних зак­ладів, 156 лікарських амбулаторій, 808 фельдшерсько-акушерсь­ких пунктів. Вирішення стратегічних питань життєдіяльності області сьогодні не можна уявити без органів місцевого самоврядування. Саме через цей інститут найповніше реалізовується ідея здійснення влади народом безпосередньо, вирішуються важливі питання взаємодії держави, територіальних громад, населення. В області функціонують 379 сільських, 22 селищні, 11 міських рад. До системи місцевого самоврядування входять також обласна та 16 районних рад, які відповідно до Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» представляють спільні інтереси. Головне завдання органів самоврядування – за­лучати населення до вирішення місцевих проблем та покращання свого життя. Волиняни високо цінують досвід Європи, набутий у цій частині, і відповідно до положень Європейської Хартії про місцеве самоврядування налаштовані на взаємовигідне співробітництво, яке сприятиме подальшому розвиткові місцевої демократії в Україні і на Волині.

ВУЗЛОВИЙ РЕГІОН (англ. nodal region) – регіон, який на відміну від гомогенного (однорідного), має один або кілька вузлів (центрів), які «зв’язують» решту простору. Регіон такого типу називають також модаль­ним або поляризованим.

ВУЛИЦЯ – частина території населеного пункту, призначена для руху транспорту і пішоходів і, як правило, обмежена забудовою. Сукупність вулиць утворює вуличну мережу, яка виз­начає планувальну структуру населеного пункту (прямокутна, радіально-кільцева, вільна та ін.) і обумовлює характер забудови. За функціональними характеристиками вулиці поділяються на магістральні загальноміського та районного значення, які забезпечують транспортний і пішохідний зв’язок між житловими і промисловими районами, а також громадськими центрами з виходом на зовнішні автомобільні дороги; вулиці місцевого значення, які забезпечують транспортний і пішохідний зв’язок на території житлових, промислових і комунальних зон (районів); пішохідні вулиці і дороги; паркові дороги. Поперечний перетин вулиці включає проїжджу частину, тротуари, зелені насадження. Межа вулиці (у поперечному перетині) називається червоною лінією забудови.

ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ – утворена 04.12.1939 р. після возз’єднання західноукраїнських земель з РСР. Розташована на Заході України. Територія 20,2 тис.км² (3,3 % території України). Населення 1036 тис. осіб. (01.01.2010). Рівень урбанізації області – 52,1 % значно нижче середнього по Україні (68 %). Адміністративний центр -м. Луцьк (207,7 тис. осіб на 01.01.2001). В області 16 районів, 11 міст, в тому числі 4 обласного підпорядкування, 22 селища міського типу, 1053 сільські населені пункти. Середня щільність населення області – 52 особи/км² значно нижче середньої по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста – Луцьк, Нововолинськ, Ковель, Володимир-Волинський. Більша частина області лежить у межах зони мішаних лісів, південна частина – у межах лісостепової зони. Агрокліматичні умови досить сприятливі для розвитку багатьох галузей сільського господарства. Народногосподарський комплекс області включає головні функціональні ланки – промислові та агропромислові комплекси і транспортну систему. У складі промислового комплексу близько десяти галузей промислової індустрії. Серед них приладобудівна, електротехнічна, хімічна і текстильна промисловість, виробництво синтетичних шкір та ін. У структурі важкої промисловості провідна роль належить машинобудівному комплексу. Основу паливно-енергетичного комплексу становлять вугілля і торф. До найдавніших галузей промисловості Волині належать лісова і деревообробна, розвинена лісохімічна галузь, сформований лісопромисловий комплекс. Однією з провідних у промисловому комплексі області є легка промисловість. Сільське господарство області спе­ціалізується на молочно-м’ясному тваринництві і рослинництві льонарсько-картоплярського й зерново-буряківничого напрямів. Область має сприятливі кліматичні умови, значні масиви лісів та водні об’єкти, що може бути природною основою розвиненої рек­реаційної зони.

ГАЛУЗЕВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН – територія, що має єдність елементів, які відносяться до однієї або кількох взаємопов’язаних (сполучених) галузей. Таким чином, це район, виділений на основі одного класу господарських об’єктів у межах певної території. При виділенні таких районів використовують одну або кілька провідних ознак, що характеризують територіаль­не поширення однієї з галузей або виробництв промисловості, сільського господарства, будівництва, соціально-культурного комп­лексу та ін. В Україні, зокрема, набули розвитку такі промислові галузеві спеціалізовані райони, як машинобудівні (Подільський, Київський, Харківський, Одеський, Львівський), машинобудівні-металургійні (Донецький, Придніпровський), металургійні (Придніпровський, Донецький, Приазовський) та ін. Іноді галузеві економічні райони розглядаються як зони виробничої спеціалізації. Виділення галузевих спеціалізованих районів має науково-методичне значення як підготовчий етап до виділен­ня інтегральних районів.

ГАЛУЗЕВИЙ КОМПЛЕКС – сукупність підприємств і об’єднань, пов’язаних з виконанням постійних функцій у системі суспільного виробництва (металургійний, машинобудівний, паливно-енергетичний, лісопромисловий, агропромисловий, рибопромисловий, будівельний народногосподарські комплекси). Якщо йдеться про галузеві комплекси у межах країни, іноді вживається термін «галузевий народногосподарський комплекс». Таким чином, галузевий комплекс це взаємопов’язана пропорційно збалансована єдність підприємств, установ і організацій певної галузі господарства країни. Галузеві комплекси формуються у просторових межах території всієї країни або її частин (економічного району, області). За характером зв’язку між підприємствами розрізняють два типи галузевих комплексів. Комплекси першого типу виникають на основі розвитку кооперованих зв’язків між підприємствами з метою виготовлення кінцевого для даної галузі продукту (наприклад, галузевий комплекс автомобільної промисловості). До другого типу належать галузеві комп­лекси, що виникають на основі виробничо-технологічних зв’язків між підприємствами по лінії послідовної переробки або комплексного вико­ристання вихідної сировини (наприклад, галузевий комплекс чор­ної металургії, до складу якого належать спеціалізовані підприємства і комбінати, що послідовно виготовляють із залізорудної сировини чавун – сталь – прокат).

ГАЛУЗЕВИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧИЙ КОМП­ЛЕКС – вид галузевих комплексів, об’єднаних у сформовану сис­тему економічно взаємопов’язаних підприємств, організацій і установ на основі їх просторової близькості; підсистема міжгалузевих комплексів або інтегральних територіально-виробни­чих комплексів. Регіональними і локальними передумовами формування галузевих територіально-виробничих комплексів є просторове зосередження певних видів природних ресурсів, економіч­но активного населення, транспортно-географічного положення території. Галузеві територіально-виробничі комплекси характеризуються функціонально-компонентною структурою і територіаль­ною організацією, що визначається взаємодією різних форм просторового зосередження підприємств. Найважливіші форми просторового зосередження: галузевий центр локалізації підприємств певної галузі на кількох близько розташованих територіях з розвиненими зв’язками між ними (наприклад, кущ підприємств електронної промисловості у Львові та на його околицях); галузевий район – просторове зосередження галузевих центрів і кущів на порівняно великій, але компактній території (комплекс меблевої промисловості Українських Карпат); галузева зона – просторове зосередження галузевих центрів, кущів, районів у вигляді великого ареалу зі значними внутрішньо-регіональними відмінностями в умовах розвитку (комплекс цукрової промисловості лісостепової зони України).

ГАЛУЗЬ ЕКОНОМІКИ – сукупність підприємств і організацій, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці.

ГЕНЕРАЛЬНА СХЕМА ПЛАНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ – містобудівна документація, яка визначає концептуальні рішення плану­вання та використання території України. Генсхема призначена для обґрунтування державної політики у використанні території держави, розвитку системи розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури і обов’язкового урахування цієї політики при опрацюванні соціально-економічних і містобудівних програм розвитку регіонів і населених пунктів. У Генсхемі на основі основних факторів, що впливають на формування оптимальної планувальної структури держави, здійснюється прогноз стану територіальних ресурсів держави і окремих регіонів, можливих диспропорцій у їх використанні. У ній визначається система державних пріоритетів та обмежень, яка має бути зап­роваджена для оптимізації використання територій та прискорення соціально-економічного розвитку як держави в цілому, так і окремих її регіонів. Генсхема містить: аналіз ста­ну використання територій України та функціонування систем розселен­ня; аналіз намірів та потреб використання окремих територій, визначених у загальнодержавних програмах соціального, економічного розвитку, інших державних програмах, схемах розвитку галузей економіки; аналіз санітарно-епідеміоло­гічного та екологічного стану регіонів і реалізації відповідних цільових програм, а також аналіз заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля; аналіз диспропорцій використання територій; визначення територій за вида­ми переважного використання; нап­рями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів; комплекс заходів щодо її реалізації. Необхідність розробки Генсхеми визначена Законами України «Про планування та забудову територій» та «Генеральна схема планування територій України». У складі цієї містобудівної розробки загальнонаціонального рівня (Державна премія України за 2003 р.) виконуються: зонування території України за переважними видами її використання (сільське господарство, промисловість, розселення, природоохоронні, курортно-рекреаційні території тощо); вста­новлення режиму перспективного використання території по кож­ній зоні; рекомендації щодо змін у територіальному розподілі праці та розміщенні продуктивних сил країни; обґрунтування напрямів вдосконалення національної системи розселення та сталого розвитку населених пунктів, розбудови курортно-рекреаційних районів загальнодержавного значення; обґрунтування принципових трас транспортних коридорів, інших інфраструктурних магіст­ралей міждержавного та міжрегіонального значення з урахуванням сучасного і майбутнього взаєморозміщення виробництва, роз­селення, природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об’єктів; визначення регіональних відмінностей використання території, принципів територіальної організації узбережжя морів, прикордонних територій; визначення територій з особливими умовами розвитку, які потребують державної підт­римки; визначення територій, що мають бути зарезервовані для задоволення майбутніх загальнодержавних потреб та умов їх тимчасового використання.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПЛАН РОЗВИТКУ МІСТА – містобудів­на документація, яка визначає довгострокові перспективи розвитку міста, його планувальної структури, сельбищ-них, виробничих та ландшафтно-рекреаційних зон, громадських центрів, систем транспортного сполучення та інженерного облаштування, охорони довкілля з урахуванням наявних та очікуваних економічних, демографічних, природних, планувальних та інженерних умов. Розробляється на основі принципових рішень схеми планування територій. Обов’язковий для всіх організацій, що здійснюють зем­леустрій, проектування та будівництво на території міста. При його розробці враховуються роль і місце населеного пункту в сис­темі розселення, природні і трудові ресур­си, історичне середовище, транспорт­на, екологічна та інша ситуація. Для великого міста генеральний план роз­робляється разом із його зоною впли­ву. У генеральному плані взаємо­пов’язано вирішуються економічні гос­подарські завдання (розміщення промислових підприємств, вузлів зовнішнього транспорту, навчальних, наукових, і науково-ви­робничих комплексів); соціально-культурні (розрахунок, розміщення і планування житлових районів, громадських центрів, мереж культурно-побутового обслуговування, зелених насад­жень загального користування, вулично-транспортної мережі й усіх міських служб, експлуатації споруд і очистки міста; екологічні (розрахунок і розміщення зелених зон, охорона і очищення водного і повітряного басейнів, збереження рельєфу і ландшафту); естетичні (вдала планувальна структура міста, формування великих містобудівних ансамблів). Відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій» Генеральним планом населеного пункту визначаються: потреби в територіях для забудови та іншого використання; потреба у зміні межі населеного пунк­ту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання територій; межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; планувальна структура та просторова композиція забудови населеного пункту; загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану; території, які мають будівельні, санітар­но-гігієнічні, природоохо­ронні та інші обмеження їх використання; інші вимоги, визначені дер­жавними будівельними нормами. Генеральний план містить обґрунтування принципової ідеї, територіальних меж, пріоритетних напрямів і основних параметрів майбутнього соціально-економічного розвитку міста та інфраструктурного облаштування його території з урахуванням зав­дань збереження і підвищення вартості землі та іншої нерухомості, конку­рентоспроможності міста у залученні інвестицій; виявлення основних проблем розвитку загальноміського значення, їх ранжування за ступенем невідкладності рішення (розширення межі міста, зміна функціонального використання території, реструктуризація виробництва і створення но­вих робочих місць, модернізація існуючих та будівництво нових джерел водо- та енергопостачання, очисних споруд каналізації, їх магістральних мереж, об’єктів транспортної інфраструктури, екологічна реабілітація територій та ін.); реєстр проблемних територій з особливими умовами розвитку (природні та культурні ландшафти, що мають підвищену наукову, екологічну, містобудівну, оздоровчу, рекреаційну та господарчу цінність; екологічно небезпечні райони та ін.); містобудівне зонування території міста з визначенням пріоритетних напрямів її використання у кожній зоні; визначення міс­це розташування, меж та доцільних видів використання міських територій пріоритетного розвитку, найбільш значущих для міста та привабливих для ефективного залучення інвестицій; програму поетап­ного інвестиційного забезпечення реалізації рішень генерального плану; вихідні дані для розроблення прогнозу економічного і соціального розвитку міста, місцевих правил забудови інвестиційно-привабливих міських територій, схеми приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення, бізнес-проектів. Розробка генерального плану має здійснюватися за обов’язковою участю виконавчого органу місцевого самоврядування у строк, як правило, 6–10 місяців.

ГЕОПЛАНУВАННЯ – наука про раціональне (ефективне й інтенсивне) використання території (територіальних ресурсів) конкретного ареалу шляхом раціонального розміщення виробничих підприємств, комунікацій і місць розселення з комплексним урахуванням географічних, економічних, архітектурно-будівель­них та інженерно-технічних факторів і умов. Є науковим підґрунтям планування територій і містобудування – власне планування і втілення в натурі раціональної територіально-господарської організації проектованого регіону (міста). Пропонується також як узагальнюючий термін, що замінив би «планування територій і містобудування», маючи на увазі всі три його засадничі стадії: наукове обґрунтування, власне планування і втілення в натурі (впровадження).

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ (політико-географічний) УСТРІЙ КРАЇНИ – її державно-територіальна структура в адміністративно-територіальній одиниці з урахуванням їх статусу і зв’яз­ків між ними. Історично склалися два головні види геополітичного устрою держав – унітарний і федеративний. Іноді виділяють третій, перехідний між ними, вид устрою – так званий регіональний (регіоналізований).

ГЕОСИСТЕМА – цілісне утворення, множина взаємопов’я­заних елементів, функціонування яких залежить від їх розташування на території (у просторі) і від властивостей довкілля. Здатність геосистеми реагувати на зовнішні впливи уможливлює управління нею.

ГЕОУРБАН1СТИКА – (географія міст) – наука, яка пропонує погляд на місто від території, усвідомлює місто як фокусну точку території, розглядає процес виникнення і розвитку міст як відповідь на певні потреби території. Складовими частинами геоурбаністики є: 1) характеристика районних факторів формування міст як ланок територіально-виробничих комплексів; 2) порайонна оцінка еко­номічних умов розвитку міст (економічна освоєність території, оснащення її дорогами, інженерними комунікаціями, наявність будівельних баз, характер розселення); 3) порайонна характеристика умов проживання населення; 4) порайонна ха­рактеристика природних умов з точки зору їх впливу на планування і забудову міст; 5) характеристика міського каркасу економічних районів стосовно складу міських поселень, рисунку їх розміщення, особливостей регіональних типів міст і локальних систем міських поселень.

ГОЛОВНІ ГАЛУЗІ РЕГІОНУ – галузі (види діяльності) господарства регіону, що визначають місце регіону в системі територіального поділу праці в країні і характеризують його народногосподарські функції. Це галузі спеціалізації регіону. Є важливим елементом функціонально-компонентної структури господарства регіону.

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ у регіоні – будь-яка діяль­ність юридичної або фізичної особи у певному регіоні, (місті), спрямована на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі, коли безпосередня участь цієї особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Є важливою передумовою функціонування регіональної економіки.

ГОТЕЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО – розгалужена система гос­подарства, пов’язана з функціонуванням готелю – будинку з мебльованими кімнатами, призначеними для тимчасового проживання. Крім житлових приміщень, містить розгалужену мережу побутового обслуговування (перукарня, хімчистка, вузол зв’язку тощо), громадського харчування (буфери, ресторани), а в окремих випадках – комплекс приміщень для проведення конференцій, нарад тощо. Готелі, призначені для автотуристів (мотелі), мають стоянки автомобілів, які охороняються, і служби профілак­тики та поточного ремонту. Розвиток готельного господарства є однією з найважливіших умов залучення туристів. Головним напрямом підвищення ефективності готельного господарства у містах – «мільйонерах» України є поступове будівництво нових п’я­тизіркових готелів та вирішення проблеми функціонування діючих готелів. Йдеться про створення на їх базі цілісних комплексів з відповідною інфраструктурою (ресторани, бари, магазини, басейни, автостоянки).

ЩІЛЬНІСТЬ, ЩІЛЬНІСТЬ – ступінь насиченості певної території, регіону будь-якими об’єктами, що розглядаються. Вимірюється відношенням кількості об’єктів (одиниць спостереження) до площі території. Якщо територію розглядати як ресурс, то щільність може порівнюватись з інтенсивністю заповнення об’єкта­ми («освоєння») даної території.

ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА в Україні – складова частина національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно пов’язана із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів – Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Це система дій держави, що регламентує діяльність державних органів виконавчої влади у регіонах з метою дотримання державних інтересів у розвитку конкретних регіонів на основі функціонування чіткої вертикалі державної влади (є складовою поняття «Регіональ­на політика держави»). У межах здійснення державної регіональної політики формується система державних інте­ресів, перелік яких доводиться до всіх органів державної виконавчої влади на місцях, тобто до місцевих державних адміністрацій з особливими, притаманними окремим регіонам, наприклад, містам Києву та Севастополю. Державні інтереси в регіонах можуть мати постійний і змінний характер.

Як постійні інтереси можуть бути передбачені зобов’язання регіонів щодо ефективного управління державним майном на конкретній території, виконання столицею України м. Києвом столичних функцій, контроль за виконанням у регіонах Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, забезпечення законності та правопорядку, контроль за додержанням прав і свобод громадян тощо. Як змінні (тимчасові) інтереси можуть бути передбачені зобов’язання регіо­нів щодо виконання в певному періоді Державних програм в час­тині, що відноситься до їх компетенції, ліквідація наслідків екологічних катастроф, аварій та інших екстремальних ситуацій, які можуть виникнути в регіоні, тощо. Завданням державної регіональ­ної політики є обґрунтування і реальне забезпечення можливостей здійснення регіонами заходів, які відповідають цілям держави, тобто мають загальнодержавне значення. Таким чином, під державною регіональною політикою мається на увазі систематизований вплив на регіони центрального уряду та його територіаль­них підрозділів.

ДЕРЖАВА – політична форма організації життя суспільства, що скла­дається в результаті виникнення і діяльності публічної влади – особливої системи, яка керує основними сферами суспіль­ного життя. Основні ознаки держави: 1) наявність особливої системи органів і установ, які в сукупності утворюють механізм дер­жави; 2) наявність права, тобто обов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою; 3) наявність пев­ної території, в межах якої діє дана державна влада. Держава сприяє процесу формування нації. Виділяють різні форми організації держави: 1) монархія (абсолютна, конституційна, теократич­на); 2) республіка (парламентська, президентська). За формами державно-територіального устрою держави бувають: 1) федеративні; 2) унітарні.

Держава виконує внутрішні і зовнішні функції. Внутрішні функції – забезпечення функціонування суспільства як цілісного організму, збереження існуючих у ньому зв’язків, залежностей; переважаюче задоволення інтересів політично і економічно пануючих соціальних сил. Зовнішня функція полягає в захисті кордонів, цілісності території, суверенітету, у сприянні розвитку співробітництва і взаємодії з іншими державами.

Держава – єдиний живий організм: географічний, стратегічний, релігій­ний, мовний, культурний, правовий, господарський і антропологічний.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – державна організація політичного управління су­спільством. Державна влада – це вища форма влади порівняно з іншими видами в усіх суспільних утвореннях як за обсягом, так і засобами впливу. Д.в. поширю­ється на всі сфери суспільного життя. Здійснюється державою з допомогою спеціаль­ного апарату, володіє монопольним правом видавати нормативні акти, обов’язкові для Усього населення даної держави, включає такі різновидності влади, як законодавча, виконавча, судова, війсь­кова та ін.

ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН – лінія на поверхні землі (суходо­лу або водного простору) і уявна вертикальна площина, яка проходить через неї у повітря­ному просторі і в надрах землі, визначає рубіж території держави і відділяє від інших держав і відкритих морів. Процес встановлення державних кордонів проходить у два етапи: 1) договірне визначення напряму і положення кордону (делімітація з прикладанням карти) і 2) встановлення кордону на місцевості (демаркація). Принцип недоторканості і цілісності дер­жавної території органічно пов’язаний з принципом непорушності і недоторканості державних кордонів. Непорушність державних кордонів означає не лише заборону загрози силою або її зас­тосування для зміни кордонів, але і визнання існуючих кордонів, відсутність територіальних претензій нині і в майбутньому.

ДЕРЖАВНА ТЕРИТОРІЯ – це частина території земної кулі, яка знахо­диться під суверенітетом певної держави. У її межах держава володіє ви­щою відносно до всіх осіб і організацій владою, яка забезпечується систе­мою державних органів (законодавчих, виконавчих, силових і судових). Д.т. – це простір здійс­нення державної влади і природне середовище проживання населення. Природні ресурси Д.т. повністю належать тій державі, в межах якої вони знаходяться.

ДЕМОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ – поділ території на зони з близькими демографічними характеристиками. Здійснюється на основі показників відтворення населення, інтенсивності міграційної рухомості, різними типами структур населення. Допомагає виявленню і вивченню територіальних особливостей демографічних процесів з урахуванням впливу факторів соціально-економічного характеру. Тісно пов’язане також з вирішенням важ­ливої прак­тичної проблеми вдосконалення методики прогнозування чисельності населення окремих регіонів на основі визначення спеціальних регіональних (типових) демографічних і економічних критеріїв.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 27.02.1932. Розташована у південно-східній частині України, в басейні серед­ньої та нижньої течії Дніпра. Територія 31,9 тис.км² (5,3 % території України). Населення 3678,0 тис. осіб (01.01.2001), у тому числі 3074,0 тис. осіб (83,6 %) міського населення. Для області характерний висо­кий рівень урбанізації 83,6%, який значно перевищує середній по Україні (68 %). Адміністративний центр м. Дніп­ропетровськ (1094 тис. осіб на 01.01.2001). В області 22 райони, 21 місто, в тому числі 13 обласного підпорядкування, 47 селищ міського типу, 1440 сільських населених пунктів. Середня щільність населення області – 115 осіб/км – значно перевищує середню по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Верхньодніпровськ, Кривий Ріг, Марганець, Нікополь, Павлоград, Орджонікідзе, Синельнікове, Апостолове, Верхівцеве, П’ятихатки. У районах міст Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Нікополя, Павлограда спостерігаються маятникові трудові поїздки населення. Область розташована у степовій фізико-географічній зоні, має значні поклади корисних копалин, сприятливі ґрунтово-кліматичні умови, густу транспортну мережу. За різноманітністю і промисловими запасами корисних копалин область – одна з найбагатших в Україні. Тут містяться найбільші в країні Криворізький залізорудний басейн і Нікопольський марганцеворудний басейн. Є також поклади титанових руд, бокситів, нікелю, кобальту. Розвідані значні запаси кам’яного (Західний Донбас) і бурого (частина Дніпровського буро-вугільного басейну) вугілля, родовища нафти і природного газу. Головні функціональні ланки народногосподарського комплексу області – промисловий і агропромисловий комплекси та транспортна система. Галузями, що визначають спеціалізацію господарського комплексу області, є залізоруд­на, марганцеворудна, металургійна, машинобудівна і металообробна та хімічна. Область дає 100 % республіканського видобутку марганцевої руди, більшу частину залізної руди, сталевих труб, доменного, сталеплавильного і прокатного устаткування. В облас­ті розвинуте багатогалузеве сільське господарство, особливо виробництво соняшника, зерна, овочів. Область має значні рекреаційні ресурси, основу яких становить м’який клімат, мінеральні води і лікувальні грязі (в Новомосковському районі оз. Солоний Лиман).

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ утворена 2 липня 1932 року. В адміністративно-територіальному устрої області 52 міста, з них 28 – обласного значення, 17 сільських районів, 81 селищна рада, 131 селище міського типу, 253 сільські ради, 246 селищ і 878 сіл.

Донецька область розміщена в південно-східній частині України. На сході її кордони частково збігаються з державними кордонами України і Російської Федерації. На півдні область має вихід до морів Середземноморського басейну. Протяжність облас­ті з півночі на південь – 240 км, з заходу на схід – 170 км. Площа – 26,5 тис. кв. км, або 4,4 % території країни.

Донецька область є найбільшою з областей України за чисель­ністю населення. Тут проживає 4,58 млн осіб. 130 національностей (10 % населення країни). Щільність населення складає 173 осіб на 1 кв. км, 90,4 % населення мешкає в містах.

Клімат області різкоконтинентальний, характеризується досить жарким, засушливим літом і порівняно холодною зимою з нестійким сніговим покривом.

В області є дивовижні місця та цілющі родовища. Бальнеологічне значення мають Слов’янські солоні озера та джерела мінеральних вод. Унікальні природні лікувальні властивості має соляна шахта в м. Солідарі, де створено спелеологічний санаторій. Неперевершеною за своїм оздоровлюючим ефектом є Азовсь­ке узбережжя. Особливу наукову та природоохоронну цінність мають заповідні зони – Святогір’я та Половецька степ.

Область багата родючими чорноземами.

Вона має багату мінерально-сировинну базу. Головними корисними копалинами є кам’яне вугілля (запаси оцінюються в 18,3 млрд т), кам’яна сіль, вапняки, вогнетривкі глини, цементна сировина, крейда, гіпс, інші – усього майже 50 видів.

Наявність в області власних паливно-енергетичних і мінераль­но-сировинних ресурсів, близькість залізорудних родовищ Криворізького басейну, вихід до моря зумовили формування потужного промислового комплексу з високою концентрацією галузей важкої промисловості, створення достатньо розвиненої вироб­ничої, наукової і соціальної інфраструктури, високий ступінь урбанізації.

Промисловий потенціал області складає основу господарського комплексу регіону і займає важливе місце в економіці України. Область володіє майже п’ятою частиною основних промислово-виробничих фондів України, забезпечує майже 20 % загальнодержавного обсягу реалізованої промислової продукції, займає перші та провідні місця по випуску багатьох видів промислової та сільськогосподарської продукції.

Вугільну промисловість представляють 111 шахт і шахтоуправління, 23 малих підприємства недержавної форми власності та 27 діючих збагачувальних фабрик. Виробнича потужність вугледобувних підприємств складає 56 млн т вугілля на рік. Балансові промислові запаси вугілля дорівнюють 14 млрд т. На виконання заходів програми реструктуризації вугільної галузі в облас­ті здійснюється закриття неперспективних шахт. В стадії закриття станом на 01.05.2007 знаходяться 55 шахт і 2 збагачувальні фабрики.

Електроенергетика представлена єдиним комплексом генеруючих, мережних, ремонтно-технічних виробництв. Встановлена потужність 6 теплових електростанцій (9,0 тис. МВт) здатна повністю забезпечити обласні потреби і постачання електроенергії за межі регіону.

У металургійному комплексі функціонують 11 металургійних підприємств, 39 підприємств з виробництва готових металевих виробів та трубний завод. До цього комплексу входять 7 коксохімічних, 3 флюсовидобувних, 13 вогнетривких підприємств.

Основна номенклатура металургійної продукції: чавун переробний і ливарний, прокат різноманітних профілів, труби, сталеві канати тощо.

В області зосереджені важливі для господарського комплексу України підприємства кольорової металургії. Ця галузь включає 9 підприємств, які працюють на вторинній сировині.

Питома вага експортної металургійної продукції в загальному обсязі експорту області складає 76 %.

У хімічній та нафтохімічній промисловості працюють 36 підприємств різної спеціалізації. Вони виробляють мінеральні добрива, аміак, полістирол, кислоти, продукцію для військово-промислового комплексу, товари побутової хімії, фармацевтичну продукцію тощо.

Майже 55 % хімічної продукції експортується.

Машинобудівний комплекс представляють 150 підприємств. Вони повністю забезпечують потребу держави в гірничопрохідницькому обладнанні, виробляють майже 100 % загальнодержавного обсягу холодильників побутових, 74 % – пральних машин.

Харчова і переробна промисловість налічує 122 великих підприємства, які спеціалізуються на випуску м’ясної, молочної, хлібопекарної, борошномельно-круп’яної, кондитерської, макаронної, олієжирової, рибної, плодоовочевої, лікеро-горілчаної, ви­норобної, пиво-безалкогольної продукції.

Виробництво непродовольчих товарів для населення в облас­ті здійснюють промислові підприємства, які випускають меблі, холодильники, газові плити, пральні машини, посуд, текстильні, швейні і трикотажні вироби, взуття та інше.

Сільське господарство області має в користуванні понад 2 млн га сільськогосподарських угідь, з них 1,7 млн га ріллі. В агропромисловому комплексі у результаті реформування 426 колек­тивних сільськогосподарських підприємств створено 625 агрофор­мувань ринкового типу. Функціонує 1,7 тис. фермерських господарств. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових, олійних, овоче-баштанних культур, виробництві молока, м’яса та продукції птахівництва.

В області зареєстровано 26 тис. підприємств малого бізнесу, або 86 % від загальної кількості суб’єктів господарської діяльнос­ті області. У сфері малого підприємництва зайнято 12,5 % загальної чисельності зайнятих в економіці області. У 2006 році підприємствами малого бізнесу було реалізовано продукції (робіт, пос­луг) на суму 7,5 млрд грн, що складає 2,8 % від загального обсягу виробництва по області. У ході реалізації Регіональної програми розвитку малого підприємництва на 2007–2008 роки було здійснено ряд заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва.

На зовнішньому ринку реалізується майже половина виробленої в області промислової продукції. Область підтримує зв’язки з партнерами 120 країн світу. Зовнішньоторговельний оборот товарами за січень-квітень 2007 року склав 4,4 млрд дол. США.

Експорт товарів здійснюють майже 700 підприємств та організацій області. Основні підприємства-експортери ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча», ВАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь» забезпечують понад 40 % загального обсягу експорту області.

Імпортують продукцію більше 1 000 підприємств та організацій області з 86 країн світу.

Головними зовнішньоторговельними партнерами області є Російська Федерація (26,9 % від загального обсягу експорту області), Туреччина (11,7 %), Італія (9,2 %), Єгипет (3,2 %), Польща (2,7 %), Індія (2,52 %), Білорусь (2,1 %).

За 2001–2006 роки у розвиток економіки області спрямовано інвестицій 40,9 млрд грн. За обсягом інвестицій в основний капітал область стабільно посідає друге місце в Україні.

У 2006 році обсяг інвестиції в основний капітал до рівня 2000 року збільшився у 22 рази (у порівняних цінах) і склав 11,7 млрд грн.

У загальному обсязі капіталовкладень традиційно переважну частку (до 70 %) складають інвестиції у промисловість, з яких понад 90 % спрямовуються у розвиток добувної та обробної промисловості.

Зберігається тенденція збільшення надходжень прямих іноземних інвестицій в економіку області, поліпшення інвестиційного іміджу, формування сприятливого інвестиційного клімату регіону. На початок 2007 року обсяг прямих іноземних інвестицій, залучених в область, досягнув 837,1 млн дол. США, чистий приріст іноземного капіталу у 2006 році склав 222,7 млн дол. США.

З метою залучення інвестицій в економіку області у грудні 1998 року прийнято Закон України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області».

Законом передбачено створення на 60 років двох спеціальних економічних зон «Донецьк» і «Азов», введення терміном на 30 років спеціального режиму інвестиційної діяльності в 26 містах і 7 районах області, яким надано статус територій пріоритетного розвитку.

Але у 2005 і 2006 роках законами України про Державний бюджет на відповідні роки було скасовано основні норми Закону України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області».

За період діяльності СЕЗ і ТПР схвалено до реалізації 188 інвестиційних проектів на загальну суму 3,86 млрд дол. США, у тому числі 63 проекти за участю іноземних інвесторів (їх капітал – 845,1 млн дол. США).

Більше половини проектів (107) припадає на металургійну, вугільну, хімічну, нафтопереробну промисловість, енергетику, ма­шинобудування та промисловість будівельних матеріалів; 46 проектів – на легку та харчову промисловості, решта – на інші галузі.

Завершено реалізацію 78 інвестиційних проектів вартістю 891,4 млн дол. США. У стадії реалізації знаходиться 107 інвестиційних проектів вартістю 2,8 млрд дол. США.

По всіх інвестиційних проектах в область залучено інвестицій в сумі 2,39 млрд дол. США, у тому числі 560,6 млн дол. США – іноземних.

Інвестиції в СЕЗ і ТПР надійшли з 23 країн світу. Серед найбільших держав-інвесторів – Кіпр, США, Великобританія, Німеччина, Італія, Австрія.

На підприємствах, які реалізують інвестиційні проекти, вироблено продукції на суму майже 71,8 млрд грн. Надходження від реалізації товарів і послуг склали 62,9 млрд грн., у тому числі від експорту – 26,2 млрд грн. Створено нових та збережено існуючих 58,6 тис. робочих місць.

Область має розвинену транспортну мережу.

Донецька залізниця – одна з найбільших в Україні. На неї припадає майже 45 % загального обсягу навантаження по Укрзалізниці і 15 % обсягу відправлень пасажирів. Вона обслуговує виробничо-господарський комплекс і населення Донецької, Луганської, частково – Дніпропетровської, Запорізької і Харківської областей. Донецьк має залізничне сполучення з великими вузловими станціями України і Росії, включаючи Київ, Львів, Одесу, Харків, Сімферополь, Москву, Санкт-Петербург та інші міста.

Область має зручний автомобільний зв’язок з іншими регіонами України і півднем Росії. За якістю дороги відносяться до вищих категорій автодоріг в Україні. Шосейні магістральні та внутрішньоміські дороги оснащені мережею сучасних автозаправ­них станцій, що надають повний набір послуг відповідно до кращих міжнародних стандартів. Усі великі виробники автомобілів світу мають у Донецькій області сервісні станції з продажу, ремонту та обслуговування автомобільної техніки.

У містах Донецьк і Маріуполь розташовані аеропорти, які мають статус міжнародних і пропонують повний спектр митних послуг. Пасажиро-транспортний аеродром є в м. Краматорськ.

Одним з найбільших портів в Україні – Маріупольський морський порт. Повний комплекс митних послуг і висока якість систем комунікацій роблять порт важливим імпортно-експортним центром регіону. Маріупольський порт щорічно обробляє понад 14 млн т вантажів. Порт має 17 причалів, які дозволяють приймати судна довжиною 240 м і посадкою 8 м.

В області прискореними темпами розвивається інфраструктура телекомунікації. Є можливості розширення використання мобільних телефонів, стільникового і пейджингового зв’язку. Вартість послуг мобільних комунікацій – на рівні європейських цін. Ряд компаній області надають клієнтам високоякісний доступ до Інтернету.

Сформована в області мережа навчально-виховних закладів задовольняє потреби населення у формах, профілях та мовах нав­чання.

Середню обов’язкову освіту забезпечують 1226 загальноосвітніх шкіл різного типу і форм власності, в яких навчається 405,3 тис. учнів. Із загальної кількості 20 шкіл – приватні, в яких навчається майже 1,5 тис. учнів. Серед загальноосвітніх шкіл 76 % складають школи І-ІІІ ступенів, які дозволяють одержати повну середню освіту за місцем проживання.

В області працюють 34 гімназії, 36 ліцеїв, 80 навчально-виховних комплексів, 2 колегіуми. З 1999 року працює обласний багатопрофільний ліцей для обдарованих дітей.

В області налічується 1151 дошкільний заклад. Їх відвідують Усього 108,0 тис. дітей, або 64 % загальної чисельності дітей відповідного віку.

Професійну освіту молоді надають 120 професійно-техніч­них училищ, де навчається 53,1 тис. учнів. Навчання здійснюється за різними профілями. Найбільше спеціалістів готується для будівництва, машинобудування, автомобільного транспорту, харчової промисловості та торгівлі.

Підготовку кадрів вищої кваліфікації здійснюють 27 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, в яких навчається 162,0 тис. студентів. У 2006 році ними підготовлено 31,1 тис. фахівців різноманітного профілю. Підготовку молодших спеціалістів здійснюють 63 вищих навчальних заклади І-ІІ рівнів акредитації, в яких навчається 55,6 тис. студентів і які в 2006 році випус­тили понад 16 тис. фахівців для промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку, охорони здоров’я, освіти тощо.

Система охорони здоров’я області представлена широкою мережею обласних, міських та районних лікарень, діагностичних центрів, спеціалізованих клінік і амбулаторій, станцій і відділень «швидкої допомоги» та інших медичних закладів.

Населення області обслуговують 21,7 тис. лікарів та 47,9 тис. середніх медпрацівників. Ліжковий фонд складає 41,4 тис. ліжок. Щорічно в стаціонарах лікується 1 млн осіб.

На базі обласних лікувальних закладів функціонують спеціа­лізовані центри, в яких застосовуються найсучасніші методичні технології. Серед них такі відомі центри, як опіковий, протипухлинний, для хворих з наслідками травм спинного мозку, мікрохірургії ендоскопічної хірургії тощо.

У області діють 702 клуби і будинки культури, 847 бібліотек, 23 музеї, школи естетичного виховання дітей тощо. Працюють 5 театрів, серед них відомий в Україні та за її межами Донець­кий державний академічний театр опери та балету ім. А. Солов’яненка.

Набули широкої популярності мистецькі фестивалі «Зірки світового балету», «Прокоф’євська весна», «Отчий дом» тощо.

Гастрольні виступи кращих професійних колективів області відбуваються в багатьох країнах світу.

В області налічується 4,3 тис. пам’ятників археології, історії, культури та монументального мистецтва. Серед них історико-архітектурний заповідник «Святі гори», меморіальний комплекс С. Прокоф’єва.

В області функціонують 90 стадіонів, 50 плавальних басейнів, 1,5 тис. спортивних залів.

У 132 дитячо-юнацьких спортивних школах займається 63,5 тис. дітей та учнівської молоді, працюють школи вищої спортивної майстерності, училище олімпійського резерву. Спортивно-реабілітаційну роботу серед інвалідів проводить Донецький облас­ний центр інвалідного спорту «Інваспорт», філії якого відкрито в 12 містах області. Активно діє обласний центр «Спорт для всіх». В області до систематичних занять фізичною культурою і спортом залучено понад 720,0 тис. осіб.

Регіон має сприятливі умови для оздоровчо-рекреаційного туризму. В області зосереджено 16 % санаторно-курортних зак­ладів України. В межах області знаходиться майже 110 км узбережжя Азовського моря з унікальними мілководними піщаними пляжами, національний природний парк «Святі гори» (м. Святогірськ), ботанічне чудо – Хомутовський степ, заповідник Кам’яні Могили, Слов’янські озера карстового походження, Краснолиманський ліс з унікальним кліматом.

М’який клімат узбережжя Азовського моря, русла річки Сіверський Донець, лікувальні грязі, джерела мінеральних, радонових вод належать до рекреаційних ресурсів області. Унікальною є діяльність оздоровчого спелеосанаторію у соляній шахті міста Соледар Артемівського району.

Індустрія туризму в регіоні представлена 523 закладами оздоровлення та відпочинку, 71 підприємством готельного господарства, 270 суб’єктами господарської діяльності.

Туристичні фірми пропонують відпочинок, розваги, навчання та лікування в 59 країнах світу.

У 2006 році обсяг туристичних послуг досягнув 196,3 млн грн., що на 46 % більше ніж у 2005 році, кількість туристів – 125,5 тис. осіб, у тому числі 1,2 тис. іноземних громадян. Внутрішній туризм у регіоні на 28 % перевищив виїзний.

ЕКІСТИКА ( від грец. oikos – дім, житло) – теорія формування і еволюції людських поселень, висунута грецьким архітектором – містобудівником К. Доксіадісом у 50–60 рр. XX ст. Доксіадіс і його послідовники розглядають екістику як науку, основна мета якої – створення міст різної величини з оптимальним сполученням усіх елементів їх планувальної структури. Відповідно з теорією екістики розвиток міських поселень проходить певні етапи на шляху до екуменополіса – «світового» міста майбутнього, в якому буде проживати більша частина населення земної кулі. До нього ввійдуть усі території з густотою населення не менш 50 осіб/км². Концептуальні основи екістики у колишньому СРСР докладно не вивчалися, часто критика її здійснювалася без професійного знання її суті. На рахунку Афінського центру екістики десятки регіональних і містобудівних програм, більше 150 генеральних планів міст і агломерацій, багаторічна дослідницька програма «Місто майбутнього», дослідження і проектування систем розселення в 46 країнах світу тощо. В основу теорії екістики зак­ладено п’ять універсальних принципів, що використовуються при розробці регіональ­них і містобудівних програм. Відповідно з ними людина намагається: 1) до мак­симуму звести свої потенційні контакти з середовищем; 2) до мінімуму звести свої енергетичні, просторові і вартісні затрати; 3) оптимізувати свій «захисний простір» у будь-який час і в будь-якому місці; 4) оптимізувати взаємостосунки з іншими елементами своєї системи життя, яка включає: природу, суспільство, споруди всіх видів і взаємозв’язки їх з дорогами і комунікаціями; 5) досягнути синтезу Усього вищезгаданого в плануванні міст. Очевидно, що всі ці принципи є сферою планування територій (геопланування).

ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ – комплексна науково-інформаційна система спостережень, досліджень, оцінки і прогнозу змін стану біосфери або її окремих елементів під впливом людської діяльності чи природних факторів. В Україні створена система державного моніторингу навколишнього природного середовища. Залежно від призначення виділяють три види моніторингу: загальний (стандартний), оперативний (кризовий) і фоновий (науковий). Загальний моніторинг – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних у єдину інформаційно-технологічну мережу. Оперативний кризовий моніторинг – це спостереження спеціальних показників на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єкта­ми, джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіо­нах, які визначені як зони небезпечної екологічної ситуації. Фоновий (науковий) моніторинг – спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими навколишнього природного середовища, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднюючих речовин, за реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Здійснюється у природних і біосферних заповідниках та на базових станціях. Залежно від кола питань виділяють біологічний моніторинг, зорієнтований на систематичне оцінювання стану видів рос­лин і тварин, і господарський моніторинг, що проводиться з метою оцінки діяльності окремих сільськогосподарських або промислових підприємств. Залежно від розмірів охопленої моніторин­гом території, нарівні з глобальним і національним моніторингом, здійснюється регіональний моніторинг, який виявляє джерела заб­руднення природного середовища та встановлення шляхів міграції забруднюючих речовин у межах областей і районів, і локальний моніторинг, який передбачає аналіз стану окремого природного об’єкта (підприємство, місто, ділянка ландшафту). Див. також «Моніторинг стану екологічної мережі».

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ – науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на економічні райони, що історично склалися або формуються у процесі розвитку продуктивних сил і об’єктивно відбивають територіальний поділ праці. Економічне районування сприяє раціональному розвиткові кожного з районів, раціональному використанню природних умов і ресурсів і в кінцевому підсумку прискореному соціально-еконо­мічному розвиткові всієї країни.

ЕКОНОМІЧНИЙ МІКРОРАЙОН – територія, виділена для цілей планування територій на основі дрібного економічного районування. Виділяється в адміністративних границях, а у випад­ках, коли територія в адміністративних границях не має необхідної з позицій планування територіальної цілісності, заново. Біль­шу частину економічних мікрорайонів у зонах інтенсивного господарського освоєння становлять зони впливу або господарського тяжіння надвеликих, великих і середніх міст. Крім зон впливу міст, економічні мікрорайони являють собою спеціалізовані території. Насамперед, це лісопромислові та нафтогазовидобувні райони, райони зрошувального рільництва, курортні райони, які зай­мають кілька адміністративних районів.

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕГІОНУ – сукупна здат­ність галузей народного господарства регіону виробляти продукцію, здійснювати капітальне будівництво, перевезення вантажів, надавати необхідні послуги населенню. Визначається досягненнями науки і техніки, обсягом виробничих потужностей, наявністю транспортних засобів, економічно активного населення, якістю їх професійної підготовки, ступенем розвитку галузей сфери обслуговування населення та ін. Формує необхідні умови для утворення експортного потенціалу регіону. Економічний потенціал оцінюється при опрацюванні регіональної стратегії розвитку обсягами, структурою, рівнем використання, ступенем зноше­ності основних фондів, розгалуженістю виробничої бази, наявністю наукоємних інвестиційно-спроможних галузей і підприємств, здатних до реалізації інноваційної моделі економічного зростання, ступенем кваліфікації трудових ресурсів, потужністю, технічним станом та щільністю інженерно-транспортної інфраструктури регіону. Оцінка трудового потенціалу включає визначення існуючої та прогнозованої кількості трудових ресурсів, їх зайнятос­ті та стану на ринку праці (рівень безробіття).

ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР у регіональній економіці – «насичена» територія, яка містить велику кількість об’єктів і зв’яз­ків між ними. Кожний регіон має свій власний економічний простір і зв’язки з зовнішнім економічним простором. Найважливішими характеристиками економічного простору є: щільність (чисель­ність населення, обсяг валової доданої вартості, природні ресурси, основний капітал тощо на одиницю площі регіону); розміщен­ня (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення і економічної діяльності); «пов’язаність» (інтенсивність економічних зв’язків між частинами і елементами простору, а також умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, які визначаються розвитком комунікаційних мереж). В економічному просторі фіксується велика різноманітність форм організації господарства і розселення: промислові і транспортні вуз­ли; територіально-виробничі комплекси; типи міст (монофункціо­нальні, багатофункціональні тощо) і міських систем (агломерації, мегаполіси); типи сільських поселень.

ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН – територіально-цілісна частина народного господарства країни, яка має виробничу спеціалізацію і через суспільний поділ праці пов’язана з іншими частинами краї­ни. Економічний район, крім спеціалізації, характеризується і низ­кою інших ознак – певним економіко-географічним положенням, своєрідними природними, економічними і історични­ми умовами, а також комплексністю й потенційними можливостями управління економічною і територіальною структурами.

ЕКСПОРТ (англ. export, від лат. exportare – вивозити) – вивезення за кордон країни для реалізації на зовнішніх ринках товарів, послуг і капіталу. Розрізнюють експорт товарів – як вивезення матеріальних благ з певними властивостями; експорт пос­луг – як надання зарубіжним партнерам відшкодування послуг виробничого або споживчого характеру; експорт капіталу – як інвестування коштів з метою організації власного виробництва за кордоном. У регіональній економіці застосовується і для характеристики частини обсягів, вивозу за межі регіону або міста товарів або послуг («вивезення», в тому числі експорт).

ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ – здатність народного господарства країни або регіону виробляти необхідну кількість конкурентоспроможної продукції для зовнішнього ринку; сукупність освоєних природних багатств, економічних і виробничих можливостей країни або регіону, орієнтованих на задоволення потреб зовнішнього ринку. Визначається наявністю гнучкої інфраструктури, підготовленістю кадрів, здатністю швидкої перебудови виробництв, концентрації необхідних потужностей промисловості, сільського господарства, транспорту з урахуванням кон’юнктур­но-економічної ситуації.

ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ (від грец. ethnos- народ і grapho – пишу, креслю) – поділ території за локальними культурно-побутовими ознаками населення, зумовлений особливостями його історичного розвитку, заселення і природного середовища, етнокультурними взаємозв’язками населення країни з іншими народами тощо. В Україні виділяються етнографічні регіони, райони і підрайони. Одиниць найвищого рівня (регіонів) виділяють три: І – Північний (Поліський); II – Центрально-Схід­ний; III – Південно-Західний. У свою чергу, у складі Центрально-Східного регіону виділяють райони: Середнє Подніпров’я, Слобожанщина, Степовий південь. У складі Південно-Західного району – Волинь, Поділля, Покуття, Опілля, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина. Особливе місце посідають Закарпаття і Буковина, які не є етнографічно однорідними районами і характеризуються різноманітністю етногра­фічних і етнічних культурно-побутових традицій.

ЄВРОРЕПОН – юридично оформлена (за нормами Ради Європи) територія транскордонного співробітництва між територіаль­ними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, які мають спільний кордон. Це співробітництво спрямоване на координацію взаємних зусиль і здійснення ними узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності, відповідно до національних законодавств і норм міжнародного права, для розв’язання спільних проблем і в інтересах людей, що населяють цю територію по обидва боки державного кор­дону. Діяльність єврорегіонів розглядається як один з елементів за­гальноєвропейської системи пріоритетів, який відповідає принципові інтеграції держав через інтеграцію регіонів. Така діяльність передбачає прискорення соціально-економічного розвитку транскордонних регіонів; кадрову інфраструктурну підготовку регіонів і країни в цілому для поглиблення співробітництва з ЄС, прискорення європейських процесів інтеграції, реалізацію потенціалу формування експортної спеціалізації регіонів; розвиток між­народних зв’язків у галузях туризму, рекреації, охорони навколишнього природного середовища. Відомі, наприклад, Єврорегіон «Сартолюкс», що включає Са-ар (ФРН), Лотарингію (Франція) і державу Люксембург. До єврорегіону «Нейсе» входить ряд східних земель ФРН, західні воєводства Польщі і західні округи Чехії (всі вони розташовані вздовж ріки Нейсе). Єврорегіони мають свої органи управління. За сучасних умов єврорегіони можуть бу­ти поділені на три категорії: 1) охоплюють прикордонні території країн ЄС і мають спільні економічні та адміністративні проблеми. Наприклад, низький рівень ВВП порівняно з іншими регіонами ЄС, більш високий рівень безробіття; включають території держав ЄС, для яких характерний переважний розвиток аграрного виробництва. Класичним прикладом цієї категорії є французько-іспанське прикордоння; створюються на територіях країн, які не входять до ЄС і є дієвими засадами для включення нових країн до загальноєвропейських інтеграційних процесів. Україна бере участь у діяльності трьох єврорегіонів – «Буг» (Волинська область, 1993), «Карпатський» (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська області, 1993), «Нижній Дунай» (Одеська область, 1998). Триває ро­бота зі створення екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чер­нівецької області.

ЄДИНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР (англ. unified economic area) – 1) сукупність національних територій ряду країн, у рамках якої діють загальні принципи господарювання, узгоджені Єдині правила здійснення діяльності у зовнішньоекономічних, валютно-фінансових, інвестиційних сферах; 2) сукупність регіонів однієї країни, в якій закладаються основи єдиної економічної політики. Так, необхідність збереження єдиного економічного простору України має виявитись у діях, що забезпечували б: свободу економічних, науково-технічних та інших договірних стосунків між підприємствами (кожне підприємство в будь-якому регіоні України повинно мати право вільно укладати договори з будь-яким іншим підприємством, що знаходиться в іншому регіо­ні України або за її кор­донами (у межах чинного законодавства), недопущення перешкод переміщенню товарів, фінансових ресурсів і громадян через внутрішні адміністративні кордони (за винят­ком обмежень, визначених надзвичайним станом); недопущення місце­вого оподаткування транзитних перевезень; дотримання єдності принципів оподаткування товарів незалежно від місця їх виробництва та реалізації.

ЖИТОМИСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 22 вересня 1937 року. Область розташована у двох природно-кліматичних зонах – Полісся і лісостепу. По території області протікає 221 річка. Найбільші: Тетерів, Случ, Ірпінь, Ірша, Уж.

Межує з Вінницькою, Київською, Рівненською, Хмельницькою областями, Республікою Білорусь. Чисельність населення ста­ном на 01.07.10 – 1282,9 тис. осіб; 2,8 % від населення України, у тому числі міське – 741,6 тис. осіб, сільське – 541,3 тис. осіб. Міст обласного значення – 5: Бердичів, Житомир, Коростень, Малин, Новоград-Волинський. Міст районного значення – 6. Селищ міського типу – 43. Сільських населених пунктів 1613. Кількість районів у місті Житомирі 2. Кількість районів – 23: Андрушівський, Баранівський, Бердичівський, Брусилівський, Володарсько-Волинський, Ємільчинський, Житомирський, Коростенський, Коростишівський, Лугинський, Любарський, Малинський, Народицький, Новоград-Волинський, Овруцький, Олевський, По­пільнянський, Радомишльський, Романівський, Ружинський, Чер­воноармійський, Черняхівський, Чуднівський.

У давні часи на території області жили слов’янські племена, нащадками яких стали древляни. Найдавнішим містом і водночас резиденцією князів у древлянській землі був Іскоростень (нині Коростень).

З утворенням Київської Русі древлянська земля увійшла до її складу.

Наприкінці XIII – на початку XIV ст. землі області увійшли до Литовського великого князівства. За Люблінською унією 1569 року територія Житомирщини в складі Правобережної України потрапила під владу Польщі.

Після Третього поділу Польщі (1795 р.) переважна частина території області увійшла до складу Волинської губернії, центром якої з 1804 року став Житомир.

Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету в 1923 році здійснено адміністративно-територіальний поділ Волинської губернії шляхом утворення на території майбут­ньої Житомирської області Коростенського, Новоград-Волинсь­кого та Житомирського округів, до складу яких увійшли відпо­відні міста та райони. Наступне глобальне адміністративно-тери­торіальне реформування було здійснено відповідно з постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р., у ході якого зазначені округи були ліквідовані та утворена Житомирська область шляхом поді­лу Київської області, а також приєднання до неї м. Бердичева, Дзержинського (нині Романівський), Любарського, Чуднівського та Янушпольського районів Вінницької області. У даний час за своїми розмірами область входить до числа найбільших в Україні – займає п’яте місце. Протяжність території області із заходу на схід – 170 км, із півночі на південь – 230 км.

Потужний потенціал добувної галузі Житомирщини базується на природних ресурсах регіону.

Великий і різноманітний комплекс корисних копалин облас­ті зосереджений на 551 родовищі (з урахуванням комплексності – 503).

У галузі функціонує 52 великих, середніх та вагомих за обсягами виробництва підприємства основного кола. На території області суб’єктам господарювання надано 227 спеціальних дозволів на користування надрами.

У надрах області залягають поклади розсипного ільменіту, комплексних апатит-ільменітових руд, самоцвітів, кварцитів, обли­цювального каменю, каолінів, мінеральної сировини для виробництва різних будівельних матеріалів, бурого вугілля, торфу та інших копалин.

Запаси титану на Житомирщині складають понад 85 % усіх розвіданих запасів титанових руд України. Видобуток титанових (ільменітових) руд в області здійснює філія «Іршанський ГЗК» ЗАТ «Кримський титан», ТОВ «Валки-Ільменіт», які спільно з Вільногірським гірничо-металургійним комбінатом, розташованим у Дніпропетровській області, повністю забезпечують товарними концентратами заводи України, значна частина яких експор­тується. Підприємствами розробляються тільки розсипні родовища титану.

Стратегічним напрямом їх подальшого розвитку є розробка розвіданих корінних комплексних родовищ титано-апатитових руд – Стремигородського, Кропивенського, Торчинського, Федорівського у Коростенському, Володарсько-Волинському та Черняхівському районах. По Стремигородському та Кропивенському родовищах здійснюються проектні роботи з техніко-економічно­го обґрунтування ефективності їх промислового освоєння.

Область володіє унікальним Волинським родовищем п’єзок­варцу, запаси якого також вміщують супутню сировину – різноманітне напівдорогоцінне каміння: моріон, берил, топаз, гірський кришталь, аметист, опал, халцедон, агат.

На сьогодні опрацьовуються пропозиції інвесторів з метою відновлення виробничої діяльності на ВАТ «Кварцсамоцвіти», що в попередні роки розробляло Волинське родовище п’єзоси­ровини.

У геологічній будові надр значне місце відведено міцним кристалічним породам.

Група нерудних корисних копалин представлена кварцитами з унікальних Овруцького та Товкачівського родовищ, на яких сконцентровано близько 84 % усіх запасів цієї сировини в Україні. Щороку видобування кварциту на родовищах складає майже 80 відсотків від загальнодержавного обсягу, що повністю задоволь­няє потреби вітчизняних металургійних заводів. Водночас, врахо­вуючи потенційні можливості родовищ, завершено будівництво нових сучасних ліній з випуску щебеневої продукції з кварцитів, що дозволить щороку переробляти понад 3 млн тонн гірничої маси.

Особливе місце в мінерально-сировинному потенціалі облас­ті займають поклади декоративно-облицювального каменю.

Розвідані запаси різновидів облицювального каменю складають 60 % від загальноукраїнських, а запаси лабрадоритів і габро становлять майже 90 % запасів цих корисних копалин в Україні. По їх запасах, регіон займає лідируючі позиції не тільки в державі, але й в Європі.

Видобування та обробку природного каменю віднесено до пріоритетних видів економічної діяльності. У 2009 році на область припало 36,2 % вироблених в державі виробів з каменю, 27,4 % видобутку щебеню та каменю дробленого, 5 % граніту.

На сьогодні на Житомирщині обліковується 82 родовища природного (блочного) каменю з широкою гамою кольорових та декоративних властивостей, з загальними запасами 135 млн куб. м. До розробки залучено 57 родовищ, які зосереджені у Володарсь­ко-Волинському, Коростишівському, Черняхівському, Малинському, Коростенському, Житомирському районах.

Протягом 2009 року гірничими підприємствами, що входять до основного кола, видобуто понад 58 тис. куб. метрів блочного облицювального каменю.

Розвинена сировинна база для виробництва щебеню та бутового каменю представлена 67 родовищами будівельного каменю, з яких розробляється 32.

У 2009 році на щебеневих заводах області виготовлено фрак­ційного щебеню у обсягах понад 11,3 млн тонн.

Водночас резерв області щодо розвіданих родовищ будівель­ного каменю, розташовані в економічно привабливих для потенційного інвестора районах – в межах розташування залізничних комунікацій, вичерпано. Для ведення робіт з пошуків перспектив­них ділянок у 2009 році надано 25 спецдозволів на геологорозвідку.

Гірничорудні корисні копалини представлені польовошпатною сировиною, каоліном, сланцями пірофілітовими.

Сировина польовошпатна – важлива складова для фарфоро-фаянсової промисловості, налічує два родовища: Грузлівецьке родовище пегматиту та родовище «Гірне», з запасами 549 тис. тонн сировини. Обидва розробляються.

Сланці пірофілітові представлені двома родовищами – Нагорянським і Кур’янівським. Нагорянське родовище готується до розробки, на ньому проводяться дослідні роботи щодо застосування пірофіліту в металургії.

На території Житомирщини знаходиться одне із найвідоміших в державі каолінове родовище, на базі якого ще з кінця XVIII ст. працюють фарфоро-фаянсові заводи (Баранівський, Коростенсь­кий, Городницький). Сьогодні детально розвідані 4 родовища као­лінів. На одному родовищі у Баранівському районі геологорозвідувальні роботи продовжуються.

Завершено детальне геологічне довивчення, з урахуванням сучасних вимог, одного з найбільших Велико-Гадоминецького родовища каолінів в Бердичівському районі, з загальними запасами сировини 315 млн тонн. У 2010 році зазначене родовище планується ввести в експлуатацію.

Значні перспективи для підприємств аграрного сектору пов’язані з розробкою перспективного Білокоровицького родовища карбонатної сировини для вапнування кислих ґрунтів.

За рахунок накопичення продуктів фізичного та хімічного руйнування кристалічних порід в області сформовано значні запа­си будівельних пісків, керамічних та цегельно-черепичних глин.

Держбалансом враховано 4 родовища для виробництва скла та 21 родовище піску будівельного, з яких розробляється та готується до розробки 5.

Із 77 розвіданих родовищ цегельно-черепичної сировини в області, право на розробку надано по 11 родовищах.

Підземні прісні води в області для питного та виробничо-технічного постачання розвідано на 36 ділянках, мінеральні води для лікувальних цілей на 9.

За наявністю родовищ торфу високої якості в області існують значні перспективи нарощування добування паливно-енерге­тичних корисних копалин. Розвідано 187 родовищ торфу, з яких розробляється 3.

Головним підприємством з розробки зазначених родовищ є державне підприємство «Житомирторф», філії якого виготовляють паливний торфобрикет та торф сільськогосподарського призначення.

При планових обсягах виробництва запаси родовищ, що розробляються, забезпечать роботу філій більш як на 50 років. Але через відсутність цільової програми державної підтримки розвитку торфодобувної галузі, торфопідприємства не вийшли на рівень прибуткових. В умовах зростання цін на енергоносії діюче метало- та енергоємне обладнання заводу з випуску паливних брикетів, зі складною технологією виробництва, потребує модернізації та заміни на сучасне.

Торф є цінним компонентом та основою для виробництва мі­неральних добрив і компостів для підтримання родючості сільськогосподарських угідь. Тому його запаси необхідно використовувати в основному для виробництва добрив, а не палива.

Програмою розвитку мінерально-сировинної бази України до 2010 року в області передбачається підготовка та подальша розвідка перспективних родовищ молібдену – Вербинського, Устинівського та Високого, можливо з супутнім сріблом, оловом та вісмутом.

Існують перспективи пошуків нових родовищ сульфідного нікелю на північному заході Українського щита у Красногірсько-Житомирській зоні. Там під час проведення пошукових робіт вияв­лено Прутівське родовище мідно-нікелевих руд та складено техніко-економічне обґрунтування доцільності його детальної розвід­ки та промислового освоєння.

У межах області виявлено площі з проявами алмазів. Але, враховуючи дефіцит коштів, Програмою передбачається їх пошук проводити тільки в найбільш перспективних районах, на схилах Бердичівської височини.

По багатьох корисних копалинах область здатна не тільки задовольнити внутрішні потреби, але й створити значний експорт­ний потенціал.

Кількість підприємств, що заходяться на самостійному балансі 369 одиниць
Галузева структура промисловості по видах економічної діяльності	Питома вага, %
Промисловість	100,0
Добувна промисловість	10,3
у тому числі
видобування енергетичних матеріалів	0,0
видобування неенергетичних матеріалів	10,3
Обробна промисловість	72,7
з неї:
харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	33,7
Легка промисловість	4,5
у тому числі:
текстильна промисловість та пошиття одягу	2,8
виробництво шкіри та шкіряного взуття	1,7
Виробництво деревини та виготовлення виробів з неї	2,7
Целюлозно-паперова, поліграфічна промисловість та видавнича справа	5,5
Хімічна і нафтохімічна промисловість	4,8
у тому числі
хімічне виробництво	3,5
виробництво гумових та пластмасових виробів	1,3
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів (будматеріалів та скловиробів)	9,5
Металургія та оброблення металу	5,8
Машинобудування, ремонт та монтаж машин і устаткування	5,1
у тому числі
виробництво машин і устаткування	4,1
виробництво електричного та електронного устаткування	0,6
виробництво транспортних засобів та устаткування	0,4
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	17,0
Інші галузі	-

ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ – система соціаль­но-економічних відносин, пов’язаних із забезпеченням економічно активного населення регіону робочими місцями та участю його в суспільно корисній діяльності. Обумовлена специфікою природно-економічної зони, етнічним складом населення, формами розселення (місто, село) та ін. Кількісно характеризується рівнем залучення населення або його окремих груп до суспільно корисної діяльності (див. «Рівень зайнятості»). Зайнятість населення – категорія регіональна. Вона досліджується у межах країни, республіки, області, району, міста тощо.

ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ – 22 січня 1946 року. Чисель­ність населення (на 1 січня 2010р.) – 1244,8 тис. осіб. Територія 12,8 тис. кв. км, 2,1 % території України. Протяжність із заходу на схід – 184 км; із півночі на південь – 80 км. Відстані від м. Ужгорода до м. Києва: залізницею – 898 км; шосейними дорогами – 788 км.

Закарпаття є одним із наймальовничіших куточків України, розташоване на південно-західних схилах і передгір’ях Українських Карпат. На північному заході, заході і півдні область межує із чотирма країнами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, а на північному і південному сході з Львівською та Івано-Франківською областями, будучи своєрідним вікном країни у Європу. За площею і населенням область невелика у масштабах країни. Її територія становить 12,8 тис. кв. км, чисельність населення – 1288,2 тис. осіб (на 01.01.98), або відповідно 2,1 і 2,5 відсотка території і населення України. Територія області поділена на 13 адміністративних районів і 5 міст обласного підпорядкування, 295 сільських та селищних рад. Область налічує 10 міст, 20 селищ міського типу, 579 сіл. На її території поблизу села Ділове Рахівського району знаходиться географічний центр континенту. Близько 80 процентів території краю займають гори, утворюючи з південного заходу на південний схід Верховинський Вододільний хребет, Горгони, Свидовець, Чорногора, Полонинсь­кий хребет, Рахівський масив, Вулканічні Карпати. Чорногорський хребет включає в себе гору Говерла, висотою до 2061 м, яка є найвищою точкою області і України. Закарпаття від інших регіонів відділяють Яблуницький, Вишківський, Ужоцький, Верецький та Воловецький перевали висотою від 931 до 1014 метрів над рівнем моря. Ліси, які є найбільшим багатством краю, займають понад 50 відсотків території, різноманітні за породним складом залежно від вертикальної поясності. На низовині ростуть дубово-грабові ліси, у передгір’ях – дубові і дубово-букові, у горах на висоті від 800-1000 м над рівнем моря букові, хвойні (ялиця біла, ялина) – на висоті до 1300–1500 метрів. Довершують ландшафт субальпійські та альпійські луки – полонини. На території області протікає 9429 річок і потоків, що із уже зазначеними факторами формує помірно-континентальний клімат. Улітку середня температура повітря становить +21°С, а взимку -4°С. У краї виявлено понад 360 родовищ та джерел цілющих природних мінеральних вод. Рельєф, географічне розташування, ліси, мінеральні води, помірно-континентальний клімат, багатовікові традиції та самобутня культура багатонаціонального населення краю у комплексі створюють унікальний рекреаційний і соціальний потенціал, на основі якого існує і має перспективу поступового розвитку санаторно-оздоровчий комплекс світового рівня.

За січень – грудень 2009 року підприємствами транспорту області перевезено 4,1 млн тонн вантажів, що на 20,8 відс. менше ніж у 2008 року. Послугами пасажирського транспорту скористалися 65,3 млн пасажирів, що на 13,3 відс. менше ніж за 2008 рік. Протягом 2009 року обсяги пасажирських перевезень автомобіль­ним транспортом суттєво скоротилися і становлять 57,0 млн пас., або 86,4 відсотка до 2008 року. Пасажирооборот склав 1025,2 млн пас. км (90,9 %). Спад перевезень також спостерігається і на вантажних перевезеннях. Так, протягом зазначеного періоду автомобільним транспортом перевезено 2599,2 тис. тонн вантажів (98,1 відс. до аналогічного періоду минулого року). Вантажооборот склав 2180,2 млн пас. км (97,4 відс.). Протягом зазначеного періо­ду перевізниками оновлено 15 одиниць рухомого складу. За аналогічний період минулого року ними було прид­бано понад 80 автобусів середньої місткості типу Богдан, Еталон, ПАЗ тощо. Заз­начене зумовлено фінансово-економічною кризою в країні, яка негативно позначилася на фінансово-господарській діяльності суб’є­ктів господарювання, що надають послуги на ринку транспортних послуг. На маршрутах загального користування області здійснюють перевезення 252 перевізника, з яких 10 спеціалізованих підприємств. Кількість внутрішньообласних автобусних маршрутів загального користування складає 445 маршрутів, з яких 106 міжміських, 290 приміських та 49 приміських, які виходять за межі району. З третього кварталу 2009 року відновлено процедуру проведення конкурсів з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, які протягом 8 місяців минулого року через зміні законодавства не проводилися. У 2009 році облдержадміністрацією проведено 5 засідань обласного конкурсного комітету із визначення автомобіль­них перевізників на міжмісь­ких і приміських автобусних маршрутах загального корис­тування, що не виходять за межі території області. За результатами конкурсів визначено перевізників , які обслуговують 53 оборотні рейси у міжміському сполученні та на 40 маршрутах примісь­кого сполучення. За рішеннями районних та міських рад на відш­кодування видатків місцевих бюджетів компенсаційних виплат автоперевізникам області за пільговий проїзд окремих категорій громадян за рахунок субвенції з держав­ного бюджету на 2009 рік, з урахуванням заборгованості за 2008 рік (647,4 тис. грн), передбачено 17386,0 тис. грн. Станом на 1 січ­ня 2010 року перевізниками області фактично виконано обсяги перевезень пільгових категорій громадян у загальній сумі 15663,2 тис. грн, відшкодовано 12904,9 тис. грн, заборгованість становить 2758,3 тис. гривень. Зазначена заборгованість зумовлена несвоєчасністю та неповнотою надходження коштів з державного бюджету. Залізничним транспортом за 12 місяців 2009 року перевезено 8,3 млн пасажирів, що на 10,7 відс. менше аналогічного періоду 2008 року. Вантажів перевезено 1470,1 тис. тонн, що на 40,9 відс. менше минулорічного періоду. В основному зменшилось перевезення імпорт­них вантажів, будівельних матеріалів та продовольчих товарів. Імпорт вантажів скоротився на 53,2 відс., експорт – на 34,6 відсотка. У зв’язку з зменшенням перевезення вантажів та пасажирів відбувається зменшення дохідних надходжень залізничної галузі, що призводить до недофінансування виробничих і соціальних програм, порушення термінів виплати заробітної плати залізничникам, впровадження режиму неповного робочого дня і надання відпусток без збереження заробітної плати. Для покращення якос­ті руху на залізниці протягом звітного періоду ДТГО «Львівська залізниця» проводились роботи щодо оновлення колійного господарства, інженерних споруд (мостів і тунелів). За січень-гру­день 2009 року в оздоровлення колійного господарства вкладено 75,0 млн гривень.

Протягом 2009 року Закарпатським обласним комунальним підприємством «Міжнародний аеропорт «Ужгород» зменшено кіль­кість рейсів з 998 у 2008 році до 844 у 2009 році (на 15,4 відс.) та кількість відправлених пасажирів - на 22,8 відсотка. Зменшення зазначених показників зумовлено зменшенням кількості чартерних рейсів та припиненням за технічними причинами авіакомпанією «Дніпро-авіа» виконання з червня 2009 року щоденного рейсу Ужгород-Київ та зворотно. З метою збереження діючого міжнародного аеропорту «Ужгород» і забезпечення його функціо­нування, виконання вимог безпеки авіаперевезень та сертифікаційної придатності аеропорту, розпорядженням голови облдержадміністрації від 19.02.09 № 49 схвалено Програму підвищення ефективності функціонування ЗОКП «Міжнародний аеропорт «Ужгород» на 2009–2012 роки, яка затверджена рішенням обласної ради від 27 лютого 2009 року № 796. Рішенням обласної ради від 24 квітня 2009 року № 837 виділено 58 тис. грн, з яких 30 тис. грн на оформлення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та 28 тис. грн на розроблення комплекту технічної документації із введення в експлуатацію підсистеми глісадних вогнів штучної злітно-посадкової смуги аеродрому. За рахунок доходів підприємства протягом 2009 року на заходи Програми профінансовано 34,3 тис. грн, у тому числі 6,8 тис. грн на відновлення асфальтобетонного покриття аеродрому (злітно-посадкової смуги, руліжних доріжок та перону), 14,5 тис. грн на розробку комплекту технічної документації із введення в експлуатацію підсистеми глісадних вогнів штучної злітно-посадко­вої смуги аеродрому та 13 тис. грн на виготовлення кадастрової справи земельної ділянки аеропорту. Незважаючи на важку фінансово-економічну ситуацію в області, протягом 2009 року з обласного бюджету виділено більше міліона гривень на реконструк­цію злітно-посадкової смуги, капітальний ремонт системи світлосигнального обладнання аеропорту. Фінансова і правова підт­римка обласної державної адміністрації, яка з порозумінням ставиться до проблем єдиного в області авіапідприємства, що є складовою авіаційної галузі України, дає можливість уникнути припинення діяльності аеропорту, як це відбулося з деякими регіональними аеропортами України.

Закарпаття поділяється на 18 адміністративно-територіаль­них одиниць, яких: 5 міста обласного підпорядкування (Ужгород, Мукачево, Хуст, Берегово, Чоп) і 13 районів.

КАРПАТСЬКІ ГОРИ (займають чотири п’ятих частини всієї території області). Романтикам і заповзятим мандрівникам Карпати запам’ятовуються величними гірськими хребтами, що впираються своїми вершинами прямо в небесну синь. Найвища їх точ­ка, що одночасно є і найвищою вершиною Українських Карпат, – красуня Говерла (висота 2061 метрів над рівнем моря).

Знаходиться Говерла на території Карпатського біосферного заповідника. Екосистеми заповідника віднесені до найцінніших на нашій планеті і з 1993 року входять до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

І все ж Карпати більше відомі як унікальне місце для зимового відпочинку. У низині стійкий сніговий покрив утримується, як правило, з початку грудня і до кінця березня, а у високогір’ї – з жовтня і до кінця травня-початку червня. Засніжені схили полонини Драгобрат мають заслужено добру славу зимової туристичної Мекки і гарантують додаткову порцію адреналіну будь-кому, хто ризикне спуститися на лижах прямо з-під хмар в якусь тиху ущелину.

В горах ви можете знайти пурпурові квітки рододендрона – славетної червоної рути, і легендарний едельвейс – шовкову косицю, що росте тільки на важкодоступних прямовисних скелях.

ЦІЛЮЩІ МІНЕРАЛЬНІ ВОДИ. Ніде більше на теренах колишнього СРСР, крім Закарпаття, немає такої кількості джерел унікальних мінеральних вод. За хімічним складом і лікувальними властивостями вони не поступаються, а часто навіть перевершують відомі води Кавказу, Польщі та Франції. Здається, вигадок у легендах про цілющі можливості «живої», тобто мінеральної води не так уже й багато. Ще чотири століття тому, в 1558 році, російські посли Івана Грозного, повертаючись через наш край у Москву із Царг рада, доповідали посольському відомству: «...В горах Полонинних є колодязь, а в ньому вода солодка, що грушовий квас. Та є й інші колодязі, але вода в них як оцет, а інші – як кислі щі... Та в горах тих вода із каменю тече, а є і гаряча, можна яйце зварити..., і в ті води чимало людей приходять хворими із різ­ними болячками, кладуться у ті води і всім приходящим настає зцілення...»

І не заради примхи мінеральну воду з карпатських джерел поставляли до столу угорських королів, монархів Австро-Угорщини і Франції – правителі держав високо цінували цю воду за її дивовижну силу. А в середині ХIХ століття «Поляна квасова» за смаком і лікувальними властивостями була визнана кращою в Європі. Як стверджують історики, в Парижі, Нью-Йорку, а згодом і в Токіо її продавали виключно як дорогий столовий напій у ресторанах, а в аптеках за нею стояли черги!

На території Закарпатської області знаходиться 32 озера. Найпривабливіше з них – високогірне Синевирське озеро.

Існує легенда, відповідно з якою мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місці, де її коханого – простого верховинського пастуха Вира – було вбито камінною глибою за наказом підступного графа.

Насправді ж озеро утворилося в результаті потужного зсуву, викликаного землетрусом, біля 10 тисяч років тому. На висоті 989 м гірські кам’янисті породи виросли на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину.

Площа водного плеса становить близько 5 гектарів, найбіль­ша глибина – 22 метри. Посередині – крихітний острівок, схожий на зіницю величезного ока, площею Усього кілька квадратних метрів. Звідси й народна назва озера – Морське око.

Люди своєю творчою фантазією намагаються доповнити красу природи. Архітектор Юрій Соломін вдало вписав оглядові площадки в навколишній ландшафт. А на півострівці височить вирізана з червоного дерева скульптурна композиція «Синь і Вир» (скульптори Іван Бровді і Михайло Санич). Висота монумен­ту – 13 метрів. Відображаючись у воді, він сприймається таємниче, як чудова казка про безсмертя кохання...

Басейни

Закарпаття не відчуває нестачі у водних ресурсах. Густа сітка великої кількості гомінких потічків та величавих річок оперезує всю територію області. Однак спекотного літа, коли температура в тіні сягає 32 ºС і від нещадного сонця немає порятунку навіть під шатром лісів, так хочеться бути поближче до води!

Отож, басейни до Ваших послуг:

• с. Косонь (зона відпочинку «Шошто») Бергівського району;

• с. Лавки (комплекс відпочинку «Карпатський мисливець») Мукачівського району;

• с. Лісарня (оздоровчий табір «Білочка») Мукачівського району;

• с. Карпати (санаторій «Карпати») Мукачівського району;

• с. Чинадієво (оздоровчий табір «Орлятко-Водограй») Му­качівського району;

• с. Лумшори (лікувально-оздоровчий комплекс «Полонина») Перечинського району;

• с. Солочин (санаторій-профілакторій «Кришталеве джерело») Свалявського району;

• с. Яківське (комплекс відпочинку «У Тараса») Свалявського району;

• смт. Солотвино (комплекс відпочинку «Ялинка») Тячівсь­кого району;

• м. Ужгород (стадіон «Спартак»).

Солені озера

Ще одна «родзинка» Закарпаття – солені озера. Вони є в Тячівському районі (села Теребля, Нересниця та стм.Солотвино). Найвідоміше із них – озеро Кунігунда. Цілющі властивості ропи та лікувальних грязей озера приваблюють сюди в літній період тисячі туристів щодня. Науковими дослідженнями встановлено, що вода озер за складом відноситься до бромних хлоридно-натрієвих субтермальних слабокислих розсолів з загальною мінералізацією від 73 до 275 г/л, чим наближається до мінералізації Мертвого моря (Ізраїль, 300 г/л), викликає аналогічне відчуття розслабленості та невагомості тіла при зануренні у воду.

Сучасні дослідження та минулий досвід показують, що ропа та мул озера можуть ефективно використовуватись для грязелікування, бальнеотерапії (ропні ванни), таласотерапії (купання в озе­рі) хворих з захворюваннями опорно-рухового апарату, периферичної нервової системи, шкіри, особливо псоріазу, гінекологічних захворювань.

Далеко за межами Закарпаття відома ще одна унікальна місцевість – ДОЛИНА НАРЦИСІВ. Розкинулась вона в урочищі Кіреші поблизу міста Хуста. Це єдине місце в СНД, де зустрічаються природні зарості нарциса вузьколистого. Подібні, але менші за площею зарості залишилися в небагатьох місцях - Альпах, Румунії, деяких Балканських країнах.

Популяція нарциса вузьколистого в Долині нарцисів становить велику наукову цінність. Саме тут тендітна рослинка знайш­ла сховище під час наступу льодовика. Площа 256,5 гектарів є заповідною територією і відноситься до Карпатського біосферного заповідника.

Уявіть собі зелений килим, на якому розсипані білі віночки ніжних квіток – не десятки і навіть не тисячі, а така величезна кіль­кість, що не піддається підрахунку. Таку величну картину можна побачити тільки тут, у квітні-травні, під час масового цвітіння рослин. Долина в період цвітіння (з 10 по 25 травня) – незабутнє видовище. Цей феномен природи вартий того, аби хоч раз в житті побачити його!

Водоспади

Наш чудовий край багатий на водоспади, серед яких найбіль­шим є водоспад «Шипот». Розташований поблизу с. Пилипець, Міжгірського району, водоспад користується популярністю серед туристів, як з України, так із-за кордону. Також на території області є такі водоспади:

• «Воєводино» («Воєводинський»?) поблизу с. Т.Пасіка Перечинського району

• «Скакало» поблизу с.Синяк, Мукачівського району

• «Соловей» та «Червоний партизан» поблизу с. Лумшори, Перечинського району.

На території Закарпаття знаходяться будівлі і руїни дванадцятьох середньовічних замків:

1. Ужгородський (м. Ужгород) – ХI ст., нині музей.

2. Мукачівський (м. Мукачево) - ХI ст., нині музей.

3. Невицький (с. Невицьке Ужгородського району) – руїни, ХIII-ХVII ст.

4. Середнянський (с. Середнє Ужгородського району) – руїни, ХII-ХVIII ст.

5. Чинадіївський (смт. Чинадієво Мукачівського району) – паркова споруда, ХV ст.

6. Бронецький (с. Бронька Іршавського району) – залишки, ХIII-ХIV ст.

7. Квасівський (с. Квасово Берегівського району) – руїни, ХII-ХVI ст.

8. Боржавський (с. Варієво Берегівського району) – залишки, ХI ХVII cт.

9. Королевський (смт. Королево Виноградівського району) – руїни, ХII-ХVII ст.

10. Виноградівський (м. Виноградів) – руїни, ХI-ХVI ст.

11. Хустський (м. Хуст) – руїни, ХI-ХVIII ст.

12. Вишківський (смт.Вишково Хустського району) – залиш­ки, ХIII-ХIV ст.

Історія закарпатських замків, що нерозривно пов’язана з історією краю, воістину захоплююча. І ніхто не перекаже її краще, ніж професійні гіди-екскурсоводи.

МУЗЕЇ ЗАКАРПАТТЯ

• Закарпатський музей народної архітектури та побуту;

• Закарпатський обласний краєзнавчий музей;

• Мукачівський історичний музей;

• Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах; 

• Народний приватний музей «Сріберна земля»;

• Хата-музей «Лемківська садиба»;

• Кузня-музей «Гамора».– за контактним телефоном;

• Музей ткацтва;

• Музей історії солекопалень;

• Затисянський краєзнавчий музей;

• Дерев’яні церкви Закарпаття.

ЗАПОВІДНІ ТЕРИТОРІЇ – природні комплекси або окремі об’єкти природи, що мають особливе екологічне, оздоровче, культурно-виховне, естетичне і наукове значення для суспільства. Найважливіші з них становлять природно-заповідний фонд України, до якого належать заповідники, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мис­тецтва, заповідні урочища. Кожний з елементів цього фонду є однією зі специфічних форм охорони природи.

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ – утворена 10.01.1932. Розташована на південному сході України. На півдні омивається водами Азовського моря. Територія 27,2 тис.км² (4,5 % території України). Населення 1983,9 тис. осіб (на 01.01.2001), у тому числі 1519,1 тис. осіб (76,6 %) міського населення. Рівень урбанізації області – 76,6 % перевищує середній по Україні (68 %). Адміністративний центр – м. Запоріжжя (840 тис. осіб на 01.01.2001). В області 20 районів, 14 міст, у тому числі – 5 обласного підпорядкування, 23 селища міського типу, 921 сільський населений пункт. Середня щільність населення 73 особи/км², що нижче середньої по Україні (82 осо­би/км²). Найбільші міста – Запоріж­жя, Мелітополь (167 тис. осіб), Бердянськ (129 тис. осіб). За особливостями природних умов територія області належить до степової зони. Основу народногосподарського комплексу області становлять багатогалузеве машинобудування і металообробка. Розвинуті чорна і кольорова металургія, енергетика, харчова га­лузь, промисловість будівельних матеріалів, хімічна та нафтохімічна про­мисловість. На території області сформувався потужний електроенер­гетичний вузол, основу якого станов­лять «Дніпрогес», Запорізька ДРЕС (одна з найбільших в Європі), а також Запорізька АЕС. Підприємства чорної і кольорової металургії концентруються у Запоріжжі. Агропромисло­вий комплекс області – один з найрозвинутіших в Україні. Основна його ланка – сільське господарство, ха­рактеризується інтенсивним рослинництвом та тваринництвом м’ясо-молочного напряму. Землеробство здійснюється на зрошуваних землях. По каналах найбільшої в країні Ка­ховської зрошувальної системи вода надходить до найпосушливішої південно-західної частини області. Основний напрям у землеробстві – зернове господарство. Основні культури: озима пшениця, кукурудза, а також яровий ячмінь, просо. Серед тех­нічних культур провідне місце належить соняшнику (Приазов’я), виро­щують також сою. Повсюдно розвинуті овочівництво (томати, огірки, перець, баклажани тощо) та садівництво (черешня, вишня, абрикоси, слива, яблуня, груша), на півдні області – виноградарст­во. В області виділяються два економічні підрайо­ни: Північний (Запорізький), який має яскраво виражений індустріальний харак­тер, інтенсивне сільське господарство та приміський агропромис­ловий комплекс і Південний економічний підрайон, найбільшими промисловими центрами якого є: Мелітополь і Бердянськ. Тут розвивається багатогалузеве сільське гос­подарство та тісно пов’язані з ним галузі промисловості, а також рекреаційне господарство. Запоріжжя – центр українського козацтва. На згадку про це тут функціонує історико-культурний заповідник на острові Хортиця. Область добре забезпечена основними видами рекреаційних ре­сурсів, має сприятливі кліматичні умови. На узбережжі Азовського моря – зручні піщані пляжі. Основні запаси лікарської грязі сконцентровані у приморських лиманах. У південній частині області відомі джерела мінеральних вод.

ЗОВНІШНІ ЗВ’ЯЗКИ РЕГІОНУ – взаємообмін з іншими регіонами продуктами матеріального виробництва, енергією, пос­лугами, інформацією на основі укладених договорів, а також співпраця регіональних органів у соціальній сфері, спрямована на задоволення потреб та розв’язання спільних проблем влас­ного населення, розширення особистих контактів громадян. Відбиває розвиток процесів економічної інтеграції і виходу регіональної економіки на міжнаціональний рівень.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 04.12.1939 (до 1962 – Станіславська область) внаслідок возз’єднання західноукраїнських зе­мель. Розташована на заході України в межах Передкарпаття та Українських Карпат. На півдні межує з Румунією. Територія 13,9 тис.км². На­селення 1453,7 тис. осіб (на 01.01.2001), у тому числі 631,5 тис. осіб (43,4 %) міського населення. Рівень урбанізації області – 43,4 % значно нижче середнього по Україні (68 %). Адміністративний центр – м. Івано-Франківськ (237 тис осіб на 01.01.2001). В області 14 районів, 15 міст, в тому числі 5 обласного підпорядкування, 24 селища міського типу, 765 сільських населених пунктів. Середня щільність населення області – 105 осіб/км², що вище середньої по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста – Івано-Франківськ, Калуш (73 тис осіб), Коломия (67 тис. осіб), Долина, Надвірна. У зоні впливу Івано-Франківська, Калуша, Коломиї спостерігається трудова маятникова міграція Більша частина області лежить у межах фізико-географічної частини Карпат, крайня північно-східна частина – у межах лісостепової зони. Народногосподарський комплекс області характеризується на­явністю галузей промисловості, що базуються в основному на місце­вих мінеральних і лісових ресурсах, у поєднанні з багатогалузевим сіль­ським господарством. Тут розвинена нафто- і газодобувна, лісова і дерево­обробна, хімічна і нафтохімічна, ма­шинобудівна, електроенергетична, харчова (зокрема, м’ясна) галузі. Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну і об­слуговуючу ланки. Основна його сфе­ ра – сільське господарство, тварин­ницька галузь якого спеціалізується на виробництві м’яса великої рогатої худоби, молока; рослинницька – на виробництві зерна, цукрових буряків та льону-довгунця. На території об­ласті сформувалися три господарські підрайони: Івано-Франківсько-Надвірнянський, розташований в цент­ральній частині області (галузі спеціалізації: машинобудівна, елект­роенергетична, деревообробна, легка та харчова, рекреація); Калусько-Долинський, розташований на північно­му заході області (спеціалізується на добуванні і переробці калійних солей, нафти, газу, деревини); Коломийсько-Городенківський, розташований у південній і східній частині області (спеціалізується на виробництві м’яса, цукру, плодоовочевої про­дукції, садів­ництві, а також туризмі – туристичний район Гуцульщини). До природних рекреаційних ресурсів належать клімат, мінеральні води і лікуваль­но-торф’яні грязі. Кліматичні курорти (Косів, Кременці, Ворохта, Шешора, Яремча) розташовані в південно-схід­ній частині області. Область багата на мінеральні води. Здійс­нюється промисловий розлив столових і лікувально-столових вод.

ІНФРАСТРУКТУРА РЕГІОНАЛЬНА – складова частина економіки регіону, що має допоміжний характер відносно основного виробництва і основних видів діяльності людини. Забезпечує нормальне функціонування основних елементів матеріального виробництва, сфери обслуговування населення і безпосередньо людини. Інфраструктура включає елементи «зовнішнього» облаштування виробничо-економічних і соціальних систем. Розрізнюють інфраструктуру виробничу та інфраструктуру соціальну.

ІНФРАСТРУКТУРА СОЦІАЛЬНА сукупність галузей сфери обслуговування населення, що створюють загальні умови для раціональної організації основних видів діяльності людини – трудової, суспільно-політичної, у сфері духовної культури та побуту; частина загальної інфраструктури народного господарства. До галузей соціальної інфраструктури відносяться: торгівля і громадське харчування в тій їх частині, що здійснює реалізацію продукції; житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування; пасажирський транспорт і зв’язок, що обслуговує населення і невиробничі галузі; освіту і охорону здоров’я; фізкультуру і спорт; туристично-екскурсійні організації; соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; масову інформацію; науку та наукове обслуговування; підготовку кадрів; кредит і державне страхування; органи державного управління і громадських організацій. Соціальна інфраструктура має не лише галузеву, але й територіальну структуру.

ІСТОРИЧНИЙ АРЕАЛ НАСЕЛЕНОГО МІСЦЯ – частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку.

ІСТОРИЧНІ МІСТА – прадавні, старовинні, а також не ду­же старі міста (навіть такі, що виникли наприкінці XIX – на почат­ку XX ст.) зі складною історією і багатою архітектурно-містобу­дівною та іншою культурною спадщиною, що відіграє суттєву роль в їх обличчі, сучасному житті та розвитку. Для визначення міста історичним найважливішим є не кількість об’єктів культурної спадщини, а їх комплексність, художня роль, зв’язок з міським і природним довкіллям, цілісність історичного середовища.

КАР’ЄРИ (франц. carrere від лат. guadrare – робити квадрат­ним) – сукупність гірничих виробок на околицях (або поблизу) населених пунктів, які виникають при видобутку корисних копалин відкритим способом.

КАРПАТСЬКИЙ ЄВРОРЕПОН – один з єврорегіонів, у діяльності якого бере участь Україна. Утворений у 1993 році в Дебрецені (Угорщина). До його складу входять прикордонні адміністративні одиниці п’яти держав Польщі, Словаччини, Угорщини, України і Румунії. Охоплює територію площею 132,7 тис. кв. м з населенням 14 млн осіб. Карпатський єврорегіон – це транскордонна асоціація прикордонних адміністративних районів країн, що входять до його складу, яка створена з метою координації транскордонного співробітництва. Пріоритетами функціонування Карпатського єврорегіону вважаються: розвиток транспортного зв’язку на його території; вирішення проблем розвитку інфраструктури, туризму; створення сучасної функціональної структури економіки регіону; розширення європейського та атлантичного співробітництва та ін.

КАРПАТСЬКИЙ РЕКРЕАЦІЙНИЙ РЕГІОН – рекреаційний регіон загальнодержавного значення, що займає територію Українських Карпат у межах Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Львівської областей. Нараховує близько 600 джерел мінеральних вод різної мінералізації, причому більш як 50 % з них розвідані в Закарпатській області. Тут є гідрокарбонатні, хлоридні, сульфатні і натрієві класи вод. Рекреаційні ресурси регіону ефективні при лікуванні захворювань органів травлення, кровообігу, дихання, опорно-рухового апарату та нервової системи. Регіон відзначається особливим поєднанням сприятливих ресурсних факторів для організації зимового відпочинку, туризму та гірськолижного спорту. Карпатський рекреаційний регіон багатий на архітектурні пам’ятки, місця, пов’язані з історичними подіями, що сприяє розвитку туристсько-екскурсійної справи. Че­рез регіон проходять кілька міжнародних туристських маршрутів.

КАРТОСХЕМА місцевості (від лат. charta – папір, лисn, документ і грец. shema – вид, форма) – спрощена карта місцевості, як правило, без картографічної сітки, зміст якої обмежений елементами, необхідними для розуміння її сюжету.

КИЇВ – столиця України, відповідно до Конституції України місто загальнодержавного підпоряд­кування. Територія – 836 км² (0,14 % території України). З них у межах міської смуги забудовано лише 350 км², або 42,3 % від усієї території міста. Населення на 01.01.2001 становило 2637,1 тис.осіб (5,2 % Усього населення України). Щільність населення – 3154 особи/км². В Києві розміщені: Адміністрація Президента України, Верховна Рада, Уряд. Місцеве самоврядування в Києві здійснюють Київська місь­ка та районні в місті ради. Вищим органом виконавчої влади м. Києва, відповідно з Конституцією України, є Київська міська державна адміністрація. Територія Києва поділяється на 10 міських районів: Голосіївський, Дарницький, Дніпровський, Деснянський, Оболонський, Печерський, Подільський, Святошинський, Солом’­янський, Шевченківський. Включає смт. Пуща-Водиця. Київ – один з провідних промислових центрів України. На території міста функціонує близько 400 великих промислових підприємств. Разом вони виробляють 4,4 % всієї промислової продукції України. Провідними є такі галузі: машинобудування та металообробка, хімічна та нафтохімічна, харчова та медична промисловість, електроенергетика, промисловість будівельних матеріалів. Тут працює понад 70 % від загальної чисельності зайнятих у промисловості. У місті сформувався потужний будівельний комплекс: діють 182 підрядні будівельно-монтажні організації, 99 проектних і пошукових підприємств, 1420 малих будівельних підприємств і кооперативів, які виконують роботи з проектування, будів­ництва та ремонту. До цього комплексу входять домобудівні ком­бінати, заводи залізобе­тонних виробів, підприємства будівельних матеріалів і транспортні організації. Економічному розвитку Києва сприяє його розташування на перехресті численних шляхів сполучення: водних, залізничних, автомобільних, повітряних. Київ – один з найбільших наукових центрів в Європі. У Києві розташована Національна академія наук України і більшість її галузевих інститутів, багато з яких мають всесвітньо відомі наукові школи. Серед них – електрозварки, порошкової металургії, кібер­нетики, синтезу композиційних ма­теріалів, лазерної технології та ін.; науково-дослідні та проектно-конструкторські інститути і організації, а також провідні вищі навчальні заклади України. Столиця України має великий культурний потенціал: у місті 28 музеїв, понад 30 театрів (включаючи театри-студії), значна кількість постійно діючих художніх виставок. На території Києва розташовано 2093 об’єкти, які належать до пам’яток історії, культури та архітектури. Еко­номічна криза в Україні поставила в скрутне становище і економіку міста Києва, проте, починаючи з 1997 р., тут спостерігається зростання промислового виробництва. Темпи зростання промислового виробництва у 2000 р. становили 26,1 %, у 2001 р. – 18,2 %.

КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ – утворена 27.02.1932. Розташована на півночі України, в басейні середньої течії Дніпра, в основному на Правобережжі. На півночі межує з Гомельською областю Республіки Білорусь. Територія 28,1 тис.км² (4,8 % території України). Населення 1810,5 тис. осіб (01.01.2001), у тому числі 1065,7 тис. осіб (58,9 %) міського населення. Рівень урбанізації області – 58,9 % нижче середнього по Україні (68,0 %). Адміністративний центр – м. Київ (2637,1 тис. осіб на 01.01.2001). В облас­ті 25 районів, 25 міст, у тому числі 11 обласного підпорядкування, 29 селищ міського типу, 1134 сільські населені пункти. Серед­ня щільність населення – 64 особи/км², що нижче середньої по Україні (82 особи/км²). Найгустіше заселена територія навколо Києва. Найбільші міста: Біла Церква (216 тис. осіб), Бровари (90 тис. осіб), Фастів (53 тис. осіб), Бориспіль (54 тис. осіб). Область лежить у межах зон мішаних лісів та лісостепової зони. Тут сфор­мувався індустріально-аграрний комплекс, що спеціалізується на обробній промисловості, зокрема машинобудуванні (електрична і обчислювальна техніка, електротехнічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування), легкій, хімічній і нафтохіміч–ній промисловості, а також галузях агропромислового комплексу – потужній харчовій промисловості і виробництві зерна, цукрових буряків, картоплі, овочів, м’яса, молока і його продуктів. Промис­ловий комплекс Київської області сформувався під впливом найбільшого індустріального і культурного центру України –м Києва, що став ядром Київської міської агломерації і центром Київсь­кого промислово-територіального комплексу. Останній характеризується високим рівнем комплексності і спеціалізується на машинобудуванні, легкій промисловості і будівельній індустрії. Спеціалізацію Білоцерківського промислового вузла, до якого входять Біла Церква, Сквира, Узин, Рокитне, Гребінки, визначають нафтохімічна, харчова і легка галузі промисловості. Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну та обслуговуючі ланки. Основна його ланка – сільське господарство, спеціалізується на рослинництві буряківничо-зерново-льонарсь­кого напряму з розвинутим овочівництвом, плодівництвом і тваринництвом молочно-м’ясного напряму. На території області виділяють три господарські підрайони: Київський при­міський або центральний, південний лісостеповий і північний поліський, що найбільше постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС (тут проходить 30-кілометрова зона відчуження).

КІРОВОГРАДСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 10.01.1939. Розташована в центральній частині України, в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Територія 24,6 тис. км² (4 % території України). Населення 1152,9 тис. осіб (01.01.2001), у тому числі 706,9 тис. осіб (61,3 %) міського населення. Рівень урбанізації області – 61,3 % дещо нижче середнього по Україні (68,0 %). Адміністративний центр – м. Кіровоград (до 1924 – Єлизавет-град, 1924–1934 – Зінов’євськ, 1934–1939 – Кірове) з чисельністю населення 263 тис. осіб (на 01.01.2001). В області 21 район, 12 міст, в тому числі 4 обласного підпорядкування, 26 селищ міського типу, 1024 сільські населені пункти. Середня щільність населення – 47 осіб/км², що значно нижче середньої по Україні (82 особи/км²). Найбільші міста – Кіровоград, Олександрія, Світловодськ, Знам’янка. Облас­на система міських поселень слабосформована, серед міських поселень переважають малі міста. Область лежить у зоні лісостепової та степової (більша частина) природних зон. Область безпосередньо межує з високорозвиненими у промисловому відношенні Придніпров’ям і Донбасом, має густу мережу транзитних залізниць та автомагістралей, газопроводів та нафтопроводів, має вихід до Дніпра (пристань у Світловодську). Народногосподарський комплекс області індустріально-аграрний (видобувні і обробні галузі промисловості та багатогалузеве сільське господарство). У промисловості галузями спеціалізації є: сільськогосподарське ма­шинобудування, гірничодобувна, паливна, будівельних матеріа­лів, деревообробна, чорна та кольорова металургія. Територіальне розміщення промисловості зумовило формування в області двох промислових вузлів та ряду промислових центрів. У галузевій структурі Кіровоградського промислового вузла провідну роль відіграють машинобудівна, металообробна, харчова, і легка галузі; Олександрійського промвузла – паливна, машинобудівна і металообробна та харчова галузі. Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну і обслуговуючі ланки. Основ­на його сфера – сільське господарство, характеризується рослинництвом зерново-буряківничо-олійного напряму та молочно-м’яс­ним тваринництвом. Основні рекреаційні ресурси області – оздоровчі (м’який клімат, мальовничі береги річок і водосховищ), екскурсійно-туристичні та курортні (мінеральні води для пиття та радонові для ванн – у Знам’янці).

КОМБІНУВАННЯ регіональне (від лат. cobinare – з’єдну­вати) – об’єднання в одному підприємстві різних галузей промис­ловості, які або забезпечують послідовні ступені обробки сирови­ни, або відіграють допоміжну роль. Одна з прогресивних форм організації промислового і аграрно-промислового виробництва. При комбінуванні різко (до 30–35 %) знижуються витрати, зростає ефективність виробництва, створюються більш сприятливі умови для організації безстічних і безвідходних виробництв.

КОМПЛЕКС (від лат. complexus – зв’язок, поєднання) – 1) в регіональній економіці, як правило, група взаємопов’язаних галузей, підгалузей, підприємств, які виробляють продукцію єдиної природи (багатогалузевий комплекс, міжгалузевий комплекс, виробничий комплекс). Див. також «Територіально-виробничий комп­лекс», «Територіально-господарський комплекс»; 2) у містобудуванні – сукупність будівель і споруд, об’єднаних територіально і функціонально. За призначенням розрізняють промислові (вироб­ничі), житлові, громадські комплекси, містобудівні комплекси, природні комплекси. Єдність окремих споруд, підпорядкування їх просторових структур єдиному задумові надає комплексу властивостей ансамблю.

КОМПЛЕКС БУДІВЕЛЬНИЙ регіону – сукупність будівельних, монтажних, проектно-пошукових та науково-дослід­ницьких організацій, а також підприємств, які їх обслуговують і виготовляють будівельні матеріали, деталі і конструкції.

КООПЕРУВАННЯ у регіональній економіці – організований взаємозв’язок спеціалізованих підприємств, тобто їх тісне і довгострокове співробітництво з сумісного виготовлення спільного для них готового продукту або досягнення спільних цілей. Може бути виробничим, сільськогосподарським, промисловим, посередницьким, кредитним. Між підприємствами можуть здійснюватись і інші форми зв’язку – через регіональний ринок, систему матеріально-технічного постачання. Зв’язок по кооперуванню має бути обумовлений договором, особливими взаємними зобов’язаннями підприємств, що кооперуються.

КОРДОН – межа, яка із сучасних позицій розглядається не як лінія, а як міждержавний функціональний простір. Відіграє дві ролі: з одного боку, традиційно він є чинником, що розділяє різні політично-інституціональні системи, з іншого – забезпечує контакт між різними суспільними групами. Виконуючи водночас розділяючу і контактну функції, кордони виступають як бар’єри (превалюючими є фактори відокремленості і закритості, також ефект економічної ізольованості), фільтри (кордон в цілому є відкритим, але виконує фільтруючі функції відповідно із завданням національної політики) і, зрештою, відкриті кордони, коли домінуючою є контактна функція і здійснюється транскордонне співробітництво.

КРИЗОВІ РЕГІОНИ – регіони, які зазнали руйнівного впливу природних і техногенних катастроф; регіони широкомасштабних суспільно-політичних конфліктів, що руйнують накопичений економічний потенціал і спонукають вимушену еміграцію населення; регіони, в яких глибина економічної кризи може викликати необоротні соціальні і політичні деформації.

КРИМСЬКИЙ РЕКРЕАЦІЙНИЙ РЕГІОН – рекреаційний регіон Автономної Республіки Крим. Включає Євпаторійський, Феодосійський, Ялтинський рекреаційні райони та курортні місцевості (Ласпі, Кастрополь, Місхор та ін.) і зони короткочасного відпочинку населення. Розташований в межах Кримського півострова. За природними рекреаційними умовами цей регіон поділяють на південний берег Криму і східне узбережжя, головне пасмо Кримських гір і північне передгір’я. Рекреаційні ресурси ре­гіону ефективні при лікуванні захворювань органів дихання (в тому числі туберкульозу), серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату та функціональних порушень нервової системи. Кримський рекреаційний регіон є значним туристичним центром країни, має міжнародне значення. Серед його основних туристичних рекреа­ційних вузлів – Севастополь, Керч, Феодосія, Судак та ін.

КУРОРТ (від нім. Kurort, від Kur- лікування, Ort – місце) – місцевість, в якій наявні природні лікувальні ресурси (мінеральні джерела, грязі, море, сприятливий клімат тощо). Розрізняють курорти бальнеологічні, грязьові, кліматичні та змішані. На території України найбільш значні курорти Криму (кліматичні, грязьові), Одеси (грязьові), Прикарпаття і Закарпаття (мінеральних вод).

ЛУГАНСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 3 червня 1938 року. Вона розташована в південно-східній частині України в басейні середнього плину Сіверського Дінця, знаходиться на перехресті основних транзитних шляхів між країнами Європи і Кавказьким регіоном, займає вигідне географічне положення.

Територія – 26,7 тис. кв.км. Довжина з заходу на схід – 190 км, з півночі на південь – 250 км. Кількість населення на 01.01.03 – 2507,3 тис. осіб, щільність населення на 1 кв. км – 93,9 осіб. Граничить з областями Росії: Білгородською, Воронезькою, Ростовською. Довжина державних кордонів – 776 км. Прикордонні області України: Донецька і Харківська.

Адміністративно-територіальний устрій: 37 міст, у тому чис­лі – 14 обласного підпорядкування, 23 – районного підпорядкування; 17 районів; 109 селищ міського типу; 792 сільських населених пункти. Обласним центром є місто Луганськ – одне з найбільших міст України з населенням близько 600 тисяч осіб і великим промисловим потенціалом.

Відстань від обласного центру до найближчого морського порту Маріуполь автодорогами – 280 км, залізницею – 288 км; до морського терміналу Одеса автодорогами – 844 км, залізницею – 1047 км. Область багата високоякісним вугіллям. Запаси вугілля обчислюються понад 4 мільярдів тонн. У багатьох районах поширені будівельні матеріали: щебінь, пісок, глина, вапно, крейда, гіпс, камінь, вапняк, піщаник, що широко використовуються в будівництві. Є родовища природного газу, поклади золота, срібла, поліметалів, джерела мініральних вод.

Ландшафт Луганської області степовий. Поверхня області являє собою хвилясту рівнину, що підвищується від долини Сіверського Дінця на північ і на південь, де розташовується До­нецький кряж. Ґрунт родючий, здебільшого чорнозем, 80 % земель області доорано. Лісів мало – близько 7 % території області. Клімат області помірно-континентальний. Середня температура самого теплого місяця (липня) складає +21С, а самого холодного місяця (січня) -7?С. Зима порівняно холодна, з різкими східними і південно-східними вітрами, заморозками. Літо пекуче, друга половина помітно суха. Середня сума опадів складає 459–505 мм. у рік, більшість яких випадає в квітні-вересні.

Луганська область – одна із найбільших поліетнічних областей України. Тут проживають представники більш ніж 100 національностей: українці, росіяни, білоруси, узбеки, євреї, болгари, грузини, вірмени, німці, татари, поляки та інші.

Луганська область має значний економічний потенціал і входить у п’ятірку найбільш міцних промислово-економічних регіонів України. Її частка в загальноукраїнському обсязі валової доданої вартості складає 4,5 %. На її території зосереджено близь­ко 4,6 % основних фондів України, 5 % трудових ресурсів.

Вигідне географічне розташування, близькість джерел сировини і ринків збуту продукції, багатогалузева промисловість, розвинена мережа транспортних комунікацій, висока щільність населення додають області незаперечні переваги перед іншими регіонами країни. Територія області (за даними Головного управління Держкомзему у Луганській області) становить 26,7 тис.км², або 4,4 % території України.

Провідна роль в економіці регіону належить промисловості, питома вага якої в обсязі валового суспільного продукту складає три чверті.

Промисловість області – це багатогалузевий комплекс, де лідирує переробна промисловість. Частка продукції, яка вироблена підприємствами переробної промисловості, у загальному обсязі складає понад 71,6 %. Переробна промисловість представлена підприємствами з виробництва коксу та продуктів нафтопереробки, машинобудування, хімічної, нафтохімічної, харчової, целюлоз­но-паперової, легкої та промисловості будівельних матеріалів.

Продукція луганських підприємств відома в багатьох регіонах України та за кордоном, неодноразово отримували між народ­ні нагороди за якість.

В області потужна енергетична база – діють Штерівська і Лисичанська ДРЕС, а також ряд потужних ТЕЦ. Створена нафтопереробна галузь (на базі Лисичанського нафтопереробного заводу). Розвинуто машинобудівний комплекс, в основному металоємні виробництва (транспортне і вугільне машинобудування, виробниче устаткування для металургійної, хімічної та ін. галузей промисловості), чому сприяє наявність енергетичної бази, міс­цевої чорної металургії та висококваліфікованих кадрів. Сформувалися нафтохімічні і хімічні комплекси (виробляються азотні добрива, кальцинована та каустична сода, барвники, капролактам, синтетичні смоли, отрутохімікати, склопластики, гумотех­нічні вироби та ін.). Чорна металургія розвинулася на базі місцевого коксівного вугілля. В області сформувалися багатогалузеві промислові вузли: Луганський (машинобудування, легка, харчова та інші галузі), Кадіївсько-Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна промисловість), Лисичансько-Рубіжанський (хімічна, паливна, машинобудівна галузі), Краснолуцько-Антраци­тівсь­кий (вугільна і машинобудівна промисловості), Свердловсько-Ровеньківський і Краснодонський (в основному вугільна промисловість). Головна сфера агропромислового комплексу – сільсь­ке господарство, спеціалізується на виробництві зернових і олійних культур у поєднанні з тваринництвом м’ясо-молочного напряму. Навколо промислових центрів розвинуті агропромислові приміські комплекси. Головними природними рекреаційними ресурсами області є мінеральні води різних типів. У деяких місцях, поблизу міських агломерацій споруджено штучні водосховища, біля яких утворилися зони короткочасного відпочинку.

ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ найбільша серед західноукраїнських областей (її площа складає 21,8 тис. кв. км і займає 3,6 % від території всієї України). Львівщина, з її історико-культурною спад­щиною та багатством рекреаційних ресурсів, входить до п’яти найпривабливіших туристичних територій України. Населення області, за даними Всеукраїнського перепису населення, на 5 грудня 2001 року – 2626 тис. осіб. Щільність населення на км кв. складає 120 осіб. За цим показником Львівщина посідає друге міс­це в Україні після Донецької області. За національним складом в області переважають українці, з найбільш чисельніших національ­ностей – росіяни, поляки, євреї, білоруси. Територія області поділена на 20 районів і 9 міст обласного значення. Найбільші міста – Львів, Дрогобич, Червоноград, Стрий, Борислав, Самбір. Адміністративний центр – м. Львів, з населенням 735 тис. осіб.

Львівська область розташована на крайньому заході нашої країни. Позитивним у географічному положенні Львівської облас­ті є те, що по її території пролягають міжнародні комунікації, які з’єднують Україну з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією.

Територією області проходить Великий Європейський вододіл. Тут беруть свій початок ряд важливих водних артерій Центрально-Східної Європи – Дністер, Західний Буг та Сян. Природні умови області різноманітні. Основна частина її території входить у зону лісостепу, лише на півночі розташована зона лісів, а на півдні – гори Карпати. Клімат області помірно-континен­тальний. Зима відносно м’яка з відлигами, волога весна, тепле літо, суха осінь.

Львівська область межує на півночі і північному сході з Волинською і Рівненською, на сході і південному сході – з Тернопільською та Івано-Франківською, на півдні – з Закарпатською областями. На заході області проходить частина державного кордону України з Польщею.

В області зосереджено 4000 історико-архітектурних пам’я­ток ХІІ-ХХ століть, або 25 % від усієї кількості в Україні. Зокрема, великою популярністю серед туристів користуються замкові фортифікації Львівщини, а саме Олеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки, які об’єднуються у найпопулярніший туристичний маршрут «Золота підкова Львівщини». У Львівській області є 5 театрів, створено 14 державних музеїв, 10 замків.

Львівщина багата на корисні копалини – кам’яне вугілля, природній газ, нафту, сірку, торф, озокерит, кухонну та калійну сіль, сировину для виробництва цементу, вапняки та сланці, мергель, будівельні та вогнетривкі глини тощо.

Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну і обслуговуючі галузі. Основна його сфера – сільське господарство спеціалізується на вирощуванні цукрових буряків, льону-довгунця, зернових культур та виробництва яловичини, м’яса птиці. Область має значні курортні, оздоровчі, спортивні та екскурсійно-туристичні рекреаційні ресурси.

Регіон також багатий унікальними родовищами мінеральних вод (понад 200 джерел) та грязей з лікувальними властивостями, на базі яких функціонують та розвиваються відомі курорти Трускавець, Моршин, Шкло, Немирів, Любінь Великий. На сьогодні в області налічується близько 136 санаторно-курортних закладів різ­них форм власності.

В області існує 400 територій і об’єктів природно-заповід­ного фонду, зокрема державний природний заповідник «Розточчя», 33 заказники, ботанічний сад Львівського національного університету ім. І. Франка, 240 пам’яток природи, 55 парків – пам’я­ток садово-паркового мистецтва, 61 заповідне урочище.

МАКРОРАЙОНУВАННЯ (МАКРОРЕПОНАЛІЗАЦІЯ) суспільно-економічне – науково обґрунтоване виділення за певними (і не лише суто економічними) ознаками великих територій країни, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об’єктивно відбивають територіальний поділ праці. Критеріями такого виділення за Д.М.Стеченком (Розміщення продуктивних сил і регіонал істика. – К.: Вікар, 2002) мають бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей; відтворювання процесів господарської діяльності, їх ефективність і просторова локалізація; урахування районо-утворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів, пунктів; рівень сформованості та інтенсивності зв’язків; імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням умов екологічної безпеки; рівень життя населення. Варіанти схем макрорегіоналізації території України, опрацьовані різними вченими і творчими колективами, характеризуються усвідомленням нерозривності економічних і соціальних процесів, проте відрізняються як за кількістю виділених макрорегіонів, так і за їх межами і назвами. Так, О.Шаблієм виділено шість макрорегіо­нів (див. «Соціально-економічний район»); В.Поповкіним – дев’ять (1. Донбас – Донецька, Луганська області; 2. Катеринославське Прид­ніпров’я – Дніпропетровська, Запорізька області; 3. Середнє Прид­ніпров’я – Черкаська і Кіровоградська області; 4. Слобідська Україна – Полтавська, Сумська, Харківська області; 5. Київське Полісся – Житомирська, Київська, Чернігівська області; 6. Одесько-Таврійський – Миколаївська, Одеська, Херсонська області АР Крим; 7. Українські Карпати – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 8. Волинське Полісся – Черкаська і Кіровоградська області 9. Поділля – Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); Ф.Заставним – три великих економічних райони – Східний, Західний і Південний, у межах яких виділені райони другого порядку. У складі Східного – їх три: Північно-Східний, Донецький, Придніпровський; у межах Західного – п’ять; Центрально-Поліський, Західно-Волинський, Карпатський, Подільський, Центрально-Український; Південному великому економічному районові відповідає один Причорноморський район другого порядку; М. Пістуном виділено дев’ять суспільно-географічних районів: 1. Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2. Центральний – Черкаська та Кіровоградська області; 3. Північно-Східний – Харківська, Полтавська, Сумська області; 4. Донецький – Донецька та Луганська області; 5. Придніпровський – Дніпропетровська і Запорізька області; 6. Причорноморський – Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7. Подільський – Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8. Прикарпатський – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9. Північно-Східний – Волинська та Рівненсь­ка області); М.Долішнім, М.Паламарчуком, О.Паламарчуком – шість макрорегіонів – 1. Центральний з центром у Києві (Вінниць­ка, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області); 2. Донецький з центром у Донецьку (Донецька і Луганська області); 3. Західний з центром у Львові (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільсь­ка, Чернівецька); 4. Придніпровський з центром у Дніпропетровсь­ку (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); 5. Причорноморський з центром в Одесі (Миколаївська, Одеська, Херсонська області і Автономна Республіка Крим); 6. Харківська (Полтавська, Сумська, Харківська області); В. Нудельманом – вісім макрорегіонів – 1. Донецький (Донецька і Луганська області); 2. Прид­ніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області); 3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська облас­ті); 4. Центральний (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області); 5. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); 6. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Хер­сонська області); 7. Західний (Волинська, Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Чернівецька області), 8. Автоном­на Республіка Крим. На основі останнього макрорайонування території України в Генеральній схемі планування території України пропонується майбутнє укрупнення територіальних одиниць вищого рівня адміністративно-територіального поділу України.

МАЯТНИКОВА МІГРАЦІЯ – постійні і систематичні, як правило, щоденні міжселищні трудові поїздки. Регулярність їх відповідає режиму трудової діяльності (або навчання). Маятникова міграція з’явилась і набула розвитку в умовах урбанізації. В основі маятникової міграції – невідповідність у розміщенні вироб­ництва і розселення населення. Головний напрямок – з села в місто, з малого міста у велике. Значна маятникова міграція спос­терігається в приміських зонах великих міст і міських агломераціях. її важлива передумова – розвиток транспорту. В колишньому СРСР маятникова міграція була важливим джерелом формування трудових ресурсів у містах. Негатив отрутохімікати, склопластики, гумотехнічні вироби та ін. Чорна металургія розвинулася на базі місцевого коксівного вугілля. В області сформувалися багатогалузеві промислові вузли: Луганський (машинобудування, легка, харчова та інші галузі), Кадіївсько-Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна промисловість), Лисичансько-Рубіжанський (хімічна, паливна, машинобудівна галузі), Крас­нолуцько-Антрацитівський (вугільна і машинобудівна промисловості), Свердловсько-Ровеньківський і Краснодонський (в основному вугільна промисловість). Головна сфера агропромислового комплексу – сільське господарство, спеціалізується на виробницт­ві зернових і олійних культур у поєднанні з тваринництвом м’я­со-молочного напряму. Навколо промислових центрів розвинуті агропромислові приміські комплекси. Головними природними рекреаційними ресурсами області є мінеральні води різних типів. У деяких місцях, поблизу міських агломерацій споруджено штуч­ні водосховища, біля яких утворилися зони короткочасного відпочинку.

МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ складає 24,6 тис. кв. км, а населення – 1189,5 тис. осіб, в тому числі 804,7 тис. осіб складає міське населення та 384,8 тис. осіб населення, що проживає в сільській місцевості.

В існуючих межах область визначена 22 вересня 1937 року. Межує із чотирма областями – Одеською, Кіровоградською, Дніп­ропетровською та Херсонською, оточенням з півдня привітними теплими водами Чорного моря, сприятливим помірно-кон­тинентальним кліматом, сприяє як економічному, так і природно-рекреаційному та туристичному розвитку.

В області налічується 19 адміністративно-територіальних районів, 5 міст обласного значення та 4 районного значення, 17 селищ міського типу та 900 сільських населених пунктів.

В області налічується 19 адміністративно-територіальних районів (Арбузинський, Баштанський, Березанський, Березнегуватський, Братський, Веселинівський, Вознесенський, Врадіївський, Доманівський, Єланецький, Жовтневий, Казанківський, Кри­воозерський, Миколаївський, Новобузький, Новоодеський, Очаківський, Первомайський, Снігурівський) та 5 міст обласного зна­чення (Миколаїв, Вознесенськ, Первомайськ, Южноукраїнськ, Очаків).

На 1 січня 2010р. в області, за оцінкою, проживало 1189,5 тис. осіб, з них 804,7 тис. осіб мешкало в міських поселеннях, 384,8 тис. осіб – у сільській місцевості. Чисельність наявного населення упродовж 2009р. зменшилась на 6,3 тис. осіб, що у розрахунку на 1000 жителів становило 5,3 особи.

Загальне скорочення населення відбулось в основному за рахунок природного скорочення, яке становило 5,6 тис. осіб (4,7 особи на 1000 жителів), зафіксовано і міграційне скорочення – 0,7 тис. осіб (0,6 особи на 1000 жителів).

Природний рух населення у 2009 р. характеризувався зменшенням народжуваності та смертності, а також суттєвим перевищенням числа померлих над кількістю живонароджених: на 100 померлих припадало 70 дітей, народжених живими.

Обласний центр – місто Миколаїв, яке було названо на честь святого Миколая Мирлікійського – наставника моряків і мандрів­ників, та засновано на відвойованих у турків древніх землях у 1789 р. по волі князя Г.О.Потьомкіна-Таврійського поряд із зак­ладеною роком раніше верф’ю в місці злиття двох річок - Південного Бугу й Інгулу.

Сьогодні місто залишається центром суднобудування й мореплавства.

Миколаївська область розташована у степовій фізико-геог­рафічній зоні, переважно в межах Причорноморської низовини. На заході вона межує з Одеською областю, на півночі – з Кіровоградською, на сході – з Дніпропетровською та Херсонською областями. На півдні територія області омивається водами Чорного моря.

Територія області становить 24,6 тис. кв. км (4,1 % території України), протяжність із півночі на південь 194, із заходу на схід – 204 кілометрів.

В області нараховується 110 річок.

Основна водна артерія області – ріка Південний Буг, довжиною в межах області 257 км. Друга за довжиною ріка області – Інгул – 179 км. До великих річок відноситься також Інгулець (96 км) – права притока Дніпра.

На півдні області внаслідок затоплення морем гирлових ділянок річок сформувалося 9 лиманів, найбільшими з яких являються: Дніпровсько-Бузький 63 км), Тилігульський (60 км), Бузький (42 км), Березанський (26 км).

Клімат помірно-континентальний з м’якою малосніжною зимою та жарким посушливим літом. Середньорічні температури: літня – 21,1 °С, зимова – мінус 2 °С. Річна кількість опадів коливається від 330 мм на півдні області до 450 мм – на півночі. Ґрунти: на півночі – чорноземи звичайні; на півдні – чорноземи південні, каштанові та темно-каштанові.

Сільське господарство має визначальне значення у досягненні продовольчої безпеки держави, а Миколаївщина володіє вагомим природно-ресурсним потенціалом – має 2 млн га сільськогосподарських угідь, з яких 1,7 га ріллі, що становить 5 % орної землі в Україні, і виробляє конкурентоспроможну як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках сільськогосподарську продукцію.

Виробничо-територіальний комплекс області складається з основних функціональних ланок: промислового та агропромислового комплексів і транспортної системи. Основними галузями спеціалізації області є: машинобудування і металообробка (вироб­ництво танкерів, контейнеровозів, рефрижераторів, суховантажних суден, річкових катерів), виробництво будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, портове господарство, а також виробництво зерна, соняшнику та овочево-баштанних культур, виноградарство, м’ясо-молочне тваринництво. Підприємства суд­нобудування концентруються у Миколаєві. На півдні області сформувався Миколаївський промисловий вузол. Галузі його спе­ціалізації: суднобудування, портове та рекреаційне господарство, харчова і легка промисловість, потужна будівельна індустрія. На півночі формуються промислові центри Первомайськ та Вознесенськ.

Виробнича структура сільського господарства – рослин­ницько-тваринницька. Природно-кліматичні умови та родючі зем­лі області сприяють формуванню великого потенціалу агропромислової галузі, дозволяють отримувати високі врожаї практично всіх сільськогосподарських культур. Наявність розвинутої власної сировинної бази дає можливість ефективно працювати підприємствам харчової та переробної промисловості.

Виробничу діяльність здійснюють 550 сільськогосподарських підприємств, 4,6 тис. фермерських господарств, 60,7 тисяч одноосібників та 145,4 тис. особистих селянських господарств.

Основним показником, який визначає результати діяльності сільськогосподарської галузі, є виробництво валової продукції в порівняних цінах 2005 року, обсяг якої щорічно коливається в межах 3 млрд грн.

Основу валової продукції формує валовий збір зернових культур, який у 2009 році склав 2,5 млн тонн.

Внесок області в загальнодержавне виробництво зернових культур складає 5–6 %, соняшнику – 7 % та більше 3% овочів, молока та яєць – 2,4 %. На теренах Миколаївської області ефективно працюють такі передові підприємства сільськогосподарської галузі України, як ТОВ СП «Нібулон», ВАТ «Радсад», ФГ «Органік Сістемс», ВАТ «Зелений гай», ДП «Племрепродуктор «Степове» та інші.

В господарствах всіх категорій налічується 11,3 тис. тракторів, 2,6 тис. зернозбиральних комбайнів. Для інтенсифікації виробництва велика увага приділяється оновленню і нарощуванню потужностей машинно-тракторного парку сільськогосподарських підприємств. Протягом 2009 року сільгосптоваровиробники прид­бали 412 одиниць нової сільськогосподарської техніки на загаль­ну суму 101,1 млн грн.

Значна увага приділяється і галузі тваринництва. З метою забезпечення сталого розвитку цієї галузі в області розроблено та затверджено ряд програм, основним завданням яких є забезпечення рентабельного ведення тваринництва за рахунок нарощування обсягів виробництва тваринницької продукції та доведення їх до рівня, який би забезпечив мінімальні норми споживання населенням, впровадження перспективних ресурсозберігаючих технологій, створення міцної кормової бази, забезпечення зростання рівня продуктивності тварин, зупинення спаду скорочення чисель­ності худоби.

За рахунок нарощування чисельності поголів’я худоби і птиці, підвищення їх продуктивності, поліпшення технологічних процесів виробництва продукції тваринництва, відтворення поголів’я тварин, поліпшення кормової бази в 2009 році вироблено м’яса – 39,8 тис. тонн, молока – 367,6 тис. тонн, яєць – 473,9 млн штук.

Сільськогосподарська галузь Миколаївщини налаштована на взаємовигідну співпрацю з потенційними інвесторами для забезпечення рентабельного ведення господарської діяльності за рахунок нарощування обсягів виробництва тваринницької та рослинницької продукції та доведення їх до рівня, який би забезпечив високі якісні та екологічні стандарти, впровадження перспективних ресурсозберігаючих технологій, створення міцної кормової бази, забезпечення зростання рівня продуктивності праці.

Обласний центр – місто Миколаїв, яке було названо на честь святого Миколая Мирлікійського – заступника моряків і мандрів­ників, та засновано на відвойованих у турків древніх землях у 1789 р. по волі князя Г.О.Потьомкіна-Таврійського поряд із зак­ладеною роком раніше верф’ю в місці злиття двох річок – Південного Бугу й Інгулу.

Сьогодні місто залишається центром суднобудування й мореплавства. У Миколаєві працюють три могутні верфі, Глиноземний завод, підприємства машинобудування, переробної, легкої та харчової промисловості, зосереджена основна база українського турбінобудування.

Міста обласного підпорядкування

Місто Южноукраїнськ розташоване на березі річки Південний Буг. Це монопрофільне місто – супутник Південноукраїнської АЕС. Географічне розташування міста сприяє розвитку туриз­му. Наявність скелястих схилів по берегах р. Південний Буг доз­воляє займатися альпінізмом, а його мінлива течія – різноманітними видами водного спорту.

Місто Первомайськ розташоване в північно-західній частині Миколаївської області, при злитті річок Південного Бугу та Синюхи. Це славнозвісна, історична святиня української нації. Первомайщина – справжня гірська країна серед українського степу, яку називають Бузькою Швейцарією.

Місто Вознесенськ розташоване у західній частині області, де перетинаються річки Південний Буг та Мертвовод. Це – екологічно чисте, безпечне, привабливе для інвесторів та молоді місто з розвинутою економікою, високим рівнем життя. Місто Вознесенськ широко представлене музеями, парками та пам’ятками історії як місцевого, так і державного значення.

Місто Очаків розташоване на узбережжі Чорного моря, неподалік від устя Дніпра. З 1991 року – українське місто, курорт, військово-морська база і морський порт на Дніпровському лимані. Серед об’єктів туристичного інтересу Очакова чільне місце посідають музеї та пам’ятники людям, які творили історію цього міста.

Важливими факторами розвитку туристичної галузі Миколаївської області на сучасному етапі є природно-рекреаційний та історико-культурний потенціал , продовження розвитку та подаль­шого вивчення якого є головним завданням управління з питань зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції, туризму і курортів Миколаївської облдержадміністрації.

В туристичній сфері області діють 115 суб’єктів господарсь­кої діяльності (за даними на 01.07.10), які мають ліцензію на право здійснення туристичної діяльності, з них туроператорів – 13, турагентів – 102.

Аналітична довідка основних показників діяльності ліцензованих туристичних підприємств Миколаївської області за даними державної статистичної звітності (форма 1-Тур(к) за І півріччя 2010 року.

Тепле літо, широкі піщані пляжі, протяжністю понад 70 км, середньомісячна температура повітря 23–35°С, води – 20–28°С, найчистіше повітря, наповнене ароматами моря та степових трав, зумовили виникнення на Чорноморському узбережжі, порізаному лиманами, трьох розвинутих курортних зон відпочинку – Коблеве, Рибаківка, Очаків.

Коблеве розташовано на межі з Одеською областю. Тут багато садів і виноградних плантацій. З кожним роком з Україні та за її межами зростає популярність високо якісних вин місцевих виноробів. Упритул до зони відпочинку прилягає Тилігульський лиман, багатий на рибу, відомий пташиним царством і цілющими грязями. У 1995 р. Тилігульський лиман з піщаними косами і степовими ділянками площею 8195,4 га взято під охорону.

Курортна зона відпочинку Рибаківка – це місце, де відпочивати однаково цікаво як дорослим, так і дітям. Курорт вирізняється зручним для дітей піщаним пляжем з помірно пологим дном. Водяні гірки, атракціони є улюбленими місцями дітей.

Очаків справедливо називають маленькою перлиною Північ­ного Причорномор’я. Він розташований там, де води Чорного моря зливаються з водами Дніпро-Бузького лиману. Щороку вліт­ку населення Очакова збільшується в багато разів – туристи, екскурсанти й курортники відвідують ці береги, овіяні древньою історією, зігріті щедрим південним сонцем. У місті та його околицях археологами знайдено свідчення заселення цього краю ще в епоху бронзи, залишки скіфських і сарматських поселень древніх слов’ян.

Крім того, вивчений, але незадіяний в організації курортної галузі області, природно – рекреаційний потенціал (насамперед, лікувальні грязі, мінеральні води, рапа Бейкушського та Тилігульського лиманів)міг би стати неабиякою мотивацією для відвідування Миколаївської області для відпочинку, оздоровлення та лікування відпочивальників з різних міст та країн.

Розгалужена система рекреаційних закладів відпочинку дозволяє зацікавити місцевих і вітчизняних відпочиваючих та іноземних туристів відпочити або оздоровитися на території Миколаївщини.

Усього в Миколаївській області за данними управління статистики в Миколаївській області протягом літнього оздоровчо-туристичного сезону 2009 року діяло 169 санаторно-курортних (оздоровчих) закладів, з них: на території міста Миколаєва – 7 зак­ладів; у Березанському районі – 114 закладів; у Очаківському районі – 30 закладів; у місті Очаків – 17 закладів; у місті Южноукраїнськ – 1 заклад.

Найбільш повне й оптимальне задоволення туристських пот­реб здійснюється через розгалужену систему засобів розміщення, що проходять процедуру підтвердження відповідності міждержав­ним стандартам, правилам обов’язкової сертифікації готельних послуг та послуг харчування. У Миколаївській області (за даними органів статистики) працює 95 готелів на 5015 номерів.

Миколаївську область можна відвідувати не тільки через її Чорноморське узбережжя. Від Мигії до легендарного острова Березань у Чорному морі територією області пролягли туристичні маршрути, під час яких автобусні переїзди, пішохідні переходи поєднуються із водним слаломом, кінними переходами, рафтингом, яхтингом.

Велика кількість об’єктів туристичного інтересу, а саме: музеїв, пам’яток історії, архітектури та монументального мистецтва створює чудові умови для проведення екскурсійної діяльності і розвитку внутрішнього туризму. Щороку музейні заклади відвідують понад 300 тис. осіб, для яких організовується близько 5,5 тис. екскурсій.

Справжньою окрасою Миколаївщини є її природо-заповід­ний та природоохоронний фонд. Сьогодні на території Миколаївсь­кої області знаходяться частина Чорноморського біосферного заповідника, два Національних природних парки «Бузький Гард» (регіональний ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя») та «Білобережжя Святослава» (регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса»), один природний заповідник (Єланецький степ), два регіональні ландшафтні парки (Приінгульський та Тилігульський) та 46 заказників.

У Миколаївській області створено три туристично-інфор­маційні центри, що діють в м. Миколаєві та м. Вознесенську. Основним завданням таких центрів є збір, впорядкування та надання інформації про туристичні ресурси та послуги, що надаються на території області відпочиваючим та туристам. Крім того, у 2009 році запрацював сайт туристично-інформаційного центру Миколаївської області, метою якого є презентація «Миколаївщини як території, привабливої для туризму та відпочинку» для громадян України та іноземців.

З метою популяризації Миколаївщини, як території привабливої для туризму та відпочинку у найпривабливіших місцях області щорічно проводяться фестивалі та інші масові заходи, до яких долучається чимало відпочиваючих як серед дорослих, так і серед дітей та молоді.

Щороку в м. Миколаєві під егідою Миколаївської облдержадміністрації проводиться Міжнародний інвестиційний форум «Миколаївщина інвестиційна». Мета проведення Форуму – широке представлення інвестиційних можливостей області, іннова­ційних та інвестиційних пропозицій та проектів, залучення інвестицій у промисловість і сільське господарство, для розвитку малого та середнього бізнесу, налагодження бізнес-контактів Миколаївських підприємств з українськими та закордонними партнерами.

Одним з основних напрямів розвитку туристичної індустрії області є надання якісних екскурсійних послуг. На сьогодні суб’єктами туристичної діяльності пропонуються такі екскурсійні маршрути для відпочиваючих та туристів: «Сивий Кінбурн – перлина Північного Причорномор’я», «Гранітно-степове Побужжя», «Місто давніх греків – Ольвія», «Винний тур у Радсад», «Очаків – перлина Північного Причорномор’я», «Екскурсійний тур по місту Миколаєву «Знайомство з містом Святого Миколая» з відвідуванням найкращого в Україні і одного з найстаріших в Європі Зоопарку« та ін. Перелік тем та авторів екскурсійного продукту постійно поповнюється та формує базу даних управління з питань зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції, туризму та курортів Миколаївської облдержадміністрації.

МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ (від лат. migration – переселення) – переміщення населення між регіонами і населеними пунктами, пов’язані зі зміною постійного місця проживання (зон життєдіяльності). Залежно від класифікаційних ознак виділяють такі види міграції населення: регіональні (зовнішні і внутрішні для даного району); між містами і селами, між містами, між селами; організовану і неорганізовану; за соціально-демографічними характеристиками мігрантів тощо. Регіональні міграції пов’язані з наявністю робочих місць, а також з відмінностями у способі, рівні і якості життя у різних регіонах країни.

МІЖГАЛУЗЕВИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС – територіальне формування, в якому поєднується кілька взаємопов’язаних галузей, що спільно використовують один вид вихідної сировини, виробляють взаємозамінну продукцію чи надають відповідні послуги, розв’язують певну регіональну проблему. Прикладами таких комплексів є; агропромисловий, лісопромисло­вий, паливно-енергетичний, машинобудівний, транспортний, рек­реаційний та ін. Серед регіональних комплексів виділяють загаль­нодержавний, районний (економічних районів), міжобласний та обласний комплекси. Серед локальних – внутрішньо-обласні комп­лекси, комплекси економічних вузлів та центрів.

МІЖМІСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ – перевезення пасажирів або вантажів на внутрішньо-обласних і міжобласних маршрутах, довжина яких перевищує 50 км.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ – право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Це право гарантується Конституцією України (стаття 7) і здійснюється радами або зборами, що складаються із членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого голосування. Ради чи збори можуть мати виконавчі й підзвітні органи. Це положення не виключає звернення до зборів громадян, референдуму або будь-якої іншої форми прямої участі громадян там, де це допускається законом. Місцеве самоврядування в Україні – це, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування, відповідно до цього Закону, здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ – управління справами в основному місцевого значення, яке здійснюється органами і посадовими особами, призначеними центральними або іншими вищими дер­жавними органами і підзвітними останнім (наприклад, комісарами Республіки у Франції, префектами адміністративних округів у Москві), або виконавчими органами, які обираються безпосередньо населенням (виконавчими комітетами, мерами, старостами).

МІСЦЕВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК – процес, який передбачає створення в регіоні (місті) нових закладів, розвиток альтернативних галузей промисловості, поліпшення продук­ції існуючих підприємств для того, щоб вони виробляли кращу продукцію, визначали нові ринки, передавали знання та створювали нові фірми і підприємства. Основна мета місцевого економіч­ного розвитку – забезпечити перманентну можливість та різноманітність можливостей працевлаштування для місцевого населення. Активну роль в цьому мають відігравати місцеві державні адміністрації та територіальні громади. Відповідно з класифікацією підходів до місцевого економічного розвитку (Дорогунцов С.І., Олійник Я.Б., Степаненко А.В., 2001) існують підходи: з огля­ду на потреби, на основі пропозиції та інституційний підхід. Елемент потреб характеризує зовнішній або внутрішній ринок. Елемент пропозиції означає доступ до капіталу, трудових ресурсів, технологій, які територіальні громади здатні використати для забезпечення економічного розвитку. Інституційний підхід визна­чається в основному організаційною структурою економіки ре­гіону (міста) і залежить як від існуючої законодавчої бази, так і активності самих територіальних громад. Важливу роль можуть відігравати регіональні лідери, що сприятимуть позитивним змінам.

МІСЬКИЙ ТРАНСПОРТ (від лат. Transportare – переміщувати, переносити) – сукупність різних видів транспорту, що здійснюють перевезення населення і вантажів на території міст, селищ міського типу, приміських зон та виконують роботи, пов’язані з благоустроєм міст. Ця галузь міського господарства включає, зокрема, транспортні засоби (рухомий склад), шляхові споруди (станції, колії, тунелі тощо), пристані і човнові станції, засоби енергопостачання, ремонтні майстерні та заводи, депо й гаражі, станції технічного обслуговування. Міський транспорт поділяється на пасажирський, вантажний і спеціальний. Пасажирський об’єднує масовий громадський транспорт (трамвай, тролейбус, автобус, метрополітен, монорейкові дороги), легкий автомобільний, водний, повітряний (вертольоти) транспорт. До вантажного міського транспорту належить вантажний автотранспорт, вантажні трамвай і тролейбус та ін. Спеціальний міський транспорт включає парк спеціалізованих автомобілів для перевезення харчових продуктів, а також цементовози, сміттєвози, підмітально-прибиральні машини, снігонавантажувачі тощо.

НАУКОВИЙ ПАРК – розміщений на університетській території комплекс, де є умови для розвитку наукових досліджень і розробок у царині передових технологій, який об’єднує лабораторії та дослідницькі групи університетів і промислових компа­ній, що спеціалізуються в наукоємних галузях, а також окремих дослідників-підприємців. Серед них можна виділити: і) наукові парки, які займаються проведенням наукових досліджень і експериментів у галузі високих технологій; 2) дослідницькі парки, які відрізняються від перших тим, що в їх рамках інновації розроб­ляються тільки на стадії технічного прототипу: «Інкубатори» (у США) та інноваційні центри (у Західній Європі), в межах яких університети дають притулок новоствореним компаніям, надаючи їм за відносно помірну орендну плату землю, приміщення, дос­туп до лабораторного обладнання та послуги. Прикладом наукових парків може бути «Софія антиполіс», розміщений на півдні Фран­ції. ФРН заснувала технопарки у Штугггарті й Мюнхені. Наукові парки є в Південній Кореї (м. Даєдук), Тайвані (центр Сіпьчжоу), Китаї (центр Ченжень поруч із Гонконгом) та в інших країнах.

НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА СТРАТЕГІЧНОГО ПЛА­НУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ в Україні – національна система, до складу якої входять: Концепція державної регіональної політики; Державна стратегія регіонального розвитку; Регіональна стратегія розвитку; програми економічного і соціаль­ного розвитку; контракти регіонального розвитку.

НАЦІОНАЛЬНІ ПАРКИ – території, виключені з промислової і сільськогосподарської експлуатації з метою збереження природних комплексів, які мають особливу естетичну, екологічну, історичну цінність. Це, зазвичай, відносно великі природоохоронні багатофункціональні території з цінними природними ландшафтами і об’єктами. Предметом охорони у національному парку с весь комплекс флори, фауни і ландшафтів, їх екологічна рівновага. На відміну від заповідників – еталонів незайманої природи, – національні парки поєднують збереження природи і ланд­шафтів з їх частковим туристично-рекреаційним використанням, що регламентується особливими правилами. До територіальної системи національного парку, як правило, входять зони: 1) первіс­ної природи; 2) організованого туризму з під’їзними шляхами, маршрутними стоянками, обладнаними стоянками, оглядовими майданчика ми тощо; 3) заказникового режиму для масового відпочинку з обслуговуванням відвідувачів (наметові містечка, кемпінги, туристичні бази, готелі). Перший національний парк був створений у 1872 році у США. Наприкінці XIX століття їх нараховувалося 12, у 1980 році – понад 1200 у ста країнах світу. В Україні першим були оголошені Карпатський (430 тис. га) і Шаць­кий (71 тис. га) державні природні парки, потім Гомельшанський, Черкаський, Синевірський, Кримський та ін.

НАЯВНЕ НАСЕЛЕННЯ регіону (міста) – населення, яке знаходиться на дату перепису на території регіону (міста) з урахуванням тих, хто мешкає тимчасово.

НЕВИРОБНИЧА СФЕРА регіону – умовна назва галузей і видів діяльності регіону, які не можна відносити до сфери матеріального виробництва (див. «Сфера матеріального виробництва»). У економічній статистиці колишнього СРСР до невиробничої сфери відносили сферу побутових послуг, науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, управління. З сучасних позицій таке віднесення вважається безпідставним і неправомірним, адже, хоча зай­нята в них праця і виробництво відповідних послуг не мають (на відміну від матеріальних благ) матеріального втілення, по суті вони є таким самим втіленням праці, як і товари – мають споживчу вартість. Отже термін «невиробнича сфера» вилучається з наукового застосування і замінюється па поняття «соціальна» («соціально-культурна») сфера або сфера обслуговування населення».

НЕРІВНОМІРНІСТЬ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ – властивість регіону (міста) як складної динамічної системи управління, обумовлена тим, що різні типи і швидкості розвитку підсистем і компонентів системи у часі і просторі (на території), з одного боку ускладнюють, дезорієнтують при конструюванні системи, а з іншого – сприяють пошуку ліній розвитку системи шляхом аналізу факторів, які легше піддаються прогнозу, і виявленню закономірностей їх зв’язку з більш важко прогнозованими факторами. Найбільш динамічні, менш динамічні і відносно консервативні (стабільні) фактори змінюються в певній залежності одне від одного. У певному сенсі йдеться про необхідність збереження гомеостатичної рівноваги між змінами у цих факторах: у цьому полягає один з важливих шляхів оптимізації розвитку регіону

НЕСПРИЯТЛИВІ ПРИРОДНО-АНТРОПОГЕННІ ПРО­ЦЕСИ в регіоні – виснаження, втрата або знищення окремих при­родних комплексів і ресурсів регіону внаслідок надмірного техногенного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та антропогенних факторів, що обмежують або унеможливлюють життєдіяльність людини та її господарську діяльність. Це, зокрема, карстові зсуви, селеві потоки, ерозія ґрунтів, утворення ярів, підтоплення тощо. Небезпечні процеси техногенного карсту охоплюють 60 % території України. Найбільше поширені на території Волинської, Вінницької, Тернопільської, Миколаївської областей, в АР Крим. Зсуви, ерозійні процеси, порушення балансу водообміну поширені в Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Одеській, Харківській областях та АР Крим, де ними уражено понад 50 % території. Селеві потоки найчастіше трапляються в гірських і передгірських районах Криму і Карпат. Інтенсивною яружною ерозією уражено до 18 % території України, переважно лісостепових і степових земель. Ерозія досягла катастрофічних масштабів на територіях Донецької, Луганської, Одеської областей.

ОБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ - соціально-економічні процеси, що відбуваються в адміністративно-територіальних одиницях чи їх сукупностях.

ОБСЛУГОВУЮЧІ (ІНФРАСТРУКТУРИ) ГАЛУЗІ РЕ­ГІОНУ – галузі (види діяльності), які постачають господарству регіону електроенергію, воду, тепло, будівельні матеріали, забезпечують потреби в ремонті, транспортно-комунікаційних засобах, підготовці кадрів, охороні здоров’я, відпочинку. Це галузі виробничої і соціальної інфраструктури, які є складовою частиною і умовою комплексного розвитку регіону. Є елементом функціональ­но-компонентної структури господарства регіону.

ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ – утворена 27.02.1932. Розташована па південному заході України. На заході межує з Молдовою, на південному заході – з Румунією. На півдні і південному сході омивається водами Чорного моря. Територія 33,3 тис.км² (5,5% території України). Населення 2491,7 тис. осіб (на 01.01.2001), у тому числі 1640,5 тис. осіб (65,8 %) міського населення. Рівень урбанізації області (65,8 %) близький до середнього по країні (68 %). Адміністративний центр – м. Одеса (1002 тис. осіб на 01.01.2001), в якому концентрується дві третини міського населення. В області 26 районів, 19 міст, у тому числі 7 обласного підпорядкування, 33 селища міського типу, 1138 сільських населених пунктів. Середня щільність населення 75 осіб/км², що менше від загальнорес­публіканської (82 особи/км²). Найбільші міста: Одеса, Білгород-Дністровський (57 тис. осіб), Ізмаїл (89 тис. осіб), Іллічівськ (55 тис. осіб), Котовськ. Розселення нерівномірне. Майже 60 % усіх жителів зосереджено в Одеській агломерації, що включає Одесу, портово-промислові центри – м. Іллічівськ та смт. Южне, найближчі районні центри міста Біляївку і Роздільну, смт. Комінтернівське, Овідіополь, а також Білгород-Дністровський та курортні центри смт. Затоку і Сергіївку. Друга система розселення – придунайська міська агломерація (Ізмаїл, Рені, Кілія), міста якої забезпечують транс-портно-економічні зв’язки України з зарубіжними країнами. Третя, північна, система розселення, охоплює міс­та Котовськ, Балту, Кодиму, Ананьївськ, що є організаційно-гос­подарськими промисловими та транспортними центрами. Виробничо-територіальний комплекс області складається з основних функціональних ланок: портово-промислової, агропромислової, потужного курортно-рекреаційного господарства, транспортної системи. Головними галузями спеціалізації є машинобудування і металообробка, легка і харчова промисловість, потужний агропромисловий комплекс з розвинутими зерновим, бурякоцукровим, олійно-жировим, виноградарсько-виноробним, плодоовочево-консервним виробництвом та м’ясо-молочним тваринництвом. Провідним фактором інтенсифікації сільського господарства області є зрошувальне землеробство. В області виділяють п’ять районів з переважанням певних типів господарств та з різною спеціалізацією: Північний, Центральний, Приміський, Південно-Західний і Придунайський. В області розвинуті всі види транспор­ту. Діють Чорноморське і Дунайське пароплавства. Основні морсь­кі порти:. Одеський, Іллічівський, Южний, Ренійський, Ізмаїлський, Кілійський. Функціонує міжнародна морська залізнична паромна переправа Іллічівськ-Варна (Болгарія). Будується нафтовий термінал, здатний акумулювати каспійську нафту для забезпечення внутрішньої потреби України, а також транспортувати каспійську нафту на Захід. Його функціонування в майбутньому має зменшити економічну залежність України від Росії. Одна з важливих ланок народногосподарського комплексу області – її ку­рортно-рекреаційне господарство. Широко відомі курорти Аркадія, Великий Фонтан, Кароліна-Бугаз-Затока, Куяльник, Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Малодо-линське, Хаджибейський, Чорномор-ка тощо, які входять в Одеський рекреаційний регіон. Ефективному функціонуванню курортів перешкоджає небезпечна екологічна ситуація, що склалася в області.

ОСВОЄНІСТЬ ТЕРИТОРІЇ – результат процесу розповсюдження продуктивних сил або включення в народне господарство (в територіальний поділ праці) територій, що до цього мали природний, незмінний ландшафт. Ступінь освоєності території може характеризуватися відносно (у порівнянні з уже освоє­ними територіями) і абсолютно(показниками насиченості даної території видами і об’єктами господарчої діяльності).

ПАРАДИГМА РЕГІОНАЛЬНА (від грец. paradigma – прик­лад, взірець) – метод дослідницької регіональної програми, модель постановки регіональних проблем, прийнята як зразок вирішення дослідницьких завдань, панівний спосіб наукового мислення, виражений у певній завершеності та відносній узгодженос­ті поглядів на довколишні явища й речі, що належать до компетенції регіональної економіки. Вона характеризує історично певний стан наукової думки й означає стійку схему наукової діяльності, теоретико-методологічну модель тієї чи іншої регіональної проблеми. Поняття «парадигма» запровадив американський філософ та історик науки Г.Кун.

ПАСАЖИРООБОРОТ – загальний обсяг транспортної роботи, який дорівнює сумі добутків кількості пасажирів (групи пасажирів) на відстань їх перевезення, вимірюється в пасажиро-кілометрах (на морському транспорті – у пасажиро-милях).

ПЕРЕДУМОВИ – це загальні умови, обставини, явища, що визначають можливість або неможливість існування якогось виробництва хоча б не менш ефективному рівні.

ПЛОЩА – 1) фізично або умовно виділена частина поверхні (простору), призначена для розміщення людей і предметів, а також для будь-яких інших цілей; 2) у поселенні – натуральний показник, який характеризує горизонтальні розміри населеного місця, району, мікрорайону, кварталу, присадибної ділянки, комплексу забудови, виражений у відповідних одиницях виміру (як правило, гектари і кв. кілометри); 3) у місті – те ж саме, що «майдан».

ПОБУТОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ у регіональній економіці – підрозділ соціальної інфраструктури регіону (міста). Це мережа різноманітних організацій, що надають населенню послуги господарського та побутового характеру і таким чином поліпшують побутові умови життєдіяльності населення, збільшуючи його вільний час. Сучасне побутове обслуговування в місті налічує більше ніж 20 підгалузей і включає як виробничі, так і невиробничі види діяльності. Ця мережа включає послуги з ремонту та виготовлення взуття, одягу, трикотажних виробів, меб­лів, ремонт побутових машин та приладів (холодильників, праль­них машин та іншої великогабаритної техніки), ремонт металовиробів, фотоапаратури та іншої малогабаритної побутової техніки, ремонт годинників, граверні і ювелірні роботи, ремонт квартир, прокат предметів домашнього вжитку та культурно-побутового призначення, фотороботи, послуги перукарень тощо. Сьогодні у побутовому обслуговуванні здійснюється стрімке реформування. Зменшується частка державних підприємств, збільшується асортимент послуг. Проте надалі з метою збереження належного рівня обслуговування населення вважається доцільним залишити певну частку побутових підприємств у комунальній власності міста.

ПОВНОВАЖЕННЯ у регіональній економіці – права територіальної громади, а також окремої юридичної або фізичної особи регіону (міста) на здійснення певних дій, а також на представницькі функції, зафіксовані законодавчо або нотаріально. Можлива ситуація передання, делегування повноважень, що підтверджує офіційно передані певній особі від імені іншої особи або органу права, які дають йому підстави здійснювати певні дії.

ПОВНОВАЖЕННЯ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІ­НІСТРАЦІЙ в Україні – визначені Конституцією і законами України повноваження, надані місцевим державним адміністраціям для вирішення питань: 1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; 2) соціально-еконо­мічного розвитку відповідних територій; 3) бюджету, фінансів та обліку; 4) управління майном, приватизації та підприємництва; 5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв’язку; 6) науки, освіти, культури, охорони здоров’я, фізкуль­тури і спорту, сім’ї, жінок, молоді та неповнолітніх; 7) викорис­тання землі, природних ресурсів, охорони довкілля; 8) зовнішньоекономічної діяльності; оборонної роботи та мобілізаційної підготовки; 9) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати. Вирішуються й інші питання, віднесені законами до їх повноважень. Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами. Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬ утворена 22.09.1937. Розташована в центральній частині Лівобережної України. Територія 28,8 тис. км² (4,8% території України). Населення 1660,2 тис. осіб (на 01.01.2001), в тому числі 982,3 тис. осіб (59,2 %) міського населення. Рівень урбанізації області – 59,2 % – менше від середнього по країні (68 %). Адміністративний центр – м. Полтава (310 тис. осіб на 01.01.2001). Поділяється на 25 районів, має 15 міст, у тому числі 5 обласного підпорядкування, 21 селище міського типу, 1846 сільських населених пунктів. Середня щільність населення – 58 осіб/км², нижче від середньої по країні (82 особи/км³). Серед міських поселень переважають малі міста. За функціональною структурою виділяють багатофункціональні (Полтава), багатогалузеві (Кременчук, Лубни) і галузеві (Комсомольські промислові центри, транспортні (Гребінка), рекреаційні (Миргород). Область розташована у лісостеповій фізико-географічній зоні зі сприятливими ґрунтово-кліматичними умовами, має густу транспортну мережу, значні поклади корисних копалин. Найважливіше значення мають газ, нафта (родовища Дніпровсько-Донецької нафтогазоносної області) та залізна руда (Кременчуцький залізорудний район). На півдні області виявлено поклади граніту. Область багата на водні ресурси. На південному заході її омивають Кременчуцьке і Дніпродзержинське водосховища, створені на Дніпрі. В області 62 річки завдовжки понад 10 км. кожна. Найбільші з них – Ворскла, Сула з Оржицею і Удаєм, Псел з Хоролом і Говтою. Більшу частину території Полтавської області (до 70%) зай­мають чорноземи. За структурою господарства область належить до індустріально-аграрних. Спеціалізується на залізорудній, паливній, машинобудівній і легкій промисловості. Агропромисловий комплекс виділяється розвинутою харчовою промисловістю, буряко-цукровим виробництвом, зерновим господарством і м’я­со-молочним тваринництвом. У промисловості провідне місце мають автомобільна (Кременчук), електротехнічна (Полтава) про­мисловість, залізничне вагонобудування (Кременчук), приладе- (Полтава, Лубни, Червонозаводськ), верстатобудування і виробництво інструментів (Лубни, Полтава), будівельно-шляхове машинобудування (Кременчук), виробництво технологічного устаткування. В паливно-енергетичному комплексі найбільше значення має видобування нафти і газу та переробка нафти в Кременчуці. Чорна металургія представлена Полтавським гірничо-збагачу­вальним комбінатом (який виробляє залізорудний концентрат на окатиші). У Кременчуці – сталеливарний, в Полтаві – ливарний заводи. На території області виділяються три промисловці вузли. Основу найбільш сформованого Кременчуцького вузла становлять залізорудна, нафтопереробна, машинобудівна промисловість. У Полтавському і Лубенському вузлах, що формуються, пе­реважають середнє машинобудування, легка і харчова галузі. Біль­ша половина посівної площі області припадає на зернові (озима пшениця, ячмінь, зернобобові). Посіви їх розміщені по всій облас­ті. Повсюди вирощують цукрові буряки, на півдні соняшник, на півночі – картоплю. В області розвинуті всі види транспорту. Сприятливі кліматичні умови, густа мережа річок, численні водойми, мальовничі краєвиди, наявність мінеральних вод, відносно невисокий рівень урбанізації області, відносна неушкодженість від аварії на Чорнобильській АЕС формують значний рекреаційний потенціал області. Основу курортних ресурсів області становлять мінеральні води. їх використовують для лікування на курорті Миргород та для промислового розливу.

ПОСЕЛЕННЯ – структурний елемент системи розселення, постійно, сезонно або тимчасово населене людьми місце, яке характеризується просторовою обмеженістю і територіальною спіль­ністю соціальних і матеріальних форм життєдіяльності (характер зайнятості населення, місця прикладання праці, соціальна та інженерна інфраструктура тощо). Поселення бувають міські і сільсь­кі, постійні і тимчасові, стаціонарні і мобільні. Найбільш загальною характеристикою поселення є чисельність постійного населення, пов’язана з соціально-економічними функціями, які воно виконує. До основних характеристик поселення належать також його народногосподарське значення, яке обумовлюється поєднанням виробничих і невиробничих (адміністративних, торгових, культурних, оздоровчих та ін.) функцій, географічне положення, історичні особливості розвитку, архітектурно-містобудівні особливості тощо. Основними формами поселення є місто, село, селище.

ПРАЦЕЗДАТНЕ НАСЕЛЕННЯ У ПРАЦЕЗДАТНОМУ ВІЦІ – особи в працездатному віці (осіби – 16–59 років і жінки – 16–54 роки включно), за винятком непрацюючих інвалідів 1 і 2 групи та непрацюючих осіб, які у зазначеному віці одержують пенсію.

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ВЛАДА – сукупність повноважень, делегованих народом або його часткою своїм виборним представ­никам, об’єднаним у спеціальній колегіальній установі (парламен­ті, муніципальній раді), на чітко визначений термін, а також сукупність представницьких органів влади. Поняття «представницька влада» характеризує не стільки функціональне призначення, стіль­ки природу влади, засіб її здійснення. Представницьку владу не можна ототожнювати із законодавчою, оскільки не завжди предс­тавницька влада включає законодавчі повноваження. Так, муніципальні ради, які здійснюють представницьку владу, не є законодавчими. Представницька влада, крім нормотворчих, виконує контрольні, а іноді розпорядчі та інші повноваження. Характер представницької влади певним чином визначається принципом представництва.

ПРИКОРДОННИЙ РЕГІОН – територія під юрисдикцією певної держави із притаманною цій території географією, екологією, етнічними групами, економічними можливостями, розташована вздовж державного кордону.

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ ТА РОЗРОБЛЕННЯ ПРОГРАМ ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬ­НОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ (від лат. Principium – основа, засада) – 1) принцип цілісності, який забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економіч­ного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньотерміновий періоди; 2) принцип об’єктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних із офіційних видань Національного банку України; 3) принцип науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку на науковій основі, постійним вдосконаленням методології та використанням світового дос­віду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку; 4) принцип гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів підприємницької діяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничої діяльності; 5) принцип самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; 6) принцип рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності; 7) принцип дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прог­нозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИ­КИ в Україні – засадничі особливості, покладені в основу її здійс­нення. В Україні державна регіональна політика ґрунтується на таких принципах:конституційність та законність – відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем; поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів; максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів; диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та термінів, визначених законодавством; стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку

ПРИРОДНИЙ РЕГІОН – природно-територіальне утворення значної площі, суцільність якого визначається характерними для нього фіто-ландшафтними, фізико-географічними, адміністративними та іншими ознаками, що характеризуються типовими та унікальними природними комплексами, різноманітним рос­линним і тваринним світом і яке виконує регіональну екостабілізуючу роль.

ПРИРОДНОГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ – виявлен­ня, встановлення меж, картографування та класифікація об’єктив­но існуючих індивідуальних одиниць – природно-географічних регіонів різних територіальних рангів. Включає також дослідження генезису природно-географічних регіонів, властивостей структури, речовинного складу зв’язків та змін під впливом природних и антропогенних факторів.

ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕГІОНУ – поняття, що визначається кількістю, якістю і сполученням природ­них ресурсів регіону. Є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення. Природні ресурси регіону – це всі ті його елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Природно-ресурсний потенціал регіону впли­ває на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному поділі праці. Розміщення, умови видобутку і характер використання природних ресурсів визначають зміст і темпи регіонального розвитку. В умовах розвитку ринкової економіки, яка передбачає існування різних видів власності на природні ресурси, в тому числі й приватної, їх розподіл між користувачами і споживачами багато в чому залежить під попиту і пропозиції на ресурсних ринках.

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ у регіоні – сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу регіону і заходи щодо його збереження. Розглядається і як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу, і як сукупність продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, пов’язаних з первинним присвоєнням, використанням і відтворенням людиною об’єктів навколишнього природного середовища, і як використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства, і як сукупний вплив людини на Землю. Головні компоненти природокористування: 1) ресурсного споживання; 2) конструктивне перетворення природних ресурсів; 3) відтворення природних ресурсів; 4) охорона середовища проживання і природних ресурсів; 5) управління і моніторинг.

ПРІОРИТЕТИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ переваги, що надаються на певному етапі розвитку регіону певним галузям, видам діяльності, формам господарювання. Такі пріоритети орієн­товані на розв’язання найбільш гострих соціально-економічних чи соціально-екологічних проблем регіону, на найефективніше використання його природно-господарського потенціалу. Пріоритетні напрями повинні мати загальнодержавну підтримку - правову, фінансову, організаційну.

ПРОБЛЕМНІ РЕГІОНИ (території) – такі регіони, які в просторовій структурі господарства країни вирізняються масштабами та особливо кризовим проявом тієї чи іншої проблеми, через що низка заходів, спрямованих на поетапне її вирішення, виходить на рівень загальнодержавних завдань (тобто не може бути вирішений силами лише регіону). Їх невирішеність створює загрозу соціально-економічному механізмові всієї країни та може призвести до різкого загострення політичної нестабільності й погіршення екологічної ситуації тощо. Проблемні регіони є невід’ємним атрибутом регіонального розвитку будь-якої країни, специфічними одиницями регіональної політики. Найбільш розповсюджені типи проблемних територій: 1) екологічно неврівноважені території; 2) мінімального рівня життя населення; 3) зосередження на обмеженому просторі різноманітних господарських функцій; 4) великої частки застарілих основних фондів; 5) реальної загрози дефіциту води; 6) реальної загрози депопуляції; 7) дефіциту робочої сили; 8) невикористаних передумов динамічного розвитку продовольчого комплексу; 9) невикористаних передумов суттєвого розширення рекреаційної зони.

ПРОДУКТИВНІ СИЛИ території – система її речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво. До речових елементів виробництва належать предмети праці, тобто речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо) і знаряддя, а також засоби праці, тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані для впливу на предмети праці (виробничі споруди, верстати, залізниці, канали, шосейні дороги, трубопроводи тощо). Сукупність вказаних елементів продуктивних сил утворюють засоби виробництва. Особисті елементи – люди, які на певній території виробляють засоби праці та приводять їх у дію завдяки своїм виробничим навичкам, досвіду і знанням.

ПРОМИСЛОВИЙ ВУЗОЛ – сполучення промислових підприємств одного або кількох населених пунктів разом зі спільними об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури, розміщених на компактній території.

ПРОМИСЛОВИЙ ПУНКТ – промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому. Розглядається як прик­лад простого (елементарного) виробничого комплексу. Як правило, такі промислові пункти складаються з одного підприємства і пов’язаних з ним елементами сфери обслуговування населення. На відміну від промислового центру промисловий пункт не має тісних економічних зв’язків з навколишньою територією. В Україні багато промислових пунктів виникло при шахтах, рудниках, металургійних і невеликих машинобудівних заводах тощо. Близь­ко розташовані промислові пункти (в зонах промислових агломерацій) зливаються, утворюючи міста. Такі міста потребують знач­ної реконструкції, що характерно для гірничопромислових районів України, зокрема Донбасу.

ПРОМИСЛОВИЙ ЦЕНТР – місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю. Є однією з територіальних форм промислових (промислово-територіальних) комплексів. Промислові центри і промислові пункти розглядаються як точкові територіально-виробничі комплекси (ТВК) або їх зародки, які виникають на основі елементарних виробничих комплексів.

ПРО­МИС­ЛОВІ (ПРО­МИСЛОВО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ) КОМПЛЕКСИ – поєднання на певній території промислових підприємств, взаємопов’язаних економічно (спільним використанням місцевих природних і трудових ресурсів, єдністю виробничої і соціальної інфраструктури), а на вищих ступенях розвитку – і технологічно (кооперуванням і комбінуванням виробництва). Розвиваються, як правило, в межах міст, міських і промислових агломерацій, адміністративних районів та їх сукупностей. Територіальними формами промислових комплексів є промислові пункти, промислові центри, промислові вузли та промислові райони. Вони є основою формування територіально-виробничих комплексів.

РАДІУС РЕАЛІЗАЦІЇ ПОСЛУГИ (радіус обслуговування) – це відстань, яку споживач долає (згоден долати) для одержання даної послуги.

РАЙОН – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю і взаємопов’язаністю складових і цілісністю.

РАЙОН АДМІНІСТРАТИВНИЙ – територіальна одиниця адміністративно-територіального устрою (поділу) країни.

РАЙОНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ – це поділ її на частини, відносно однорідні в природному та соціально-економічному аспектах.

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА – (регіоналістика) – науковий напрям, що вивчає регіональні особливості соціально-еконо­мічного розвитку країни.

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА – це система суспільних відносин, яка історично склалась в межах областей держави, являє собою сукупність взаємопов’язаних ланок і зв’язків, які забезпечують її стійкість та цілісність на макро- та макрорівні.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО – це сукупність технологіч­но пов’язаних галузей (рослинництво і тваринництво), митою діяльності яких є виробництво продовольчої продукції та сировини для подальшої промислової переробки (насамперед, для хар­чової та легкої промисловості).

СИРОВИНА – це частина природних ресурсів, що використовуються у виробництві.

СИСТЕМА РОЗСЕЛЕННЯ – це сукупність взаємопов’яза­них (у результаті виробничо-господарських, адміністративно-управлінських, соціально-обслуговуючих зв’язків) поселень у межах відносно цілісної території. У системі розселення виділяється своїми функціями та людністю «центральне» поселення, до якого тяжіють підпорядковані йому поселення.

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ – це переважний розвиток декількох галузей його господарства (видів діяльності) відповідності до найсприятливіших для цих галузей передумовами, що дозволяє досяг­нути високого рівня економічної ефективності цих галузей зокрема та Усього господарства району в цілому.

ТЕРИТОРІЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА – поєд­нання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), об’єднаних структурами управління з метою здійснювати відтворення життя суспільства. Територіальна організація суспільства охоплює питання, які стосуються територіального поділу праці, розміщення про­дуктивних сил, розселення людей, взаємовідносин суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально-економіч­ної політики. Воно включає такі категорії, як адміністративно-територіальна організація держави, регіональне управління вироб­ництвом, формування територіальних організаційно-господарсь­ких утворень, визначення територіальних об’єктів управління, соціально-економічне районування тощо.

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ – поняття ідентичне поняттю «географічний поділ праці». Територіальний поділ праці більше вживається економістами і означає закріплення певних галузей виробництва за певними територіями. Внаслідок неоднорідності територій та етнічних особливостей населення за історич­но сформованими трудовими навичками, виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менше затрат праці, а на іншій – більших. Тому там доцільно зосередити свої зусилля на виробництві саме того продукту, затрати на який нижчі, відмовившись від виробництва інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях, і розраховуючи одержати ці продукти в обмін на свої. Це «теорія абсолютних переваг» А. Сміта. Згодом Д. Рікардо показав, що навіть якщо одна країна виробляє всі товари ефективніше від інших, їй вигідно зосередити свої зусилля на виготовленні тільки тих товарів, де її переваги над іншими країнами особливо великі. Ця теорія одержала назву «теорії відносних переваг».

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ВИРОБНИЧИЙ КОМПЛЕКС (ТВК) – взаємопов’язане і взаємообумовлене поєднання галузей виробництва на певній території, частина господарського комплексу країни або економічного району відповідного рангу. Економічна єдність ТВК створюється виробничо-територіальними зв’язками підприємств, використанням загальнорайонних природних і економічних умов і ресурсів, виробничої і соціальної інфраструктури, а також загальною системою розселення. Ефективність ТВК порівняно з некомплексним розміщенням підприємств і споруд проявляється в економії матеріальних і трудових ресурсів, скороченні капітальних вкладень, зниженні поточних витрат, зменшенні обсягу транспортних робіт та затрат на створення і функціонування інфраструктури.

ТЕРИТОРІЯ (лат. territorium, від terra – земля, суша) – 1) частина поверхні земної суші з властивими їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами. Вона є середовищем проживання і діяльності людей, інтегральний економічний ресурс і, нарешті, невіддільна час­тина екологічної системи з протікаючими в ній природними процесами. Т. виступає як конкретний географічний простір для розміщених на ній об’єктів і визначає просторові відносини між ними і людьми, що його населяють. З урахуванням специфіки території регулюється розміщення об’єктів шляхом обмеження кількості, лімітується чисельність населення. У зв’язку з цим територія є самостійним специфічним ресурсом. Територія має певну місткість, тобто в господарському відношенні її освоєння має «межі», які визначаються не лише таким показником, як площа, але і отупінню екологічної напруженості, оцінюється як функція від двох змінних: сили антропогенного навантаження і стійкості природного середовища до цього впливу. Місткість території також залежить від форми господарської організації простору. Вид використання території пов’язаний з концепцією «функції місця», яка розуміється як задоволення певних потреб суспільства: 2) адмі­ністративно-територіальна одиниця в ряді держав; виділяється по­ряд з основною адміністративною одиницею за ознаками меншої обжитості, гіршої освоєності та ін., з обмеженими правами місцевого управління. Території виділяються в Ліберії (поряд з провінціями і графствами), Аргентині (поряд з провінціями), Індії, Венесуелі, Мексиці, Бразилії, Австралії (поряд з штатами), Канаді (поряд з провінціями), Нікарагуа (поряд з департаментами).

ТРАСПОРТ – одна з найважливіших галузей виробництва, яка забезпечує виробничі й невиробничі погреби господарства і населення в усіх видах перевезень.

ТРАНСПОРТНИЙ ВУЗОЛ – 1) пункт, в якому сходяться не менше 2–3 ліній одного виду транспорту. В географічних роботах найчастіше розглядаються залізничні вузли; 2) комплексний транспортний вузол – пункт сходження шляхів сполучення різних видів транспорту, наприклад, морський або річковий порт на залізничній лінії, залізнична станція у вузлі автошляхів і т. д. В комплексних Т.в. здійснюється взаємодія видів транспорту – перевалка вантажів і пересадка пасажирів з одного виду транспорту на інший.

ЯКІСТЬ ЖИТТЯ – соціологічна категорія, яка відбиває задоволення матеріальних і культурних потреб людей – якість харчування, одягу, комфорт житла, якість освіти, охорони здоров’я, сфери обслуговування, навколишнього середовища, структура рекреації, рівень задоволення потреб в об’єктивній інформації, зміс­товному спілкуванні, знан­нях, творчій праці, рівень стресових станів, структура розселення і т.п.

ЯКІСТЬ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ – сукупність властивостей народонаселення, які характеризують його відтворення в системі соціальних і природних відносин. Вона невіддільна від життєдіяльності людей, які проживають на певній території, і характеризує здатність населення реагувати на природні, технічні, економічні, соціокультурні умови, що склалися, і пристосовувати їх дня своїх змінних потреб.

Якість населення характеризують три взаємопов’язані і взаємообумовлені фактори:

1. Відтворювальний потенціал населення, який характеризує здатність даного, історично конкретного населення до самовідтворення, тобто до стійкого розширеного («природного») відновлення поколінь, а також реалізацію в дійсності цієї здатності.

2. Активний потенціал населення, який характеризує здатність його привести в дію предметно-речові фактори соціальної життєдіяль­ності, насамперед елементи продуктивних сил, а також змінювати їх відповідно до змінних потреб всього населення, окремих його спільностей та індивідів.

3. Система соціального управління відтворення населення, яка характеризує здатність населення ефективно узгоджувати відтворювальний і активний потенціали. Взяті разом, ці складові» у цілому можуть бути названі життєвим потенціалом населення.