План лекції

1. Сутність потенціалу розвитку регіону і його оцінка. Природно-ресурсний потенціал і природокористування.

2. Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.

3. Виробничий потенціал.

4. Науково-технічний потенціал

5. Фінансовий потенціал.

6. Інноваційно-інвестиційний потенціал.

7. Бюджетний потенціал.

1. Сутність потенціалу розвитку регіону і його оцінка. Природно-ресурсний потенціал і природокористування

Протягом усієї історії існування людство постійно перебуває у взаємодії з природним середовищем. Життя людини значною мірою визначалося і визначається тим, що вона могла чи зможе «взяти» у природи і використати для задоволення своїх потреб. З розвитком цивілізації люди залучали до використання все нові і нові компоненти природи, потреби людства стрімко зростали і досягли планетарних масштабів. Потрібно зазначити що ступінь використання природних ресурсів визначається не стільки їх природними властивостями, скільки соціально-еконо­мічними потребами. Досить сказати, що на початку XXI ст. обсяги видобутку корисних копалин перевищили обсяги за весь попередній час існування цивілізації. Розвиток НТП збільшує тиск і навантаження на навколишнє середовище.

Зрозуміло, що взаємодія суспільства і природи спрямована у першу чергу саме на використання природно-ресурсного потенціалу. ПРП розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (можуть використовуватися) або враховуються у процесі виробництва та життєдіяльності населення при даному рівні розвитку продуктив­них сил для досягнення певної мети. У найбільш узагальненому вигляді ПРП розглядається як сукупність природних умов і природних ресурсів.

Природні ресурси – це всі елементи, властивості або результати функціонування природних систем, що використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії чи продовольства тощо. Крім того, на суспільний розвиток впливають і природні умови. Природні умови – це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої учас­ті виробничій і невиробничій діяльності людей.

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не тільки природні умови, але й усі вивчені природні ресурси, що складають ПРПІ країни (регіону), оскільки в перспективі за певних умов решта їх теж може бути залучена до народногосподарського обігу. Природні ресурси за своєю економічною сутністю є споживчими вартостями, корисність яких, масштаби та способи викорис­тання визначаються потребами суспільства та рівнем його економічного розвитку. Таким чином, ПРП, з одного боку, виступає як важлива продуктивна сила суспільства, а з іншого – як важливий фактор розміщення і територіальної організації господарства. Наявність потужного ПРП – це завжди стимул для розвитку країни та її продуктивних сил. Але все залежить від стратегії і використання цього потенціалу. Кількість, якість і поєднання ресурсів виз­начають ПРП території, який суттєво впливає на розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські вузли та економічні райони. ПРП здійснює вплив на ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. Отже, наявність тих чи інших природних факторів, особливо природних ресурсів, може бу­ти стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни. Необхідно зазначити, що останнім часом виокремилася така тенденція: ПРП вже не має вирішального значення в суспільному розвитку. Визначено, що чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим менше він залежить від природно-ресурсного фактора. Провідну роль нині відіграють інформаційні та інтелектуальні ресурси. Таким чином, ПРП належить до історично зумовлених категорій, а його структура суттєво змінюється. У зв’язку з розвитком науки і техніки дедалі більше природних умов отримують економічну оцінку та переходять до розряду природних ресурсів.

Природні ресурси класифікуються як за місцем у природних геосистемах, так і за особливостями їх господарського використання. Один із найбільш загальних підходів до їх класифікації полягає у поділі всіх природних ресурсів на невичерпні та вичерп­ні. До невичерпних ресурсів належать ті, що пов’язані з енергією Сонця, внутрішніх глибин Землі, силами гравітації (енергія соняч­ного проміння, вітру, геотермальна, припливів і відпливів, кліматичні ресурси), а також вод Світового океану. Вичерпні ресурси, у свою чергу, поділяються на невідновні (корисні копалини, зникаючі види живих організмів) і відновні (водні, ґрунтові, біологічні).

«Природна» класифікація базується на належності природних ресурсів до тих чи інших сфер географічної оболонки, при цьому виділяються мінеральні, агрокліматичні, земельні, водні, біологічні, зокрема лісові, рекреаційні, ресурси океану, космічні ресурси. За господарським використанням усі ресурси можна поділити на ресурси для виробничої (промисловість, сільське господарство), рекреаційної сфери, галузевого і міжгалузевого, одноразового чи тривалого застосування.

За територіальним розповсюдженням джерел природні ресурси поділяються на: локальні, регіональні, національні, глобаль­ні (світові).

За рівнем вивченості – на докладно вивчені, виявлені, прог­нозні.

Однією з важливих проблем освоєння природних ресурсів є їх комплексна оцінка, яка включає: визначення їх запасів і якісного складу; вивчення гірничотехнічних та транспортно-геогра­фічних умов експлуатації та можливості комплексного використання різних видів ресурсів; урахування ступеня освоєності території, на якій вони розташовані. В останні роки дедалі більшого значення набуває потреба у збереженні навколишнього середовища при експлуатації природних багатств, урахуванні екологічного фактора.

Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки природних ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім економічна, тобто здійснюватися у вартісних (грошових) показниках. Це дає змогу оцінити не лише окремі види природних ресурсів, але й обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал певних територій. У цьому контексті під ним розуміється сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва і предметів споживання, що виражається через їх споживчу вартість. Таке обчислення ПРП території не включає оцінку природних умов життєдіяльності населення та соціально-економічних функцій природних ландшафтів.

Компонентна структура та методи оцінки ПРП компонентна структура природно-ресурсного потенціалу – це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земель­них, водних). За нею природно-ресурсний потенціал поділяється на мінеральні (паливно-енергетичні, рудні і нерудні), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні (урахуванням сільськогосподарського призначення та характеру ґрунтового покриву), лісові (щорічний приріст деревини), природно-рекреаційні ресурси (території придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку туристичних баз).

Мінеральні ресурси. Для України характерна велика насиченість території корисними копалинами, значна концентрація та високий рівень їх освоєння. Розвідані поклади корисних копалин, запаси яких освоюються або можуть бути освоєні на даному рівні розвитку продуктивних сил, визначаються як мінеральні (за деякими авторами – «мінерально-сировинні» ресурси. Мінеральні ресурси України характеризуються великим різноманіттям, високою якістю та здебільшого значними запасами, сприятливими транспортно-географічними умовами розміщення та високим рівнем освоєності.

Незважаючи на досить високий рівень геологічної вивченос­ті території нашої держави, виявлення в ній близько 90 видів корисних копалин і наявність на її території більше 8 тис. розвіданих родовищ, поки що мінерально-сировинний потенціал України ще не вивчений.

Корисні копалини класифікують за ступенем їх геологічного вивчення і, відповідно, запасами. Запаси корисних копалин – це кількість мінеральної сировини, що виявлена за допомогою пошуково-геологічного розвідування. Їх поділяють на дві узагальнені категорії – балансові і забалансові. До балансових належать ті, що відповідають промисловим кондиціям і можуть використовуватися на даному рівні розвитку продуктивних сил. До забалансових – запаси, які внаслідок низького вмісту цінних компонентів або складних умов залягання, видобутку і переробки при сучасних технологіях поки що недоцільно використовувати (але згодом таке використання можливе).

Усі запаси корисних копалин, залежно від ступеня вивченос­ті родовищ, якості сировини та гірничотехнічних умов розробки, поділяють ще на категорії «А», «В», «С₁» і «С₂». До категорії «А» відносять найбільш досліджені родовища, умови залягання яких, форму та будову геологічних тіл повністю вивчено, виявлено природні типи і промислові сорти сировини, її мінерально-хіміч­ний склад; виділено й оконтурено не продуктивні та некондиційні ділянки всередині геологічного тіла, повністю досліджено якість, технологічні властивості та інженерно-геологічні умови видобування сировини. У категорії «В» ці характеристики майже збігаються, за винятком того, що тут чітко не окреслено продуктивні прошарки, контури не продуктивних і некондиційних ділянок усередині геологічного тіла. До категорії «С₁» належать запаси, про які відомо: умови залягання, форма і будова площ залягання корисних копалин, їх промислові сорти, якість, технологічні властивості та умови ведення гірничоексплуатаційних робіт. До категорії «С₂» відносять попередньо оцінені запаси корисних копалин.

Промислові запаси викопних ресурсів визначаються як сума запасів за категоріями «А» + «В» + «С₁» без втрат, які обов’язкові під час добування мінеральної сировини.

Потенційна оцінка запасів корисних копалин надається на підставі урахування загальних геологічних умов та прогнозних запасів.

У найбільш узагальненому вигляді виділяються три групи мінеральних ресурсів: паливно-енергетичні, рудні металеві та нерудні.

Паливно-енергетичні ресурси. Паливно-енергетичні ресурси представлені кам’яним і бурим вугіллям, нафтою, газом, горючими сланцями, торфом. У цілому значні їх запаси характеризуються різким переважанням у структурі твердих видів палива: кам’яного і бурого вугілля, запасів торфу та дефіцитом рідких і газоподібних вуглеводнів. Відсутність достатньої кількості нафти і природного газу, запасами яких країна не забезпечена, створює значні труднощі для розвитку економіки.

Основним кам’яновугільним басейном України є Донецький (Донбас), який охоплює територію понад 50 тис. км². Він розміщений у трьох областях (Донецькій, Луганській і Дніпропетровсь­кій), містить понад 45 млрд т балансових запасів вугілля переваж­но високої якості: близько 50 % антрацитів та 30 % коксівного вугілля. Львівсько-Волинський басейн, що займає близько 10 тис. км у межах Львівської і Волинської областей, є практично лише південно-східною окраїною великого Люблінського кам’яно­ву­гільного басейну (Польща) і тому має незначні промислові запаси вугілля (близько 1 млрд т). На жаль, і потужність пластів цих басейнів (0,5–1,2 м на Донбасі, 0,5–1 м у Львівсько-Волинському), і умови залягання, і глибина видобутку (на Донбасі окремі шахти мають глибину понад 1 км) є значно гіршими, ніж у таких басейнах, як Аппалачський (США), Кузбас (Росія), Фушунський (Китай), та в багатьох інших великих басейнах світу. Це зумовлює високу собівартість українського вугілля.

Дещо кращі умови залягання і більша потужність пластів у Дніпровському буровугільному басейні, що дає змогу вести видобуток тут більш дешевим відкритим способом. Але теплотворна здатність його значно нижча, запаси становлять усього 2,4 млрд т, а основні родовища (Олександрійське, Ватутінське) розташовані переважно на землях з найбільш родючими чорноземними ґрунтами. Незначні поклади бурого вугілля Дніпровсько-Донецької впадини, Прикарпаття і Закарпаття через свою нерентабельність (за винятком Ільницького родовища на Закарпатті) не розробляються.

Поклади горючих вуглеводнів належать до Дніпровсько-Донецької, Прикарпатської і Причорноморсько-Азовської нафтогазоносних провінцій. Уже понад 100 років ведеться видобуток нафти (Борислав) і 80 років – природного газу у Прикарпатті, тихій провінції. Тому запаси розміщених тут Бориславського, Долинського, Битків-Бабченського і Орів-Уличнянського нафтових і Дашавського, Угерського, Більче-Волицького, Рудківського, Хо­довицького, Калуського, Кадобнянського газових родовищ дуже вичерпані. Близько 80 % видобутку нафтогазової сировини країни на сьогодні припадає на родовища Дніпровсько-Донецької (чи Східної) провінції. Найбільшими нафтовими родовищами тут є Леляківське, Гнідинцівське і Глинсько-Розбишівське; нафтогазовими – Качанівське, Рибальське; газовими – Шебелинське, Єфре-мівське, Західнохрестищенське. На півдні України недавно відкрита третя Чорноморсько-Азовська провінція. Найбільша кількість родовищ нафти і газу досліджена на шельфі Тарханкутсько­го і Керченського півостровів. З 1986 року тут видобувається газ, а з 1993 – нафта. В останні роки відкрито великі запаси газу, розвідано на південному шельфі Азовського моря (північне узбережжя Криму). У 2003 році тут було видобуто близько 1,0 млрд м³ газу; у 2004 – прогнозується видобути близько 2 млрд м³.

Щодо збільшення видобутку нафти і газу в майбутньому, то основні надії покладаються на більш глибокі (5–6 км) пласти вже відомих провінцій (особливо Прикарпаття) та шельф Чорного і Азовського морів. Необхідно також врахувати, що в Україні в минулому видобували з надр переважно тільки 30–40 % загальнопромислових запасів родовищ, а у країнах із високим технологічним рівнем цей показник сягає 70–80 %. Це дозволяє за рахунок задіяння сучасних технологій підвищення віддачі пластів наф­ти і природного газу значно збільшити їх видобуток. Оскільки в Україні до сьогодні вже видобуто понад 250 млн т нафти і понад 1 трлн м³ природного газу, то, використовуючи новітні технології підвищення віддачі пластів, можна різко підвищити видобуток нафти і газу.

Як ресурси низькосортного палива або сировина для виробництва деяких нафтопродуктів, можуть розглядатися горючі слан­ці. Запаси сапропелітових сланців зосереджені на Бовтиському родовищі (на межі Черкаської і Кіровоградської областей), а менілітових – у гірській частині Карпат. Навіть ураховуючи низьку якість менілітових сланців і вихід сланцевої смоли в 3–4 %, при загальних запасах 500 млрд т, у них міститься 15–20 млрд т вуглеводневої сировини, що на порядок більше, ніж невеликі ресурси нафти й газу. Сланці могли б стати значним джерелом нафтопродуктів, але їх розташування у важкодоступній місцевості галь­мує їх комплексне використання. Важливим є і збереження рекреаційних ресурсів, мальовничих ландшафтів Карпат.

Найбагатша Україна на рудні корисні копалини, насамперед на руди чорних, кольорових, рідкоземельних металів. Особливо потужна сировинна база руд чорних металів. На території держави сконцентровано до 16 % світових запасів марганцевих руд (у т. ч. майже 50 % багатих руд) і понад 12 % світових запасів залізних руд. Найбільші їх басейни і родовища розміщуються у південній частині Українського кристалічного щита.

Одним з найбільших у світі є Криворізький залізорудний басейн, який вузькою смугою простягається з півночі на південь Дніпропетровської обл. і містить 18 млрд т як багатих гематито-мартитових руд із вмістом заліза 51–66 %, так і відносно бідних залізистих кварцитів (22–38 % заліза). Руди цього басейну використовували ще скіфи у V–ІV ст. нашої ери, але промислове їх освоєння розпочалося у другій половині XIX ст.

Продовженням Криворізького басейну на півночі є Кременчуцький залізорудний район, витягнутий на 45 км уздовж нижньої течії р. Псел (Полтавська обл.). Промислові запаси залізних руд становлять тут 4,5 млрд т. Дещо меншими за запасами є Білозерський залізорудний район у Запорізькій обл. і Керченський залі­зорудний басейн у Криму. Цінність Білозерських руд зростає, тому що у Бєлозерському районі значні запаси (близько 0,7 млрд ^т) багатих руд із вмістом заліза 55–65 %, а відносно бідні, з домішками фосфору і сірки, керченські руди мають значну потужність пластів (6–15 м) і практично всі доступні для відкритої розробки (детальніше у темі 2.4).

В останні десятиліття розвідана Приазовська область із знач­ними запасами залізних руд у Маріупольському, Куксунгурському і Гуляйпільському родовищах. Крім того, як перспективна си­ровина для чорної металургії, можуть розглядатися залізисті кварцити (таконіти) Дніпропетровської, Полтавської, Одеської областей, а також родовища осадових залізних руд Азово-Чорно­морської залізорудної провінції, що охоплює великі території Присивашшя, Приазов’я і продовжується на шельфі Азовського і Чорного морів. Загальний обсяг їх запасів становить десятки мільярдів тонн, а в багатьох країнах світу вже існують досконалі технології видобутку і збагачення таких залізних руд (зокрема, у США у 80-ті роки до 75 % усього заліза виплавлялося з таконітових окотків).

Родовища і рудопрояви марганцю поширені на території України, але основні його запаси зосереджені в Нікопольському, Токмацькому та Інгулецькому марганцевому басейнах. На сьогод­ні найбільше марганцевих руд видобувається в Нікопольському басейні, але в майбутньому зросте роль найбільшого у світі Велико-Токмацького родовища (Запорізька обл.). Великі марганцеворудні площі зосереджені на південній окраїні Українського кристалічного щита від р. Інгулець на заході до Приазовської височини на сході.

В Україні є родовища і рудопрояви титану і хрому, які розміщені переважно на схилах Українського кристалічного щита, особливо середнього Побужжя і території Дніпропетровської та Житомирської областей. Але промислове значення поки мають лише Іршанське та Самотканське родовища ільменіту (у Житомирській та Дніпропетровській обл.).

Кольорові метали представлені поліметалевими рудами, алюмінієвою сировиною, ртуттю, нікелем тощо.

Промислові запаси поліметалевих (свинцево-цинкових) руд розвідані в районі Нагольного кряжу в Донбасі і на Закарпатті (Берегівське і Біганське родовища). В Україні є потужна, але недостатньо вивчена база алюмінієвої сировини – алунітів Берегово-Беганського, бокситів Смілянського родовища (на Черкащині) та ніфелінів Приазов’я. Вона ще не розробляється. Недавно відкрите Ратненське родовище міді у Волинській області.

Ртутні руди вже давно видобуваються на Микитівському родовищі кіноварі в Донбасі, а також знедавна у районі Вишкова (Торуня) на Закарпатті. За останні роки дорозвідане і підготовлене до промислової розробки Мужіївське родовище золота (Закарпаття), крім того, значні рудопрояви золота є в Черкаській і Дніпропетровській областях.

Для видобутку магнію використовуються полімінеральні солі Калуського родовища у Прикарпатті, інші рудопрояви кольорових металів є в затоці Сиваш.

Розвідані до промислових категорій запаси руд кольорових металів не забезпечують потреби економіки України, тому вже найближчим часом необхідно розширити геологорозвідувальні роботи щодо вивчення комплексних руд Донецького кряжу, Закарпаття, Українського кристалічного щита тощо.

Нерудні корисні копалини. Україна багата на нерудні корисні копалини і достатньо забезпечена запасами багатьох видів гірничо-хімічної сировини, допоміжної сировини для металургій­ної промисловості, особливо ресурсами будівельних матеріалів.

Великі родовища самородної сірки у Прикарпатті (Новий Роздол та Яворів) не тільки забезпечують потреби України, але й дають змогу експортувати сірку (хоча щодо екологічної безпеки, то необхідно було б дещо зменшити масштаби її видобутку).

Поклади полімінеральних калійних солей сконцентровані у Прикарпатському соленосному басейні. Загальні запаси 13 розвіданих родовищ становлять майже 3 млрд т, а в перерахунку на поживну речовину К₂0 – близько 300 млн. т. Розробляються Калусько-Голинське (Івано-Франківська обл.) і Стебницьке (Львівсь­ка обл.) родовища.

Важливою сировиною для харчової, хімічної та інших галузей промисловості є поварена кухонна сіль, яка представлена величезними родовищами кам’яної солі - галіту (Слов’янським, Артемівським і Новокарфагенським у Донбасі та Солотвинським у Закарпатті). Здавна видобувають сіль із сильномінералізованих підземних вод – розсолів Передкарпаття, самоосадних солей затоки Сиваш та інших солоних лиманів Чорноморсько-Азовського узбережжя. Розвідані запаси солей перевищують 9 млрд т, а з урахуванням відкритих солянокупольних структур Дніпровсько-Донецької западини, а також того, що запаси ропи в озерах і лиманах півдня України постійно поповнюються, республіка володіє практично необмеженими запасами кухонної солі. Водночас наша країна недостатньо забезпечена фосфатною сировиною. Із фосфатних руд в Україні відомі апатити Стремигородського апатито-ільменитового родовища в Житомирській області; поширені ресурси фосфоритів, але їх родовища мають незначні запаси, низь­кий вміст Р₂0₅ і несприятливі умови експлуатації. З усіх родовищ Волино-Поділля, Придністров’я і Дніпровсько-Донецької западини найбільш вивчені та перспективні для використання Незвись­ке (Івано-Франківська обл.) і Кролевецьке (Сумська обл.).

Як технологічна сировина в металургійній, хімічній та деяких інших галузях промисловості широко використовуються вогнетривкі і бентонітові глини, флюсові вапняки і доломіти, формувальні піски, цеоліти.

Родовища флюсових вапняків і доломітів розміщені неподалік від основних центрів чорної металургії України, переважно в Донецькій обл., на Придніпров’ї і повністю задовольняють потре­би господарства країни.

Вогнетривкі глини, що використовуються для виробництва термічно стійких матеріалів, в основному концентруються в родовищах Донбасу (Часовоярське, Новорайське) та Придніпров’я (Поволзьке, П’ятихатське, Кіровоградське). Бентонітові глини з високими адсорбційними властивостями, пластичні і легкоплавкі, використовуються в нафтовидобувній, харчовій, косметичній промисловості. Вони зосереджені на найбільшому Дашуківському родовищі цих глин у Черкаській області, що має площу понад 500 км² і потужність покладів від 0,5 до 43 м, а також поширені на заході (Закарпатська, Львівська, Тернопільська області), на сході (Донецька обл.), на півдні (Крим) України.

Значні запаси формувальних пісків алювіального і морського походження є в Харківській, Донецькій, Запорізькій та інших областях.

У різних галузях промисловості для очищення газів і стічних вод, як наповнювач мінеральних добрив і добавку до кормів домашніх тварин, можна використовувати цеоліт. Його родовища, які мають промислове значення, виявлені в неогенових туфах Закарпаття. Цеоліти Криму не можуть розглядатися як промислова сировина, бо розташовуються в межах заповідника «Карадаг».

Значні промислово розвідані запаси графіту зосереджені на Зав’ялівському родовищі Кіровоградської області. Їх видобуток дає змогу не тільки задовольняти потреби електротехнічної, хіміч­ної, металургійної, олівцевої промисловості України, але й експортувати цю високоякісну сировину. Крім того, поклади графіту є на Волині, у Придніпров’ї і Приазов’ї.

Наша країна практично повністю і на досить тривалий час за­безпечена високоякісною сировиною для виробництва фарфоро-фаянсових і скляних виробів, особливо будівельних матеріалів.

Поклади високоякісних каолінів, які широко використовуються у фарфоро-фаянсовій та інших галузях промисловості, пов’я­зані з корою вивітрювання Українського кристалічного шита. 16 його основних родовищ, потужність покладів у яких сягає 50, а часом і 100 метрів, містять понад 400 млн т промислових запасів. Розвідані запаси скляних пісків становлять 220 млн т і сконцентровані в 24 родовищах Донецької, Харківської, Львівської, Чернігівської, Київської та інших областей. З них найбільшими є Глуховецьке (Вінницька обл.), Новоселицьке (Черкаська обл.), Просянівське (Харківська обл.).

Сировинна база будівельних матеріалів характеризується виключним різноманіттям та значними запасами. Вона представлена численними родовищами цементної сировини, природних наповнювачів, кераміту, скляних пісків, кам’яних будівельних матеріалів, зокрема дуже цінних декоративно-облицювальних - мармуру, граніту, лабрадориту, габро та ін.

Ресурси цементної сировини в останні десятиліття досить різноманітні і рівномірно розміщені в регіонах України. Як цементна сировина, використовуються карбонатні породи (вапняки, крейда, мергелі), гіпси і глини, які зустрічаються практично по всій території. Оптимальне їх поєднання і найбільші запаси є в Донецькій, Харківській, Львівській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській, Івано-Франківській областях і у Криму. Значні запаси писальної крейди зосереджені в Донецькій обл. і в межах Волинської височини.

Глини, суглинки, глинисті сланці і мергелі, придатні для виробництва цегли і черепиці, поширені практично на всій території України, за винятком гірських районів Карпат і Криму.

Крім сировини для виробництва будівельних матеріалів, яка переважно потребує попередньої обробки, в Україні є багаті пок­лади будівельного каменю (близько 8 млрд м³ розвіданих запасів), у т. ч. найбільш якісного декоративно-облицювального (понад 280 млн м³). Серед них міжнародне значення мають граніти і гранітодіорити Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Запорізької, Рівненської областей; базальти Рівненської обл.; лабрадорити Українського кристалічного щита; мармури і туфи Криму і Закарпаття. Крім того, практично по всій території України є родовища пісковиків і вапняків. На сьогодні ще недостатньо вив­чені й оцінені ресурси дорогоцінного і виробного каміння, але відомі як окремі мінералогічні знахідки, так і перспективні ділянки різноманітних самоцвітів, найкращі з яких зосереджені на Волині. Тут досить давно видобувають топази, кристали, друзи яких досягають зрідка десятків кілограмів ваги (найбільший кристал топазу, знайдений у 1965 році, важив 117 кг). Промислові поклади високоякісного бурштину (янтарю) виявлені поблизу селища Клесів Рівненської обл. Розвідувально-пошукові роботи свідчать, що зона відкладів, у яких може міститися бурштин, простягається від Яворова (Львівська обл.) на заході до Харкова на сході. Із виробного каменю найбільшу цінність має родоніт Мармарошу і Чивчин у Карпатах, пірофілітовий сланець Овруцького кряжу. З інших самоцвітів зустрічаються берил, опал, аметист, димчастий кварц, гірський кришталь, яшма та ін.

Необхідно зазначити, що Україна досить диференційовано забезпечена різними видами викопних ресурсів. Наявність деяких з них у декілька разів перевищує потреби (вугілля, сірка самород­на, ртуть, графіт, бром, каолін), деяких – у 1,4–1,9 раза. Водночас в Україні недостатньо запасів нафти і природного газу, руд кольорових металів (алюмінієвої, мідної і свинцево-цинкової сировини), деяких видів хімічної сировини, особливо апатитів, фосфоритів. Досить висока забезпеченість країни багатьма металевими рудами – залізними, марганцевими, титановими та сировиною для виготовлення будівельних матеріалів (цементна сировина, будівельний камінь, вогнетривкі глини).

Унаслідок цього Україна як країна-імпортер та експортер бере активну участь у міжнародному поділі праці за паливом і мі­неральною сировиною. Вона експортує залізну і марганцеву руди, кам’яне вугілля, самородну сірку, кухонну сіль, безхлорні калійні добрива, графіт, ртуть, каолін, високоякісну флюсову (для виплавки чорних металів) сировину, природний облицювальний камінь (особливо граніт, лабрадорит, базальт). Водночас Україна імпортує занадто великі обсяги нафти і природного газу.

Водні ресурси. Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивостям воду широко використовують у всіх галузях господарства, для водоспоживання населенням, у розвитку річкового та морського транспорту, рекреації, на гідроелектростанціях та під час риборозведення. Водні ресурси держави становлять поверхневі (річки, озера, водосховища, ставки) та підземні води. Найбільшу цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких дедалі більше відчувається в Україні.

Основним джерелом прибутку водного балансу України є атмосферні опади, загальний обсяг яких, за різними оцінками, становить 366–377 км³. Через значні втрати на випаровування (понад 80 % водного балансу) на поверхневий місцевий стік у середній за водністю рік припадає лише близько 50 км. Водні ресурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дніпра, Дунаю (він удвічі більший за стік усіх річок України), Сіверського Дінця і сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.) загальним обсягом 14 км³ виходить за межі України.

Хоча найбільший обсяг стоку припадає на Дунай, проте головну роль у водозабезпєченні господарства України відіграють річки басейну Дніпра, що охоплюють 2/3 території нашої держави. Стік Дніпра біля Києва становить приблизно 44 км³, біля Дніпропетровська – 53,4 км³, а далі дещо зменшується у зв’язку з великим випаровуванням з поверхні Каховського водосховища. Обсяг стоку інших річок значно менший: Дністра – 8,7 км, Тиси – 6,3 км, Сіверського Дінця – 5,0 км , Південного Бугу – 3,4 км .

З 20 тисяч озер України лише понад 7 тис. мають площу біль­ше від 0,1 км² і лише 43 з них мають площу 10 км² і більшу. В основному прісні озера розміщені на Поліссі (найбільше Світязь – 24,2 км.). З гірських озер найбільше озеро – Синевир. Велика кіль­кість закритих солонуватих і солоних озер та лиманів розміщені в плавнях Дунаю та на узбережжі Чорного й Азовського морів, з них найбільші Сасик (Кундук) – 210 км , Тілігульський лиман – 160–170 км², Ялпуг – 149 км², Кагул (близько 90 км²). Ресурси прісних озерних вод становлять 2,3 км³, солонуватих і солоних – 8,6 км. Значно поповнюються ресурси поверхневих вод за рахунок збудованих водосховищ загальним обсягом понад 55 км³ і ставків обсягом 3 км³. Їх кількість становить, відповідно, в Україні близько 20 тис. одиниць. Ставки – це штучні водойми, які використовуються для зрошення, риборозведення, водопостачання.

Найбільший каскад водосховищ створений на Дніпрі, де збу­довано шість великих водосховищ обсягом 43,8 км³: Київське (з площею 922 км²; обсягом 3,73км³), Канівське (675 км²; 2,62 км³), Кременчуцьке (2 250 км², обсяг – 13,5 км³), Дніпродзержинське (567 км²; 2,45 км³), Дніпровське (Запорізьке) (410 км²; 3,3 км), Каховське (площа – 2 255 км², обсяг 18,2 км³). Поряд із певними вигодами, створення цих водосховищ призвело до багатьох негативних наслідків: втрати близько 10 % стоку Дніпра на випаровування та інфільтрацію, сповільнення водообміну та самоочищення вод, затоплення і підтоплення величезних масивів родючих земель, їх часткове засолення. Значно ефективним є створення не­великих водосховищ або їх каскадів у Карпатах, на Подільській і Придніпровській височинах, де при мінімальних площах затопле­них земель можна досягти великих обсягів нагромадження води. Так, Дністровське водосховище площею 142 км має обсяг 3,0 км.

Запаси більш чистих, порівняно з поверхневими підземних вод перевищують 20 км³. Для того, щоб не вичерпувати вікових запасів цих вод, які поповнюються досить повільно, за рік доціль­но використовувати не більше 5–6 км підземних вод. їх найбільші ресурси сконцентровані у північних і західних областях України, а також у межах Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну. За запасами водних ресурсів із розрахунку на одиницю площі і на одного жителя Україна посідає одне з останніх місць у Європі. По території республіки розподіляються вони дуже нерівномір­но. Найкраще забезпечені водними ресурсами Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська області, найгірше – південні області України. На півдні та сході країни проблеми водопостачання вирішуються за рахунок використання транзитного стоку, але це вимагає величезних коштів на будівництво каналів водогонів, попередню очистку і перекидання води.

Земельні ресурси. Земля – один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх галузей господарства. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що їх не можуть замінити жодні інші ресурси і вони повинні використовуватися там, де містяться. У Цьому розумінні про землю можна гово­рити як про головний ресурс території – базу розвитку суспільства.

Територія України (603,7 тис. км²) становить лише 0,4 % загальної площі поверхні суші (43 місце у світі), але в Європі це друга за площею країна після Росії; вона займає 6 % європейського субконтиненту. Крім того, Україна має дуже зручне географічне положення, сприятливий рельєф: практично вся її територія придатна для промислового, транспортного та сільськогосподарсь­кого освоєння. Майже 95 % її території займають низовини і височини і лише 5 % – гори, середня висота поверхні – 170–180 м. Обширні плоскі низовини Південного Полісся, Придніпров’я і Причорномор’я, хвилясті поверхні більшості височин особливо сприятливі для промислового і транспортного будівництва та використання під сільськогосподарські угіддя.

Дещо утруднені ці види діяльності в горбистих частинах Подільської і Придніпровської височини, особливо – у Карпатах і Кримських горах. Але наявність тут значних масивів лісів, мальовничих ландшафтів, численних джерел мінеральних вод, а в Карпатах – і значних водних ресурсів дають змогу розвивати всі галузі рекреаційного комплексу; природозахисне лісове господарство, а в Карпатах вести і гідроенергетичне будівництво.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель – понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі та світі. Забезпеченість ріллею також досить висока і становить від 0,15 га на одного жителя на Закарпатті до 1,3–1,5 га – у Миколаївській, Херсонській і Кіровоградській областях. У середньому в Україні цей показник становить 0,78 га (для порівняння у Великобританії 0,12 га, у Німеччині – 0,20 га, у середньому в Європі – 0,26 га, у світі – 0,29 га).

Розораність земель у лісостеповій і степовій зонах значно перевищує оптимальні показники, сягаючи 80 % і більше. Це спричиняє розвиток сильних ерозійних процесів, причому в степових областях землі піддаються як водній, так і вітровій ерозіям. Частка еродованих земель постійно зростає і досягла вже 37 % ріллі, що становить понад 12 млн га. З кожного гектара землі щорічно змивається від 5 до 25 м ґрунту, в основному верхнього, найродючішого шару, що призводить до зменшення врожайності на 30 і більше відсотків і до зниження якості сільськогосподарської продукції. На найбільш еродованих землях вартість проведення протиерозійних заходів є настільки великою, що їх доцільно перевести до категорії несільськогосподарських земель, насамперед під лісові насадження. Для раціонального використання землі та формування ринку земельних ресурсів необхідно створити новий земельний кадастр, з детальним функціональним зонуванням землі на основі аналізу достовірних даних про площі та якість ґрунтів, їх родючість, суспільне значення, господарське, зокрема рекреаційне використання, а також оцінити їх вартість та доцільність приватизації. Основні розділи земельного кадастру – це дані про бонітування ґрунтів і їх економічну оцінку. Адже саме ґрунти, їх якість та родючість є важливою характеристикою земель. В Україні вони надзвичайно різноманітні. Близько 60 % площ займають чорноземи – найбільш родючі ґрунти у світі. Бонітування (від лат. доброякісний) ґрунтів полягає в порівняльній оцінці їх якісних характеристик при приблизно однаковому рівні агротехніки та інтенсивності землеробства. Бонітування проводиться у відносних показниках (балах), тобто встановлюється, у скільки разів один ґрунт більш родючий від іншого. За такої якісної оцінки враховуються корінні і стійко набуті властивості ґрунту: потужність гумусового горизонту, процентний вміст гумусу, механічний склад ґрунту, вміст поживних речовин (насамперед, азоту, фосфору, калію), кислотність ґрунту. На основі врахувань даних про використання різних земель, переважно у грошових по­казниках, як зазначалося вище, проводиться їх економічна оцінка.

Оцінка землі залежить від економіко-географічного положення, якості фунтів, освоєння території. Завдяки тому, що Україна розміщена на перехресті шляхів із Європи в Азію і з Північної Європи в Південну, вона має сприятливе геополітичне і досить зручне транспортно-географічне положення і здавна добре освоєна. Це підтверджує щільність мережі поселень, щільність транспорт­ної мережі і висока частка сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі. Освоєння території можна оцінити багатьма економічними і соціальними показниками з розрахунку на одиницю площі.

Найвищий рівень освоєності мають давньозаселені західні (крім гірської частини) та центральні області України, а також промислові регіони Подніпров’я і Донбасу. Найнижчий рівень розвитку соціальної та транспортної інфраструктури (при високому сільськогосподарському освоєнні) характерний для південних областей України. Тільки відносно вузька смуга Чорноморсь­кого узбережжя і території, що прилягають до гирл великих річок, мають значно вищий рівень освоєння та, відповідно, вищу оцінку.

Рекреаційні ресурси. Сучасне туристське обслуговування характеризується безперервним зростанням якості та асортименту послуг з відновлення здоров’я людей, підвищення їх працездат­ності, збагачення світогляду й зростання культурного рівня. Пот­реби функціонування індустрії туризму стимулюють розгортання різних наукових напрямів, серед яких чільне місце належить рекреаційній географії, що досліджує властивості територіально-рекреаційних систем усіх типів і рангів.

У загальному випадку термін «рекреація» (від лат. – recreari – «відновлювати сили», «відпочинок») розуміється як відновлення ду­ховних і фізичних сил людини. Рекреація – це також раціональне використання вільного часу, зміна подій, оздоровлення та лікування населення. Вона характеризує не тільки процес і заходи щодо відновлення сил людини, але й той простір, де це відбувається.

Предметом рекреаційної географії є вивчення територіальних рекреаційних систем. Об’єктом рекреаційної географії є територія, яка має стати найперспективнішою в еколого-природни­чому аспекті. У зв’язку з цим показовим є вислів Б.Б. Родомана: «Завдання економіко-географів полягає в тому, щоб поряд з іншими спеціалістами розробляти методику виявлення, оцінки і картографування рекреаційних ресурсів, давати рекомендації щодо раціонального використання території, охорони природи та краси ландшафту для рекреації, а також шляхом теоретичних по­шуків будувати типові моделі районів відпочинку і розробляти основні поняття, правила та зони рекреаційної географії».

Під рекреаційно-туристичними ресурсами вчені і практики розуміють сукупність природних, природно-технічних, соціально-економічних явищ та об’єктів, що використовуються для здійс­нення прямих і непрямих лікувально-оздоровчих та пізнавально-туристичних послуг. Вони використовуються для лікування, туризму, відпочинку, тобто для відновлення та підсилення фізичних і духовних сил людини, для покращення генофонду, розвитку особистості, поліпшення якості трудових ресурсів у державі із соціально спрямованим розвитком, якою поступово стає Україна, Це визначає особливу актуальність дослідження стану рекреаційно-туристичних ресурсів, визначення регіональних відмін їх потенціалу та шляхів раціонального його використання у контексті розвитку міжгалузевого рекреаційно-туристичного комплексу. Його ефективний розвиток не тільки має велике соціальне та екологічне значення, але й сприяє нарощуванню національного фінансування капіталу та збільшенню грошового наповнення бюджету, активізації економічної активності населення та учас­ті України на міждержавних регіональних ринках рекреаційно-ту­рис­тичних послуг.

Рекреаційно-туристичні ресурси держави різноманітні, диверсифіковані за своєю структурою і об’єднують, за О.О. Бейдиком, такі складові:

І. Природні, до яких належать:

• геологічні, у т. ч. спелео- та

• ґрунтово-рослинні, фауністичні;

• водні, кліматичні; -ландшафтні.

II. Природно-антропогенні:

• національні природні парки;

• природні та біосферні заповідники; заказники, пам’ятки природи;

• дендропарки, ботанічні сади, зоопарки.

III. Суспільно-історичні:

• архітектурно-заповідні;

• подійні (пов’язані з певними значущими історичними по діями);

• біосоціальні [3].

Матеріальну базу рекреаційно-туристичного господарства становлять численні лікувально-оздоровчі та туристичні заклади. Станом на 01.01.2003 р. в Україні функціонувало 10 189 оздоровчих зак­ладів, у тому числі 729 санаторіїв, 164 будинки відпочинку, 2 585 баз відпочинку, 246 пансіонатів, 33 кемпінги, 114 турбаз, 6 318 таборів. Серед них 26,6 % оздоровчих закладів мають пляжі, зокрема 17,7 % – морські пляжі. Близько 66 % оздоровчих закладів з пляжами і 100 % з морськими пляжами припадає на південний регіон України – АР Крим, Донецьку, Запорізьку, Одеську, Херсонську і Миколаївську області. Оздоровчі заклади з морськими пляжами концентруються переважно в АР Крим (31 %), Миколаївській (19 %), Одеській і Донецькій (15 %) областях.

У курортно-рекреаційних зонах України було 723 міські пляжі, у тому числі 126 морських. Найбільша кількість міських річкових пляжів зосереджена на території Харківської (34 %) і Донецької (11 %) областей, а міських морських пляжів – на території АР Крим (64 %) і Одеської області (16 %).

Природні рекреаційні ресурси України об’єднують мінеральні лікувальні води та грязі, води річок, озер, морів, рослинні, ландшафт­ні, бальнеологічні, пам’ятки природи (Товтри, Карадаг) та інші. Природні рекреаційні ресурси за значенням у розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України поділяються на ресурси міжнародного, національного, міжрегіонального та місцевого значення. У цілому, вони дуже поширені в усіх регіонах України. За оцінкою вчених, загальна площа земель, придатних для рекреаційно-туристич­ного використання, становить близько 16 % території країни. Для оздоровчо-лікувальних цілей особливу роль відіграють мінеральні лікувальні води і грязі. Джерела мінеральних вод різного складу розміщені майже в усіх областях України. Серед них міжнародне і націо­нальне значення мають понад 100 джерел, таких як: «Нафтуся» (Львівська область), «Миргородська» (Полтавська область), «Куяльник» (Одеська область), «Слов’янська», типу «Боржомі» (Закарпатсь­ка) та ін. [29] Значні запаси лікувальних грязей зосереджені переваж­но на півдні, південному заході країни та півночі. На цій природній основі більше як 100 років працюють в Україні курорти в містах Євпаторії і Саки (АР Крим), Хаджибейський та Куяльницький (Одесь­ка область), Бердянський (Запорізька область) та інші. Особливо цінними у поєднанні з бальнеологічними ресурсами є унікальні мулові грязі Куяльницького, Шаболацького лиманів, мінеральні води Чорноморського узбережжя.

За потужністю природних рекреаційно-туристичних ресурсів адміністративні регіони України О.О. Бейдик поділяє на кілька груп. Найвищий – 4–5 балів – отримали АР Крим, Закарпатська, Львівську Івано-Франківська та Чернівецька області. Найбільшою часткою Рекреаційних територій у загальній площі характеризуються, на його думку, Закарпатська (понад 70 %), Івано-Франківська (понад 60 %), Волинська (понад 60 %), а найменшою (13–14 %) Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. Найбільш потужні приморські рекреаційні ресурси у АР Крим та Одеській області.

Важливу роль у розвитку рекреаційного комплексу відіграє туризм, який об’єднує і пізнавальні, і оздоровчі функції. В Україні в біль­шості областей вдало поєднуються природні, історичні та культурні пам’ятки, явища та об’єкти, які слугують туристськими ресурсами.

За структурою рекреаційно-туристичних ресурсів, напрямами їх освоєння та відновлення в Україні виділяється чотири рекреаційних регіони: Карпатський, Кримський, Дніпровсько-Дніст­ровський та Азово-Чорноморський.

Їх потужний рекреаційний потенціал нині розглядається як важливий фактор економічного зростання України.

Широковідомі за межами України лікувальні властивості мінеральних вод, соляних шахт, чудові ландшафти Карпат та Криму. Швидкими темпами розвивається сільський туризм. Раціональне використання і активний розвиток потужних рекреаційних ресурсів України будуть сприяти створенню рекреаційного комплексу міжнародного значення.

Особливе значення мають рекреаційно-туристичні ресурси Кри­му. У першу чергу це стосується бальнеологічних та «морських» оздоровчих ресурсів, чудових краєвидів Південного берега Криму, а також загальновідомих лікувальних грязей, близько 200 свердловин та 100 джерел універсальних мінеральних вод, пляжів, що простяглися більше як на 500 км узбережжям Чорного і Азовського морів. Крім того, у Криму розміщено більше 140 об’єктів природно-запо­відного фонду. Так, тут створено 5 державних заповідників, більше 30 заказників, 87 пам’ятників природи, великі спелеоресурси, Нікітсь­кий ботанічний сад, заповідники «Карадаг» та «мис Мартьян», пам’ят­ники садово-паркового мистецтва, Кримське заповідно-мисливське господарство тощо.

Для розвитку у країні потужного рекреаційного комплексу, фор­мування вітчизняного ринку рекреаційних та туристичних послуг та виходу на відповідні міждержавні ринки Україні потрібно не тільки раціональне використання природного рекреаційного потенціалу, але й створення сучасної рекреаційної інфраструктури, розширення системи міжнародних аеропортів тощо.