3. Економічний район, його сутність та основні риси

У концепції територіальної організації суспільства основною є категорія «економічний район». Економічний район існує в об’єк­тивній дійсності та формується у процесі розвитку продуктивних сил, суспільного виробництва в цілому. Існує декілька виз­начень змісту поняття «економічний район». У більшості з них зазначається його об’єктивна сутність, цілісність, система зв’яз­ків, спільність господарської спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П. Алампіє­ва, який визначив еко­номічний район як територіальну географічно цілісну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’яза­на з іншими районами суспільним територіальним поділом праці.

В Україні, як і в інших країнах, економічні райони – це складні, цілісні за системою внутрішніх зв’язків, суспільно-тери­торіальні комплекси, які виконують суттєві господарсько-демо­відтворюваль­ні функції в національній економіці країни та беруть активну участь у міжнародному поділі праці.

Перехід України до висхідного суспільного розвитку на засадах постіндустріалізму в умовах глобалізаційних процесів вимагає знач­ного розширення змістовних меж дослідження сутності економічних районів у всій складності сучасних суспільно-виробничих зв’язків.

Очевидно на сьогодні пріоритетним у розвитку України, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на XXI століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку. У зв’язку з розвитком наукової думки в цьому контексті виз­начення поняття «економічний район» набуває нових рис. Необхідно зазначити, що в західній літературі «економіч­ний район» розглядається як система ринків, що функціонує на основі територіаль­ного поділу праці під визначальною дією закону вартості.

4. Системи економічного районування України

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районі України зробили такі українські вчені, як М. Паламарчук, М. Пістун, Ф. Заставний, О. Шаблій і В. Поповкін. Так, Ф. Заставний ви­ділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайоні Це такі: Східний, Західний, Південний. Ця система розвитку представлена на рис 3.

Рис. 3. Система економічного районування України Ф.Д. Заставний

В. Поповкін у праці «Регіонально-цілісний підхід в економіці (1993 р.) обґрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів [36]. До макрорайонів він відніс:

1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирсь­ка, Черкаська та Кіровоградська області);

2. Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровсь­ка, Луганська, Запорізька області);

1. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Він­ницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше відповідає системі основних територіально-економічних пропорцій та сприяє їх регулюванню та вдосконаленню територіального поділу праці.

Класифікація економічних районів, за О. Шаблієм, передбачає виділення шести соціально-економічних районів: Східного, Цент­ральносхідного, Центрального, Північно-Східного, Західного, Південного та Автономної Республіки Крим [64].

Більш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене ФД. Заставним та М. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об’єктивно відоб­ражає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на нашу думку, недоцільним є виділення

1) Центральноукраїнського економічного району у складі Черкаської та Кіровоградської області;

2) Київського економічного району у складі трьох, а не чотирьох областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

Рис 4.Система економічного районування України

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями «столичності» та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-гос­подарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям, внаслідок Чорнобильської катастрофи, виз­начила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Найбільш адекватною сучасній територіальній організації господарства вважаємо таку схему районування (рис. 4).

Удосконалення сітки економічного районування – безперерв­ний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіаль­ної організації.