Тема 6 Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах

Мета: сформувати уявлення про народногосподарський комплекс, його структуру, територіальну організацію та основні напрямки удосконалення.

План

1. Економіка України як єдиний господарський комплекс. Особливості та стан формування.

2. Галузева структура економіки та тенденції її розвитку.

3. Стратегія і тактика структурної перебудови економіки.

4. Основні напрями удосконалення розміщення продуктивних сил.

1. Економіка України як єдиний господарський комплекс. Особливості та стан формування

Національне господарство країни – це історично сформована економічна система, що забезпечує матеріальні та духовні пот­реби населення шляхом створення необхідних життєвих благ на основі оптимального використання обмежених ресурсів.

Господарство країни – категорія історична, тобто воно пос­тійно розвивається, змінюється, удосконалюється. Поняття «національне господарство» багатогранне і містить сукупність відомостей про те, як населення різних країн веде свою господарську діяльність. Діяльність, спрямована на задоволення різних потреб людей, називається господарською (економічною).

Економіка країни базується на функціонуванні численних підприємств, що спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг.

Підприємство – це первинна ланка поділу праці в суспільстві, що виробляє будь-яку продукцію або реалізує послуги, має економічну самостійність і технічну завершеність.

Найважливішою структурною одиницею господарства країни є галузь, під якою мається на увазі сукупність підприємств та установ, що випускають однорідну продукцію за подібною технологією. Усі підприємства входять до складу певних галузей гос­подарства. Наприклад, підприємства, що займаються виробництвом продуктів харчування, належать до харчової промисловості, а школи, дитсадки, технікуми, коледжі – до освітньої галузі.

У світовий інтеграційний простір поступово входить і Украї­на. Віками вона розвивалась як важлива складова Російської, Австро-Угорської імперій та Польщі. У другій половині XX століття уже вся Україна входила до складу Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків. 80 % промислового потенціалу країни не мали замкненого технологічного циклу на її території. 70 % усіх господарських зв’язків припадало на Росію, в Україні було зосереджено 35 % військово-промислового комплексу колишнього СРСР. Незважаючи на це, у країні сформувався потужний виробничий, особливо промисловий потенціал. Ще в 1992 році, за матеріалами ООН, Україна була віднесена до економічно розвинених країн. У 1991–1998 рр. більшість показників її соціально-економічного розвитку різко погіршилась, але Україна і сьогодні має потужний економічний потенціал. Починаючи з 2000 року, у країні намітилися стійка тенденція до поступового економічного зростання.

До основних факторів, що впливали протягом XX століття на формування господарства в Україні, необхідно віднести:

• високу господарську освоєність території;

• різноманітний потужний природоресурсний потенціал;

• значний трудоресурсний потенціал;

• сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

• давню історію розвитку.

Сьогодні для успішного входження України у світовий економічний простір та поступового переходу до постіндустріального суспільства необхідне не тільки активне реформування її господарства на ринкових засадах, але й глибокі системні трансформації всього суспільства, його світогляду, менталітету населення. Це вимагає консолідованих зусиль усіх гілок влади, всієї нації, розуміння того, що альтернативою прискореного соціально-еко­номічного зростання на засадах свідомої та ініціативної участі у цьому процесі всіх верств населення є довічна консервація того зубожіння, у якому воно нині опинилося.

Важливою передумовою ефективного інтегрування господарства у світові структури виступає врахування як зовнішніх, про які йшлося вище, так і внутрішніх чинників сучасного розвит­ку будь-якої країни. До останніх належать необхідність нагромадження національного капіталу для фінансового забезпечення такого розвитку, підвищення загального і культурно-технічного рів­ня населення, удосконалення всієї управлінської вертикалі, різке зростання продуктивності праці на засадах інформатизації вироб­ництва і відповідне підвищення зайнятості у нематеріальній сфері, забезпечення асортименту, обсягів та якості продукції, необхідних для формування внутрішнього ринку та задоволення єкспортних потреб тощо.

До обов’язкових ознак національного господарства необхідно віднести: наявність єдиного економічного та правового простору (різного ступеня сформованості), що передбачає єдність валютно-грошової, податкової, фінансово-кредитної системи; загаль­нодержавної концепції зовнішньоекономічної діяльності; єдиної системи розселення виробничої, зокрема транспортної, інфраст­руктури; наявність загальнодержавного ядра – столичного цептру, де зосереджені основні управлінські та інституційні структури, що забезпечують державне управління та регулювання економікою і соціальною сферою.

Сучасне господарство України характеризується такими основними рисами:

• високою диверсифікацією галузево-компонентної структури;

• наявністю потужної промислової та агропромислової ланки;

• активною участю у міжнародному територіальному поділі праці;

• досить консервативною структурою виробництва;

• слабким розвитком соціальної сфери;

• високим рівнем територіального зосередження господарств більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

• непрогресивною галузевою структурою промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;

• недостатнім розвитком інноваційного комплексу;

• екстенсивним розвитком сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

• наявністю розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення, але характеризується низьким технічним рівнем;

• недостатнім розвитком рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

• недостатнім розвитком ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

• низькою забезпеченістю паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

• великою (більше 60 %) зношеністю основних виробничих фондів;

• недостатнім використанням потужних природно-техно­ген­них ресурсів (у т. ч. відходів), зокрема у будівництві.

Крім консервативності структури, слабкого розвитку інноваційного комплексу та ринкової інфраструктури, зношеності основних фондів та нераціональності природокористування, господарство нашої країни відзначається ще такою негативною рисою, як застарілістю технологій. Згідно з техніко-економічною парадигмою, яка передбачає в оптимумі швидкі технологічні зміни, які мають випереджати зміни в інституційній структурі держави, виділяється, відповідно до нумерації «довгих хвиль», шість техніко-економічних укладів. Серед основних факторів виділяють такі: як у першому укладі (1790–1850 рр.) – механізація праці у ткацькій справі; у другому (1851–1895 рр.) – енергія пару і вугілля; у третьому (1896–1946 рр.) – чорна металургія; у четвертому (1847–1989 рр.) – енергія нафти та продукти органічної хімії; у п’ятому (після 1990 р.) – мікроелектроніка; у шостому укладі, який ще тільки починає реалізуватись, – біотехнології. Зміна основних факторів проходить як адаптаційна реакція на зміни в потребах та масовому попиті суспільства, які відбивають на кожному етапі його стратегічні інтереси. Необхідно зазначити, що саме поняття «інтерес» є основним у механізмі ринкової саморегуляції. А збалансування інтересів суб’єктів господарювання, населення і держави лежить в основі її політичної та соціальної стабіль­ності. На думку учених, Україна сьогодні перебуває на стадії розвитку, що відповідає четвертому укладу, який сформувався у нас значно пізніше, ніж у розвинених країнах – у 60-ті роки – і нині характеризує досить низький як для сучасного етапу техніко-технологічний рівень виробництва. Це підтверджує такий визначальний показник, як частка експорту високотехнологічних товарів в експорті обробної промисловості, яка знизилась в Україні з 1994 до 1999 рр. з 12,5 до 8,6 %.