4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Сьогодні серед численних внутрішніх та зовнішніх чинників провідним у формуванні і міждержавних, і внутрішньодержавних регіонів є фактор економічного простору. Як фактор простору його визнавали великі філософи Греції (Арістотель, Платон), енциклопедисти Ш. Фур’є та Роберт Оуен, пізніше Адам Сміт та Давид Рікардо, який обґрунтував принцип переваг у міжнародній торгівлі та теорію ренти (згідно з місцем розташування). Д. Рікар­до, випереджаючи своїх сучасників, довів, що розширене відтворення виробництва можливе лише на основі раціонального міжрегіонального поділу праці та спеціалізації регіонів на виробницт­ві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають не абсолютні (за А. Смітом), а відносні переваги (які проявляються у нижчих зат­ратах на їх виробництво).

Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення і територіальної організації продуктивних сил наприкінці ХІХ ст. У цей час створювалися засади економічної теорії розміщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер. Їх теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 році Йоган Тюнен вик­лав свої думки у праці «Ізольована держава в її відношенні до сільсь­кого господарства і національної економії, сутність яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами навколо ринку». Альфред Вебер у праці «Теорія штандарта промисловості» (1909) обирає як модель ізольоване господарство. У зв’язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розташовується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома «орієнтаціями»: транспортною, робочою, агломераційною.

Німецький учений А. Гетнер на початку XX ст. обґрунтував так звану хронологічну (від грецького. choros – місце) концепцію, за якою головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їх пізнанні.

У 20–40-х роках XX століття відбувається зміна акцентів у дос­лідженнях із розміщення господарства. У 1940 році виходить з друку Августа Льоша «Географія розміщення господарства», У якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розміщення виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств – інтереси всього господарства країни. Важливим при цьому є його твердження, що зав­дання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища у господарстві, а й указати шляхи їх подолання.

Таким чином, саме наприкінці ХІХ – на початку XX століття у працях учених- «розміщенців» Й. Тютена, А. Вебера та ін. намітився перехід від теорії «точечной» економіки до просторової, а отже, і регіональної економіки.

Такий підхід посилювався протягом XX століття. Ураховуючи вчення про просторову організацію А. Льоша, була розроблена теорія «центральних місць» В. Кристаллера. Його книга «Центральні місця в південній Німеччині» вийшла в 1993 році й отримала всесвітнє визнання. Ця теорія певним чином перегукується та розвивається далі в теорії полюсів зростання. Вона ґрунтується на останніх досягненнях сучасної економічної науки та певним чином пов’я­зана з ученням М.М. Колосовського про виробничо-територіальні комплекси. В Україні теорія полюсів зростання конкретизується в дослідження щодо просторового каркасу розвитку, елементами якого виступають осі розвитку, де зосереджено значний потенціал зростання. Великий внесок у цю теорію зробили вітчизняні вчені-дослідники з районного планування території, у першу чергу Д. Богорад, І. Бистряков та інші.

У цілому щодо розміщення продуктивних сил, регіональної економіки, то розвиваються різні теорії. Особливо популярною нап­рикінці ХІХ – на початку XX століття була теорія «географічного детермінізму», у якій вирішального значення в розвитку людства надавалося географічному середовищу. На думку «детер­міністів», саме воно визначає плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії – «вульгарного географізму» – був Елсворд Хентінгтон, який вважав кліматичні умови основними факторами РПС. Прихильники цієї теорії є і сьогодні.

Теоретичні висновки представників «географічного детермінізму» спростовуються досягненнями НТП, які істотно впливають на розміщення сировинної бази, сприяють оновленню засобів виробництва та запровадженню в промисловості нових технологій, форм організації.

Необхідно зазначити, що близьким до цієї теорії є вчення «енвайронменталізм» – течія, що виникла у СІЛА (від анг. Environment- оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці формується залежно від природного середовища. Серед енвайрон­менталістів особливо популярною є теорія кліматичних оптимумів Е. Гантингтона, за якою більш сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У соціалістичних країнах розміщення продуктивних сил відбувалося за жорсткого централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими щодо центральних органів управління. Мож­ливості й інтереси регіонів не завжди бралися до уваги, цьому яскравий приклад – будівництво Чорнобильської АЕС. Тому в країнах СНД при переході до ринкової економіки таку увагу приділяють децентралізації – управлінню та регіоналізації, регіональній економіці. Водночас у радянській географічній науці сформувалися та інтенсивно розроблювалися плідні як в теоретичному, так і у прикладному аспектах Концепції території організації господарства, як вчення про виробничо-територіальні цикли та комплекси, теорія економічного районування, учення про системно-поліаспектну структуризацію виробництва та природокористуван­ня з виділенням її галузевокомпонентного, функціонального, територіального та організаційного виробничого напрямів. В Україні ці дослідження розвивали вчені Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, В.Н. Поповкін, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій, Л.Г. Руденко та ін.

Межі цих досліджень особливо розширилися в останнє десятиріччя у зв’язку з переходом України до ринкової економіки. Знач­но підсилився регіональний аспект досліджень, і змістовно вони впритул наблизилися до регіональної економіки.

Особливо інтенсивно почала розвиватися світова як західна, так і східна регіональна економіка в останні десятиліття XX століття. У вітчизняній науці цей напрям активно розвивається в пер­шу чергу у працях співробітників Інституту регіональних досліджень НАН України, а також Інституту географії та Ради з питань вивчення продуктивних сил України НАН України, у провід­них вітчизняних вузівців країни (М.І. Долішній, В.І. Павлов, М.Д. Піс­тун, Б.М. Данілішин, Я.Б. Олійник та ін.). У Росії дослідження у сфері регіональної економіки здійснення: В.В. Кістанов, Л.М. Теп­леко, Є.І. Силаєв, О.Г. Гранберг, Д.М. Шаригін, О.І. Чистобаєв, С.С. Аро­тоболевський та ін. На Заході ця наука розвивалася як складова регіоналістики у капітальних працях, у першу чергу Уіль­яма Йзарда. Він зазначав, що регіональна наука робить акцент на дослідженні просторових аспектів людської діяльності та виявленні просторових взаємозв’язків не тільки між людьми та їхньою діяльністю, але й між людиною і природою. Однак і він, і його послідовники основ­ну увагу приділяли розробці не теоретич­них основ, а методиці та інструментарію регіональних досліджень. Це відчутно проявилося, зокрема, на XXIII Міжнародному географічному Конгресі в Москві (1976 р.), у процесі роботи секції «Регіональна географія». Тоді у виступах західних колег визнано було суттєві переваги у створенні теоретичного апарату російськими і українськими вченими. У 1993 році в Москві було проведено конгрес Асоціації регіонів і науки (30 країн), де особливо широко були представлені доповіді вчених усіх країн СНД, зокрема й України.

До найбільших надбань теоретичних досліджень з регіональ­ної економіки (яка і тоді, і сьогодні досить тісно пов’язана з економічною географією) радянських учених, зокрема українських, можна віднести опрацювання теорій: економічного районування, спеціалізації та комплексного розвитку економічних районів, їх збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку. Необхідно наголосити, що економічні райони ми розглядаємо як певний тип внутрішньодержавних регіонів.