Час і пора Поема-монолог

(Уривок)

Мати наша.

Матуся рідна, єдина.

Мати – Сира Земля.

Мати-Пшениця і Мати-Вода.

Мати з немовлям під серцем,

із груденям на колінах,

лоно її ніколи не спорожніє,

дітородяща наша мати свята

присяде на хвильку ошую!

Час і пора!

Всідайтесь, брати і сестри, –

ти, найстарша сестрице Пам’ять,

ти, мила сестрице Пісне,

ви, брати-близнюки Сміх і Плач,

братове і сестри – Щастя і Горе,

з нами – діди наші і баби –

Сонце і Місяць, Зорі і Небо

найтіснішим колом

горніться до серця батьків наших:

час і пора!

Всім родом свічу ізсукали,

вогню викресали, –

я сирова нитка,

що ґнотиком стала,

мені горіти в слові,

Час і пора!

– Давай поговоримо, Любо, про це велике і не дуже ще традиційне для нашої рідної України свято – День матері. Хоч, якщо згадати історію, то з’ясуємо, що день цей і раніше святкували в Україні, що­правда, більше в Україні Західній – Галичині.

– Так, і великою радістю є те, що зараз це свято повертається. Повертається важко, як і всі наші гарні вікові традиції, але воно прийде, це свято, воно вже прийшло – на моїй пам’яті ми вп’яте святкуємо День матері. І масовими заходами, і найголовнішим – це свято приходить у кожну родину. Особливу подяку за це хочеться висловити Союзу українок, які добре пам’ятали це свято, берегли його за кордоном і повернули в Україну. До відзнаки цього дня приєдналась жіноча громада, офіційні жіночі організації теж визна­ли це свято і роблять все для того, щоб воно відбувалося і в Києві, і в областях України, в найдальших куточках. Це одне з найкращих, найсвітліших свят світу. Чому так важливо повернути в Україну День матері? Хтось хоче протиставити його “Восьмому березню”, яке прийшло до нас як комуністичне свято, хтось не хоче “віддавати” цього свята, навіть не думаючи про якісь комуністичні ідеали, про­сто саме цього дня жінки впродовж років мали змогу показати всю свою красу і колегам, і чоловікам – про те, чому “Восьме березня” стало таким популярним, можна розмірковувати довго. Можливо, тому що майже завжди недооцінювалась у нас роль жінки-професіонала, жінки, яка не втрачає своєї привабливості й суті, а в День восьмого березня жінка діставала і визнання, і квіти, і похва­лу, і подарунки, й увагу... Тому багато наших жінок “тримається” за це свято. Проте кожна жінка, мені здається, зрозуміла чи зрозуміє самою своєю суттю, духовністю, закладеною в ній від природи, що День матері в Україні – необхідний. Він зумовлений і історичною роллю жінки в долі України, і тим, як українська традиція ставить­ся до жінки-матері. У цей день ми поминаємо всіх матерів, які ко­ли-небудь жили на цій землі, які народили цілий народ. Ми хочемо віддати належне і матерям, які народили й виховали дітей, і матерям-сиротам, які втратили своїх синів або дочок. У цей день ми прирівнюємо образ матері до образу Матері Божої, відчуваємо її покровительство до цього свята. Мені здається, що це свято матиме великі перспективи, і всі, від кого це залежить – і уряд, і Прези­дент, й інші зрозуміють це та зроблять усе можливе, щоб свято стало масовим і шанованим.

– А до того ж у нашому суспільстві, погодься, Любо, дуже важко бути і матір’ю, і працівницею-професіоналом, поєднувати обов’язки ма­тері з трудовою діяльністю. Як Тобі вдається, Любо, гарній, відомій поетесі, дружині теж поета і ще й депутата, матері своєї дитини... Як Тобі вдається поєднувати все це, якими зусиллями? Поділися з інши­ми жінками своїм добрим досвідом.

– Почну, мабуть, з того, що протягом багатьох десятиліть у нас якось не помічали зусиль, які докладала жінка-трудівниця, щоб бути і матір’ю, і працівницею, і бути при цьому просто жінкою, – у нас упроваджувався образ такої собі “сталевої баби”, яка може орати, сіяти, корів доїти, варити сталь, ремонтувати дороги... Тоді впроваджувалася думка, що народження дитини й материнська суть – це щось таке між іншим. Коли жінка заявляла на роботі, що йде в декретну відпустку, то цим викликала не радість своїх співро­бітників, а досаду, що мовляв, треба буде працювати за неї. Тепер ми принаймні маємо змогу про це говорити й шукати шляхів до розв’язання цих труднощів.

Радянська жінка дуже довго була вдягнена в що завгодно – к куфайку, шинель, робу, спецодяг тощо. Я не применшую тих ви­пробувань, які випадали на долю наших жінок. Я б навіть сказала, що саме завдяки жінкам, які були кинуті в це суспільне соціальне вариво, воно пом’якшувалося, не набувало форм такої крайньої жорстокості, до якої вело тоталітарне суспільство. Тільки тепер ми починаємо думати, що нашим дітям потрібно давати не лише той харч, який потрібен їм для росту й розвитку, але й харч духовний. Потрібно заповнити дитя, як соти – добротою, сміливістю жити, якої ми не мали, можливо. Зараз в Україні надто багато проблем, у тому числі й пов’язаних з материнством та вихованням дітей. Тому я нікому не співчуваю так, як матерям, які мають діток – не лише маленьких, а дітей, які вже нехай закінчують якийсь навчальний заклад і не знають, де вони будуть працювати: “малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт”... Клопоти мала і козачка, і кріпачка – це було не так уже й давно. Головне сьогодні – позбу­тися духовного та іншого кріпацтва, образно кажучи. Наші діти ду­же розкуті сьогодні проти нас, дітей колишніх. Сьогоднішні діти відчувають себе не жителями Всесвіту, а саме України...

Щодо віршів, сім’ї та роботи, то в мене все це якось “злютоване” в один такий конгломерат... Не тільки я віддаю свій час своїй дитині, а й моя дитина віддає свій час мені – свій найзолотіший час дитинства, дає мені багато радощів. Якщо говорити про мого чоловіка, то заняття політикою в ці останні роки, коли повністю занурений в неї Павло Мовчан, у багатьох “головах” применшили знання про нього як про поета, а я вважаю, що це один з найкра­щих поетів України, таким він залишається. І в 60-і, і в 70-і, коли прийшов у поезію певний прагматизм, Мовчан залишався по­етом, а для покоління 80-х став “хрещеним батьком” — до багатьох писав або передмову, або рецензію, все це покоління було у полі його зору... Це, мабуть, окрема розмова – не лише Павло Мовчан, а й Іван Драч, Петро Осадчук, який пройшов таку жорстку ломку сво­го поетичного “я”...

Часто доводиться читати чи слухати в інтерв’ю або інших висту­пах людей, на десяту руку віддалених від літератури, які зневажливо десь там кидають, що, мовляв, поети, які пішли в політику – то взагалі не поети і, певно, поетами й не були... Та саме вони й поети! Вони пішли в політику, коли ці «сміливці» були дуже тихі – як бо­лотяна вода, тепер вони прийшли на благодатний ґрунт, підготов­лений і поетами, які пішли в політику, і не тільки поетами. Це теж окрема, дуже цікава розмова. А я хочу сказати, що моє життя дає мені багато радощів. Хтось колись написав, що поет має проводити своє життя “в балах і розвагах” (сміх...– Н. С.), – я, на жаль, маю мало забав і розваг, але я знаю, що таке маленькі радощі життя. І до них привчила мене моя мама. Тому хочу повернутися до теми Дня матері. Тому що все добре – хай ці слова й банальні – все добре і світле, що нам приносить життя, йде від наших матерів. Моя мама могла написати мені в листі: “Любо, приїзди додому – за­цвітає сад”. Могла написати безліч житейських порад, а ще в листі могла бути така приписка, що “я сьогодні вийшла на город, усе там таке зелене, квітуче, і погано, що ти не з нами”... Маленькі радощі життя – це донорство материнське, яке притаманне не лише моїй мамі, а кожній з наших матерів. Може, якась гарна, добра людина чи люди для того й вигадали це свято матері, щоб ми згадали в цей день маленькі радощі, які творили нам кров нашого життя, а ми передамо це дітям, і життя буде нескінченним і радісним...

– Продовжуючи краєм зачеплену вже в нашій розмові тему соці­ального визволення жінки, хочу запитати Тебе, Любо, ось про що. Дуже багато списів було в нас поламано щодо фемінізму – чи він існує, чи ні в Україні. Питання, певна річ, лишається відкритим. Але, пам’ятаю, не так давно Ти організувала й випустила жіночий журнал. “П’ята нора” не був жіночим журналом, на кшталт мода плюс кілька кухон­них рецептів та реклама засобів макіяжу. Це був журнал, який вперше явив жінку-творця, жінку-письменницю, жінку – громадську діячку ни­нішнього часу. Але цей журнал уже не виходить. Чому?

– На жаль, мій журнал загинув, як загинуло багато нестандартних видань. Він творився саме жінками, і задумала я його саме для того, щоб реалізувався творчий потенціал творчих жінок України. Справжніх професіоналок і справжніх інтелігенток. Я звернулася до багатьох соціологів, психологів, письменниць, журналісток, і всі вони радо відгукнулися. Виявляється, такого журналу вкрай бракує. Жінки по-інакшому бачать соціальні проблеми і їх вирішення. Відштовхувалась я не від ідей фемінізму, хоч я їх поважаю, але скеп­тично хочу сказати, що фемінізмом в Україні можна буде бавитись тоді, коли будуть розв’язані ті страшні соціальні проблеми, які стоять перед жінкою... Журнал не дістав підтримки ні уряду, ні творчих організацій. Він був ніби любительським, хоч і був професійним. І його перемогли такі журнали, як “Натали”, “Лолита”, “Радянська жінка” – тепер просто “Жінка”, звичайно, і слава Богу, що не “Українська жінка”.... Але я думаю, що журнал відродиться і буде час повернутися до нього, його взяла під опіку “Просвіта”. Павло Мовчан розуміє, що журнал такий потрібен, але як голова “Про­світи” не має, на жаль, таких коштів, щоб фінансувати цей журнал. Але ми до нього повернемось. Бо, якщо про Україну у світі знають мало, то про українську жінку не знають нічого. А тим часом 70 відсотків людей з вищою освітою в Україні – жінки. Майже сто відсотків педагогів, учителів – жінки. Лікарі, які зараз сидять без зар­плат, але ще лікують хворих – переважно жінки. Найкращі соціаль­ні й психологічні дослідження в Україні зробили жінки. Завдання такого журналу, як я уявляла, – бодай пропагувати те, що уже зроблено нашими жінками. Крім того, я мріяла також, що журнал виявить і жінок-лідерів, жінок-політиків – не зразка тих “несамовитих баб”, яких іноді можна бачити, а тих, які своєю працею і діяльністю допоможуть усім нам вийти з кола проблем. Людей, які б могли запалювати інших...

– Дякую, Любо. І ще прошу Тебе розповісти про той дитячий конкурс, який зараз готують до Дня матері в “Просвіті”.

– Ми згадали за традицією і про те, що День матері – це свято, яке насамперед готують і проводять дітки. Вони демонструють своїм мамам, які вони чемні, що вони вміють, як живуть і вчаться. “Просвіта” разом з “Київконтрактом задумали і проводять конкурс, який називається “Цукерка моєї мрії”. Конкурс, у якому ми запропонували дітям вигадати ту цукерку, яку б вони хотіли скуштувати й пригостити нею когось, – раптом цей конкурс ви­явив дивовижні речі. Це не лише малюнки, казки, віршики про цукерки, не лише ескізи, прекрасно виконані дитячими руками, як має виглядати цукерка, якої вона має бути форми. Ми поба­чили, як відчувають світ наші діти, бо всю свою радість відчуттів вони внесли в цей конкурс. Перше, на що я звернула увагу – всі діти написали листи українською мовою, тобто, свідомість наших дітей набагато краща, ніж ми думаємо. Діти знають, що вони жи­вуть в Україні – є навіть така цукерка “Моя країна — Украї­на”, “Ріки України” — кожна у своїй обгортці. Діти живуть реаль­ним світом і наповнюють його радістю й любов’ю.

– Було б чудово, якби ці діти мали все ж солодше життя в майбут­ньому, ніж мають його сьогодні. Будемо сподіватися, вони принесуть своїм матерям багато радощів, і не тільки в День матері.

Дякую за розмову, Любо.