7. Процедура розгляду та узгодження

Штатні співробітники Бі-бі-сі

Якщо ви – штатний або позаштатний співробітник Бі-бі-сі, вашою першою інстанцією буде ваш редактор або випусковий редактор. У разі необхідності консультацій вони звертаються до відділу редакційної політики. Щодо будь-якої пропозиції, котра виходить за рамки “Настанов журналістам Бі-бі-сі”, слід обов’язково проконсультуватися з відділом редакційної політики.

Незалежні продюсери

Якщо ви – незалежний продюсер, вам належить ознайомитися з “Настановами” в частині, що стосується ваших програм. Першою інстанцією в усіх пов’язаних з “Настановами” питаннях є співробітник Бі-бі-сі, який замовив у вас програму. По можливості, слід виявляти та обговорювати всі складні питання ще на етапі замовлення.

Випадки, що підлягають обов’язковому розгляду

Усі програмні пропозиції, що містять наведені нижче питання, в обов’язковому порядку розглядає керівник з питань редакційної політики через керівника відділу або замовника програми:

• інтерв’ю з особами, безпосередньо причетними до терактів на території Сполученого Королівства;

• питання національної безпеки;

• інтерв’ю з тяжкими злочинцями та особами, яких розшукує поліція;

• виплата грошей нинішнім або колишнім злочинцям;

• виплата грошей за інтерв’ю свідкові в судовій справі, що перебуває на стадії розгляду або до винесення вироку;

• запис на плівку або присутність при скоєнні кримінального злочину;

• надання анонімності особі, яка переховується від правосуддя у Великобританії;

• інтерв’ю з ув’язненим без дозволу тюремної адміністрації;

• оприлюднення імені випущеного на волю сексуального злочинця, якщо його ім’я не було оприлюднене поліцією;

• застосування дистанційного записуючого пристрою у приватних володіннях (“таємне прослуховування”);

• передача в ефір записів, таємно зроблених із законною метою або тільки з тим, щоб занотувати інформацію;

• передача в ефір запису, таємно зробленого сторонньою особою;

• інтерв’ю “на порозі” – запис розмови з людиною, захопленою зненацька;

• запити, що надійшли з-поза меж Бі-бі-сі, про надання або перегляд не переданих в ефір матеріалів.

У “Настановах журналістам Бі-бі-сі” ви знайдете інформацію щодо специфічної процедури розгляду таких питань:

• замовлення опитувань громадської думки;

• інтерв’ю (крім коротких інтерв’ю для випусків новин) з лідерами британських політичних партій;

• пропозиції щодо створення програм про Північну Ірландію, а також програм про Шотландію, Уельс або Ірландську республіку;

• інтерв’ю (крім інтерв’ю для випусків новин) з членами королівської родини;

• використання туристичної візи для в’їзду до країни з метою роботи на Бі-бі-сі.

Закон

Радіо й телебачення – це суцільний юридичний ризик (звинувачення в наклепі, зневазі тощо), який може зачепити будь-яку тему і програму. Правові проблеми можуть виникнути не лише у зв’язку зі змістом передач Бі-бі-сі, але й способами їх створення. При роботі над ризикованими з юридичної точки зору програмами слід, по можливості, з найперших кроків звертатися за порадами до групи юрисконсультів Бі-бі-сі. Якщо всупереч порадам юриста ви все ж бажаєте продовжити роботу над програмою, вам належить звернутися до вашого керівника відділу, національного керівника або замовника програми.

Редакція від 13 лютого 2002 р.

Додаток 7

Сценарій програми Надії Степули

із циклу “Каламар”

київської студії радіо “Свобода”

ЛАУРЕАТИ ДЕРЖАВНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 1996 РОКУ

В ефірі 16 березня 1996 р.

– Як відомо, ми вже маємо «Історію української літератури» М. Грушевського, С. Єфремова та інших поважних авторів, а також восьмитомну “Історію української літератури” недавніх часів. А чим відрізняється від них підготовлена і видана вашим колективом, панове? Пане Дончик, прошу взяти слово.

– Ви назвали славні імена літератури, і тому ми, приступаючи до нашої праці, не могли не орієнтуватися на ці роботи, на ці досягнення. Є і те, що відрізняє нашу роботу – це те, що ми охопили все XX століття і, зокрема, так звану радянську його історію.

– Дякую, пане Дончик. Цікаво, яким був принцип добору авторів, адже їх майже три десятки в авторському колективі. Пане Мельник, прошу.

– Звичайно, писало оцю “Історію...” значно більше людей. Я хотів би також сказати кілька слів і про тих, хто не ввійшов до цього списку. Відразу було очевидно, що написати таку книгу сьогодні видається дуже складно. Це вперше об’єднано всю іс­торію української літератури XX століття. І “розстріляне відроджен­ня”, і так звана діаспорна, багато замовчуваних імен сьогочасних. Осилити такий матеріал одним з наших відділів (там десь з десять осіб) було неможливо. Тому запрошували інших авторів – поза відділами Інституту, і з Інституту теж. Це такого рівня автори, як академік Микола Жулинський, Іван Дзюба, Леонід Новиченко, доктори наук – Григорій Сивокінь, Соломія Павличко, кілька осіб з інших відділів. Запрошували і з-поза меж Києва. Допомогли. Написана книга зусиллями понад сорока авторів. Відбирали за багатьма критеріями: і кількісний внесок, і участь у розробці концепції, і активність у обговоренні попередніх розділів. Але зупинялись, як на мене, на найвищому рівні – професіоналізмі.

– Дякую, пане Мельник, і сподіваюся, пан Дончик доповнить Вашу

відповідь.

– Пан Володимир відповів досить повно, а я хочу додати ще таке. Справді, робота ця зібрала чи не весь цвіт нашого літературо­знавства й літературної критики. До згаданих імен можна додати ще Стефанію Андрусів, Тараса Салигу зі Львова й чимало інших. А щодо того, що було визначальним в оцінці нашого “ядра”, то я трохи не згоден щодо критерію “професіоналізм”. Бо ті, що не ввійшли – не менші професіонали в своїх розділах, у своєму від­творенні історії літератури. До речі, Шевченківська премія власне передбачає тільки вісім учасників. Якби можна було продовжити список, то серед лауреатів опинилися б і Леонід Бойко, і Іван Зуб, і Микола Ільницький – можна продовжити цей перелік. Але є й такий момент: ті, що увійшли до списку нагороджених – всі є авторами концепції.

– Дякую, пане Дончик. Звичайно, що в підготовці такого скрупульозного видання були свої труднощі. Хотілося б знати, які саме. І заодно – про досягнення. Прошу Вас, пане Моренець.

– Думаю, про досягнення можна говорити, вже глянувши бодай на зміст нашого “трикнижжя”. Досягненням вважаю висвітлен­ня літературного процесу XX століття. Воно не абсолютне. І це зрозуміло. Бодай тому, що ми не маємо ще можливості нормально йти по світах, працювати в архівах, вибирати звідти золоті зер­на, посіяні нашою українською культурою. Але те, що зроблене сьогодні, не має аналогу. Ані восьмитомне, ані двотомне видання “Історії української літератури” (друге просто випустили з уваги – це видання 1986-1987 рр.). Двісті портретів, максимум імен і фактів – все, що можна було на сьогодні висвітлити, ми постаралися висвітлити. Головний момент нашої “Історії...” – її інформативність. Я вважаю це найбільшим достоїнством.

– Гадаю, про труднощі і про досягнення нам розповість також пан Андрій Кравченко.

– Мабуть, я не скажу краще, ніж Володимир Моренець. Труд­нощі були величезні. Інакше й не могло бути при освоєнні такого велетенського матеріалу. Питання добору авторів виростало в колосальну проблему. Відібрати треба було людей, які могли виконати своє завдання мало того, що на рівні професійному, – на рівні сучасному. І я вважаю, що нам вдалося подолати ці труднощі. Передусім тому, що величезний авторський колектив не був чимось, що взялося нізвідки, – це були автори, які вже багато чого ство­рили, мали вагомі доробки, напрацювання, досягнення. Кожному з них довелося долати в собі попередній період своєї роботи, і я певен, що це теж було непросто. Ми створювали варіант історії літератури не проти чогось чи не проти якогось іншого, а пози­тивний, такий, що став начебто поряд усіх існуючих, але й окремо. Створити такий варіант було непросто. І з цією чи не най­більшою складністю в роботі нашим авторам вдалося впоратися, я вважаю.

– Дякую, пане Кравченко. Хочу звернутися до присутніх і з таким запитанням: чи й після Вашої фундаментальної праці залишилися ще “білі плями” в історії нашої літератури? Прошу відповісти на це запи­тання пана Михайла Наєнка.

– Питання це надто об’ємне і, з одного боку, охоплює навіть проблему концепції. Концептуально ми намагалися охопити найго­ловніше і дати йому таку наукову характеристику, яка б визначила художнє місце кожного літературного явища у XX столітті. Але ми не могли осягнути неосяжне, і тому деякі “білі плями” ще залиши­лися. Що ж до концепції, то, попри дуже різноманітні й навіть суперечливі виступи у пресі й по радіо, вона чітко визначена. На­приклад, по радіо “Свобода” минулої суботи і в неділю прозвучала думка Дмитра Стуса, що ця “Історія...” не дає історії України духовної енергії, а дає лише, з точки зору “Просвіти” – максимум матеріалу, який тільки систематизовано, з поміняними ідеологіч­ними акцентами. Я хочу заперечити й наголосити, що ми намага­лися саме систематизувати духовну енергію, а не розставляти ідео­логічні акценти. Більше я можу сказати про свої розділи – літера­турознавство і критику. Там немає простого переліку фактів чи явищ і немає завдання, так би мовити, просвітити народ. А є на­магання показати, якою справді духовною енергію була сповнена наша літературознавча наукова думка і на материковій, і в діаспорній Україні. На жаль, не маючи доступу до багатьох матеріалів, які публікувалися в діаспорі, ми не змогли всього охопити – ця робота залишилася начебто надалі. Щодо досконалості та повноти цього видання, то меж досконалості немає. Сам Кобзар, до речі, до кінця днів своїх правив свої твори і текстологи досі працюють над цими текстами, визначаючи, який з них найкращий...

– Прошу про “білі плями” в літературознавстві сказати і пана Юрія Коваліва.

– Я хотів би доповнити і навіть трохи пополемізувати щодо концепції. Справді, у нас такої цілісної концепції, як, скажімо, у С. Єфремова або І. Чижевського, знайти дуже важко. Ми навіть не ставили собі такого завдання. Швидше йшлося про описання всієї на­шої літератури, розкриття отих “білих полям”, бо ж скільки ще лишилося в архівах! Скільки ще лишилося поза межами України різних матеріалів, які для нас сьогодні ще не доступні... Ми хотіли зробити максимум – показати, яка наша література багата. Незва­жаючи на те, що наше письменство творило в надзвичайно скрут­них умовах – одна імперія, друга імперія, репресії за репресіями, треба було дбати про виживання, а наші письменники, незважаючи ні на що, творили таку літературу, яка не гірша від англійської чи німецької, де письменники могли спокійно, врівноважено творити духовні цінності... Про “білі плями” можна сказати, що в нас вони вже розкриті. Хай і не всі імена. Поки що ми не спромоглися відкрити всі. Але ми можемо сьогодні вийти перед усім світом і сказати, що ми таки багаті.

– Дякую, пане Ковалів. Доповнити хоче пан Дончик, прошу Вас.

– Оскільки йшлося про концепцію, то хочу внести маленьке уточнення. Однією із засад концепції була об’єктивність, незаідеологізованість, опертя на естетичні, духовні виміри і цінності.

– Дякую, пане Дончик. Моє наступне запитання – до пана Штоня. Отже, пане Штонь, кому завдячуєте тим, що книги все ж вийшли у світ, – це було теж одним з найскладніших етапів у їх появі.

– Почну з очевидного, а саме: найперше нам допоміг час. Час, який нам дарував свободу. Творчу. Хоч ця свобода наклала на нас додаткові обов’язки. Взагалі свобода – це явище далеко не таке просте, як іноді здається тим, хто виборює її на майданах. Якщо мені дали можливість у цьому світі вибирати себе як істоті духов­ній, як мислителю, зрештою, то я повинен рахуватися з усім тим, що в світі в цьому плані нароблено.

Ми взяли на себе неідеологізоване трактування літературного процесу і з цим якоюсь мірою впорались. Або – більшою мірою впорались. Нам, крім того, допомогло наше зарубіжжя, себто та література, яку ми читали потайки, та літературознавча продукція, що довго жила в нас на задвірках у попередні часи. Нашим найголовнішим спільником були, власне, 90-і роки XX ст.

– Багато в чому редколегія та авторський колектив видання, про яке ми говоримо, збіглися. І я прошу пана Дончика як керівника редко­легії додати кілька слів до того, що ствердив пан Штонь.

– Пан Григорій сказав дуже точно про те, що нам допомогло в нашій роботі. Ми творили, справді, без будь-яких обмежень і при­писів. Але є й конкретні імена й, так би мовити, адреси, які слід згадати, кажучи про те, хто і що посприяло всій роботі. Насамперед, треба сказати про видавництво. Воно не тільки взяло на себе справу видання книг, а й зорієнтувало це видання на студентство, на мо­лодь, яким давно необхідно дати об’єктивну історію української літератури. Якби видання готувало видавництво “Наукова думка”, як спершу планувалося, то такого акценту, мабуть, не було б.

– Продовжуючи нашу розмову, мушу сказати, що за час, відколи з’явилося видання, у пресі вже прозвучали закиди щодо його непов­ноти. У зв’язку з цим хотілося б почути від Вас, шановні автори, як надовго вичерпала себе потреба у повній історії української літера­тури? Прошу пана Моренця до слова.

– Питання це складне і водночас дуже просте. Не буває «пов­ної» історії. Тому що щодня з’являються твори, таланти, і навіть якщо книги видавати блискавично, то за той час, що книга вийде, вона знов буде неповною. Окрім того, історія пишеться передусім для фахівців, а межі фаховості теж не можна визначити. Тобто, є такий ряд письменників, яких ми знаємо, а за ним є другий, а за тим третій – і всі вони щось зробили, внесли в загальну літератур­ну справу... Я до цього ставлюсь дуже спокійно. Ще одне. Я знаю і багатьох наших, і українських з діаспори літераторів, які вже вважа­ють, що їх не так “поставлено” в рубриці, не так представлено... Це все дрібниці, мені здається. Історія пишеться постійно. І не тільки історія літератури, а й взагалі історія нашого духовного життя. Ми зробили, що могли. Хай, хто може, зробить краще, ми тільки порадіємо, бо це буде на користь нашої української культури.

– Дякую пану Моренцю і прошу пана Штоня сказати свою думку щодо повноти видання.

– Якщо апелювати до здорового глузду, то треба сказати, що наша “Історія...” – надповна. Ми намагалися бути об’єктивними щодо авторів, які плідно працювали в нашій літературі впродовж XX ст. Інший аспект: вже є літературна молодь, яка тут ще й не згадана, але яка вже ходить по нашій землі – ця молодь поки що чекає своєї “Історії...”. А щодо повноти загалом, то справді, те, що сьогодні є повнотою, завтра може бути назване якось інакше... Ми написали те, що написали, і просимо його читати.

– Дякую. Мені здається, настав час поговорити і про тих, кому адресовано “Історію української літератури” у двох томах, трьох кни­гах. Чи це тільки науковці, студенти, чи й ширше коло читачів, і як саме відбувається входження цих книг у суспільство? Прошу відпо­вісти на це запитання пана Наєнка.

– Віталій Григорович Дончик сказав добре слово про те, що зробило для нас усіх видавництво, але ми забули його назвати. Це видавництво “Либідь” – при Київському національному універси­теті імені Т.Г. Шевченка. З одного боку, праця наша є витвором пред­ставників фундаментальної науки, які орієнтувалися у практичному застосуванні цієї праці на людей не тільки фундаментальної науки, а й прикладної, функціональної, тобто вузівської науки. І до пев­ної міри в цій нашій праці подано зразок саме єдності фундамен­тальної та вузівської науки. Досі новітня історія української літера­тури була в нас прочитана тільки з точки зору радянської псевдо­науки. Сьогодні ж читач знайде у нашій “Історії...” правильний орі­єнтир у прочитанні літературного процесу XX ст. Кожен навчальний заклад тепер матиме змогу дати своїм студентам не старі радянські концепції нашої літератури, а нову, вільну, як казав Григорій Штонь, об’єктивну концепцію історії української літератури XX ст.

– Дякую, пане Наєнко. Шановне товариство, досі ніхто з Вас не сказав про наклад цієї, як уже видно, унікальної книги. Чи матимуть доступ до цих книг усі бажаючі? Прошу пана Коваліва сказати про це.

– Я хотів би сказати як практик. Мені доводиться викладати історію української літератури в Лінгвістичному університеті. В основу програм, які там вивчаються, якраз покладено нашу “Історію української літератури”. І не тільки в цьому навчальному закладі, а й в інших. Також – у гімназіях, ліцеях. Тобто ця книжка, точніше, три в одній, уже працює. Іншого такого місткого джерела ні студент, ні учень не мають. Та й учитель не має. Наша книга витво­рює новий портрет митця XX ст. Ми йдемо не за старою схемою – від 1917 р., коли нібито починалася історія української літератури XX ст. за старими радянськими канонами, а з початку століття. Знайомимо з новим типом творчого мислення. Показуємо повноту різних стильових тенденцій. Нам допомагало багато людей у нашій справі. Думаю, про це більше може сказати пан Дончик...

– Прошу, пане Дончик.

– Насамперед, про тираж. Отже, три книжки, про які ми гово­римо, виходили різними тиражами, а перша з них – двома захо­дами. Видавництво вважає, що книга вийшла загальним тиражем від 40 до 100 тисяч примірників. З огляду на те, наскільки вона виявилася потрібною, як її шукають, постає питання про перевидання. Я б хотів – і думаю, всі ми цього б хотіли, – щоб скори­статися роботою над перевиданням для того, щоб дещо доопра­цювати. Ми приймаємо критичні закиди. І врахуємо найдрібніші зауваження, якщо таке перевидання буде.

– Дякую, пане Дончик, але саме до Вас у мене буде ще одне запи­тання. Оскільки такий добре злагоджений колектив авторів, нагоро­джений за свою працю високою премією славного ім. Т.Г. Шев­ченка, показав, що вміє працювати, то, напевне, всі ви тепер не просто розійдетеся. Можливо, маєте нові якісь задуми, плани щодо подальшої праці?

– Зрозуміло, що колектив є стабільним, – це ж колектив від­ділу української літератури XX ст. Інституту літератури Національ­ної академії наук. Михайло Наєнко – в університеті, професор і декан філологічного факультету, але ж він і в нас “у штаті”, так би мовити. Ось хай завідувач відділу Володимир Мельник скаже про перспективи, які стосуються історії нашої літератури.

– Прошу, пане Мельник.

– Я хотів би сказати, що “Історія української літератури XX століття” уже й для нас є історією. Річ у тім, що перший том її вийшов 1993 р. Після того, маючи такий підмурівок для наступної роботи, ми запланували й написали вже, до речі, відділом такий посібник – “Стильові тенденції української літератури XX століття”. Він завершений, схвалений вченою радою Інституту і, сподіває­мось, побачить світ. У перспективі ми хотіли написати стислий підручник-нарис “Історії української літератури XX століття” і укласти хрестоматію критичних матеріалів.

– Дякую Вам, пане Мельник. У колективі, який сьогодні так друж­но працює у нашій студії, бракує, на жаль, пані Віри Агеєвої, вона не змогла прийти. Може, хтось із колег скаже, яку частину роботи вона виконувала, щоб згадати і про її внесок, за який вона теж стала лауре­атом премії імені Тараса Шевченка. Прошу Вас, пане Дончик.

– Віра Агеєва зараз є заступником головного редактора журна­лу “Слово і час”, вона працює також в Києво-Могилянській ака­демії, на той час, коли ми писали нашу працю, вона була активним співробітником нашого відділу. Вона – одна з дослідниць саме 20-х років XX ст., там її розділи, починаючи від такої постаті, як Хвильовий, з діаспорних – Косач... Вона створила чимало цікавих і ґрунтовних портретних розділів. Є в неї й оглядовий розділ – про літературно-мистецьке життя повоєнного часу. Вона справді при­красила наш авторський колектив як єдина в ньому жінка-лауреатка.

– Дякую Вам усім, панове, за цікаву й змістовну розмову.

Додаток 8

Сценарій програми Надії Степули

із циклу “Каламар”

київської студії радіо “Свобода”

ПОЕТЕСА ЛЮБОВ ГОЛОТА ПРО СВЯТО ДОБРА ТА СВІТЛА – ДЕНЬ МАТЕРІ

В ефірі 11 травня 1997 р.

У сьогоднішній літературній передачі бере участь відома україн­ська поетеса і громадський діяч, відповідальний редактор газети “Слово Просвіти” пані Любов Голота.

Любов ГОЛОТА