73. Обмеження волі ( характеристика )

Покарання у вигляді обмеження волі (ст. 61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, без ізоляції від суспільства, в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Особи, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК), можуть відбувати це покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах.

Відповідно до встановленого законом (ст. 107² ВТК) режиму відбування цього виду покарання засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення — до трьох діб один раз на місяць; у певних випадках на короткочасні виїзди за межі виправного центру.

До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81—83 КК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і ІІ групи.

74. Загальні засади призначення покарання.

Обов’язковою умовою призначення покарання є вчинення особою злочину, прямо передбаченого в Особливій частині КК України. Покарання — це заходи державного примусу, які застосовуються за вироком суду від імені держави щодо осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння з метою виправлення таких осіб і попередження вчинення нових злочинів.

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації та справедливості покарання.

Особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком (ч. 1 ст. 62 Конституції).

Стаття 65 КК визначає загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання — це встановлені законом положення, якими має керуватися суд під час призначення покарання.

Суд, призначаючи покарання, керується такими засадами:

1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК.

Це положення означає, що суд під час винесення вироку повинен керуватися положеннями, передбаченими в Загальній частині КК. Для цього суд повинен: виконувати завдання, що покладається на КК (ст. 1 КК); встановити, чи є вчинене діяння суспільно небезпечним, чи винна особа в його вчиненні (ст. 2 КК); встановити, чи є чинним кримінальний закон щодо конкретної особи та конкретного діяння (статті 3—8 КК); визначити ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (ст. 12 КК); встановити, чи є злочин закінченим (статті 13—16 КК); з’ясувати, чи може дана особа нести кримінальну відповідальність, чи є вона суб’єктом даного злочину (статті 18—22 КК); перевірити, чи злочин вчинений у групі (статті 26—31 КК); встановити обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36—43 КК); керуватися системою покарань (статті 50—87 КК).

3. Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину.

4. Врахування особи винного.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені ст. 67 КК.