23. Загарбання Польщею та Литвою українських земель

У 13—15 ст. ослаблені золотоординським ярмом українські землі стали об'єктом експансії іноземних держав. Захоплення більшої частини українських земель Великим князівством Литовським (ВКЛ). Захоплення білоруських і українських земель велося князями: Миндовгом (30-рр. 13 ст. — 1263, фундатором Литовської держави), коли захопили «Чорну Русь» (сучасну Гродненську область Білорусі); Вітеном (1293—1316) і Гедиміном (1316—1341), який захопив велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345—1377), що загарбав значну частину українських та російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; Ольгердом було захоплено Київ); Вітовтом (1392—1430), який захопив південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси.

Причини швидкого захоплення Київської Русі:

а) Русь була послаблена золотоординським ярмом;

б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з нею убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордену і монголо-татарського ярма.

Політика Литви на захоплених землях: українські та білоруські землі складали 9/10 території литовської держави, це додало специфіки в життя усього Великого князівства Литовського, тому державна мова — староруська, закони складені на основі «Руської правди» і ін.; ВКЛ, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовті, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої української та білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе — не змінюємо, нове — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів.

Захоплення Галичини Польщею було здійснене польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351—1352 р. між ВКЛ і Польщею спалахнула війна за галицко-волинські землі. В результаті Галичина залишилася за Польщею, а Волинь — за Литвою.

24. Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він був монархом, але здобував престол на змішаних засадах наслідування: обрання одного з синів Великого князя. Він поєднував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову влади, був верховним начальником збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців.

Становище та повноваження Великого князя пройшли певну еволюцію. В XIV ст. його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була пов'язана влада над удільними князями. В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, і з Панами-Радою він радився лише зі своєї волі.

Престолонаслідування зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, необмежений правами старшинства; він міг передати стіл і молодшому синові.

Значне місце належало удільним князям. Нащадки українських князів, а пізніше Ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя та втрачають свої державні права. Удільний князь мав біля себе раду, яка складалася зі служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя.

Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь Ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки Ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі та магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад.

Після Люблінської унії Вільний Сейм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає за прикладом Польщі залучати до державних справ дрібну шляхту; так у 1440 р. вона вперше бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сейми дали привілеї шляхті: звільняли її від обов'язків платити податки. В XVI ст., коли війни стали частішими, треба було звертатися за порадою шляхти і питати її згоди на сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вільний Сейм як державну установу.

Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя. Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, де перший був помічником другого. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Командували військом — гетьман земський та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких змінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями.

Територія старости була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші — в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їхнім господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.