58. Український національно-визвольний рух у 1905—1907 рр.

В роки першої демократичної революції на передній край суспільно-політичної боротьби вийшло українське національне питання. Громадськість України боролася проти національного гноблення, за право навчання рідною мовою в школах, користування нею у пресі, на сцені, у державних закладах.

Українська преса виникла в ході революції після Маніфесту 17 жовтня, що проголосив свободу слова. Першим виданням був часопис «Хлібороб», який видавався братами Шеметами в Лубнах. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі й інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і часописів.

«Просвіти» — українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації, керовані демократичними і ліберальними діячами із середовища національно-свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі «Просвіт» брали: у Києві — Б. Гринченко, Л. Косач (Леся Украинка), М. Лисенко; у Чернігові — М. Коцюбинський, у Полтаві — Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький; у Миколаєві — М. Аркас. «Просвіти» прагнули розвинути національну самосвідомість, для чого влаштовували бібліотеки і читальні, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували україномовні лекції та спектаклі, створювали школи з українською мовою навчання. Царська влада всіляко протидіяла діяльності «Просвіт».

Вища школа. У 1905 р. за вимогою студентів і громадськості починають викладати в університетах українською мовою. У 1907 р. у Києві засновується Українське наукове товариство на чолі з М. Грушевським.

Національний рух на західноукраїнських землях. Звістка про початок революції в Російській імперії сколихнула трудящих Галичини, Буковини, Закарпаття. Демонстрації, мітинги, страйки інтернаціональної солідарності проходили під гаслами «Геть царат!», «Землю — безземельним». На Східній Галичині та Буковині зібралися майже 2,5 тис. людей, що втекли з Росії від переслідування поліції. У Львові вони створили «Групу сприяння», яка переправляла через австро-угорський кордон революційну літературу, зброю, брали участь в організації демонстрацій, мітингів на підтримку боротьби в Росії.

Під впливом революційних подій у Росії, на західноукраїнських землях розгорнувся широкий страйковий рух. Селяни вимагали передачі їм землі, введення загального виборчого права, відмовлялися збирати врожай на поміщицьких землях. Повсюдно озвучали вимоги про відкриття середніх шкіл з українською мовою навчання, українських університетів, про возз'єднання усіх українських земель у єдиній суверенній демократичній державі. Уряд Австро-Угорщини перейшов до репресій. Було заарештовано 12 тис. селян, на кордоні з Росією поставлено додатково 3 загони поліції.

Висновок: збройна боротьба проти царату зазнала поразки внаслідок відсутності єдності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості і слабкої технічної підготовки повсталих, недосвідченості керівників.

59. Політичне становище в Україні після поразки революції у 1905—1907 рр.

Після поразки революції 1905—1907 р. по всій країні встановився режим, що одержав назву «столипінський», від імені голови царської Ради міністрів Я. А. Столипіна.

Він характеризувався:

1. Розпуском Державної думи і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, в якому були урізані права робочих, селян, неросійських народів. Так був здійснений державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15% населення країни. Вибори в III Державну думу, проведені влітку і восени 1907 р., дали царату очікуваний результат: III Дума стала цареслухняною. Від України було обрано 111 делегатів: 64 поміщика, 13 попів, 20 селян.

2. Лавіруванням уряду Столипіна між різноманітними класами, що одержало назву «бонапартизму». Уряд Столипіна балансував між 2 таборами (кадети і більшовицькоспрямовані).

3. Наступом на революційні сили, на права робочих, селян і їхні партії, розпуском робітничих організацій, профспілок, закриттям робітничих газет і часописів.

4. Насадженням ідеології великодержавного шовінізму і посиленням національного гніту.

На Україні царат переслідував українську мову і культуру, забороняв видання україномовних газет, часописів, художньої літератури. Царська влада закривала українські клуби і гуртки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Національно-визвольний рух характеризується різнорідним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії, поміщики, інтелігенція. Одним із показників розмаху національно-визвольного руху можна вважати Наказ катеринославських робітників своєму депутату IV Державної Думи Г. Петровському в 1913 р. У ньому були виражені 2 основні вимоги: повна свобода та національне самовизначення України; українізація шкіл і розвиток національної культури. У національно-визвольному русі було два основних напрямки: а) національно-ліберальний напрямок — «Товариство українських поступовців» (Л. Юркевич, Д. Донцов, С. Петлюра), вони видавали часопис «Дзвін», виражали ідеї класовості на національній основі, домагалися поступової культурної автономії України, а потім і політичної; б) націоналістичний напрямок (В. Липинский, В. Шемет, Н. Локоть) свою головну мету бачили у вирішенні проблеми викладання українською мовою в початковій школі, випуску історичної і художньої літератури, відновленні гідності нації.