36. Зовнішня політика і. Мазепи

Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи відбулися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні були пов’язані з ширшими планами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнародним проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це було не тільки наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед було пов’язане з основними політичними та економічними інтересами України.

В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. існували дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша), — концепція рівноваги сил на Чорноморщині, що спирається на порозуміння з Туреччиною і Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав водночас. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна в Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи дана концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити тим відносним спокоєм, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.

У 1660 р. був підписаний із поляками Слободянщенский трактат, що підтвердив відрив України від Росії і відновлення панування шляхетській Польщі на українських землях. Польщі вдалося захопити Правобережну Україну (без Києва). Війна за Лівобережжя продовжувалася. Казацька Україна, що розривається на шматки Росією і Польщею, соціальними конфліктами і сварками між політичними фракціями, розділилася на дві окремі частини на чолі зі своїми гетьманами. На Правобережжя: Юрій Хмельницкий (1659—1663 р.), Павло Тетеря (1663—1666 р.), Петро Дорошенко (1666—1677 р.) і знову Юрій Хмельницький (1677—1681 р.). На Лівобережжі: Іван Брюховецкий (1663—1668 р.), Дем'ян Многогрішний (1668—1671 р.), Іван Самойлович (1672—1687 р.), Іван Мазепа (1687—1708 р.).

37. Культурний розвиток України в добу гетьманування І. Мазепи

Певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельницьким, але розхитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.).

Був ще один чинник, що впливав на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя, на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Ідейне й ідейно-політичне напруження українського духовного життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовний клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи.

Гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідкісним явищем.

Церкви й монастирі, засновані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі: київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (Св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах православного Сходу усі вони мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія.

Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбярство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма духовними (переважно) і світськими письменниками, плекає різні літературні жанри як у поезії, так і у прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші), Дмитра Туптала, Іоана Максимовича (вірші, сказання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, сказання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (сказання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу.