41. Ліквідація автономії України у складі Росії у іі пол. 18 ст.

Після смерті Д. Апостола в січні 1734 р. царський уряд не дозволив вибирати нового гетьмана. У середині XVIII ст. козацька старшина подала клопотання про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням цариці Єлизавети Петрівни гетьманом обрали Кирила Розумовського — молодшого брата фаворита цариці (1750—1764 р.), хоча йому було лише 22 роки.

Нова цариця Катерина ІІ, прагнучи до уніфікації і централізації державного ладу, 10 листопада 1764 р. ліквідувала гетьманство на Україні. Вся повнота влади зосередилася в руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.), генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2 секретарів (росіянина й українця). На початку 80-х років був ліквідований полковий устрій на колишній Гетьманщині. Царат ринувся ліквідувати козацьке самоврядування і на Слобожанщині, де існувало 5 полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський.

У 1767 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво. Більшість заможних козаків наказовим порядком перевели в гусари, а частину — у стан селянина. Старшина одержала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків була створена Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові (1765 р.).

4 червня 1775 року, коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни, оточила Січ і зрівняла її з землею. П. Калнишевського і старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. чоловік. Знайшов собі притулок на турецькій території, неподалік від гирла Дунаю. Близько половини українських земель розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам.

Таким чином, у 70-80 р. XVIII сторіччя у результаті політики царату, спрямованої на скасування будь-якого виду автономії, на Україні було ліквідоване гетьманство (1764 р.), Запорізька Січ (1775 р.), полковий військовий і адміністративно-територіальний лад (наприкінці 70-х років).

42. Три поділи Польщі. Завершення розподілу українських земель між Росією та Австрією

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну й економічну кризу, пов'язану із наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, що спустошили країну. Все це створювало умови для втручання сусідніх держав Австрії, Прусії і Росії — у справи Польщі та для її наступного поділу. З їхньої ініціативи відбулося 3 поділи Польщі — у 1772, 1793 і 1795 р. — внаслідок чого польсько-литовські держави перестала існувати.

До Росії за другого поділу відійшла Правобережна Україна в територіальному вимірі це склало 65 %, а за населенням — 45 %, а за третього поділу — Західна Волинь. У результаті такого поділу Галичина і Буковина в 1772 р. потрапили під владу Австро-Угорщини.

43. Гайдамаччина

Слово «гайдамака» тюркського походження і означає «волоцюга», «грабіжник», саме так називали себе повстанці, так поляки стали називати селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Вони були вигнанцями суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією із причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її, військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримувати порядок. Головним чинником гайдамаччини було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися у міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба за обрання нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Гайдамацькі виступи мали кілька хвиль в 1734 р., у 1750 році гайдамацькі заворушення знову посилились, особливо на Брацлавщині, гайдамацький рух також поширився на Західну Україну та в Карпати. Відомим провідником гайдамаків був Олекса Довбуш, після його вбивства ватажками стали Василь Баюрак та Іван Бойчук. Найдовше цей рух утримався в Карпатах — до 1772 року.