69. Основні напрямки політики п. Скоропадського у 1918 р.

Окупувавши УНР, німецьке командування не було зацікавлене тримати при владі Центральну Раду, тому що:

1. ЦР не мала адміністративного апарату для збору продовольства і сировини для Німеччини (через що постачання неодноразово зривалися);

2. проти союзу з ЦР (соціалістами) був кайзер Німеччини;

3. відсутність підтримки народом ЦР.

В результаті: 29 квітня 1918 р. на хліборобському з'їзді в Києві за підтримкою німецького командування була повалена ЦР і для «порятунку країни від хаосу» проголошений гетьманом Павло Петрович Скоропадський.

Внутрішня політика гетьманського уряду:

1. сформовано Кабінет міністрів із великих землевласників, в основному російськомовних (ряд українських діячів відмовилися ввійти в кабінет у зв’язку з розгіном ЦР);

2. налагоджено дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, фахові чиновники, поліція і т.п.), що забезпечило майже безперебійне постачання Німеччини продовольством, сировиною і т.д.;

3. розпочато формування білогвардійської Південної армії на чолі зі ставлеником Краснова — генералом Семеновим;

4. відновлено поміщицьке землеволодіння.

Зовнішня політика:

а) союз із Німеччиною;

б) встановлення дипломатичних відносин із 12 країнами;

в) підписано мирний договір із Росією;

г) безкінечна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати східногалицькі землі і Холмщину;

д) контакти з білокозачим Доном.

Політика в області культури:

а) створення умов для розвитку просвітництва й української культури;

б) відкриття більше 150 гімназій, 2 університетів (у Києві і Кам'янці-Подільському), Української Академії наук;

в) відкриття національного архіву, Держбібліотеки й інших просвітніх центрів;

г) введеня у більшості шкіл української мови.

В цілому влада Скоропадського не була стійкою, тому що:

1. не розв’язала економічних проблем, повернула дореволюційні порядки на селі;

2. не створила національно-незалежної держави, оточивши себе царськими чиновниками, що мріяли про «велику і неподільну Росію»;

3. проводила каральні експедиції (захист поміщиків);

4. опора на німецькі війська була хиткою, тому що Німеччина програвала війну;

5. соціальна база гетьманщини була занадто вузькою, щоб влада протрималася тривалий час.

70. Українська держава за часів Директорії

Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразки. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору. Українські партії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра займав пост головного отамана збройних сил УНР. Із Фастова, де знаходилася Директорія і формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Уряд Директорії 19 грудня урочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко поширилася на значну територію України. Відновили діяльність заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мали утворити Трудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований із делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.

Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем на пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори.

З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їхнє небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня—на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступили частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив на територію України. Після запеклих боїв 30 серпня його війська зайняли Київ. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід на Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією.

71. Проголошення ЗУНР та її злука з УНР

У Галичині 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся загальний збір українських політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган — Національну Раду, яка заявила про прагнення об'єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу. У листопаді 1918 р. Національна Рада ввела війська до Львова і в Східну Галичину, проголосила 18 листопада 1918 р. утворення Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР, Президент — Є. Петрушевич, голова уряду — К. Левицький).

Глибокі й радикальні зміни ЗУНР проводила у соціально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Так, 15 лютого 1919 р. Українська національна рада прийняла закон про державну мову. Нею стала українська. Національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою усно чи письмово рідну мову, а владі, державним інституціям відповідати рідною мовою громадян, котрі звертаються до них. Національним меншинам також гарантувалося право вільно розвивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, видавати періодичні видання.

У квітні був виданий закон про громадянство та правовий статус чужинців, а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних інституцій.

Керівництво ЗУНР займалося, звичайно ж, і розв'язанням соціально-економічних проблем. Найболючішою з них була земельна. Над цим працювали всі політичні партії та спеціальна комісія Української національної ради, яку очолив Лев Бачинський. Після довгих і завзятих дебатів у квітні нарешті було прийнято закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію земель поміщиків та інших великих земельних власників понад встановлений максимум. Ці землі переходили у «земельний фонд» ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни.

Не було зроблено, на жаль, нічого суттєвого в інтересах робітництва, хоча проводилась діяльність, спрямована на поліпшення охорони праці, санітарних умов, підвищення заробітної платні, поліпшення житлових умов робітників.

Дуже гострою була продовольча проблема. Весь край в економічному відношенні дощенту був розграблений війною. Воюючі сторони конфісковували у населення всі їстівні, промислові товари, транспорт, одяг. Населення краю голодувало, зокрема гірські повіти.

Влада ЗУНР намагалася поліпшити становище: створила так званий харчовий відділ, очолений Степаном Федаком, взяла на облік всі запаси харчів і товарів першої «необхідності. Вони розподілялися між найбіднішими верствами населення краю, а власникам виплачувалася компенсація. Щоправда, цих запасів було зовсім небагато.

Значну продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд Української Народної Республіки. До квітня сюди було доставлено 233 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 вагонів інших продовольчих товарів. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню Галичини 5 млн. гривень.

Із деякими державами (Чехословаччиною, Австрією) уряд ЗУНР уклав торговельні угоди, щоправда, до їх реалізації не дійшло. Розв'язувалося питання охорони здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки.

Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім розпочалася українізація школи. Зрештою, її почало саме населення з перших днів встановлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські початкові школи: 30 середніх шкіл (з них 20 гімназій), три реальні школи, сім учительських гімназій.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. Із початку існування Українська національна рада вирядила делегацію на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтися дипломатичного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР.