44. Коліївщина

1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди спонукали селян до повстання, роздаючи маніфести щодо підбурення населення. За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Міста швидко здавались повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки повстання несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Кречетникову подати допомогу полякам. Кречетников запросив на банкет Залізняка, Гонту та інших ватажків, де їх всіх і заарештував разом. Згодом росіяни здали Гонту полякам, де його і стратили, а Залізняка було заслано до Сибіру.

45. Соціально-економічний розвиток України у складі Росії у і пол. 19 ст.

У цей період у суспільно-економічному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Поміщикам належало близько 70 % усієї землі і 60 % від загальної чисельності селян. Державні селяни складали на Лівобережжі 50 % населення, на Правобережжя — 13 %, на Півдні України — 37 % сільського населення цих районів.

Засноване на феодально-кріпосницькій системі, сільське господарство було малопродуктивним. В землеробстві панувала відстала трипільна система сівозміни, часто із неправильною черговістю озимих, ярових і пару. Рутинна техніка, недостача в селян тягла, стихійні лиха й інші причини обумовили низьку врожайність. У результаті основними постачальниками хліба на ринок залишалися поміщицькі господарства, що давали до 60 %, а селянські господарства давали лише 40 % хлібних надходжень на ринок.

Пануючою формою експлуатації кріпаків залишалася панщина. Офіційно вона обмежувалася трьома днями на тиждень, але поміщики давали такі завдання, які неможливо було зробити за 3 дні.

Поміщик мав право продати селянина, відібрати у нього майно, худобу. Посилення експлуатації підривало і поміщицькі, і селянські господарства, і узагалі всю систему, засновану на примусовій праці.

Чумаки-підприємці з багатих селян володіли десятками хур і чередою волів. Фурманами до них наймалися найбідніші, доведені до злиднів селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був основним із джерел первісного нагромадження капіталу.

Приблизно в середині 40-х років фабрична продукція активно витискає мануфактурну з ринку. Розробка вугільних багатств Донбасу в значній мірі здійснювалася з ініціативи заможних селян-підприємців. Щорічний видобуток вугілля в Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. із 146 тис. пудів до 6 млн. пудів. Помітно зросла роль в економіці важкої промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних і 16 технічних заводів. Продуктивність праці, що зростала, у промисловому виробництві на Україні дала поштовх промисловому перевороту, що почався широким впровадженням у 40-х роках нового обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим — виробництво цукру досягло 3 млн. пудів за один сезон.

Наприкінці 50-х років на Україні діяло 2,5 тис. винокурень, більше 40 тис. млинів, 254 шкіряних і 160 сукняних підприємств, 218 цукрових заводів, 54 миловарні і т.д. Найбільші міста: Київ — 70 тис., Харків — 50 тис., Житомир — 34 тис.; Херсон — 34 тис.; Катеринослав — 19 тис. жителів. Ріст на ринках збуту сільськогосподарської і промислової продукції сприяв росту торгівлі на Україні. Значну роль відігравали ярмарки. З 13 ярмарків, що мали всеросійське значення — 10 знаходилися на Україні: 3 харківських ярмарки, Ільїнський Масляний (Ромни), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлизаветград).

Крім того, існувала величезна кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких нараховувалася 12 тис. Наявність їхньої широкої мережі, а також великого товарообігу, постійної торгівлі в містах — усе це говорило про зростання товарно-грошових відносин, поглибленні суспільного поділу праці, підрив основ кріпосницької системи.

46. Витоки національного відродження в Наддніпрянській Україні кін. 18 — поч. 19 ст.

Місцем справжнього національно-культурного відродження України наприкінці XVIII — початку XIX ст. була Наддніпрянська Україна. Під впливом Французької революції кінця XVIII ст. виникли таємні гуртки, метою яких було відновлення автономії України та пропаганда ідей освіти (дворянський гурток в Новгороді-Сіверському нараховував декілька десятків чоловік). Значною мірою на зростання національної самосвідомості козацької старшини вплинув пошук архівних документів, королівських грамот, гетьманських універсалів, що підтверджували шляхетські права українського козацтва.

Починається дослідження різних аспектів життя українського народу. Так, у 1777 р. у Петербурзі виходить книга М. Калдіновського «Весільні обряди», яка започаткувала українську етнографію. У 1798 р. побачили світ «Записки про Малоросію» Я. Марковича — перша українська енциклопедія. У тому ж році І. Котляревський випустив свою уславлену «Енеїду» — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою.

На межі XVIII—XIX ст. вийшла яскрава історико-публіцистична праця «Історія русів», яку історик А. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежності українського народу». Основна ідея твору — необхідність відновлення української державності. Невідомий автор виклав історію України від давніх слов'ян до ліквідації царизмом Гетьманщини, гнівно засудивши поневолювачів свого народу.

Ідеї Французької революції, ознайомлення з життям країн Європи під час походу російської армії 1813—1814 рр. викликали у прогресивних людей того часу опозиційні настрої. Протест проти устоїв життя Російської імперії вилився у створення таємних товариств. Одними з перших були масонські організації, так звані «вільні каменярі», що з'явилися в Росії ще у середині XVIII ст.

У 1817—1819 рр. масонські ложі виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі. Спочатку їх метою було об'єднання всіх людей світу в суспільстві, у якому кожна окрема людина прямує шляхом самовдосконалення. Але пізніше виникають ложі з більш чіткими цілями. Найбільший вплив серед них мала полтавська ложа під назвою «Любов до істини», заснована в 1818 р. І. Котляревським, С. Кочубеєм, М. Новіковим та ін. Її метою був розвиток української культури, української мови, освіти народу. Тоді ж у Києві виникла «Ложа об'єднаних слов'ян”, яку заснували поляки В. Росцишевський, X. Харлінський, П. Олізар і яка об'єднала 70 осіб — представників національної інтелігенції, офіцерства. Мету організації її учасники вбачали у відновленні автономного устрою в Україні.

У 1821 р. Василь Лукашевич, ватажок дворянства Переяславського повіту, створює «Малоросійське таємне товариство», мета якого — досягнення автономії України. У діяльності організації брав активну участь генерал-губернатор Малоросії В. Рєпнін. Програму товариства було викладено у праці В. Лукашевича «Катехізис автономіста».

Свою головну мету освічене українське дворянство вбачало в національно-культурному відродженні України, підвищенні національної самосвідомості українського народу.

47. Рух декабристів в Україні

Декабристи.

1) «Південне товариство» (1821—1825 р.) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем; виникло на Київщині на базі Тульчинскої управи «Спілки благоденства»; нараховувало 101 член: С. Волконський, А. Баратинський, О. і Н. Муравйови-Апостол, Н. Бестужев-Рюмін та ін.; дане товариство мало вплив на значну частину військ, розташованих на Україні, підтримувало контакти з «Північним товариством»; цілі товариства викладені в «Русской правде» П. Пестеля;

2) «Товариство обєднаних слов'ян» (1823—1825 р.) на чолі з братами Борисовими; розташовувалося на Київщині та Волині й об'єднувало 60 чоловік: Любінський, Горбачевський, Іванов, Соловйов, Усовський та ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання та участі народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію держав (Росія, Україна, Валахія, Далмація, Сербія, Польща, Угорщина, Трансільванія і Богемія) від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану; восени 1825 р. товариство увійшло до Тульчинскої управи «Південного товариства», що об'єднало їхні сили, зв'язки і можливості;

3) «Малоросійске товариство» (1821—1825 р.) засновано полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, що був членом «Спілки благоденства» та переїхав у свій маєток післе відставки; групи складалися з дворян та інтелігенції і знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, інших містах; ціль діяльності — встановлення незалежності України; встановило контакти з «Південним товариством», але було більше союзником, аніж членом декабристської організації.

Причины поразки декабристів:

• несвоєчасніть запропонованих думок, суспільство було неготове сприймали їхні ідеї;

• вузькість соціальної бази, нерішучість дворян, що очолили повстання;

• кількісна перевага урядових військ;

• локальність повстань, що давало царату можливість для маневру і перекидання резервів з інших регіонів.

Значення повстання і руху декабристів. Це було перше в історії нашої країни не стихійне, а організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва, перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії і на Україні; дало поштовх розгортанню революційного руху в наступні роки; позитивний досвід давав майбутнім революціонерам можливість подальшого урахування і накопичення цього досвіду; рух завдав сильного удару по самодержавству та наблизив реформи середини 60-х років XIX в.