33. Боротьба за європейську гегемонію у XVI ст.

У XVI в. у Європі склалося три основних вузли міжнародних протиріч, що загрожували війнами: 1) зіткнення торговельних і колоніальних інтересів Іспанії, з одного боку, і Франції й Англії – з іншого, що вилилося наприкінці XV – першій половині XVI в. в Італійські війни, а в другій половині XVI в. – у війну між Іспанією й Англією; 2) взаємини між європейськими державами й Османською імперією; 3) боротьба між країнами Північної Європи за панування на Балтиці.

В основі франко-габсбурзьких і англо-іспанських протиріч лежали, з одного боку, домагання імператора Карла V на гегемонію в Європі, а з іншого боку – інтереси національних держав Франції й Англії. Імператор Карл V, об'єднавши у своїх руках значну частину Західної Європи, прагнув розширити свій вплив за допомогою династичних шлюбів і військового втручання. Зовнішню політику Франції в XVI в. у значній мірі визначало сусідство французької держави з володіннями Карла V. Франція прагнула прорвати оточення в найслабшій його ланці – в Італії, там, де можна було скористатися роздробленістю, внутрішніми розбратами, нарешті, династичними домаганнями. Крім того, Італія обіцяла французькому дворянству і купецтву багатий прибуток. Протиріччя між інтересами Габсбургів і Франції, їхня боротьба за гегемонію в Європі привели до Італійських воєн (1494-1559).

З боку Франції військові походи в Італію носили загарбницький характер. Під прикриттям династичних домагань на "Анжуйську спадщину" французькі монархи домагалися зміцнення свого впливу на Апеннінах, захоплення італійських земель, витиснення італійських суперників з торговельних шляхів у Середземному морі, крім того, вирішення прикордонних питань: возз'єднання Артуа, Франш-Конте й інших східних областей, які знаходилися під владою Габсбургів із Францією. У прагненні здійснити свої плани французькі монархи намагалися послабити Карла V як у тилу його держави, так і за її межами. У 1525 р. Франциск I вступив у союз з турецьким султаном. У 50-і роки Генріх II, ініціатор жорстокої розправи над французькими єретиками, уклав проте союз з німецькими протестантськими князями, підданими Карла V, обмовивши позитивне ставлення Франції до "споконвічної німецької волі".

Італійські війни втягли в боротьбу майже всі європейські держави, крім Габсбургів і Франції в них брали участь італійські держави, папство, Англія, Данія, а також Османська імперія. У ході воєн укладалися численні союзи, що регулювали збереження політичної рівноваги. Результат Італійських воєн, якщо не вважати військової здобичі, отриманої в ході тимчасової окупації, не приніс Франції а ні військової слави, а ні інших очікуваних результатів. Її домагання на італійські землі успіхом не увінчалися. За миром в Като-Камбрезі (1559) Франція приєднала до себе три лотаринзьких єпископства (Мец, Туль і Верден).

У той час, як більшість європейських держав були втягнуті в Італійські війни, на Піренеях зрів конфлікт між Іспанією і Португалією. Розподіл сфер інтересів між цими країнами, що лідирували у Великих географічних відкриттях, привів до їхнього зіткнення в 20-і роки XVI в. Іспано-португальський Тордесильясський договір (1494), що установив демаркацію між іспанською і португальською сферами інтересів, був порушений: кораблі іспанської експедиції Магеллана підійшли в 1521 р. до Молуккських островів і виникло запитання, кому вони повинні належати. Іспанія зробила спробу закріпитися на спірних островах: у 1527 р. там з'явився іспанський форт. Однак цей конфлікт був улагоджений мирними засобами, оскільки новий шлях для зносин з Молукками за повної відсутності проміжних баз у Тихому океані виявився вкрай незручним. У 1529 р. за Леридським договором Іспанія відмовилася на користь Португалії від домагань на Молуккські острови, що були включені до складу приданого за сестрою Карла V, що стала королевою Португалії. Демаркаційна лінія в Тихому океані була проведена на 17° східніше від Молуккських островів, що однак не перешкодило іспанцям у 1565 р. завоювати Філіппінські острови, які були відкриті Магелланом і знаходилися на захід від цієї лінії. Іспанська колоніальна імперія стала основою політичної гегемонії Іспанії в Європі в XVI в. Її утворення вплинуло на характер протиріч між європейськими державами.

В основі англо-іспанських протиріч, що вилилися в 1588 р. у військовий конфлікт, була боротьба за торговельну монополію на Атлантиці. Загостренню відносин між країнами в другій половині XVI ст. сприяла політика Карла V. Уклавши шлюбний договір між спадкоємцем іспанської корони Філіпом II (сином Карла V) і англійською принцесою, Карл V прагнув втягти Англію в орбіту свого впливу. Але прозорливість англійської сторони під час підписання цього договору не дала здійснитися планам імператора, вплив якого в Англії виявився короткочасним. Філіп II став прихильником рішучих дій проти Англії. Він підтримував таємну антиурядову змову проти Єлизавети Тюдор і був організатором прямого збройного нападу на Англію.

З боку Англії боротьба з Іспанією прийняла форму контрабандної торгівлі з її колоніями і піратським грабежем іспанських судів. У 1588 р. іспанська ескадра "Непереможна армада" повинна була здійснити те, що не вдавалося дипломатії. Але плани Філіпа II були зруйновані разом із загибеллю "Непереможної армади". У сутичці з Іспанією Англія перемогла. З кінця XVI в. перед нею відкрилися перспективи колоніальних захоплень.

У політиці Англії на континенті виявлялася тенденція до підтримки рівноваги сил між Францією і Габсбургами шляхом допомоги слабкішому. Цим пояснювалися її сепаратні мирні угоди з Францією в роки Італійських воєн. У той же час на Британських островах Англія проводила більш цілеспрямовану політику, насамперед щодо Шотландії, намагаючись силоміць або шляхом династичних союзів, а також використовуючи ворожнечу в середовищі шотландської знаті, нав'язати Шотландії свій вплив, що робило Шотландію спільницею Франції, загострюючи англо-французькі відносини.

У торговельному суперництві між країнами успіх починає визначатися рівнем соціально-економічного розвитку. Перемога Англії була початком торжества раннього капіталізму, що набирав силу. До кінця XVI в. у західноєвропейських міжнародних відносинах позначилося нове розташування сил, що відсунуло на другі ролі Іспанію й італійські держави. Протиріччя між національними державами і розколеною державою Габсбургів створювали загрозу нових зіткнень у наступному сторіччі.

Одним із серйозних вогнищ небезпеки в Європі, що підштовхувало до військових зіткнень, а також до дипломатичних маневрів, була політика Османської імперії.

Третій вузол міжнародних протиріч складався в Північно-Західній Європі. XVI ст. було початком запеклої боротьби за торговельну монополію на Балтиці. Скандинавські країни прагнули заволодіти балтійськими портами, забезпечити собі монополію на використання торговельного посередництва в товарообміні між різними регіонами Європи. На першому етапі ця боротьба скандинавських держав була звернена проти ганзейського купецтва. Колись могутній торговельний союз німецьких і західнослов'янських міст (Ганза) утрачав свою торговельну монополію на Балтиці в зв'язку з ростом національних держав. Данія і Швеція звільнялися від конкуренції ганзейців. Потім загострилися відносини між Данією і Швецією. Торговельне суперництво привело до війни (1563-1570), що не принесла переваги жодній зі сторін. Боротьба за торговельну монополію на Балтиці ускладнювалася деякими особливостями: колонізаційними устремліннями Данії щодо Швеції і Норвегії і рухом за незалежність у цих країнах. У ході боротьби складалися політичні союзи і виступали на політичну арену нові сили — Польсько-Литовська і Московська держави, розширювалося коло суб'єктів європейської політики.

З Івана IV Грозного Московська держава робила спроби зближення з Європою, насамперед з Англією і Скандинавськими державами. Іван IV і його радники, розраховуючи на підтримку Данії, намагалися створити на Балтиці власний флот для захисту від каперів торговельних судів, що пливли у Нарву. Однак Данія на це не пішла. До кінця 70-х років вона, навпаки, використовувала утруднення Московської держави, установивши контроль за її торгівлею з країнами Європи на Білому морі. В роки загострення польсько-російських відносин і домагань Речі Посполитої російська дипломатія зробила нові кроки для встановлення контактів із Заходом. У 1617-1618 р. за Михайла Федоровича російський уряд направив посольства в Англію, Данію і Голландію, бажаючи переконати ці країни зробити фінансову і військову допомогу Москві проти Речі Посполитої. Тенденція, що намітилася, до зближення з європейськими державами одержала подальший розвиток у роки Тридцятилітньої війни.

34.