88. Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.

Протягом перших років незалежності основні зусилля зовнішньої політики спрямовувалися на досягнення міжнародного визнання України, утвердження її міжнародної правосуб’єктності, налагодження рівноправних відносин з іншими державами, в першу чергу, з країнами пострадянського простору, сусідами та найбільш впливовими країнами світу, створення зовнішніх умов для забезпечення національної безпеки, розгортання мережі дипломатичних представництв.

Такі пріоритетні напрями були зумовлені, насамперед, необхідністю забезпечення національної безпеки, цілісності та недоторканості території, створення сприятливого безпосереднього оточення для України.

Українська дипломатія стала повністю незалежною від колишнього союзного центру. Вона опинилася перед необхідністю самостійно вирішувати усі проблеми, які поставали перед молодою українською державою на міжнародній арені і значною мірою уповільнювали становлення України як рівноправного члена світової спільноти.

Достатньо згадати отриманий в спадок третій за розмірами у світі ядерний потенціал і, відповідно, насторожене ставлення провідних країн світу, трактування держави з неодмінним врахуванням "російського фактору".І все це – поряд з необхідністю "з нуля" налагоджувати відносини з країнами світу, відкривати посольства, приєднуватися до існуючих міжнародно-правових механізмів та створювати договірно-правову базу відносин з кожною окремою країною.

Саме завдяки активній українській дипломатії це завдання було виконане - Україна не перетворилася на "сіру" пляму на політичній карті світу, непомітну країну на узбіччі світових і європейських процесів.

Одними з перших Україну як суб’кта міжнародних відносин визнали Чехословаччина, Польща, Білорусь, Росія.

У 1994-1995 р.р. відбулася певна еволюція акцентів: економічний аспект зовнішніх зносин було поставлено в один ряд з такими напрямами, як відстоювання політичних інтересів і інтересів національної безпеки. Все більшого значення почало набувати забезпечення сприятливих зовнішніх умов для соціально-економічних перетворень в країні і становлення України як впливової регіональної держави Центральної та Східної Європи, а також активізація зусиль по залученню до загальноєвропейських процесів.

89. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України

Особливо важливим з точки зору створення законодавчого підґрунтя для діяльності України у сфері міжнародних зносин було затвердження Верховною Радою України 2 липня 1993 року "Основних напрямів зовнішньої політики України". Цей фундаментальний документ визначив основоположні національні інтереси України в сфері зовнішньої політики, основні засади і принципи, на яких мала базуватися зовнішньополітична діяльність, першочергові завдання, на досягнення яких вона мала спрямовуватися, а також основні напрями, на яких вона повинна була здійснюватися.

Було визначено такі ключові елементи зовнішньої політики України:

Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

Співробітництво в рамках СНД.

Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Подальша зовнішньополітична діяльність Україна базувалася на цьому основоположному документі і здійснювалася відповідно до його положень. Поряд з цим, розвиток ситуації на світовій арені вносив корективи у тактику зовнішньополітичної діяльності України.

Чітке дотримання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань та норм міжнародного права, передбачувана та орієнтована на результат зовнішня політика призвели до того, що нашу країну все більше почали розглядати як один з вагомих факторів забезпечення безпеки і стабільності в регіоні та Європі в цілому.

Сьогодні законодавчо підкріплені наміри України щодо вступу в НАТО і досягнення членства в ЄС.

Саме на цих напрямах зосереджена основна активність українського зовнішньополітичного відомства, деяких українських політиків. Питання євроатлантичної інтеграції України обговорювалися на засіданнях РНБОУ, не сходять вони зі шпальт газет та екранів електронних ЗМІ і нині.

Які ж реальні результати очікують Українську державу на цих напрямах?

Шукаючи відповіді на ці та інші складні запитання, спробуємо розглянути завдання та цілі української зовнішньої політики через призму близької та більш віддаленої історичної перспективи. Під цим кутом зору орієнтація на досягнення членства в ЄС виглядає, без будь-якого сумніву, стратегічним орієнтиром. Курс на європейську інтеграцію — це довгострокове завдання. Перед суспільством потрібно ставити масштабні цілі, тим паче, якщо вони ´рунтуються на вельми успішних зразках міжнародної практики.

У світі є багато країн, для яких цікава Україна, а також її промисловість: метали, обладнання, верстати, продукція літако- та суднобудування, новітні технології, можливості українських навчальних закладів, співробітництво у військовій та військово-технічній сферах тощо.

Те, що з багатьма з цих країн Україна не має спільних кордонів, обертається сьогодні неабиякою користю — не потрібно вирішувати (досить складні і довготривалі, як доводить практика) прикордонні питання; відсутні також вагомі «набутки» та проблеми, що мають свої витоки у важкому (як правило) спільному історичному минулому. Те, що багато країн світу, як і Україна, сьогодні не входять до «тісних» регіональних та міжнародних структур, наперед знімає проблеми виконання якихось попередніх умов, необхідність відповідати численним (дуже часто) бюрократичним стандартам тощо. Десь за межами безпосередніх відносин між країнами (що мають явно обопільно виражені взаємовигідні інтереси) залишаються питання квотування, антидемпінгових розслідувань, податки, що практично забороняють взаємні поставки тощо.