Систематичний курс філософії

мовлює бути чутливою до близьких духом, споріднених щодо неї на той час структур і цінностей, створених раніше іншими цивілізаціями.

Через це відтворення таких інваріантних загальнолюдських цінностей у контексті певної цивілізації має свій ритм і реалізується через органічне поєд­нання засвоєння і творення. У такому розумінні кожна цивілізація проходить основні рівні онтогенезу (індивідуального розвитку) шляху людства. Тут крите­рієм прогресу виступає не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь роз­виненості, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивілізації. Іншими словами, це відстань, пройдена цивілізацією шляхом опредметнення свого «зародку» (геному) і водночас шляхом збагачення та відтворення загальнолюд­ських цінностей і незмінних структур культури.

Розуміння історичного прогресу має не протистояти іншим розумінням (наприклад, формаційному), а доповнювати їх, але в такому разі вже не ци­вілізація прилаштовується ззовні до формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості постають як внутрішні, незмінні, архетипні характе­ристики певної цивілізації, властиві лише для неї певною мірою і в контексті інших архетипів.

_________________________________________________________________________

А.Тойнбі налічує в історії понад тридцять цивілізацій, виокремлює з них як розвинені двадцять одну, зводячи, зрештою, їхню чисельність до тринад­цяти. Із них до нині збереглося, на його думку, лише шість: західна, візан­тійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).

Народження цивілізації здійснюється з примітивних суспільств, термін життя яких невеликий. Примітивні (первісні) суспільства повністю зале­жать від природних умов, у яких вони проживають. Вони мало здатні до творчості, оскільки «мімесис» (соціальне наслідування або соціальні від­носини, які регулюють поведінку людей) заснований на звичаї і спрямований на шанування померлих предків, тобто в минуле. Звичай, на думку А. Тойнбі, консервує стереотипи життя та переконання, через що нові творчі акти ускладнені. Через зміни зовнішнього середовища багато примітивних сус­пільств не можуть пристосуватися і гинуть. Проте деякі народи змінюють свій спосіб життя і стають цивілізаціями.

Зовнішні природні та соціальні умови народжують виклик, унаслідок якого виникають цивілізації. Виклики бувають природного та соціального («людського») характеру. Перші виклики були природними і полягали у ви-сушенні рік, на берегах яких проживали примітивні суспільства. Наприклад, відповіддю на природний виклик у долині Нілу став розвиток єгипетської цивілізації, на берегах Інду — давньоіндійської.

Розвиток і зростання цивілізації, на думку А. Тойнбі, здійснюється також унаслідок відповіді на виклик. Відчути виклик може не все населення, а лише «творча меншість» (пророки, жерці, вчені, філософи, політики), які своїм поривом залучають «нетворчу» більшість і дають адекватну відпо­відь. Виклик має бути оптимальним, інакше він або не буде почутий, або

370