4.2. Світ існування людини

«Щасливий той, хто влаштував своє Існування так, що воно відпо­відає особливостям його характеру, його бажанням і його волі, і таким чином насолоджується своїм існуванням. Всесвітня історія не є ареною щастя», — говорив великий німецький мислитель Г. Гегель. Але цього не так просто досягти, адже людина перебуває в створених культурою вимірах — духов­них, психологічних, екзистенціальних тощо. Що це за виміри?

Наявне існування — це моє буття, малий світ, моя значимість. «Занурена» в буття людина встановлює його у формі світу як продукту свого утвердження: інтервали і стадії дійсності задаються діапазоном ініціатив індивідуального життя, вони невіддільні від активності суб'єкта. Є активність — є його світ, немає її — немає і його світу.

Потенційне існування — здатність окреслювати перспективи, контури, зони, горизонти можливих цілей, з якими будуть пов'язані життєві праг­нення і задуми. Через імпульси цілепокладання і постійну експансію самості в буття відбувається створення реальності, складання мого значимого світу.

Нетерпиме існування: людина створена для життя, свободи, створення власності, прагнення до щастя. Але досить часто існування виключає реалі­зацію цих складових екзистенції: відбувається крах життя, його ідеалів.

Відірватися від повсякденного, наблизитися до епохального змушують пограничні ситуації, які ставлять безліч екзистенціальних питань, загострю­ючи вічні теми вищих цілей людського існування: сенсу, цінності нашого буття у світі. Як жити? Для чого жити?

Уявне існування. Для всіх модусів екзистенції точкою відліку є наближе­ність буття до мене. Важелем поширення на буття творчої продуктивності виступають властивості «Я». Часто вони мають деформаційний характер, тоді «Я» занурюється в ілюзію, яка є модусом байдужого життя.

Вихід із такої ситуації полягає у створенні різних програм самопокладання. Наприклад, А. Щопенгауер вважав, що проникнення в таємницю екзистенції здійснюється через осягнення «уособлення Я». М. Бубер розгадку таємниці екзистенції бачив в осягненні «єдності Я з іншими» (у колективізмі).

304

________________________________________________________________________

В українській філософії антропологічна проблематика чітко вирізнилася в епоху Відродження і Реформації. Видатний мислитель XVII ст. П. Могила виокремлював три можливі стани людського життя — тілесний, душевний і духовний. Тілесний властивий для тих, хто шукає прибуток, задоволення і радощі, відбираючи їх в інших. Душевний означає жити за законами свого серця, а також за божественними законами. А духовний характер­ний для тих, хто воліє сам зазнати шкоди, чим зашкодити іншим. П. Могила звертається до проблеми схильностей, здібностей, талантів, що сприяло індивідуалізації абстрактних уявлень про людину. Це засвідчувало, що поряд із принципом антропоцентризму мислитель використовував і принцип персоналізму.

_________________________________________________________________________

Екзистенція. Вона — стихія цілісного людського існування, для якого най­вищою субстанційною цінністю є неперервність свого буття, яке проходить через власні інтереси, потреби, прагнення. Межа мого існу­вання — моє буття. Повнота розгортань значимого для мене сущого з позицій мого до нього залучення представлена низкою екзистенціаль­них модусів: наявність, потен­ційність, нетерпимість, уявність.

Людина — єдність сутності та існування. Вивченням соціальних функцій і ролей у суспільному розподілі праці, об'єктивних стосунків у відтворенні життя та його умов у природноісторичному русі людства займається соціо­логія. Проте не вивчається жива діяльність людини, яка переживає і відчуває, розуміє і виявляє свою, саме свою суб'єктивність. Наслідки цього катаст­рофічні. Випадання з філософії питань існування живої реальної людини призво­дить до дегуманізації життя. А це означає змістовну збіднілість філософії, яка є нічим іншим, як збіднілістю життя. Показником рівня розвитку цивілізації є рі­вень її гуманності, який фіксує соціальну самоцінність особистості.

Антропосфера. Найзмістовнішим визначенням антропосфери як органі­зованої реальності є розуміння її природного існування у всьому багатстві внутрішнього взаємозв'язку та диференційованості. У ракурсі онтології антропосфера зосереджується на аналізі проблеми «духовне — матеріальне». В аспекті гносеології антропосфера вивчає «суб'єктно-об'єктні» відношення. Останнє підводить антропологію до дослідження суб'єктивності в ракурсах: «Я — Я», «Я — Ти», «Я — Ми», «Я — Вони». Серед останніх виділяються сома-тизм, фрейдизм.

Соматизм зосереджується на людській натурі, «організованому тілі» (Ла-метрі) і виводить формулу «межа мого існування — моє тіло». Тіло входить у кожне «Я». Недолік соматизму — зведення антропологічного до органічної основи. Він по суті ігнорує соціальні можливості, які ведуть до цілеспрямо­ваної поведінки ітворчості.

Фрейдизм гіперболізує несвідоме, а звідси абсолютизує пансексуалізацію культурного, ментального життя. Як наслідок психоаналіз подає лише повер-

305

хові, непереконливі інтерпретації всього спектру явищ, які спостеріга­ються в духовно-культурному бутті.

У матеріалізмі і соціології суб'єктивному надаються ракурси «уніве­р­саль­но-суб'єктивного»: загальнозначимі фізіологічні, соціальні, мен­таль­ні структури деперсоналізують предметну сферу. В антропології суб'єк­тив­ності задається ракурс «унікально-суб'єктивного»: індивіду­аль­но-значимі структури внутріш­нього світу персоналізують предметну сферу. Це озн­а­чає, що істинне в індивіді, те, в чому він найбільше за все є самим собою, що є його можливістю. Людина — це співвідношення внутріш­нього і зов­ніш­нього, або, інакше кажучи, інтровертного й екстраверт­ного. Духов­ний світ людини — це її внутрішня домі­нанта, але вона символізується в різних формах її діяльності.