1.Зокрема, політичну вагу Великобританії на світовій арені забезпечують наступні переваги: статус одного з постійних членів Ради Безпеки ООН, членство у Великій Вісімці, членство в ЄС, тісні союзницькі відносини із США, великий вплив у Британській Співдружності. Британія входить у сімку економічно й технологічно найрозвинутіших держав світу, займає 5-те місце за обсягами ВВП серед країн світу, є впливовим членом провідних міжнародних економічних, фінансових і кредитних організацій, таких, як Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР), Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, Паризький клуб. Крім того, Лондон є визнаним світовим фінансовим і банківським центром. Статус світової військової потуги Великобританії забезпечують: наявність власної ядерної зброї та стратегічних засобів її доставки, членство в НАТО, високопрофесійна армія, військова присутність у більш ніж 80-ти країнах світу (зокрема, в Афганістані, Боснії, Брунеї, на Кіпрі, Фолклендських островах, Гібралтарі, Іраку, країнах Африки тощо).

Современная внешняя политика республики Ирландия во многом обусловлена её членством в Европейском союзе, хотя двусторонние отношения с Соединенными Штатами и Соединённым Королевством также имеют важное значение для страны. Ирландия стремится к независимости во внешней политике, поэтому не является членом НАТО и давно проводит политику военного нейтралитета.

С 1955 года Ирландия стала членом ООН, и с 1958 года её войска участвуют в миротворческих акциях.

Фінляндія. Закінчення холодної війни і припинення поділу Європи самим безпосереднім чином відбилися на зовнішній політиці країни. У 1955 Фінляндія була прийнята в ООН, а в 1956 стала членом Північного ради, міжурядового органу скандинавських країн. З 1961 Фінляндія - асоційований член Європейської асоціації вільної торгівлі, з 1986 - повний член цієї організації. Основним напрямом зовнішньої політики після другої світової війни було для Фінляндії підтримка хороших відносин з СРСР, що принесло країні великі економічні доходи, перш за все, завдяки ємному радянському ринку. Після розпаду СРСР Фінляндія в 1992 звернулася з проханням про прийняття в ЄЕС і в 1995 стала членом ЄС. У січні 1992 був підписаний Договір про основи відносин між Росією і Фінляндією, який означав припинення дії договору 1948. Новий договір, укладений на 10 років, гарантує непорушність кордонів обох країн.Зовнішня політика та політика безпеки Фінляндії засновані на принципах військового неприєднання та надійної нац. оборони. Парламент бере участь і у вирішенні питань зовнішньої політики: він схвалює міжнародні угоди, що зачіпають внутрішнє законодавство, його згода необхідна для оголошення Президентом війни і укладення миру.

2. Основною характерною рисою зовнішньополітичного курсу нового британського уряду є спадковість по відношенню до зовнішньої політики попереднього кабінету міністрів. Це зумовлено тим, що зміна складу уряду Великобританії відбулась зі збереженням при владі лейбористської партії. Відповідно, залишаються чинними положення британської зовнішньополітичної концепції (Біла Книга), прийнятої попереднім урядом (березень 2006 р.), де окреслено основні зовнішньополітичні пріоритети Сполученого Королівства:

боротьба з глобальним тероризмом і розповсюдженням зброї масового знищення;

боротьба з міжнародною злочинністю, включаючи торгівлю наркотиками, людьми, та відмиванням грошей;

попередження та врегулювання конфліктів шляхом розбудови міцної системи міжнародного співробітництва;

розбудова ефективного й глобально конкурентоздатного Євросоюзу;

підтримка британської економіки та безпеки шляхом просування відкритої глобальної економіки, науки та інновацій і гарантування надійного постачання енергоресурсів;

сприяння сталому розвитку і зменшенню бідності шляхом просування принципів дотримання прав людини, демократії, ефективного урядування і захисту навколишнього середовища;

керування міграційними потоками та боротьба з нелегальною міграцією;

надання високоякісної підтримки британським підданим за кордоном, у тому числі в кризових ситуаціях;

забезпечення ефективного урядування в британських Заморських територіях.

Військова доктрина Швеції

Згідно з Резолюцією про оборону Королівства Швеція від 1992 року, національна політика безпеки спрямована на збереження суверенітету та національної незалежності країни.

Цілі : - збереження незалежності держави в різноманітних ситуаціях, шляхом власного вибору методів і засобів вирішення проблеми, з метою розвитку суспільства у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах як незалежної нації або у добровільній співпраці з іншими націями. Важливою особливістю зовнішньої політики безпеки країни є просування розрядки, співробітництва та демократичного розвитку.

Головний напрямок військової доктрини Швеції - робити власний вклад у довготривалий спокій і стабільність країн Скандинавії та сусідніх регіонів з наступною метою - максимально знизити ризик країни бути втягнутою у війни або конфлікти.

Шведська політика безпеки перебуває під впливом змін, що відбуваються в Європі. Нова політична ситуація в регіоні створює можливості партнерства і співробітництва з іншими Європейськими державами з урахуванням їх зовнішньої політики та безпеки.

Як відомо, Швеція є однією з п’яти західноєвропейських країн, які зберігають нейтралітет. Проте, нейтральний статус Швеції, на відміну від аналогічного статусу Австрії і Швейцарії, не закріплений в жодному національному та/або міжнародному офіційному акті.

Ірландський нейтралітет історично обумовлений боротьбою, що не припиняється (таємничею або явної) проти Великобританії [2, 8]. Так, в ірландській конституції до зовсім недавніх пір ішла мова про суверенітет республіки над усім островом, а це опосередковано означало територіальні претензії до Північного Королівства, що володіло Північної Ірландією [Пор. 1, 7]. І лише референдум 1998 р. виключив з Конституції домагання на те, що Північна Ірландія є частиною ірландської території. Але в основі ірландського нейтралітету лежало припущення про те, що Великобританія не побажає силою повертати під свою корону країну, з якої стільки “намучилася” у якості колонії [Пор. 2, 19], а від інших недругів країна захищена географічним положенням.

Ці міркування – основа підходу, відповідно до якого чисельність Збройних Сил Ірландії є більш ніж невеликою. Так, чисельність сухопутної армії Ірландії – близько 8,5 тисяч вояків (ще 13 тисяч становлять резерв), військової авіації – близько 850 вояків. Суто ВПС не існує, а авіаційні частини, що нараховують усього 40 літаків, підпорядковані армійському командуванню; Геостратегічний розрахунки, який у цьому контексті виглядає вкрай ризикованим (“гра на межі фолу”), виявляється вірним. Тим більше, що Ірландія не провокувала Великобританію – не пред’являла реальних претензій на “її” частину острова й не “загравала” з її супротивниками. Крім того, опосередкований вплив мають і соціокультурні зв’язки зі США [27, 33].

Ірландія, набувши в 1922 р. незалежності, відразу почала шукати своє місце в європейській політиці [Пор. 10, 16]. Так, Ірландський уряд виступив з осудом італійської агресії проти Ефіопії (1935-36 рр.).

В 1930-х рр. між Ірландією й Британією йшла торгівельна війна, у ході якої Лондон установив заборонні мита на імпорт ірландських яловичини й вовни, а Дублін відповів уведенням тарифів на британські промислові товари.

Прем’єр Ірландії Імон де Валера оголосив про нейтралітет, який країна продовжувала формально зберігати навіть коли в 1941 р. німецькі літаки бомбили спочатку Белфаст, а потім Дублін і ще кілька ірландських міст (втім, після практично кожного бомбардування А. Гітлер направляв І.де Валера послання-“вибачення”). Найтрагічніший інцидент стався в Дубліні в 1941 р., коли льотчик Люфтваффе помилково скинув бомбу на North Strand Road – і зрівняв із землею близько трьохсот будиночків, що ліпилися поруч із Newcommen Bridge (29 людей загинули а чотири сотні втратили дах над головою) [Див. 12, 35].

Нейтральні країни не повинні дозволяти військовому персоналу жодної з воюючих сторін використовувати їхню територію. Однак для британських збройних сил морський і повітряний простір Ірландії були відкриті. Дублін зокрема надав у розпорядження союзників т.зв. “Донегальский коридор” – за правилами ведення війни, літаки учасників конфлікту мали облітати нейтрала стороною, однак, щоб льотчики Союзників могли скоротити шлях по дорозі в Європу, де Валера потайки від Німеччини дозволив їм перетинати повітряний простір графства Донегал [Див. 12, 18,].

Наприкінці 1943 р., коли результат війни ставав очевидним, Ірландія, формально зберігаючи нейтралітет, активізувала військове співробітництво з Великобританією, за що британці передали їй сім Mk-I і шість Mk-IIС, які перебували на озброєнні ірландських ВПС до 1947 р.

Усе це дозволяє стверджувати, що під час Другої світової війни Ірландія була лише de jure нейтральною, а de facto – неформальним членом антигітлерівської коаліції (тобто не більш ніж позаблоковою державою) [Пор. 21].

Мемуари Уінстона Черчилля свідчать, що він так і не вибачив Дубліну “зрадницького нейтралітету” (розцінюючи подібну політику майже як “фарисейське” зрадництво) і після перемоги не пропускав нагоди протиставити героїчних північноірландців нейтральним ірландцям. Дійсно, незважаючи на фактичну підтримку союзником прем’єр ДеВалера завзято робив вигляд, що Ірландія цілком і повністю нейтральна. Наприклад, після самогубства Гітлера ірландський прем’єр особисто наніс візит німецькому послу в Дубліні й висловив формальні співчуття [Див. 12].

В 1949 р. тривале “розлучення” з Британською імперією завершилося. Країна, що до цього носила дещо дивну назву “вільна держава”, проголосила себе Республікою Ірландією й вийшла із Британської Співдружності. Дублін прагнув максимально віддалитися від колишньої метрополії, і саме через цей ірландці не стали вступати в НАТО, у якому Лондон відіграє ключову роль [Див. 13].

У заявах уряду Ірландії сутність її нейтралітету визначається як “військовий нейтралітет”, що припускає “неучасть у військових союзах”. Акцент на слові “військовий” означає, що в політичній і економічній сфері країна не є нейтральною. Це дозволило їй погодитися з економічними заходами в рамках тоді ще Європейського економічного співтовариства в підтримку Великобританії під час війни проти Аргентини (т.зв. Фолклендська війна 1982 р.). На нашу думку, ірландська концепція нейтралітету будучи досить “розмитою” юридично, є фактично своєрідним варіантом “позаблоковості” [Пор. 27]. Ірландія, приміром, не входила в групу нейтральних і неприєднаних (Н+Н) НБСЄ, але стала однією з засновниць Ради Європи (1949), членом ООН (1955) а також першою нейтральною державою – членом “Спільного ринку” (1973) [Пор. 26, 31].

До того ж, в 2004 р. влада Ірландії дозволила іноземцям служити у своїх дивізіонах. Так, миротворчий контингент (Ірландія ухвалює досить активна участь у миротворчій діяльності ООН [Див. 29]), що знаходиться в Сирії, Сомалі й Ефіопії, на 50-60% сформований з іноземців (зокрема прибалтів), багато з яких у свій час “загартувалися” в Радянській Армії. Рівень зарплат в ірландській армії досить високий, і з урахуванням тенденції перенасичення загальноєвропейського ринку праці (у контексті макроекономічної кризи, яка не обійшла й Ірландію), військова служба стає дедалі привабливішою.

Співдру́жність націй (англ. Commonwealth of Nations), раніше відома як Британська Співдружність (англ. British Commonwealth) — асоціація незалежних держав, що раніше входили в Британську імперію, які визнають британського монарха як символ вільного єднання. Співдружність націй не є політичним союзом, а міжурядовою організацією.

У Співдружність входять (на кінець 2009) 54 держави.

Співдружність націй, що була сформована на основі Британської колоніальної імперії (за Вестмінстерським статутом 1931 р. імперія фактично складалася з двох частин: Британська Співдружність, до якої входили Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ньюфаундленд та Ірландія, та колоніальні території.

Важливим фактором, який об'єднує країни є екон. та фінансові зв'язки ,належність до стерлінгової зони, система взаєм. тарифних пільг , системи взаємних консультацій і співробітництва в політ., госп., фін. і правовій сферах, а також у галузі освіти, науки, культури, спорту.

Співдружність націй діє на засадах спільних цінностей та цілей, проголошених у Сінгапурській декларації. Серед цих цінностей та цілей проголошені демократія, права людини, справедливе правління, верховенство закону, свобода особи, рівноправність, вільна торгівля, врахування багатосторонніх інтересів та мир у всьому світі.

З метою проведення спільних консультацій і вироблення рекомендацій кожні 2 роки скликаються конференції глав урядів країн. Регулярно проводяться наради і зустрічі міністрів (фінансів, торгівлі, освіти, охорони здоров'я, праці). Відносини зі своїми партнерами в межах Співдружності Великобританія здійснює через своє м-во закорд. справ. У столицях країн С, о. В. держави — члени об'єднання представлені високими комісарами. З ін. країнами держави-члени здійснюють дипломатичні відносини у звичайному порядку.

З 1965 діє постійний Секретаріат, а з 1971 — Фонд технічного співробітництва С, о. В. Місцеперебування обох органів — м. Лондон, Великобританія.

Діяльність Співдружності здійснюється через постійний Секретаріат Співдружності, на чолі якого стоїть Генеральний секретар та через зустрічі глав урядів держав-членів, що відбуваються кожних два роки. Символом асоціації виступає Глава Співдружності націй, обов'язки якого наразі виконує королева Єлизавета II. Обов'язки Глави Співдружності церемоніальні. Єлизавета II, водночас, незалежно від своїх обов'язків Глави, є також монархом шістнадцяти держав-членів, відомих як Королівства Співдружності.

Формально держави-члени Співдружності не вважаються чужоземними одна щодо іншої, тому дипломатичні місії в цих країнах визначаються не як посольства, а як «високі комісії».Окрім урядової організації існує низка неурядових організацій, що об'єднують представиників країн Співдружності. Сукупність цих організацій відома під назвою Сім'я Співдружності. Міжурядовий Фонд Співдружності здійснює над цими організаціями опіку. Одна з цих організацій опікується проведенням Ігр Співдружності.